01/03/2011 | Олександр Северин

Красно дякуючи Миколі Рябчуку за надану його есеєм "Нотатки на полях дискурсивних битв"¹ можливість покористуватися влучним терміном "дискурсивні війни" чи то пак "дискурсивні битви", застосую тут того терміна не щодо дискурсів розщепленої ідентичности народу, як це робить пан Рябчук, а до певного роду дискурсивної агресії і нашого ставлення до неї.

Такі засадничі права і свободи, як свобода слова та свобода інформації, подібно до всіх серйозних речей, потребують серйозного і відповідального до себе ставлення і є, так би мовити, неодновимірними – можучи стати як інструментом суспільного поступу і суспільних відкриттів, так і знаряддям суспільної деструкції або ж найбезсоромніших маніпуляцій та пересмикувань.

Так під прапором свободи інформації (встановлення справжніх мотивів не є тут предметом) улюбленець волелюбної молоді Ассандж завзято атакує те, завдяки чому свобода інформації взагалі існує. Як втім і інші права і свободи, притаманні сучасному "західному" світові - права і свободи, котрі відрізняють цей крихкий світ від середньовіччя, де ассанджів садили б на палю чи кидали гнити у зіндан, а ми з вами навряд чи вільно користувалися інтернетом.

Під подібним же прапором, зі шляхетними гаслами свободи дослідницької діяльности, об'єктивности та правдошукацтва розгорнулася, ведеться і мабуть ще довго вестиметься дискусія навколо Української повстанської армії, її співвідношення з ОУН та оцінок її діяльности.

Залишимо тут осторонь хворобливу судову метушню довкола ющенкових указів про надання звання Героя України Шухевичу і Бандері. Тим більш залишимо, що далеко не факт, як Роман Шухевич, був би він живий, оцінив би своє символічне приєднання до "героїчних" лав обдарованих тим званням чиновників та інших персонажів, весь героїзм яких мабуть проявлявся на фронті важкої оборонної (і програної) війни з власними жадібністю та пихою. Залишимо, зрештою, ще і тому, що єдина справжня відзнака героя – це людське визнання, а все інше – марнота.
Тож тут – про дискурс, його специфіку і проблемність.

Серед поширених "побутових" підходів до оцінювання історії України мабуть найбільш поширеними наразі виглядають:

а) "Ура-патріотичний", коли глоріфікується та/або виправдовується все, що було вчинене в інтересах українського державобудівництва, націєтворення тощо – так, як суб'єкт оцінювання ці інтереси розуміє. Так, завдяки Ренану відомо, що "неправильне розуміння історії це частина буття нації", тим більш, нації, що лише шукає себе, але ж до якої міри неправильне? Бо за певною віхою зникає історія і починається пропаганда чи казка, що часто-густо є одне і те саме.

б) "Стражденницький", коли вся історія України сприймається і подається (з класичними бромом і носовичком) як нескінчена понура череда поразок і страждань, сама Україна та українці – вічними жертвами підступних і зажерливих сусідів та якихось інших гравців.

І от тепер вимальовується привнесення третього.

Можливо, я помиляюся, але мені виглядає, що останніми часами у серйозних (у контексті - відмінних від гасломовного агітпропу) публікаціях на тему українського визвольного руху намітилася тенденція, котру можна назвати прокурорською, коли здорова критичність в дослідженні і оцінках поступається закамуфльованій упереджености та обвинувачувальному нахилу.
В якости свіжих ілюстрацій можна взяти статті американця Тимоті Снайдера (з промовистою назвою "Фашистський герой у демократичному Києві" – мова про Бандеру) та кількох текстів канадського професора Івана Химки (котрий, зокрема, наполягає, що "не до шмиги українській спільноті <…> обтяжувати себе спадщиною українських націоналістів 1940-х років, бо її сповнено самими негативами") у кількох цьогорічних числах поважного часопису "Критика"².

