01/27/2011 | MV

26 січня після важкої хвороби на 67-му році життя помер відомий громадський діяч і етнопсихолог, один із засновників Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, провідний дослідник традиційної культури як форми буття української нації Володимир Куєвда.

Народився він 22 листопада 1944 р. в с. Засупоївка Яготинського району Київської області в родині Терентія Івановича та Євгенії Михайлівни Куєвд. Останні сім років очолював лабораторію історії психології Інституту психології ім. Григорія Костюка Академії педагогічних наук України. Володимир Куєвда – кандидат психологічних наук, автор численних праць, присвячених проблемам формування світоглядно-ціннісних орієнтацій, історичної пам’яті та етнонаціональної свідомості. Науковим підсумком його життя стала монографія “Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект”.
Володимир Куєвда прагнув ввести до наукового обігу та в суспільну свідомість поняття “історична пам’ять”, вважав, що це допоможе відновити зв’язок сучасної людини з багатим історичним досвідом українського народу, і, критично проаналізувавши його, використати надбання в життєвій самореалізації, щоб міцніла наша держава.
Про те, чим жив Володимир Терентійович, свідчить його остання наукова конференція. Вона й підвела риску під його життям.
Перше засідання оргкомітету науково-практичної конференції “Історична пам’ять і доля народу” відбулося за рік до його смерті – 27 січня 2010 року. На запрошення Володимира Куєвди і я взяв участь в оргкомітеті та в тому першому засіданні останньої його конференції. Упродовж двох годин я уважно спостерігав за ним. Спостерігав і насолоджувався! Яка могуть! Яка краса в цьому чоловікові! Це ж надбання нашого народу. Наша сила. І такого чоловіка президент Ющенко не покликав на відповідальну посаду. Скільки б міг зробити для України Володимир Куєвда, маючи державні важелі! Але Ющенкові такі, як виявилось, були не потрібні. Спокійніше почувати себе в оточені показово банальних людей, які заглядають запопадливо в очі. Це одна із причин нашої поразки, що потенціал таких людей, як Володимир Куєвда, не було використано на державному рівні для захисту інформаційного простору України та здобуття нових рубежів.
Про Володимира Терентійовича промовляло й яскраве гроно його однодумців, які зголосилися взяти участь у задуманій ним науковій конференції: Станіслав Бондар (Інститут філософії), Сергій Здіорук (Інститут стратегічних досліджень), Анатолій Русначенко (Київський університет ім. Бориса Грінченка), кобзар Тарас Силенко, Микола Шкурко (голова благодійного фонду “Ніжен”), Роман Круцик (Товариство “Меморіал”), Володимир Панченко (громадська організація “Коло”) та інші достойники.
Метою конференції Куєвда визначив аналіз феномену історичної пам’яті як теоретичної проблеми, а також її ролі у формуванні світоглядних орієнтацій та національної свідомості. Він говорив про історичну пам’ять як об’єкт ідеологічних маніпуляцій наших противників, про “совєтизовану” історію, проекції міфологічних джерел на етносвідомість українців, мотиваційно-вольові характеристики Українських визвольних змагань, проблему формування національної свідомості особового складу Українського війська; героїку й відступництво в українській історії та в сьогоднішніх реаліях.
Того дня Володимир Куєвда процитував концептуальну тезу наших ворогів: “Забуття минулого – ознака політкоректності”. Так міг сказати тільки злочинець, який не хоче, щоб його злочини пам’ятали. Якщо ж така позиція формується на державному рівні, значить хтось бажає стерти з пам’яті злочини його народу проти нас, українців. Наші вороги прагнуть, щоб ми забули свої могили і свою славу. Вони хочуть, щоб ми забули про Голодомор, але пам’ятали про Голокост.
Нагадав Куєвда і вислів одного такого діяча, Олександра Роднянського, донедавна власника телеканалу “1+1”. Он як він висловився про нашу Батьківщину: “Територія, яка поки що називається Україна”.
Записав я до свого щоденника і таку фразу Куєвди: “Фольклор – це літопис, це народне вчення, народна мудрість”.
Порадів я і за колег Володимира Терентійовича – його однодумці продемонстрували не лише високий інтелект, а й виявилися щирими, сміливими і доброзичливими людьми. “Радує емоційність науковців, – записав я до щоденника, – значить наш голос почують”.
Лебедина конференція Володимира Куєвди відбулася за місяць до смерті – у грудні 2010 року. Він наполегливо запрошував мене до виступу – тим більше, що я обіцяв. Але я в той час завершував роботу над фільмом “Юрій Горліс-Горський” та книгою про Михайла Гаврилка. І через перевантаження відмовився. Тоді, як останній аргумент, він тихо сказав, що телефонує мені з лікарні. Мовляв, і мені нелегко, але ж конференцію треба провести. Але я не надав тому особливого значення. Якби ж знати, що це буде публічне прощання, останній виступ Володимира Куєвди…
Він 10 років хворів на лейкоз, але про це знала лише родина, може, ще кілька друзів. Інші навіть поняття не мали, що він кожен день балансує на межі зі смертю.

Володимир Куєвда високо цінував мою працю, виявив це і в допомозі проведення мого 50-літнього ювілею, вів той пам’ятний для мене вечір, а напередодні опублікував в газеті Верховної Ради “Голос Україна” статтю з оцінкою мого шляху. Людині, неймовірно зайнятій, що перебуває в полоні огрому своїх планів, нелегко знайти час, щоб ушанувати іншого. Звичайно, про це я з вдячністю пам’ятатиму.
Ну, от і все, Друже! Шлях твій скінчився. Скільки ти ще міг зробити для нашої Батьківщини! Тяжко відходити, коли Україна гине, а ти вже нічим не можеш їй допомогти. Звичайно, і нам у цей час випробувань так не вистачатиме Твого плеча, Твого голосу, Твоїх неспростовних, гострих, як козацька шабля, аргументів.
Куєвду можна було випустити на будь-який дискусійний майданчик, проти будь-якого противника, нехай із найвищими академічними кваліфікаціями. І можна було не хвилюватися. Ми знали: наш Куєвда переможе їхнього авторитета. Не просто переможе, а розіб’є, розтрощить, розпорошить, пустить за водою і вітром. І зробить це спокійно, елегантно, з посмішкою, майже ввічливо.
Тепер уже цього не буде.
Ще 20 січня, поруч з Володимиром Черняком, Романом Чернігою, Іваном Белебехою, Анатолієм Лопатою, Ігорем Лосєвим, Михайлом Слабошпицьким, Петром Кононенком, Віталієм Карпенком та іншими, він підписав “Заяву з нагоди 93-ї річниці проголошення Незалежності Української Держави”, а 26 січня відійшов на вічний спочинок, якого зовсім не прагнув.
У березні 2008 р. в Київському будинку вчителя на презентації книги “Отаман Зелений” Володимир Куєвда сказав: “Правда не до дна – це півправда, тобто брехня, в цій книзі – правда до самого дна. Не треба нам кумирів, нам треба правда. Вона збереже нас”.
Оцю правдомовність, яку так цінував Куєвда, яку впроваджував у наукові кола та студентські аудиторії, нам будь-що треба зберегти. Бо ж, у нас сильнішої зброї, як правда, немає.

Роман КОВАЛЬ


Володимир Куєвда і Катерина Булавин, двоюрідна онучка отамана Зеленого.
Трипілля, Різдво 2008 р.