01/12/2011 | Софія Дніпровська

В Україні настала епоха Реставрації. В державі запанував Неосвічений Абсолютизм. Регіони, як ті Бурбони, нічого не забули і нічому не навчились. Слабкість офіційної парламентської опозиції та млява реакція міжнародного співтовариства на порушення норм демократії в Україні створює атмосферу безкарності та вседозволеності. Зупинити цю вакханалію беззаконня зможе тільки народна опозиція. Широкий громадянський спротив рано чи пізно буде сформований, тим більше, що українське суспільство вже має попередній досвід політичної самоорганізації.

Наприкінці вісімдесятих років минулого століття з’явився Народний Рух, який відіграв важливу роль у становленні української державності. Але Рухові завжди бракувало потужних важелів впливу. Це була типова інтелігентська, ідейна партія, що користувалась підтримкою переважно на Західній Україні, де рівень русифікації і совєтізації був найнижчим. Рухівці ратували за демократію та національне відродження за відсутності соціально-економічних передумов для побудови по-справжньому суверенної, демократичної держави.

Виникнення нових незалежних держав є досить типовим історичним явищем і підпорядкується певним закономірностям. Політичному відокремленню залежних територій, як правило, передує сталий економічний підйом, посилення господарчої автономії, формування впливового прошарку національної буржуазії і розгортання широкого національно-визвольного руху. В Україні нічого подібного не спостерігалось. Ми отримали суверенітет унаслідок тотального розвалу планової соціалістичної економіки. Перетворення України з союзної республіки на незалежну державу відбувалось в умовах катастрофічного спаду виробництва, що мав украй тяжкі соціальні наслідки – в результаті поняття «незалежність» дуже швидко обросло негативом, а рухівці-самостійники сприймались більшою частиною суспільства в кращому випадку як мрійники, відірвані від реального життя, в гіршому – як ворожі націоналістичні елементи. Тому багато розумних і прогресивних по суті пропозицій націонал-демократів так і залишились благими намірами…

Наступним прикладом політичної самоорганізації є громадянська акція «Україна без Кучми», що стартувала десять років тому і завершилась помаранчевою революцією. Порівняно з Рухом це політичне об’єднання мало більш широку соціальну базу і охоплювало ширший спектр регіонів (Центр і Захід). Але його ахіллесовою п’ятою була еклектичність та відсутність спільної позитивної мети. Якщо Народний Рух створювався, як рух за перебудову, то «Україна без Кучми» була альянсом різнобарвних партій і політичних течій, сколоченим за принципом «проти кого дружимо?». Поряд із патріотично і демократично налаштованими елементами, обуреними автократизмом Кучми та його байдужістю до національної ідеї, у цьому русі брали активну участь такі політики, як О. Мороз і П. Симоненко – ще більш консервативні й бездарні, ніж одіозний президент, а також безідейні, безшабашні політичні авантюристи на кшталт Тимошенко. Така коаліція була дієвою лише на етапі боротьби проти ненависного режиму: внутрішні протиріччя до пори до часу згладжувались інстинктом самозбереження, але після досягнення тактичної мети ці протиріччя загострились і вилізли боком.

Ще одним недоліком вищеозначеного політичного руху було надміру активне залучення зовнішніх арбітрів до вирішення внутрішньополітичних суперечок. Звичайно, опозиція має доносити свою думку до світової громадськості, але якщо це по-справжньому прогресивна і патріотична опозиція, то вона повинна розраховувати головним чином на власні сили, бо завоювати владу – це ще півділа, найскладніше владу втримати. Якщо політична сила не може прийти до влади без зовнішньої допомоги, то це ознака слабкості її внутрішніх позицій і неспроможності самостійно керувати країною.

Народний Рух підняв жовто-блакитний прапор, але прийти до влади так і не зміг. У 2004 р. патріотичні сили привели свого лідера до влади, але не спромоглись її втримати. Тепер ми переживаємо відновлення кучмізму в найбрутальнішій формі. Щоб позбутись цього релікту минулого, потрібно створити політичне об’єднання нового типу. Воно не повинно включати в себе всіх противників режиму, але консолідувати всіх прибічників прогресу. Економічний блок такої партії повинні складати тільки ті суб’єкти, які мають досвід ефективного господарювання, адже справжня суть будь-якого політичного утворення – це його економічна складова. Рівень прогресивності політичної партії прямо пропорційний рівню продуктивності виробничих структур, які за нею стоять. І ядро нової політичної сили вже поступово починає формуватись.

Наразі відбувається черговий етап емансипації і консолідації середнього класу. Якщо у 2004 р. на Майдані стояли підприємці переважно з центральних та західних областей, то Майдан-2010 був всеукраїнським.

Підприємці поступово починають усвідомлювати, що вони не просто мешканці Сходу чи Заходу, розділені мовними, культурними та зовнішньополітичними уподобаннями, а представники одного соціального класу, об’єднані спільними проблемами та інтересами. Відхрестившись від партійної символіки, вони чітко дали зрозуміти, що не хочуть бути електоральною платформою для політичних проектів, фінансованих олігархами. Та відкинувши старі, побиті міллю знамена, вони поки що не підняли своє власне, хоча наміри закріпити економічні вимоги на політичному рівні вже були озвучені.

Але вузько-форматне, цехове об’єднання навряд чи буде дієвим інструментом опору авторитарній владі, яка керується виключно вузько-корпоративними інтересами і не схильна добровільно йти на поступки. Підприємці могли наочно пересвідчитись, що їхні протести були б набагато потужнішими і результативнішими, якби були підтримані іншими верствами населення. Тим більше, що суперечності між малими підприємцями, інтелігенцією, студентством та бюджетниками насправді є неістотними і штучно культивуються чинною владою.

Наразі настигла необхідність створення широкого громадського руху, який консолідував би усі прогресивні суспільні елементи, що потребують не подачок і привілеїв, а простору для конструктивної ініціативи в економічній, громадсько-політичній та культурно-просвітницькій сфері. Стратегічною метою такого об’єднання має бути повне перезавантаження влади та проведення системних реформ, що усувають внутрішні перешкоди для суспільно-економічного і культурного розвитку нашого суспільства а також створюють внутрішні передумови для посилення України як суб’єкта міжнародних відносин.

Яким чином сформується новий громадянський рух і хто його очолить – все це залишається поки що під знаком питання. Але там, де існує попит, неодмінно виникне і пропозиція.