Бандера як проблема для проросійської політики
01/20/2011 | Ярослав Сватко
2010 рік виявився роком політичної боротьби проросійської влади зі Степаном Бандерою. Як бачимо тепер, після відзначення 102-ї річниці від народження лідера ОУН, боротьба ця нічого від нього не забрала, але створила діючій владі проблеми там, де вони їй зовсім зараз не потрібні. І далі створить ще не одну проблему, бо більш-менш ефективно боротися з поширенням у суспільстві світогляду, який уособлює Бандера, можна лише двома способами: радянського агітпропу, але тоді потрібно мати закрите тоталітарне суспільство з відсутністю альтернативних джерел інформації; або способом, застосованим у 1991-му році Леонідом Кравчуком. Жоден з цих способів не дає стопроцентного результату, але деяку ефективність, перевірену практикою, має. Влада ж Януковича пішла проти Бандери тим самим шляхом, що й влада міжвоєнної Польщі. Отож і матиме, незважаючи на історичний досвід (який нікого не вчить), такий самий результат. Якщо не гірший.
Вести боротьбу з Бандерою, керуючи державою, яка, принаймні за Конституцією, є Незалежною Україною під Тризубом, синьо-жовтим прапором і гимном “Ще не вмерла” є приблизно таким самим, як спроба боротися з Христом, спираючись на діяння євангелистів і матеріяли церковних соборів. Це найслабше місце всієї арґументації сьогоднішньої влади проти Бандери, оскільки будь-які спроби з її боку заперечити правомірність боротьби, яку вів Бандера, бумеранґом відбиваються до цієї влади, і забирають у неї моральне право керувати синьо-жовтою державою. Якби це була червоно-лазурова УРСР, то в поборюванні Бандери зберігалась би логіка, і це дуже добре розуміють ситуативні союзники Партії реґіонів — комуністи і вітренківці, які вимагають змінити державну символіку. Але для регіоналів нематеріяльний символізм та його вплив на управління суспільними процесами завжди був другорядним або й просто несуттєвим чинником.
В ті часи, коли Бандера був юридичним, або, через обставини, символічним лідером ОУН, було не так багато організованих формацій, які боролися за синьо-жовту Україну. Бандерівська ОУН відрізнялася від інших чисельністю, була фактичним монополістом за кількістю людей, готових до збройної боротьби. Порівняйте одну-дві тисячі людей Бульби-Боровця, про що говорять німецькі архіви, і сто тисяч УПА з тих же німецьких архівів. Але справа навіть не в чисельності. Червона армія, яку “ідеологи” сучасної влади намагаються зробити моральною альтернативою до УПА, не боролася за синьо-жовту Україну. Вона боролася проти синьо-жовтої України. Прямо, або опосередковано, прикриваючи дії каральних загонів НКВД. Це історичний факт, якого не вдасться спростувати жодним професорам від агітпропівської історії. Виступаючи проти визвольного руху, який боровся за Незалежну Україну, влада позбавляє себе морального права виступати під символами цього руху, які сьогодні є символами держави. Іншими словами: хочете розповідати про Радянський Союз, як етичний взірець суспільної побудови — сядьте під інші прапори, бо діюча державна символіка заперечує хвалу СРСР швидше, ніж ця хвала дійде до підсвідомості отримувача пропаґанди. Пропаґанда, в якій є зародок політичної шизофренії, ідеологічно руйнує власне воїнство — власне це розуміють комуністи і вітренківці, але нехтують регіонали, вважаючи, що “бабло перемагає всьо”.
Нехтуючи логікою, вони так само будують інші складові плану боротьби з Бандерою. Напевно, що в світі, де можна передрукувати архівний номер “Правди”, щоб усунути з газети згадку про небажані для “правильної історії” події, можна так само певно клеїти Бандері ярлик гітлерівського колабораціоніста. Однак ми живемо в світі, де ОБСЄ прийняла 23 серпня, як Загальноєвропейський День пам'яті жертв сталінізму та нацизму. Якби це була якась інша дата, а не день підписання пакту Молотова-Ріббентропа, можливо, теза про колабораціонізм приймалася б в свідомість багатьох людей без зайвих запитань. Тост Сталіна за здоров’я Гітлера після підписання договору (а є ж загальнодоступні фото) переводить стрілку колабораціонізму в протилежному напрямку. Ув’язнення Степана Бандери гітлерівцями практично від початку німецько-радянської війни примушує особу, яка намагається самостійно розібратися в суті справи, задуматися над сюрреалізмом звинувачення. Загибель двох його братів у Освєнцимі та ще одного — від рук ґестапо на Півдні України створює скоріше картину сімейної боротьби з гітлерівцями, аніж колабораціонізму. Звичайно, це для людини, яка прагне сама розібратися в тому потоці інформації про Бандеру, якою її навантажують. Та вся річ у тому, що чим частіше влада створює для ЗМІ приводи згадати Степана Бандеру, тим більше стає таких бажаючих самостійно розібратися в особі та історичних подіях того часу. Можливо, тому центральна українська влада фактично проіґнорувала офіційне відзначення 102-ї річниці з дня народження Провідника ОУН в трьох західних областях та присвоєння йому звання почесного громадянина Луцька, Трускавця, Теребовлі... Якби були послідовні, то мали б відмінити рішення місцевих рад або хоч би задекларувати якийсь прокурорський протест. Але промовчали. Вочевидь, розуміють, що боротися указом Ющенка — це одне, а з Бандерою, як з визвольним символом, в юридичній площині безглуздо: його вже засудив один раз польський суд, а наслідком була фактична ґлорифікація провідника ОУН, людина з невідомості в момент стала національним героєм.
Можливо, певний вплив на зміну тактики щодо Бандери мали події, пов’язані з відомим рішенням Європарламенту, яке в 20-му пункті згадувало Степана Бандеру, як колабораціоніста. Реакцією на це звинуваченні європарламентарів стали не лише відповідні ухвали місцевих рад Заходу України, але й активна робота з євродепутатами українських громад в Європі. Сумнівно, що це звинувачення європарламентарів переконало когось, хто шанував Бандеру, як борця за волю України, в протилежному. Однак зворотня дія пройшлася по всій Європі, чого ініціятори 20-го пункту ніяк не очікували. Якщо раніше, скажімо, португальським політикам український визвольний рух був чимсь невідомим, то тепер, завдяки Спілці Українців у Португалії, вони знають, з ким і за що воювала УПА, за що боровся Степан Бандера, бо мають ці матеріяли португальською. До євродепутата доступитися легше, ніж до наших недоторканих, і ця інформаційна віддача відбулася в тій, чи іншій формі, в усій Європі. І забава ще не закінчилася, бо привід не знято. То чи варто було творити провокацію й підсовувати некомпетентним європолітикам твердження, які спершу повинні обговорити історики? Дуже швидко неефективність цієї політичної провокації стала зрозуміла самим європарламентарям, і ще в березні, на зустрічі з львівською інтелігенцією депутат Європейського парламенту від Польщі Павел Коваль визнав, що вносити в резолюцію 20-й пункт було безглуздо. Хоч вважає Бандеру антигероєм, і хоч пункт у резолюцію вносила польська делегація.