Не будучи фаховим істориком чи глибоко обізнаним аматором дослідження міжвоєнних, воєнних та післявоєнних часів, не втягуватимусь у детальні суперечки, тим більш, що на сторінках тієї ж "Критики" таку фахову полеміку ведуть Зенон Когут, Віталій Нахманович та Анатолій Русначенко³ (чию дуже змістовну працю "Народ збурений"⁴ принагідно рекомендую зацікавленим). Хотів би лише тезово висловитися з кількох питань, щодо яких маю враження ніби певні відповіді на них наполегливо нав'язуються і українцям і навколишньому світові.

Перше. "ОУН-УПА" чи то пак "ОУН дорівнює УПА". Це ототожнення, яке має походження з фабрик радянського агітпропу, не лише пережило СРСР, але і надалі раз по раз вигулькує у текстах людей, котрі мали б усвідомлювати його хибність та штучність. В.Нахманович слушно зазначає, що ця сполука "ОУН-УПА" є "з наукового погляду так саме дивною, як, наприклад, КПСС - РККА або НСДАП - Вермахт".
Різні явища, різні сутности, різний сенс - відтак ототожнення є цілком безпідставним Навряд чи визначальним чинником для галицьких чи волинських селян, які йшли до лісу, була ідеологія ОУН (б) та тексти Степана Бандери, а не природне прагнення захистити свої родини, свою віру, свою землю від різнокольорових зайд. Навряд чи безсумнівний ідеологічний вплив бандерівської ОУН на повстанський рух дає підстави поставити знак рівности між "партією" та військом. Навряд чи, врешті, можна відмахуватися від факту існування двох ОУН та двох формацій під назвою УПА (починаючи з першої – під командою Т.Бульби-Боровця) з вельми різними ідеологічними настановами очільників і різною практикою.

Тому у відомому гаслі відповдіних масових акцій "ОУН-УПА – державне визнання!" мені однозначно до вподоби лише половина. Як з міркувань історичної правди, так і через необхідність, на мою думку, дещо різних підходів до героїчного війська "народу збуреного" та до ідеологічної організації – навіть якщо таке розрізнення і не до вподоби (з власних зрозумілих причин), сучасним прихильникам вождизму (не здивуюся, якщо власного ж вождизму). Українська держава має безспірно визнавати і шанувати свою армію⁵. Прив'язування ж до армії будь-якої партії чи іншої політичної організації з її ідеологічними хитаннями та специфікою як ідеології так і методів впровадження тієї ідеології лише робить таке визнання для багатьох небезспірним.

Друге. "Спадщину УПА" (намертво прив'язаної в уяві до бандерівської ОУН, "сповнено самими негативами". Іншими словами, акції проти польського та еврейського населення, мовляв, не лише повністю дискредитують всю УПА, але і вимагають від українців всю упівську "спадщину" відторгнути і засудити.

Що стосовно антиєврейських проявів в УПА, то намагання інкримінувати українським повстанцям якусь антиєврейську політику є приблизно так саме "обгрунтованими", як і підживлювальний чекістськими (далі - гебешними) вигадками і перекручуваннями старий совєцький міт про іманентний антисемітизм Петлюри і армії УНР. Насправді – з точністю до навпаки: і Петлюра та генерали застерігали від погромів, і погроми вчиняли насамперед денікінці, і навіть там де справді гинуло від української зброї єврейське населення, у дійсности це було спричинено не якимось злочинним умислом командування чи то засадничим антисемітизмом армії, а ексцесами дрібних і не надто підконтрольних українському політичному чи то військовому керівництву отаманчиків. Це, зокрема, стосується і найбільш відомого випадку у Проскурові у лютому 1919 року, де погром було частково спровоковано збройним виступом збольшевичених єврейських формувань (загиблих членів яких радянська пропаганда, звісно, одразу зарахувала до жертв погромів, причому укупі з загиблими червоними неєвреями), а головне - спричинено саме сваволею одного дрібного і надалі заслужено покараного отаманчика⁶. Але ж доброзичливці схильні узагальнювати за принципом "де не знаю, там добрешу". Аналогічно - з УПА.

Дійсно, залишаючись людиною, неможливо шукати і тим більше знаходити виправдання конкретним ініціаторам і конкретним виконавцям вбивств цивільного населення. Будучи українцем, не можна виправдовувати ініціаторів і виконавців кривавих акцій українців проти цивільного польського населення на Волині. Проте, будучи українцем, не варто і дозволяти ганьбити і безчестити українців, які на те не заслуговують.

