Володимир В’ятрович. Документи КҐБ свідчать: вчитель Андрій Ющенко співпрацював з ОУН (/)
01/14/2011 | БС
Зазвичай статті чи книги починаються з обґрунтування того, чому автор вирішив її написати та надрукувати. Пропонована читачеві публікація буде особливою — я почну з того, чому я її не писав і не друкував.
Матеріал, який ліг в основу цієї статті, віднайдений в архіві СБУ у вересні минулого року. Спокуса опублікувати відразу була дуже великою, але я чудово розумів, що в ситуації початку президентських перегонів таку публікацію буде сприйнято лише як їх елемент. Унікальна інформація, замість того, аби припинити політичні маніпуляції довкола трагічної долі людини, тільки надасть нового поштовху. Копії усіх виявлених документів передано для ознайомлення з ними сину головного героя, — тодішньому Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку. Він, попри ймовірний політичний зиск, утримався від використання виявленої інформації у власній виборчій кампанії. Зараз, коли, здається, вже відгули усі можливі вибори, настала пора оприлюднити документи, які проливають світло на життєвий шлях Андрія Ющенка.
Для того, аби відгородити від брудних наклепів долю однієї людини, котру в деяких публікаціях зробили не жертвою нацистського режиму, а його прислужником. Для того, аби спростувати сотні інших наклепів і пропагандистських кліше, що стосуються діяльности націоналістичного підпілля у післявоєнний період. Тож про те, що робили вчителі, прислані на Захід України, як довго існувало націоналістичне підпілля на Сході і як боролася з ним радянська влада, нам розкажуть чекістські документи про Андрія Андрійовича Ющенка.
Він тричі у своєму житті перетинався з радянськими органами державної безпеки. Уперше — ще зовсім молодим, 18-річним хлопцем. Про цю трагічну зустріч маємо дуже небагато інформації, проте її достатньо, щоб спростувати сумніви деяких журналістів щодо факту засудження А. Ющенка сталінським режимом і наявности політичних підстав для цього.
У довідці управління МВС у Сумській області від 15 січня 1954 року вказано, що Андрій Ющенко «в 1937 році в м. Баку був засуджений трійкою НКВД за злочинну діяльність».
«Трійка» НКВД розслідувала політичні злочини проти радянської влади або вчинки, які вона саме так інтерпретувала. У подальшому чекісти не раз фіксували антирадянські настрої Ющенка.
Друга зустріч з представниками НКВД відбулася після завершення Другої світової, у процесі так званої фільтрації, коли радянські органи безпеки перевіряли обставини перебування його у полоні. Подана Андрієм Ющенком інформація не викликала сумнівів у чекістів ані відразу, в 1945 році, ані згодом.
В усіх документах з 1948 року до середини 1950-х згадується про ув’язнення його в нацистських таборах. В уже цитованій довідці МВС зазначалося: «30 липня під м. Мінськ потрапив у полон німецько-фашистських військ. Чотирнадцять разів перекидався з табору в табір на території Польщі, Німеччини, Чехословаччини, Франції. Утримувався в таборах “4-Б”, “304”, центральному таборі гестапо в м. Вольф, Нюрнберзькій тюрмі, таборі “13-Д” Освєнцимі та інших, а згодом у м. Флесембург (так у документі, правильно — “Флоссенбург” — В.В.) звільнений американськими військами, де вступив на службу до американської армії, використовувався для виловлювання решток німецьких військ “СС” і співробітників гестапо». Тож навіть чекісти, які — як ми побачимо це згодом, — справді, хотіли посадити за ґрати Андрія Ющенка, не опустилися до сумнівних фантазій окремих журналістів, які засумнівалися в табірному ув’язненні або навіть приписали Ющенкові роль співробітника нацистів.
Утретє він привернув до себе увагу каральних органів наприкінці 1940-х. Саме тоді Ющенко стає об’єктом оперативної розробки, опиняється під пильним спостереженням, на нього заводиться справа-формуляр. Але перед тим Андрія Ющенка, радянського вчителя, ветерана війни, із Сумської области відправили сіяти «добре і вічне» у Західну Україну.