Як і кожна інформаційна війна, війна проти Бандери має таку специфічну складову, як дезорганізація середовища, яке потенційно мало б бути прихильне Бандері. Те, що це справді важливо, ми бачимо на прикладі розвалу помаранчевої команди. Проте в справі боротьби з Бандерою ми бачимо щось інше — класичну радянську “халяву”.
Загальна схема була вибрана азбучно правильно: довести патріотичному середовищу, що Бандера був “неправильний”. А от далі ця спецоперація збилася на лінію мінімальних розумових зусиль. Була колись напрацьована така теза, що Бандера — тоталітарист, антидемократ, от і поїхали на ній знову. Можливо, в інших умовах воно б і спрацювало, але ми живемо не в уявному світі, якого собі б хотіли виконавці цієї частини війни проти Бандери, а в історичній реальності, де існують спогади Судоплатова та Саннікова з одного боку, та Василя Кука — з іншого. Та ще є трохи свіжо відкритих документів українського КГБ. Так що маємо досить докладний опис операції розколу закордонного ОУН на власне бандерівців та “двійкарів”. Диво дивне: всі арґументи, які використовували у своїх посланнях чекісти від імени леґендованого “проводу ОУН в Україні” до закордонних частин, співпадають зі звинуваченнями теперішніх “науковців і мислителів”. У відкритому інформаційному суспільстві халява з копіпейстом не проходить. Якби не Судоплатов, ми б мали безліч дискусій про абсурдність протиставлення “демократа” Лебедя — “тоталітаристові” Бандері (це коли Третій Збір, якого представляють як крок до демократизації ОУН, звільнив Лебедя з Урядуючого Провідника власне за ігнорування думки провідного членства під час керівництва Організацією!). Але зараз все це не має значення — ті, хто користуються арґументами леґендованого кагебівського “Проводу ОУН” в очах громадськості просто творчо розвивають доробок київського КГБ з 1954 року. Що ж дивного, що ця патріотична громадськість, замість того, щоб дискутувати над демократичністю чи антидемократичністю Бандери, просто відторгає таких науковців-провокаторів. Нема чого доручати творчу роботу тим, хто в школі списував або просто зубрив, бо інформаційна війна — робота творча, халява тут не проходить.
Однак не розкладова робота мала б бути основною в боротьбі з Бандерою. За Провідником ОУН стоїть ідеологія, відповідно — і передбачувана суспільна політика. Перемогти її можна, лише пропонуючи свою, конкурентну ідеологію. Тут може спрацювати лише та ідеологія, яка дасть українцям візію місії кращої, ніж посідання власної держави. Для конкретних українців, які живуть і діють в конкретних історичних умовах і мають цілком конкретний досвід, с тому числі, історичний. Хоч націоналізм і вивільняє велику суспільну енергію, але історія показує, що в певних історичних обставинах він може й програти — скажімо, так, як була програна українська національна революція початку минулого століття. Тут не місце розлого описувати причини тої поразки, та й їх докладно проаналізував свого часу Євген Коновалець, але важливо зауважити, що якби більшовики не мали у тій боротьбі виразно місійної, та ще й універсальної ідеології соціяльного благоденства і рівності, ніякої влади над народом вони б не завоювали. Бо владу потрібно спочатку завоювати в свідомості, тоді все інше легітимізується. Ми ж бачимо щось інше: обласні та міські ради відмовляються визнавати рішення щодо позбавлення Степана Бандери Героя України. Де ж тут влада?
І де ідеологія? Хоч на бігбордах ще й досі можна надибати гасло “Будуємо нову країну”, але ніде не знайдете пояснення, з якою ідеологією. Боротьба з корупцією? Це не ідеологія. Припинення спаду та зростання виробництва? Це так само не ідеологія. Все це може робити і націоналістична, і ліберальна, і християнсько-демократична влада. Якщо ідеологію не кидають на фронт інформаційної війни, то це означає, що її просто немає. Бо хоча це чи не найсильніша зброя для оволодіння суспільством, вона не є зброєю останнього моменту.
Якщо звести докупи всі ці елементи боротьби з Бандерою в Україні, може скластися враження, що або замовником є бандерівці, або ж ініціяторами є люди, які роблять політику виключно на підставі власної емоційної любови/нелюбови. Насправді ж політика є мистецтвом раціонального, і ті, хто досягають у ній успіхів, вміють, коли треба, наступити на горло власним емоціям. Наприклад, як комуністи, наступивши на власні класові ідеологічні переконання, пішли в уряд олігархічного капіталу. Нема підстав думати, що політики партії Регіонів не мислять в політиці раціонально. Вони дуже раціонально обрізають можливості Тимошенко бути надалі конкурентом Януковича, хоч, можливо, для декого тут є ірраціональний персональний момент помсти. А от з Бандерою бачимо повну ірраціональність. Так діють лише об’єкти, а не суб’єкти політики, і тому варто пошукати тих, для кого подібна боротьба з Бандерою принесла б реальні політичні виграші. І хто міг би нав’язати регіоналам нераціональну політику боротьби з націоналізмом та отримати на цьому потрібні політичні дивіденди.
Далеко шукати не треба: ідейним поводирем сучасної влади є їх політичні союзники в Кремлі. Якщо закласти, що боротьбу з Бандерою й далі веде московський імперіялізм, а наша регіональна влада є просто виконавцем політичної волі Кремля, то далі все стає на місце — і політичні дивіденди, і логіка боротьби. Москва має свої і внутрішні, і зовнішні інтереси. Внутрішні — це вибори наступного року, за їхньою добре напрацьованою схемою там потрібен образ ворога. Чеченці, як на перших путінських виборах, зараз не підходять, Грузія — ніби вже пройдений етап, а от бандерівці — це трохи призабуте старе, яке може стати новим і свіжим. Воно добре лягає в концепцію “Руского міра” і дає можливість грати в гру, де з двох можливих варіянтів обидва для Кремля — виграшні (на своєму інформаційному полі — це точно). Виграє Янукович — можна буде далі ідейно та інформаційно захоплювати Україну. Програє — теж не біда — образ злого ворога, який смертельно загрожує Росії, розростається і мобілізує імперський електорат. А можливо, у цьому випадку в запасі є ще український варіянт 8-8-8, адже ті, хто так багато говорять про розкол України повинні довести справедливість своїх тверджень.
Українським регіоналам тактично невигідно відкрито і офіційно ставати під прапори “Русского міра”, це б різко збільшило базу опору проти них, а в них є власні, суто прагматичні цілі. Тому вони борються з Бандерою під синьо-жовтими прапорами, виконуючи програму розширення цього міра так би мовити, неофіційно. Чи вони думають, що можуть програти? Наразі — не дуже, бо до кінця 2012 року розраховують сповнювати владу цілком офіційно. Але їхня гра теж по своєму безпрограшна. Якщо політично програють в Україні — матимуть притулок в Росії. Якщо ж Кремль покладе око на їхні капітали, то є варіянт Лужкова, знайти притулок в якійсь з країн НАТО. Правда, обидва варіянти гірші, ніж просто мати владу в незалежній Україні. Але тут вже щось одне: або Україна, або Рускій мір.