Мої родичі з села на Чернігівщини розповідали, як 1941-го року з жахом побачили наближення до села невеличкого німецького підрозділу, очікуючи від німців саме такої поведінки, про яку перед тим щоденно говорила голосом Левітана радянська пропаганда. Німці принесли шнапс, продукти і сказали, що, прочувши про якесь сільське свято у цей день, по-сусідськи прийшли у гости привітатися. Чи маємо ми на цій підставі глоріфікувати весь Вермахт як засадничо доброчинну і філантропічну організацію?

Війна завжди війна і завжди у будь-якій армії є свої герої і свої негідники. Армія є героїчною, якщо перших набагато більше ніж других. Як то і було в УПА – людина, котра замість схиляти голову під ярмо (хоч якого кольору) бере зброю і йде під кулі – апріорі герой.

Крім того, е ще один аспект і дуже, як на мене, важливий. Ті зарубіжні дослідники (про пропагандистів не будемо, з ними все зрозуміло: Путін з Мєдвєдєвим та місцевими табачниками і колесніченками їм у поміч) і публічні cпікери, котрі вимагають від всіх нас відмежуватися від УПА і покаятися за всю її діяльність як таку, не лише беруться судити історію, дивлячись з дзвіниці сьогодення, але і класично не бачать колоди у власних очах.

Нас закликають відповідати? Ок, але тоді як щодо того, щоби відповідати разом?

Коли у листопаді 1921-го року рештки розбитої під Малими Миньками Волинської групи Тютюннника прямували до Польщі, бійці зіткнулися з ворожим ставленням великого українського села Собічин, в якому під час минулорічного відступу польської армії її підрозділи постріляли з кулеметів не лише чоловіків, але і жінок і дітей. "Якщо ви з нашими катами вкупі, то й ви наші вороги" – казали селяни⁷. Чи, випадково, не хочуть затяті польські "кресовики" за те відповісти? А за роки фільтраційних таборів для українських союзників? А за те, що замість обіцяної зброї для Другого зимового походу надали переважно брухт і непотріб? А, зрештою, за зрадницький щодо України Ризький договір з московськими більшовиками?
І чи не захоче, скажімо, Франція покаятися за озброєння, вишкіл і відправлення для несподіваного удару на Галицьку армію 80-тисячної армії Галлєра⁸ 1919 року, внаслідок чого українці втратили Галичину?
А, можливо, всі країни тодішньої Антанти виявлять бажання перепросити за те, що їхнє назагал безучасне ставлення до українських Перших визвольних змагань якщо і зазнавало суттєвих змін, то лише змінюючись з повного ігнорування українців на дієву і масштабну підтримку їхнього ворога – Денікіна?
Ну і, ймовірно, весь "цивілізований світ" дійде згоди щодо ганебности за тогочасне заплющування своїх державних, демократичних і дуже гуманістичних очей на жахіття нашого Голодомору?

Звинувачуючи, треба звинувачувати і призвідців. Можливо – насамперед призвідців. Тих майстрів підлуватої і двоєдушної "Realpolitik" та дипломатичного вмивання рук, які, з безпечної, як їм видавалося, відстані від большевиків гендлювали з ними і Україною, і демократією, і людяністю. Тих призвідців відчаю і одчайдушности неодноразово зрадженого народу, які й уможливіли у підсумку інспірування кривавих волинських подій.

Але. Польські зв'язкові старшини не лише відбули з Волинською групою весь трагічний Листопадовий рейд у якости зв'язкових, але і віддавали українцям своїх коней. Сьогодні ж поляки, як знаємо, представлені не лише голосними кресостурбованими панками та панями - вірними союзниками г-на Колєсніченка і г-на Табачника, але і видатними інтелектуалами та політиками, внесок яких в українсько-польське порозуміння годі переоцінити.
Вустами генерала Де Голля, Франція як відомо, визнавала, що "якби у французької армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію".
Цивілізований світ доводить свою цивілізованість визнанням Голодомору 1932-1933 років в Україні та вшануванням його жертв.