Відрядження, яке в той повоєнний час вважалося смертельно небезпечним, адже прислані педагоги опинялися між молотом і ковадлом запеклої боротьби українських повстанців та радянської влади. Остання не соромилася використовувати педагогів — представників наймирнішої професії — для своїх далеко не мирних цілей. Учителі мали за обов’язок не лише розповідати дітям про героїчне радянське минуле та малювати перспективи світлого майбутнього, а й періодично доповідати в органи безпеки про неспокійне сьогодення.
Людей, які опинялися в чужому і часом незрозумілому для них соціальному середовищі, перетворювали на таємних інформаторів, використовували для боротьби з місцевим підпіллям.
Кожен змушений був обирати власну стратегію виживання — хтось активно брався виконувати таємні доручення органів, сподіваючись, що саме вони гарантують його безпеку, хтось тихо саботував вказівки, хтось налагоджував тісний контакт із місцевим населенням, а отже — і з підпіллям.
До останніх належав учитель, а згодом директор неповної середньої школи с. Кам’янка Велико-корішівського району Станіславівської (тепер — Івано-Франківської) области Андрій Андрійович Ющенко. У цьому західноукраїнському селі він пробув неповних два роки — від січня 1946-го до листопада 1947 року, за цей короткий час зав’язав активну співпрацю з ОУН. Органи МҐБ дізналися про неї під час допитів затриманих місцевих підпільників. Один із них, Стефан Івасютин («Сірко»), свідчив, що «директор НСШ Великої Кам’янки Ющенко А.А. також надавав підпіллю ОУН матеріальну допомогу грошима і був симпатиком підпілля ОУН. Він добре знайомий із програмою ОУН і з колишніми націоналістичними організаціями: СВУ, БУТ, УВО».
Референт Cлужби безпеки ОУН Коршівського районного проводу Іван Сеньків («Буковинець») повідомив: «З Ющенком я зустрічався тричі. Ющенко зі мною і бандитами (збережено лексику документа МҐБ. — В.В.) «Яструбом» і «Чорним» був пов’язаний з 1946 року, був нашим симпатиком, він неодноразово розповідав нам про виникнення і побудову націоналістичної держави, пояснював виникнення ОУН, звідки взявся “Тризуб”».
В узагальнювальній довідці МВД про діяльність Андрія Ющенка в Західній Україні також зазначається, що він «за завданням ОУН припинив викладання у школі Конституції СРСР, викривляв історичні факти дійсности у викладанні історії та географії».
Співпраця з підпіллям не обме-жувалася інтелектуальною підтримкою повстанців, а й виливалася у конкретні практичні кроки. МВД інформувало, що Ющенко А.А. повідомляв повстанців «про наявність радянсько-партійного активу в населених пунктах, а також про засідки, які влаштовували органи МВД біля його квартири».
1946 рік, коли з підпіллям ОУН почав активно співпрацювати Андрій Ющенко, був вирішальним у протистоянні українського визвольного руху і репресивної системи СРСР.
Протягом першої його половини в Західній Україні проводилася одна із наймасштабніших протиповстанських операцій — так звана Велика блокада, до проведення якої долучено сотні тисяч військ НКВД, гарнізони яких розміщувалися практично у кожному селі краю.
Тож співпраця з підпіллям у такій ситуації була надзвичайно ризикованою. Під час цієї операції повстанці зазнали дуже серйозних утрат, але боротьба тривала.
Наприкінці 1947 року небезпека арешту нависла безпосередньо над Андрієм Ющенком. Очевидно, здогадавшись про це чи отримавши від когось таку інформацію, він у листопаді 1947 року залишає Західну Україну. Незабаром до рук МҐБ потрапили його знайомі підпільники «Сірко» та «Буковинець», учитель Великокам’янської школи Дмитро Філіпов.
Через кілька місяців після їхнього арешту в допитах котрогось із заарештованих уперше з’являється прізвище директора школи. У серпні 1948 року МҐБ отримує від трьох заарештованих неспростовні свідчення співпраці Андрія Ющенка з підпіллям.