Регіонали, на замовлення Кремля, борються не з Бандерою, а зі світоглядом, якого лідер ОУН дуже вдало символізує. Але не можуть відкрити усі карти, і саме це створює їм проблеми. Донецький суд над Бандерою стає продовженням варшавського суду — і вони самі викликають Бандеру в сучасну українську політику з кладовища Вальдфрідгоф. Викликаний же в політику Бандера створює проблеми в управлінні державою, бо як інакше назвати демонстративні ухвали місцевих рад всупереч Президенту? От і мучаться, бідаки, між двома протилежностями: як для себе, то краще би Бандеру замовчати, бо коли його в інформаційному просторі нема, то й не рекламується націоналізм. Але для кремлівських господарів треба створити ворога Русского міра, і теж відмовити важко. Будь тут мудрий з тими українцями, якими доля поставила покерувати...
Вести боротьбу з Бандерою, керуючи державою, яка, принаймні за Конституцією, є Незалежною Україною під Тризубом, синьо-жовтим прапором і гимном “Ще не вмерла” є приблизно таким самим, як спроба боротися з Христом, спираючись на діяння євангелистів і матеріяли церковних соборів. Це найслабше місце всієї арґументації сьогоднішньої влади проти Бандери, оскільки будь-які спроби з її боку заперечити правомірність боротьби, яку вів Бандера, бумеранґом відбиваються до цієї влади, і забирають у неї моральне право керувати синьо-жовтою державою. Якби це була червоно-лазурова УРСР, то в поборюванні Бандери зберігалась би логіка, і це дуже добре розуміють ситуативні союзники Партії реґіонів — комуністи і вітренківці, які вимагають змінити державну символіку. Але для регіоналів нематеріяльний символізм та його вплив на управління суспільними процесами завжди був другорядним або й просто несуттєвим чинником.
В ті часи, коли Бандера був юридичним, або, через обставини, символічним лідером ОУН, було не так багато організованих формацій, які боролися за синьо-жовту Україну. Бандерівська ОУН відрізнялася від інших чисельністю, була фактичним монополістом за кількістю людей, готових до збройної боротьби. Порівняйте одну-дві тисячі людей Бульби-Боровця, про що говорять німецькі архіви, і сто тисяч УПА з тих же німецьких архівів. Але справа навіть не в чисельності. Червона армія, яку “ідеологи” сучасної влади намагаються зробити моральною альтернативою до УПА, не боролася за синьо-жовту Україну. Вона боролася проти синьо-жовтої України. Прямо, або опосередковано, прикриваючи дії каральних загонів НКВД. Це історичний факт, якого не вдасться спростувати жодним професорам від агітпропівської історії. Виступаючи проти визвольного руху, який боровся за Незалежну Україну, влада позбавляє себе морального права виступати під символами цього руху, які сьогодні є символами держави. Іншими словами: хочете розповідати про Радянський Союз, як етичний взірець суспільної побудови — сядьте під інші прапори, бо діюча державна символіка заперечує хвалу СРСР швидше, ніж ця хвала дійде до підсвідомості отримувача пропаґанди. Пропаґанда, в якій є зародок політичної шизофренії, ідеологічно руйнує власне воїнство — власне це розуміють комуністи і вітренківці, але нехтують регіонали, вважаючи, що “бабло перемагає всьо”.
Нехтуючи логікою, вони так само будують інші складові плану боротьби з Бандерою. Напевно, що в світі, де можна передрукувати архівний номер “Правди”, щоб усунути з газети згадку про небажані для “правильної історії” події, можна так само певно клеїти Бандері ярлик гітлерівського колабораціоніста. Однак ми живемо в світі, де ОБСЄ прийняла 23 серпня, як Загальноєвропейський День пам'яті жертв сталінізму та нацизму. Якби це була якась інша дата, а не день підписання пакту Молотова-Ріббентропа, можливо, теза про колабораціонізм приймалася б в свідомість багатьох людей без зайвих запитань. Тост Сталіна за здоров’я Гітлера після підписання договору (а є ж загальнодоступні фото) переводить стрілку колабораціонізму в протилежному напрямку. Ув’язнення Степана Бандери гітлерівцями практично від початку німецько-радянської війни примушує особу, яка намагається самостійно розібратися в суті справи, задуматися над сюрреалізмом звинувачення. Загибель двох його братів у Освєнцимі та ще одного — від рук ґестапо на Півдні України створює скоріше картину сімейної боротьби з гітлерівцями, аніж колабораціонізму. Звичайно, це для людини, яка прагне сама розібратися в тому потоці інформації про Бандеру, якою її навантажують. Та вся річ у тому, що чим частіше влада створює для ЗМІ приводи згадати Степана Бандеру, тим більше стає таких бажаючих самостійно розібратися в особі та історичних подіях того часу. Можливо, тому центральна українська влада фактично проіґнорувала офіційне відзначення 102-ї річниці з дня народження Провідника ОУН в трьох західних областях та присвоєння йому звання почесного громадянина Луцька, Трускавця, Теребовлі... Якби були послідовні, то мали б відмінити рішення місцевих рад або хоч би задекларувати якийсь прокурорський протест. Але промовчали. Вочевидь, розуміють, що боротися указом Ющенка — це одне, а з Бандерою, як з визвольним символом, в юридичній площині безглуздо: його вже засудив один раз польський суд, а наслідком була фактична ґлорифікація провідника ОУН, людина з невідомості в момент стала національним героєм.
Можливо, певний вплив на зміну тактики щодо Бандери мали події, пов’язані з відомим рішенням Європарламенту, яке в 20-му пункті згадувало Степана Бандеру, як колабораціоніста. Реакцією на це звинуваченні європарламентарів стали не лише відповідні ухвали місцевих рад Заходу України, але й активна робота з євродепутатами українських громад в Європі. Сумнівно, що це звинувачення європарламентарів переконало когось, хто шанував Бандеру, як борця за волю України, в протилежному. Однак зворотня дія пройшлася по всій Європі, чого ініціятори 20-го пункту ніяк не очікували. Якщо раніше, скажімо, португальським політикам український визвольний рух був чимсь невідомим, то тепер, завдяки Спілці Українців у Португалії, вони знають, з ким і за що воювала УПА, за що боровся Степан Бандера, бо мають ці матеріяли португальською. До євродепутата доступитися легше, ніж до наших недоторканих, і ця інформаційна віддача відбулася в тій, чи іншій формі, в усій Європі. І забава ще не закінчилася, бо привід не знято. То чи варто було творити провокацію й підсовувати некомпетентним європолітикам твердження, які спершу повинні обговорити історики? Дуже швидко неефективність цієї політичної провокації стала зрозуміла самим європарламентарям, і ще в березні, на зустрічі з львівською інтелігенцією депутат Європейського парламенту від Польщі Павел Коваль визнав, що вносити в резолюцію 20-й пункт було безглуздо. Хоч вважає Бандеру антигероєм, і хоч пункт у резолюцію вносила польська делегація.
Як і кожна інформаційна війна, війна проти Бандери має таку специфічну складову, як дезорганізація середовища, яке потенційно мало б бути прихильне Бандері. Те, що це справді важливо, ми бачимо на прикладі розвалу помаранчевої команди. Проте в справі боротьби з Бандерою ми бачимо щось інше — класичну радянську “халяву”.
