01/10/2011 | sama

http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Famulus/40066/
(блог дияк. Олександра Чумакова)

Мій баварський приятель є людиною порядної християнської якості. З натури він добряк і дещо сентиментальний романтик. Гостинність його дому широко і далеко відома: гостям він завжди приділить максимум часу, зі смаком підбере маршрути не тільки по вулицях і провулках рідного міста, але й заповідними куточками Баварії, не забуваючи включити до маршруту відвідини двох-трьох славетних монастирів та декількох культових кнайп.

Мій баварський приятель любить гостей і не любить емігрантів. Емігранти намагаються виконати за нього ту частину праці, яка не є цікавою, але робить його міцнішим і не дає можливості “втратити форму”, як він то називає. Хоча, безумовно, триповерхова кам'яниця, де він живе зі своєю родиною, має потребу в прибиральниці, бажано європейського, тобто слов'янського - радше українського - походження.

Але від п'ятьох своїх дітей він вимагає самостійно прибиратися на всьому їхньому поверсі — не тільки у кімнатах. Бо інакше, каже, ми не виживемо серед вирію натовпів емігрантів-пролетаріїв.

Мій баварський приятель має безліч друзів і знайомих — порядних християн, добрих громадян і патріотів свого міста і своєї країни, гостинних і відкритих на потреби інших людей. Де би ті не жили. Але й вони так само відносяться до емігрантів, як і мій добрий приятель: тобто не люблять і використовують, водночас зі смутком звертаючи увагу на те, як охоплює дряблість послаблені комфортним обслуговуванням м'язи.

Але ось вже декілька років, як мій добрий баварський приятель та безліч його друзів й знайомих почали дещо напружено відноситися до гостей певного географічного ґатунку, тобто до прибульців з далеко-східної Європи на термін “щоб у вас свята провести”.

Напруження зростає: свят є багато, і гості якось швидко і натурально перетворюються на емігрантів, що не мають бажання бути пролетаріями — тобто братися за роботу і хліб собі здобувати.

Гості швидко перетворюються на емігрантів, які не є проти того, щоби господарі-автохтони продовжували для них святкувати та й влаштовували їм екскурсії з коштів соціальних податків.

Гості кажуть: “Як у вас гарно! Яка краса! Які чудові традиції!”

Гості журяться: “Як смутно, що в нас того не заховалося! Який жаль, що в нас того не має! Жах — але у нас руїна, біда і злидні...”

У гостей родиться пропозиція: от якби і в нас було, як і у вас. Щоби і традиції відновити, і власний стиль відбудувати, і поновити, і з руїни підняти...

За пропозицією приходить і рішення: “А знаєте, ми у вас тепер жити будемо, бо у вас усе в порядку і красно-гарно, і відремонтовано, і не зруйновано, і по вітру не спущено.”

Мій добрий баварський приятель разом з усіма своїми друзями тільки нещодавно здогадався про те, що будь які емігранти разом з комфортом обслуговування привносять водночас ту руїну, яка є їх Батьківщиною — тією батьківщиною-руїною , від якої вони хочуть втекти, але є приреченими завжди носити її в своїй душі.

Емігрантська душа є прірвою і безоднею, яка всисає в себе красу і добробут чужої хати, намагаючись вилікувати себе від власної руйнуючи порожнечі. Марно намагаючись, бо та руїна і порожнеча є тільки віддзеркаленням стану речей у тій далечині, з якої втіклося. Тому — марно лікувати примару у потойбіччі люстра, марно...

Віртуальна реальність не підлягає лікуванню, відродженню, відбудові та реабілітації. Але якщо - крім віртуальної — іншої реальності вже нема?

Будь яка еміграція несе в дар країнам своєї втечі біль і руїну своєї істинної Батьківщини, від якої не втечеш.
...............................

Але поки що воно не є еміграція — поки що воно є гість.

Той, який втішає нашу пиху своїми “ах!” і підносить нашу самооцінку до пекельної висоти.

І ми залюбки готові пригощати гостей скарбами наших атракціонів — наших традицій і заповітних звичаїв.

І не хочемо помічати того, як миготить у ласих очах заздрісне бажання перетворитися з гостя на емігранта — того емігранта, який насолоджується ладом чужої хати, тобто господарює. Тобто не є емігрантом, але радше окупантом.

Але ми того бажаємо не помічати, бо поки що мружимо очі від медових словес: “Яка краса! Які традиції! Який лад! Які ви молодці, що змогли все це утримати і не втратити!”

Вибачаюсь: не ми, але мій добрий баварський приятель зі своїми незліченними друзями, що вони вже відчувають серед солодощів словес гірку отруту чужої руїни, яку — свята правда! - не вони створили і до якої ані вони, ані їх діти аж ніяк не причетні.

Не ми! Бо ми поки що тільки намагаємося відновити своє красень-місто через масові наїзди ласих до екзотики знищених традицій туристів з такого близького, що аж майже рідного для нас, індустріально-березового сходу.

І є у цьому таке, що для мене є особливо втішним: сам я вже не гість у цьому чудовому місті, яке гарно святкує згідно прадідівських традицій! Я тут вже більш-менш, менш-більш на постійно — з усією сльозавою гіркотою ненаситних провалів своєї одеської душі... І натовпи, що вирують під ратушою від самого рана і лізуть у надра різдвяного вертепа, щоби “сфоткаца с Багаматер'ю” реагують на мене, як на місцевого, і наставляють фотокамери, і довірливо питають: "Ґде здесь кафе бандєри?”. “Там треба пароль знати,” - відповідаю.

“А ми знаєм! - кажуть, - пароль: вєчная слава ґєроям!”

Я не є героєм. І до криївки моя стежка не завертає.

Я є свій — я є емігрантом з Одеси. Я є обслугою.

Але прийдуть інші. Зі сходу. З зіркою.

І що робити, коли Ангел накаже втікати саме тоді, коли Христос народився і ми славимо Його?