Чекісти оголошують місцевий розшук колишнього директора школи і дуже швидко знаходять його за місцем народження — у селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської области. Якби подальші події відбувалися на кілька років раніше, Андрій Ющенко був би негайно заарештований і, зважаючи на наявні докази його причетности до підпілля, навряд чи міг би сподіватися на милість «гуманного» радянського правосуддя.
Проте після масштабних антиповстанських акцій, масових арештів та депортацій 1944–1946 років головним інструментом боротьби з підпіллям стали агентурні операції.
Великі маси радянських сил безпеки були безпорадними проти розпорошених і рухливих повстанських груп, новий формат діяльности підпілля давав можливість ще довго непокоїти радянську владу.
Для поборювання оунівців чекісти вирішили максимально інфільтрувати власною агентурою місцеве населення, проникнути у структури ОУН і знищити визвольний рух ізсередини.
У нових умовах підпілля починає реалізовувати операцію «Орлик», суть якої полягає в поступовому перекиданні кадрів на Схід України для продовження тут своєї антирадянської діяльности. Радянські органи безпеки із захоплених документів знали про ці спроби, розуміли небезпеку їх реалізації.
Тема післявоєнної діяльности ОУН за межами Західної України лише починає вивчатися, проте навіть початкові результати роботи дають уявлення про масштаби підпільної діяльности.
У ході архівно-пошукової роботи протягом 2009 року лише у двох фондах архіву СБУ виявлено майже дві з половиною тисячі документів НКВД-МҐБ про боротьбу радянської безпеки з ОУН за Збручем.
Андрій Ющенко міг стати для чекістів точкою входу в маловідоме для них середовище підпілля на Сході України. Тому його не заарештовують, а намагаються негласно використати у своїх цілях.
У листопаді 1948 року Недригайлівським райвідділом МДБ Сумської области було заведено справу-формуляр №4552 на Ющенка А.А. Її фігуранту чекісти присвоїли псевдонім «Хитрий».
Повну версію історії читайте в інтернет-виданні
«Українська правда»,
Історична правда
Володимир В’ятрович
"Українське слово" № 1-2 (3511) 5 січня – 18 січня 2011 року
http://ukrslovo.com.ua/work/archive/2011/1_2/05.html
Матеріал, який ліг в основу цієї статті, віднайдений в архіві СБУ у вересні минулого року. Спокуса опублікувати відразу була дуже великою, але я чудово розумів, що в ситуації початку президентських перегонів таку публікацію буде сприйнято лише як їх елемент. Унікальна інформація, замість того, аби припинити політичні маніпуляції довкола трагічної долі людини, тільки надасть нового поштовху. Копії усіх виявлених документів передано для ознайомлення з ними сину головного героя, — тодішньому Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку. Він, попри ймовірний політичний зиск, утримався від використання виявленої інформації у власній виборчій кампанії. Зараз, коли, здається, вже відгули усі можливі вибори, настала пора оприлюднити документи, які проливають світло на життєвий шлях Андрія Ющенка.
Для того, аби відгородити від брудних наклепів долю однієї людини, котру в деяких публікаціях зробили не жертвою нацистського режиму, а його прислужником. Для того, аби спростувати сотні інших наклепів і пропагандистських кліше, що стосуються діяльности націоналістичного підпілля у післявоєнний період. Тож про те, що робили вчителі, прислані на Захід України, як довго існувало націоналістичне підпілля на Сході і як боролася з ним радянська влада, нам розкажуть чекістські документи про Андрія Андрійовича Ющенка.
Він тричі у своєму житті перетинався з радянськими органами державної безпеки. Уперше — ще зовсім молодим, 18-річним хлопцем. Про цю трагічну зустріч маємо дуже небагато інформації, проте її достатньо, щоб спростувати сумніви деяких журналістів щодо факту засудження А. Ющенка сталінським режимом і наявности політичних підстав для цього.
У довідці управління МВС у Сумській області від 15 січня 1954 року вказано, що Андрій Ющенко «в 1937 році в м. Баку був засуджений трійкою НКВД за злочинну діяльність».