Загальна схема була вибрана азбучно правильно: довести патріотичному середовищу, що Бандера був “неправильний”. А от далі ця спецоперація збилася на лінію мінімальних розумових зусиль. Була колись напрацьована така теза, що Бандера — тоталітарист, антидемократ, от і поїхали на ній знову. Можливо, в інших умовах воно б і спрацювало, але ми живемо не в уявному світі, якого собі б хотіли виконавці цієї частини війни проти Бандери, а в історичній реальності, де існують спогади Судоплатова та Саннікова з одного боку, та Василя Кука — з іншого. Та ще є трохи свіжо відкритих документів українського КГБ. Так що маємо досить докладний опис операції розколу закордонного ОУН на власне бандерівців та “двійкарів”. Диво дивне: всі арґументи, які використовували у своїх посланнях чекісти від імени леґендованого “проводу ОУН в Україні” до закордонних частин, співпадають зі звинуваченнями теперішніх “науковців і мислителів”. У відкритому інформаційному суспільстві халява з копіпейстом не проходить. Якби не Судоплатов, ми б мали безліч дискусій про абсурдність протиставлення “демократа” Лебедя — “тоталітаристові” Бандері (це коли Третій Збір, якого представляють як крок до демократизації ОУН, звільнив Лебедя з Урядуючого Провідника власне за ігнорування думки провідного членства під час керівництва Організацією!). Але зараз все це не має значення — ті, хто користуються арґументами леґендованого кагебівського “Проводу ОУН” в очах громадськості просто творчо розвивають доробок київського КГБ з 1954 року. Що ж дивного, що ця патріотична громадськість, замість того, щоб дискутувати над демократичністю чи антидемократичністю Бандери, просто відторгає таких науковців-провокаторів. Нема чого доручати творчу роботу тим, хто в школі списував або просто зубрив, бо інформаційна війна — робота творча, халява тут не проходить.
Однак не розкладова робота мала б бути основною в боротьбі з Бандерою. За Провідником ОУН стоїть ідеологія, відповідно — і передбачувана суспільна політика. Перемогти її можна, лише пропонуючи свою, конкурентну ідеологію. Тут може спрацювати лише та ідеологія, яка дасть українцям візію місії кращої, ніж посідання власної держави. Для конкретних українців, які живуть і діють в конкретних історичних умовах і мають цілком конкретний досвід, с тому числі, історичний. Хоч націоналізм і вивільняє велику суспільну енергію, але історія показує, що в певних історичних обставинах він може й програти — скажімо, так, як була програна українська національна революція початку минулого століття. Тут не місце розлого описувати причини тої поразки, та й їх докладно проаналізував свого часу Євген Коновалець, але важливо зауважити, що якби більшовики не мали у тій боротьбі виразно місійної, та ще й універсальної ідеології соціяльного благоденства і рівності, ніякої влади над народом вони б не завоювали. Бо владу потрібно спочатку завоювати в свідомості, тоді все інше легітимізується. Ми ж бачимо щось інше: обласні та міські ради відмовляються визнавати рішення щодо позбавлення Степана Бандери Героя України. Де ж тут влада?
І де ідеологія? Хоч на бігбордах ще й досі можна надибати гасло “Будуємо нову країну”, але ніде не знайдете пояснення, з якою ідеологією. Боротьба з корупцією? Це не ідеологія. Припинення спаду та зростання виробництва? Це так само не ідеологія. Все це може робити і націоналістична, і ліберальна, і християнсько-демократична влада. Якщо ідеологію не кидають на фронт інформаційної війни, то це означає, що її просто немає. Бо хоча це чи не найсильніша зброя для оволодіння суспільством, вона не є зброєю останнього моменту.
Якщо звести докупи всі ці елементи боротьби з Бандерою в Україні, може скластися враження, що або замовником є бандерівці, або ж ініціяторами є люди, які роблять політику виключно на підставі власної емоційної любови/нелюбови. Насправді ж політика є мистецтвом раціонального, і ті, хто досягають у ній успіхів, вміють, коли треба, наступити на горло власним емоціям. Наприклад, як комуністи, наступивши на власні класові ідеологічні переконання, пішли в уряд олігархічного капіталу. Нема підстав думати, що політики партії Регіонів не мислять в політиці раціонально. Вони дуже раціонально обрізають можливості Тимошенко бути надалі конкурентом Януковича, хоч, можливо, для декого тут є ірраціональний персональний момент помсти. А от з Бандерою бачимо повну ірраціональність. Так діють лише об’єкти, а не суб’єкти політики, і тому варто пошукати тих, для кого подібна боротьба з Бандерою принесла б реальні політичні виграші. І хто міг би нав’язати регіоналам нераціональну політику боротьби з націоналізмом та отримати на цьому потрібні політичні дивіденди.
Далеко шукати не треба: ідейним поводирем сучасної влади є їх політичні союзники в Кремлі. Якщо закласти, що боротьбу з Бандерою й далі веде московський імперіялізм, а наша регіональна влада є просто виконавцем політичної волі Кремля, то далі все стає на місце — і політичні дивіденди, і логіка боротьби. Москва має свої і внутрішні, і зовнішні інтереси. Внутрішні — це вибори наступного року, за їхньою добре напрацьованою схемою там потрібен образ ворога. Чеченці, як на перших путінських виборах, зараз не підходять, Грузія — ніби вже пройдений етап, а от бандерівці — це трохи призабуте старе, яке може стати новим і свіжим. Воно добре лягає в концепцію “Руского міра” і дає можливість грати в гру, де з двох можливих варіянтів обидва для Кремля — виграшні (на своєму інформаційному полі — це точно). Виграє Янукович — можна буде далі ідейно та інформаційно захоплювати Україну. Програє — теж не біда — образ злого ворога, який смертельно загрожує Росії, розростається і мобілізує імперський електорат. А можливо, у цьому випадку в запасі є ще український варіянт 8-8-8, адже ті, хто так багато говорять про розкол України повинні довести справедливість своїх тверджень.
Українським регіоналам тактично невигідно відкрито і офіційно ставати під прапори “Русского міра”, це б різко збільшило базу опору проти них, а в них є власні, суто прагматичні цілі. Тому вони борються з Бандерою під синьо-жовтими прапорами, виконуючи програму розширення цього міра так би мовити, неофіційно. Чи вони думають, що можуть програти? Наразі — не дуже, бо до кінця 2012 року розраховують сповнювати владу цілком офіційно. Але їхня гра теж по своєму безпрограшна. Якщо політично програють в Україні — матимуть притулок в Росії. Якщо ж Кремль покладе око на їхні капітали, то є варіянт Лужкова, знайти притулок в якійсь з країн НАТО. Правда, обидва варіянти гірші, ніж просто мати владу в незалежній Україні. Але тут вже щось одне: або Україна, або Рускій мір.