Ми не маємо вимагати від них каяття за те минуле, нам варто оцінювати і цінувати сьогоднішнє. І навпаки: з відкритим заборолом сприяючи історичним дослідженням і дискусіям, українцям не варто дозволяти комусь вказати нам місце на лаві підсудних. У "колективній відповідальности" нема і не може бути нічого справедливого. Злочин одного негідника не робить злочинцями сотню героїв.

Сидячи сьогодні десь у Нью-Йорку, Брюселі чи Лондоні (про Москву не будемо, мухи - окремо), мабуть легко узагальнювати та екстраполювати, широко заплющуючи очі на те, що і сама УПА і власна участь в УПА були для багатьох українців не лише чинником збереження чести, свободи, національної ідентичности, але і чинником сподівання вижити самому або принаймні захистити своїх рідних⁹.

Декому взагалі легше брехати, але з ними, луб'янськими, все зрозуміло. Декому приємніше удавати кабінетну прокурорську, менторську, зверхню "об'єктивність", хоча нема в тому ні особливої наукової чесноти ні особливої інтелектуальної чесности. І об'єктивности – теж нема.

Не думаю, що тій самій Польщі так вже потрібні мої українські вибачення щодо Волині-1943, але вона їх заочно має. Проте я пишаюся тим, що у нас була УПА, як і поляки пишаються тим, що у них була Армія Крайова.

Як відомо, славетне упівське гасло "За нашу і вашу свободу!" є запозиченням польського гасла "Za naszą i waszą woilność" (в автентичному варіанті, адресованою польськими шляхтичами середини XIX століття селянам - "W imię Boga za Naszą i Waszą Wolność"). Попри непросту, часто драматичну і подекуди трагічну історію взаємин, у нас є спільне розуміння свободи як надцінности, що, за умови взаєморозуміння і взаємопрощення та за відмови від намірного роз'ятрювання заподіяних один одному (на втіху третьому) ран дає перспективу спільного поступу до свободи.

І насамкінець, вертаючи до дискурсу. Погодьтеся, творити вільний дискурс може певно лише той, хто розуміє, цінує і шанує свободу інших та їхнє прагнення до свободи.


Олександр Северин, к.ю.н.

****

Примітки:

¹Микола Рябчук. Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. – К.:"К.І.С", 2009

^{2, 3} Див.цьогорічні числа "Критики", починаючи з ч.3-4. В Інтернеті – тут: http://krytyka.com/

⁴Анатолій Русначенко. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні і національні рухи опору в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50 годах. – К.: Унів.вид-во "Пульсари", 2002.

⁵Формально це вже зроблено указом президента України В.Ющенка "Про додаткові заходи щодо визнання українського визвольного руху XX століття" №75/2010 від 28.10.10 http://www.president.gov.ua/documents/10379.html, що його зараз оскаржує в суді одна прогресивно-соціалістична жінка (http://maidan.org.ua/static/news/2010/1293170807.html).

⁶Мова про отамана "Окремої Запорізької бригади ім. С.Петлюри" І.Семосенка, котрого наступного року було визнано злочинцем вироком українського суду і розстріляно.

⁷Василь Верига. Листопадовий рейд. У книзі Другий Зимовий похід або Листопадовий рейд / Упорядник О.Веремійчик. – К.: Видавництво ім.Олени Теліги, 2006.

⁸За іншою версією рішення про спрямування армії Галлера проти ЗУНР, а не проти большевиків було прийнято самою Польщею на порушення даної Клемансо, Вільсону та Ллойд-Джорджу обіцянки. У будь-якому разі Франція відіграла провідну роль в організації, озброєнні і вишколі цієї військової формації.

⁹До речі, так саме, либонь, легко і приємно любителям тієї справи брехати і про якусь злочинну сутність Дивізії "Галичина". Брехати попри те, що у військової формації 14. Waffen-Grenadier-Division der SS «Galizien» (ukrainische Nr. 1) до власне від гітлерівської SS було ліше ці дві літери у назві (і то – попри прагнення українців), а тогочасних галицьких чоловіків було лише три вибори: піти "до лісу" (що певно було для міського жителя нелегким вибором), бути мобілізованим до сталінської Червоної Армії в якости гарматного м'яса, або вступити до Дивізії.