«Трійка» НКВД розслідувала політичні злочини проти радянської влади або вчинки, які вона саме так інтерпретувала. У подальшому чекісти не раз фіксували антирадянські настрої Ющенка.
Друга зустріч з представниками НКВД відбулася після завершення Другої світової, у процесі так званої фільтрації, коли радянські органи безпеки перевіряли обставини перебування його у полоні. Подана Андрієм Ющенком інформація не викликала сумнівів у чекістів ані відразу, в 1945 році, ані згодом.
В усіх документах з 1948 року до середини 1950-х згадується про ув’язнення його в нацистських таборах. В уже цитованій довідці МВС зазначалося: «30 липня під м. Мінськ потрапив у полон німецько-фашистських військ. Чотирнадцять разів перекидався з табору в табір на території Польщі, Німеччини, Чехословаччини, Франції. Утримувався в таборах “4-Б”, “304”, центральному таборі гестапо в м. Вольф, Нюрнберзькій тюрмі, таборі “13-Д” Освєнцимі та інших, а згодом у м. Флесембург (так у документі, правильно — “Флоссенбург” — В.В.) звільнений американськими військами, де вступив на службу до американської армії, використовувався для виловлювання решток німецьких військ “СС” і співробітників гестапо». Тож навіть чекісти, які — як ми побачимо це згодом, — справді, хотіли посадити за ґрати Андрія Ющенка, не опустилися до сумнівних фантазій окремих журналістів, які засумнівалися в табірному ув’язненні або навіть приписали Ющенкові роль співробітника нацистів.
Утретє він привернув до себе увагу каральних органів наприкінці 1940-х. Саме тоді Ющенко стає об’єктом оперативної розробки, опиняється під пильним спостереженням, на нього заводиться справа-формуляр. Але перед тим Андрія Ющенка, радянського вчителя, ветерана війни, із Сумської области відправили сіяти «добре і вічне» у Західну Україну.
Відрядження, яке в той повоєнний час вважалося смертельно небезпечним, адже прислані педагоги опинялися між молотом і ковадлом запеклої боротьби українських повстанців та радянської влади. Остання не соромилася використовувати педагогів — представників наймирнішої професії — для своїх далеко не мирних цілей. Учителі мали за обов’язок не лише розповідати дітям про героїчне радянське минуле та малювати перспективи світлого майбутнього, а й періодично доповідати в органи безпеки про неспокійне сьогодення.
Людей, які опинялися в чужому і часом незрозумілому для них соціальному середовищі, перетворювали на таємних інформаторів, використовували для боротьби з місцевим підпіллям.
Кожен змушений був обирати власну стратегію виживання — хтось активно брався виконувати таємні доручення органів, сподіваючись, що саме вони гарантують його безпеку, хтось тихо саботував вказівки, хтось налагоджував тісний контакт із місцевим населенням, а отже — і з підпіллям.
До останніх належав учитель, а згодом директор неповної середньої школи с. Кам’янка Велико-корішівського району Станіславівської (тепер — Івано-Франківської) области Андрій Андрійович Ющенко. У цьому західноукраїнському селі він пробув неповних два роки — від січня 1946-го до листопада 1947 року, за цей короткий час зав’язав активну співпрацю з ОУН. Органи МҐБ дізналися про неї під час допитів затриманих місцевих підпільників. Один із них, Стефан Івасютин («Сірко»), свідчив, що «директор НСШ Великої Кам’янки Ющенко А.А. також надавав підпіллю ОУН матеріальну допомогу грошима і був симпатиком підпілля ОУН. Він добре знайомий із програмою ОУН і з колишніми націоналістичними організаціями: СВУ, БУТ, УВО».
Референт Cлужби безпеки ОУН Коршівського районного проводу Іван Сеньків («Буковинець») повідомив: «З Ющенком я зустрічався тричі. Ющенко зі мною і бандитами (збережено лексику документа МҐБ. — В.В.) «Яструбом» і «Чорним» був пов’язаний з 1946 року, був нашим симпатиком, він неодноразово розповідав нам про виникнення і побудову націоналістичної держави, пояснював виникнення ОУН, звідки взявся “Тризуб”».