Регіонали, на замовлення Кремля, борються не з Бандерою, а зі світоглядом, якого лідер ОУН дуже вдало символізує. Але не можуть відкрити усі карти, і саме це створює їм проблеми. Донецький суд над Бандерою стає продовженням варшавського суду — і вони самі викликають Бандеру в сучасну українську політику з кладовища Вальдфрідгоф. Викликаний же в політику Бандера створює проблеми в управлінні державою, бо як інакше назвати демонстративні ухвали місцевих рад всупереч Президенту? От і мучаться, бідаки, між двома протилежностями: як для себе, то краще би Бандеру замовчати, бо коли його в інформаційному просторі нема, то й не рекламується націоналізм. Але для кремлівських господарів треба створити ворога Русского міра, і теж відмовити важко. Будь тут мудрий з тими українцями, якими доля поставила покерувати...
Відповіді
2011.01.20 | rais
Для режиму символ реального опору завжди буде небезпечніше за десяток мирних Майданів.
Злочинна система ховається за пропагандою толерантності. Системі вигідно саму ідею опору перевести в площину неконструктивності, екстремізму та тероризму. Толерантність, як і пацифізм виховує кволість та неспроможність чинити опір комунобандитам. Толерантністю прикривають небажання робити системні зміни, прикривають неспроможність стати на захист національних інтересів незалежної України. Режим боїться реального опору. Символами цього режиму назавжди залишаться сталіни, леніни, щербицькі та інші кагановичи із цюрупами...А ось яскравий приклад нашої сучасної історії, це наші символи. Яр Славутич, воїн - поет. Ліна Костенко, поет- воїн. Петро Яцик, Вадим Смогитель, Петро Матула, Сергій Білокінь... Їх багато, Українців, які своїм життєвим кредом обрали смолоскип. Смолоскип - символ спротиву злочинній темряві комунобандитського режиму. Подібні символи нації і сьогодні заважають овочевій системі спокійно панувати в Україні. Як кучмісти намагаються відгородити нову генерацію від цих символів, зробити їх незначними та невидними...
Яр Славутич - символ Українського незламного духу та опору ворогам нації :
2011.01.20 | Alamire
Щодо "іраціональності"
Можна сказати, що взагалі відношення Росії до України є цілковито іраціональним. Навряд чи є ще одна така нація, яка би викликала таку бурхливу реакцію в душі русскаго патріота. Очевидно, тут є щось глибинне-містичне, якійсь внутрішній сором перед совістю, якась застаріла психічна травма, можливо, ще з часів монгольської навали. Інакше би давно змирилися б з нашими Бандерою та Мазепою як з польськими Костюшкою чи Баторієм. Це свідчить про живість того нерву, на якому, як на волосці, висить зараз російська патріотична свідомість, і яким вона є органічно пов"язана з Україною. Не ми без них - вони без нас не можуть жити.2011.01.20 | GreyWraith
Все дуже раціональне (/)
Ненависть до кредитора, з яким ніколи не розплатишся, ще й яка раціональна. Незалежно від того, чи вимагає цей кредитор повернення боргу, чи ні.Alamire пише:
Навряд чи є ще одна така нація, яка би викликала таку бурхливу реакцію в душі русскаго патріота.
Російські патріоти ненавидять ВСІ нації. З російською включно.
Інакше би давно змирилися б з нашими Бандерою та Мазепою як з польськими Костюшкою чи Баторієм.
Думаєте, із тими змирилися?
Це свідчить про живість того нерву, на якому, як на волосці, висить зараз російська патріотична свідомість,
До речі, про російський марш (http://www.ng.ru/regions/2010-12-21/100_volgograd.html):
При этом стали известны и курьезные факты. Так, например, оказалось, что один из транспарантов с лозунгом «Россия для русских» нес парень-таджик. По словам Анатолия Корнаухова, среди задержанных участников акции русских националистов в Волгограде оказались два узбека, два таджика, дагестанец и чеченец.
2011.01.21 | ziggy_freud
над цим навіть Дуґєнъ простібався
коментуючи затримання в Москві підчас акції проти кавказців скінхеда-чукчі. Будь-який неофіт ставиться до своїх поглядів значно емоційніше, ніж той, кому вони дістались від діда. Це загальне правило.GreyWraith пише:
> Alamire пише:
> Навряд чи є ще одна така нація, яка би викликала таку бурхливу реакцію в душі русскаго патріота.
> Російські патріоти ненавидять ВСІ нації. З російською включно.
жодного разу. До українців (як різно -росів) ставлення особливе.
Кремліни (і патріоти-гасударствєннікі) дійсно ненавидять російських націоналістів. Але ця ненависть взаємна. Думаєте, кремліни бояться бунту 5 мільйонів етнічних українців в РФ? Ніфіґа. Вони більше бояться бунту приблизно 50 мільйонів етнічних росіян.
2011.01.22 | Alamire
10 атлічій
Наскільки виразною є межа між "патріотами-гасударственніками" та "націоналістами"? Мені здається, в російській свідомості ці категорії змішані. Ті, кому Лев Толстой миліший за Дєнікіна - це просто ті, хто культуру шанують більше за мордобой та кузькіну мать. А те що державний патріотизм не завжди допомагає збагнути реальну народну культуру, це актуально і для нашіх: чи всі наші патріоти-державники здатні автентично заспівати українську народну пісню?2011.01.23 | ziggy_freud
будуючи імперію, довелось загубити в ній етнічність
ридаль, коли вперше прочитав висловлювання Сталіна "Я чілАвек рускай культури". Зараз розумію, що не так вже це й дивно. Хто був більш русскім - він, Троцький, Дзержинський?чи не були фактично етнічними німцями Романови? А до них Рюріковичи ще й як мішались з татарами. А що робив в Московії Феофан Прокопович на замовлення Петра І? Це можна назвати насильницькою русифікацією московитів
в нас теж у тому що зветься державною ідеологією вийшов досить страшненький гібрид. Хоча й з трохи інших причин. Поетка Ганна Чєхофф і композитор Гулаг Артьомовскій іноді разом такі пєстні пишуть, що жодне Блатне Радіо такого в етер не поставить.
2011.01.24 | Alamire
Думаю, дійсно варто визначити дефініції
Насамперед, зрозуміти різницю між націоналізмом та патріотизмом. Перший розглядає націю як особистість у глибині культури, його більше цікавить які пісні вона співає, чим прикрашає хату, як господарює, ніж те яку силу вона представляє на світовій арені, в той час як патріотизм дивиться на націю як на персонажа-функцію, що уособлює певну цивілізаційну ідею. С цієї точки зору Росії справді притаманна гіпертрофія патріотизму на тлі повної занехаяності націоналізму - власне, російський народ як особистість навіть самому цьому народові глибоко до сраки, він взагалі не розуміє, що в цій особистості можна цінувати. Тому і знищують сибірські, кавказські та угро-фінськи народи, навіть не задумуючись про те що роблять.Це є дійсно наслідок імперії, наслідок ложної самоідентифікації, з-за чого політика, культура та суспільне життя перетворюється у суцільний маскарад: ті хто називають себе демократами, на ділі є фашистами, і навпаки (Лімонов та "Русская республика" - бідолахи ніяк не можуть розлучитися з своїми дитячими цацками, боячись втратити свою псевдоелітарну імпозантність), вчорашні комуністи бігають з хоругвами та портретами Миколи ІІ, татари та угро-фіни називають себе русскімі, а русскіє "націоналісти" готові йти війною на Львів та Київ, як у часи Боголюбського.
І важливо усвідомлювати, що і ми теж маємо ці зерна у собі - як від російської, так і від австро-угорської імперії. Вони не є шкідливими самі по собі, просто вони повинні урівноважуватися реальним відчуттям реальної української культури, на всіх рівнях, верствах та епохах - і про це варто постійно пам"ятати. Інакше скотимось у державний патріотизм російського штибу.
2011.01.21 | Мірко
Re: відношення Росії до України є цілковито іраціональним
Відношення Росії до України якраз мусить бути таким як є. Це вже існує в самім слові Россія (калка з грецької назви Русі). Поки існує незалежна Русь-Україна доти сама назва Россія є брехня. І для виправдяння самої назви мусять завоювати якраз цю Русь-Україну.Тому український націоналіст ніколи не повинен вживати слова Россія, росіян, російський, чи "русський", а лише історично приняті в нашому народі Московщина, москаль, московський чи москальський. Тим ми дотримувалися б практики не лише Тараса Шевченка, але й західних держав у 19-му столітті.
2011.01.21 | toluant
то мислеобрази азіатів із москви а не інтелігенціїіз Петербургу
Пошук ворогів - перший засіб відвернути увагу власних та дати прапор боротьби сусідським маргіналам. Це значно дешевше, ніж виховувати власну націю. Помилка полягає в тому, що розпаливши вогонь боротьби, після її закінчення на звільнені від населення території прийдуть іноземні заробітчани і виростять ще більший клубок протиріч. Ці ідіоти мислять критеріями 100-літньої давності, коли народжуваність була значно вища2011.01.23 | charly3091
А чому не Лаптландія?
Чи Кацапстан? Як казав відомий блогер свого часу?2011.01.21 | ОЛЕСЯ
Re: Бандера як проблема для проросійської політики
Дякую, пане Сватко! Так і однозначно, що "темна маса" нинішнього уряду скаженіє тому, що БЕЗСИЛІ перед св.п. Бандери. Є люди, які ніколи не вмирають. Степан Бандера один з них. Так само, як ніколи не вдасться знищити патріотизм, так само не вдасться затьмарити імені сіточа нації - Бандери.СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
2011.01.21 | ОлегS
Взагалі дуже символічно що його боротьба продовжується. Слава Героям!
2011.01.22 | Evgen.I
Re: Бандера, як символ нації
Указ відносно Бандери скасовано: http://www.president.gov.ua/news/19103.htmlСуди не виступали проти заслуг Бандери. Боялися. Суд мотивував лише тим, що Бандера не був громадянином України. Інших мотивів не було. Що Україна виникла на пустому місці? А громадяни УНР, ЗУНР - не були громадянами України, якщо не зуміли встояти перед окупантами? Президент у екзилі передав повноваження президентові Кравчуку. Що ще треба?
Гнилий Захід, не знаючи історії, також був проти. Західній Україні треба від'єднатися від філії РФ. Любими методами. Хоча завжди був противником цього. Тільки люті вороги можуть так поводитись з тими, хто віддав себе й своє життя боротьбі за Україну. Треба створювати економічну й політичну автономію, відірвану від центру. Історію не можна вчити по Табачнику (по КГБ-ФСБ). Спецслужби підпорядковані не Януковичу, а Путіну. Всюди керують філії ФСБ, ГРУ та ін. Янукович для них не є президентом, а агентом.
Виросло нове покоління. Серед них багато безстрашних патріотів.
2011.01.22 | rais
Євгене, створення Національного Заповідника "Незалежна Україна" - це мета комунобандитів.
Про яку філію РФ ви тут кажете? Може нам всеж таки захищати свою Україну, а не квартирантам філії нарізати?С.Бандера з вами би не погодився, шановний. Це що, чергова агітація за етнічне Гетто з пасікою та глечиками?
2011.01.22 | Evgen.I
Re: Євгене, створення Національного Заповідника "Незалежна Україна" - це мета комунобандитів.
Згідний, що у цьому багато емоцій. Але то реакція на повзучу окупацію з боку РФ. При такій владі, яка є філією ФСБ, ГРУ РФ, єдиний вихід - мати свою автономну владу. Дочекаємось, що Кремль знову створить у себе концтабори для українців. Говорять - то недобре. Що ж добре?2011.01.22 | Pavlo Z.
Ги, Ви хоч самі розумієте, про що говорите: "автономія - краще за незалежність"?
Evgen.I пише:> При такій владі, яка є філією ФСБ, ГРУ РФ, єдиний вихід - мати свою автономну владу.
"хвоста від ящірки" не вийде. На автономію погодяться хіба що на дуже короткий період - на той, що потрібен для перетравлення сходу й півдня. А потім проковтнуть на десерт залишки.
Нє сцать і не панікувати. Бути разом - і замочимо цю сволоту обов'язково.
2011.01.23 | rais
Бути разом! Це як наказ всім національно-спрямованим силам. Міхальчишиним і Яворівським особливо
"Свободі" і "Батьківщині", "Тризубу" і "Нашій Україні", всім Рухам і Просвітам... Бути разом заради реальних системних змін, які відкриють браму до розбудови незалежної України. Бути разом заради майбутнього тієї молоді яка вийшла 22.01.11 на Майдани, заради посмішок тіх дівчат, які на мосту Потона були символом єднання України... Бути разом не лише під час виборчих перегонів.Україну поєднає національна ідея негайних системних змін. Системні зміни не можливі без люстрації. Люстрація не можлива без реального опору цьому злочинному режиму.
2011.01.23 | Evgen.I
Re: Бандера як проблема для проросійської політики
Перегляньте: http://endryx.livejournal.com/104004.htmlБагато є таких.
2011.01.24 | Sakharov
Re: Бандера як проблема для проросійської політики
Висновки пана Сватка щодо того звідки ноги ростуть у "проблеми Бандери" незаперечні. Бо дійсно, боротьба з образом Бандери контрпродуктивна для самих же регіоналів і не відповідає цілям і завданням, які вони перед собою ставлять, де головне - утвердитися і утриматися при владі. І що у першу чергу політичний виграш від цього матимуть ляльководи з Кремля і ідеологи "русского міра". Проте у такій поведінці регіоналів є кілька аспектів.Перший - вони не в змозі вийти зпід впливу "спрямовуючої і керуючої" ними сторонньої сили і змушені грати за її правилами, а тій "силі" чхати і на їхній імідж і на їхню стабільність при владі, то ж вони й надалі відволікатимуться на дії, які щонайменше не додають їм якогось позитиву. І чого б ляльководи не забажали надалі, рухи ляльок сприятимуть лише втраті ними рівноваги.
Другий - неминуча втрата регіоналами іміджу і підтримки тої частини населення, яка за них голосувала, спонукатимуть і спонукають їх до застосування силових методів, що ми вже спостерігаємо. І це прискорить їхній політичний крах.