В узагальнювальній довідці МВД про діяльність Андрія Ющенка в Західній Україні також зазначається, що він «за завданням ОУН припинив викладання у школі Конституції СРСР, викривляв історичні факти дійсности у викладанні історії та географії».
Співпраця з підпіллям не обме-жувалася інтелектуальною підтримкою повстанців, а й виливалася у конкретні практичні кроки. МВД інформувало, що Ющенко А.А. повідомляв повстанців «про наявність радянсько-партійного активу в населених пунктах, а також про засідки, які влаштовували органи МВД біля його квартири».
1946 рік, коли з підпіллям ОУН почав активно співпрацювати Андрій Ющенко, був вирішальним у протистоянні українського визвольного руху і репресивної системи СРСР.
Протягом першої його половини в Західній Україні проводилася одна із наймасштабніших протиповстанських операцій — так звана Велика блокада, до проведення якої долучено сотні тисяч військ НКВД, гарнізони яких розміщувалися практично у кожному селі краю.
Тож співпраця з підпіллям у такій ситуації була надзвичайно ризикованою. Під час цієї операції повстанці зазнали дуже серйозних утрат, але боротьба тривала.
Наприкінці 1947 року небезпека арешту нависла безпосередньо над Андрієм Ющенком. Очевидно, здогадавшись про це чи отримавши від когось таку інформацію, він у листопаді 1947 року залишає Західну Україну. Незабаром до рук МҐБ потрапили його знайомі підпільники «Сірко» та «Буковинець», учитель Великокам’янської школи Дмитро Філіпов.
Через кілька місяців після їхнього арешту в допитах котрогось із заарештованих уперше з’являється прізвище директора школи. У серпні 1948 року МҐБ отримує від трьох заарештованих неспростовні свідчення співпраці Андрія Ющенка з підпіллям.
Чекісти оголошують місцевий розшук колишнього директора школи і дуже швидко знаходять його за місцем народження — у селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської области. Якби подальші події відбувалися на кілька років раніше, Андрій Ющенко був би негайно заарештований і, зважаючи на наявні докази його причетности до підпілля, навряд чи міг би сподіватися на милість «гуманного» радянського правосуддя.
Проте після масштабних антиповстанських акцій, масових арештів та депортацій 1944–1946 років головним інструментом боротьби з підпіллям стали агентурні операції.
Великі маси радянських сил безпеки були безпорадними проти розпорошених і рухливих повстанських груп, новий формат діяльности підпілля давав можливість ще довго непокоїти радянську владу.
Для поборювання оунівців чекісти вирішили максимально інфільтрувати власною агентурою місцеве населення, проникнути у структури ОУН і знищити визвольний рух ізсередини.
У нових умовах підпілля починає реалізовувати операцію «Орлик», суть якої полягає в поступовому перекиданні кадрів на Схід України для продовження тут своєї антирадянської діяльности. Радянські органи безпеки із захоплених документів знали про ці спроби, розуміли небезпеку їх реалізації.
Тема післявоєнної діяльности ОУН за межами Західної України лише починає вивчатися, проте навіть початкові результати роботи дають уявлення про масштаби підпільної діяльности.
У ході архівно-пошукової роботи протягом 2009 року лише у двох фондах архіву СБУ виявлено майже дві з половиною тисячі документів НКВД-МҐБ про боротьбу радянської безпеки з ОУН за Збручем.
Андрій Ющенко міг стати для чекістів точкою входу в маловідоме для них середовище підпілля на Сході України. Тому його не заарештовують, а намагаються негласно використати у своїх цілях.
У листопаді 1948 року Недригайлівським райвідділом МДБ Сумської области було заведено справу-формуляр №4552 на Ющенка А.А. Її фігуранту чекісти присвоїли псевдонім «Хитрий».
Повну версію історії читайте в інтернет-виданні
«Українська правда»,
Історична правда
Володимир В’ятрович
"Українське слово" № 1-2 (3511) 5 січня – 18 січня 2011 року
http://ukrslovo.com.ua/work/archive/2011/1_2/05.html