Але є й третій аспект - боротьба навколо Бандери не мусить бути стрижнем боротьби національної опозиції проти цієї влади. Слід тут зайняти неухильну позицію, зробити однозначні заяви, продемонструвати готовність відстоювати пантеон національних героїв від посягань з боку невігласів і тупих виконавців чужої волі і, можливо, поки що тим обмежитись, зосередивши зусилля на головному напрямку - створенні у суспільстві атмосфери неприйняття правлячої кліки і об'єднанні всіх його здорових сил у боротьбі з нею, схиляючи водночас на свій бік "мовчазну більшість", підтримка якою активних борців може стати вирішальною. Бо сьогоденні реалії такі, що одним з факторів, що сприяли підтримці регіоналів, є пострадянський менталітет значної частини суспільства. Дії самих регіоналів сприяють руйнуванню цього менталітету і їм треба у цьому всіляко допомогти, використовуючи перевірені методи пропаганди і агітації. Саме це має стати однм з головних завдань національної опозиції, навколо якого вона має об'єднатися, відкинувши всі суперечності. Бо година, протягом якої опозиція об'єднується перед розстрілом, настає. І об'єднуватися перед шерегом розстрільної команди буде трохи запізно.
2011.01.24 | Alamire
Поки живе нація, живуть її герої
Подумав тут ще ось про що. Був колись один молдавський хлопець князівського роду, що наважився першим кинути виклик Османській Порті, яка на початку 16 століття об"явила газават Європі та досить успішно його розпочала. Разом з своїми друзями він створив орден драконів, метою якого був опір туркам. Всіх їх розбили та репресували, холопів що пішли за ними, жорстоко покарали, самого його захопили в полон угорці та тримали 11 років, аж доки він не прийняв католицизм, за що його прокляв власний народ і навіть викинув його кістки з церкві, в якій він був похований. Хто він був насправді, так і не зрозуміло - яка частина того, що про нього пишуть, вигадана турецьким агітпропом щоби перекинути відповідальність з власних каральних загонів, яка частина змішалась з народною міфологією, а яка додалася любителями туристичної екзотики. В історію Румунії він війшов як Влад Цепеш, "насаджувач на палю", невдаха, маніяк та христопродавець, що катував безвинно людей, пив та гуляв під насадженими на палю тілами, а потім зрікся православної віри на догоду Риму. В культуру Європи він ввійшов як граф Дракула, гламурний секс-символ шоу-індустрії та туристичний сувенір. А що він зробив насправді, чого він прагнув і що з ним реально сталося - зась, невідомо. Жодна історія його не прийняла, в тому числі історія власного народу.А трохи пізніше жив-був український парубок, теж князівського роду, який також наважився кинути виклик страшному турку. В історію України (яка, фактично, з нього як така і починається) він війшов як легендарний Байда, в постаті якого є навіть щось божественне - висячи на гаку, він вбиває своїх ворогів та лишається жити вічно в світі свого народу ("Тобі, царю, в сирій землі гнити, Байді молодому мед-горілку пити").
В історію Польщі він потрапляє як князь Дмитро Вишневецький, литовський шляхтич гедимінівського роду, що був поставлений на чолі чигиринського гарнізону, який не підкорився волі короля, що уклав з турецьким султаном мирну угоду, та почав провадити власну політику - очевидно, король не дуже за це на нього образився (фактично, Байда став своєрідним наґвалем його королевської мості
А в турецьку історію ця людина увійшла як бандит Думітрашка, голодранець, руїнник та різун, що опирався цивілізаційній місії Отоманської імперії, мутив голоту та врешті був ганебно страчений. І це нормально - немає універсальної історії, натомість є св"ященна історія народу, яка існує доти, доки існує сам цей нарід. І герої цієї історії є героями цього народу, і вони будуть героями цього народу доки він існуватиме, хто би там що не казав. І доки існуватиме український нарід, доти його героєм буде Бандера, Шухевич, Петлюра, Виговський, Мазепа, Байда - подобаються вони кому з сусідів чи не подобаються - інакше вже не станеться, як воно сталося у св"ященній історії цього народу. Тож варто заспокоїтися та поставити на цьому питанні крапку - раз і назавжди. Бо інакше будь-яка держава та нація є злочином проти усіх своїх сусідів.
2011.01.25 | Budweiser
щe один примітив зі сфeри гагіографії
гагіографія - цe життєпис святих який панував в сeрeдньовіччі. Ця писанина і має щось спільнe з гагіографією, а нe науковим аналізом.аргумeнтів взагалі нeма окрім примітиву. Cкажімо оскільки звинувачeння Бандeри в анти-дeмократизмі в 40-і і 50-і роки нагадують тeпeрішні аргумeнти тому ми їх повинні ігнорувати. Цe такий самий примітив що і ствeрджувати що звинувачeння більшовиків у тeрорі і тоталітаризмі які лунали в 1920-і роки є фальшиві бо вони дужe нагадують тeпeрішні звинувачeння. Одним словом примітив який навіть нe хочeться комeнтувати.
І нeмає нічого дивного що влада поборює Бандeру під синьо-жовтими прапорами. По-пeршe, бандeрівці використовували жовто-сині знамeна (на противагу мeльниківцям, які користувалися синьо-жовтими), по другe за свій прапор вони обрали фашиський чeрвоно-чорний стяг - Blut und Boden, і по-трeтє, вони, а особливо їхній ідeолог Донцов, засуджували українську історичну традицію, а особливо національно-визвольні змагання 1917-21, звинувачуючи її учасників у "гнилому соціалізмі і лібeралізмі", "драгоманівщині", "опортунізмі" і інших ізмах. А також закликали до створeння eтнічно чистої тоталітарної однопартійної диктатури на чолі з Вождeм. Тeпeрішня Україна відкидає ці цінності, а тому визлядало би природнім усіх хто вважає сeбe дeмократами відкидати Бандeру і ідeологію ОУН.
Ті хто сeбe називають дeмократами і прихильниками європeйського вибору і в той жe час прославляють Бандeру - цe є нонсeнс. Інша справа "Cвобода", "Тризуб" чи різні там донцовці. Цих я принаймні поважаю за щирість.
2011.01.25 | Ярослав Сватко
Тю. Перш ніж дискутувати, варто глянути в довідники
> аргумeнтів взагалі нeма окрім примітиву. Cкажімо оскільки звинувачeння Бандeри в анти-дeмократизмі в 40-і і 50-і роки нагадують тeпeрішні аргумeнти тому ми їх повинні ігнорувати. Цe такий самий примітив що і ствeрджувати що звинувачeння більшовиків у тeрорі і тоталітаризмі які лунали в 1920-і роки є фальшиві бо вони дужe нагадують тeпeрішні звинувачeння. Одним словом примітив який навіть нe хочeться комeнтувати.В статті я пишу, що ці арґументи нагадують розробку київського КГБ від 1954 року. І зовсім не кажу, що ми їх повинні їх іґнорувати. Навпаки. Застосовані для дезорганізації патріотичного середовища вони відігрують протилежну роль. Ви перекручуєте те, що написано в статті, тому Вам і "нe хочeться комeнтувати"
>
> І нeмає нічого дивного що влада поборює Бандeру під синьо-жовтими прапорами. По-пeршe, бандeрівці використовували жовто-сині знамeна (на противагу мeльниківцям, які користувалися синьо-жовтими),
> по другe за свій прапор вони обрали фашиський чeрвоно-чорний стяг - Blut und Boden,
Бандерівці взяли собі ці кольори з твору Василя Стефаника "Сини" там ідеться про червону кров, пролиту в чорну українську землю. Про це є офіційне тлумачення учасників тодішніх подій. Хоча, допускаю, на рішення мали вплив члени ОУН, які пройшли через курінь "Лісових чортів", у них теж кольори червоний і чорний.
> і по-трeтє, вони, а особливо їхній ідeолог Донцов,
ОУН ніколи не вважала Донцова своїм офіційним ідеологом. Ленкавського, Стецька - так, ідеологами, Донцова - публіцистом, якого варто читати.
> засуджували українську історичну традицію, а особливо національно-визвольні змагання 1917-21, звинувачуючи її учасників у "гнилому соціалізмі і лібeралізмі", "драгоманівщині", "опортунізмі" і інших ізмах. А також закликали до створeння eтнічно чистої тоталітарної однопартійної диктатури на чолі з Вождeм.
Слухайте, ви точно не плутаєте бандерівців і мельниківців? Коли трапився розкол, бандерівці змінили вітання на "Слава Україні! - Героям слава!", а мельниківці і далі вважали правильною відповідь "Вождеві слава!". Воно, звичайно, зовнішнє враження, але дуже промовисте.
> Тeпeрішня Україна відкидає ці цінності, а тому визлядало би природнім усіх хто вважає сeбe дeмократами відкидати Бандeру і ідeологію ОУН.
>
> Ті хто сeбe називають дeмократами і прихильниками європeйського вибору і в той жe час прославляють Бандeру - цe є нонсeнс. Інша справа "Cвобода", "Тризуб" чи різні там донцовці. Цих я принаймні поважаю за щирість.
Я взагалі писав про інше. Про порушення людьми, які формують пропаганду Партії регіонів, азбуки інформаційної війни. Записаної в загальнодоступних підручниках. Мені зовсім не йшлося в цій статті виставляти оцінки діяльності Бандери. Якщо серед регіоналів є бажаючі винаходити велосипед і виписувати свою азбуку інформвійни, Бог в поміч. Але, на мою думку, самодіяльність в цій галузі (винаходження нових правил інформвійни) принесе плоди такі самі, як боротьба з кібернетикою, чи генетика від Лисенка
2011.01.25 | ОЛЕСЯ
Re: Тю. Перш ніж дискутувати, варто глянути в довідники
Тю, так і є! хіба можна дискутувати на тверезу голову???Якщо хтось собі відважно обирає псевдо "Budweiser ®" не даючи справи, що це реєєстрований знак і використовуючи його без дозволу власників, може "напоротися" на маленькі неприємності в кільказильйонною карою - зломаний гріш його "аналізу".2011.01.25 | Shooter
Re: щe один примітив
Budweiser пише:> Ті хто сeбe називають дeмократами і прихильниками європeйського вибору і в той жe час прославляють Бандeру - цe є нонсeнс.
пропонуєте прославляти Пілсудського? Міттерана та режим Віші? коврове бомбардування союзниками німецьких міст? Гіросіму та Нагасакі? совіцьке винищення Прусії? Мюнхенську "здачу" союзниками Чехословаччини?
Нонсенс - це те, що Ви намагєтеся "впихнути" логіку військових дій половини 20 століття в поняття післявоєнного демократичного процесу.
Так, Бандера та Ко не були ягнятами. Але
a) людей невинних порішили суттєво менше, ніж решта "правильних" акторів ВВ2, які в післявоєнний період медотично створювали "правильну" історичну доктрину "наші та німці".
б) були єдиною послідовною політичною силою (ОУН б+м), яка відстоювала ідею незалежної України із зброєю в руках після програних визвольних змагань початку 20 ст.
2011.01.25 | Двійкар
Re: Бандера як проблема для проросійської політики
Цікава стаття, я згіднийщо Бандера є героем але
то не значить, що вся його
політика була правильною .
Шановний автор згадує
третій збір той збір був
скликанний після похідних
груп в центральній й східній
Україні ...
Людина як Лев Ребет, менше відомий
Як Степан Бандера але теж убитим в
Мюнхені агентом Сташинським, йому
належеться пошана ...він був головою
"двікарів"...
2011.01.26 | Ярослав Сватко
В кожного своя правда
Стаття не про те, чи був Бандера героєм, чи ні.Вона радше про Бандеру, як про символ, який підкоряється певним суспільним законам. Рухатися проти суспільних законів - це йти прямим курсом на граблі, і про цей прямограбельний курс мова.
Якщо ж про Ваше ставлення до Бандери і Ребета, то не бачу тут ані протиріч, ані предмету для дискусії. У Ребета була своя правда, в Бандери - своя. Яку народ ближче прийняв - і так бачимо, достатньо пройшло часу, щоб було видно неозброєним оком. Ребет є зараз перепохований на полі почесних поховань на Личакові, поруч з Зарицькою і Сорокою, братами Дужими. В центральній частині Пантеону. Якщо на Вашу думку, пошани замало, то проблема знову ж в символах.
Двійкар пише:
> Цікава стаття, я згідний
> що Бандера є героем але
> то не значить, що вся його
> політика була правильною .
Яке це має сьогодні значення, була вся, чи не була вся його політика правильною, тобто, чи були в його політиці помилки? От очевидно, що розкол між Ребетом і Бандерою, про який я пишу в статті, був організований київською робочою групою КГБ, це дуже добре на сьогодні документована історія. Ні Бандера, ні Ребет, не розгадали цієї спецоперації, ну й що від цього їм убуває? Це війна, і на цій війні у них був дуже сильний ворог, який завдяки силі й власній хитрості теж може перемагати в окремих битвах.
>
> Шановний автор згадує
> третій збір той збір був
> скликанний після похідних
> груп в центральній й східній
> Україні ...
Цей Збір обрав Головою Проводу Шухевича, і ми не маємо ніяких документів, які свідчили б про протистояння Шухевича і Бандери. Але маємо їх переписку, яка свідчить про взаємну повагу і координацію дій.
> Людина як Лев Ребет, менше відомий
> Як Степан Бандера але теж убитим в
> Мюнхені агентом Сташинським, йому
> належеться пошана ...він був головою
> "двікарів"...
Є йому пошана, будете у Львові, зайдіть в Пантеон при вході Личакова, побачите, що свічки на його могилі палять. А якщо треба більшої пошани, то це проблема вже не Ребета, а теперішніх "двікарів", яких просто не видно. Хоч шкода, цей напрямок міг би бути в деяких питаннях дуже корисним Україні.
Ще кілька років тому д. Анатоль Камінський часом присилав мені свої статті, і я їх розміщував на Майдані. Зараз нема ні статей, ні публічних акцій, і це шкода.
2011.01.26 | simsimopen
Re: Бандера як проблема для проросійської політики
Цитата: "Вести боротьбу з Бандерою, керуючи державою, яка, принаймні за Конституцією, є Незалежною Україною під Тризубом, синьо-жовтим прапором і гимном “Ще не вмерла” є приблизно таким самим, як спроба боротися з Христом, спираючись на діяння євангелистів і матеріяли церковних соборів. " Друже Ярославе, мій респект!2011.01.27 | Ярослав Сватко
Та дістали вони мене вже. Коли слухаю, як радянська влада принесла незалежність Україні
перестаю розуміти, чи це свідома комедія, чи вони від народження такі.От і написав.
Дякую на доброму слові.