Нестиковка мови й статистики, або: свідома маніпуляція цифрами
02/03/2011 | Андрій Гринчук
В гуманітарній сфері в Україні з приходом до влади регіоналів зі своїм русифікаторським флагманом Д.Табачником йде агресивна війна проти всього українського, зокрема проти української мови як головного складника національної ідентичності українця, як етнічного так і паспортного. Для прикладу наведемо інформацію, яка категорично твердить:
«У 2060 році процес зникнення української мови може стати незворотним.
До такого висновку дійшов тижневик “Коментарі”, який провів статистичне дослідження динаміки розвитку української мови і презентував його результати на прес-конференції.
Результати дослідження свідчать, що при збереженні наявних тенденцій вже за 50 років – у 2060 році – процес зникнення української мови стане незворотним. Такі дані були отримані на підставі аналізу статистичних показників щодо мовної ситуації у різних регіонах України за радянських часів та за часів незалежності.
Журнал з’ясував, що основною небезпекою для української мови є русифікація – постійне збільшення частки тих, хто називає російську рідною мовою, в загальній масі україно- і російськомовних. Наприклад, за результатами перепису 1959 року загалом по Україні частка російськомовних становила 25,16%, у 1970-му – 28,68%, приріст на 3,52%. Перепис 1979 року дав уже 32,08%, приріст 3,4%. Сумарний приріст становить 6,92%.
У 1989 році приріст ступеня русифікації становив 1,58%. З 1989 до 2001 року ступінь русифікації зменшився на 3,19% (до 30,47%). Найбільше зниження спостерігалося в Центральній Україні – на 5,88% і трохи менше, на 4,5%, – в смузі від Харківщини до Одещини. У той самий час Донбас дав не зниження, а приріст на 6,36% (до 73,59%). Звідси видно, констатує видання, що межа, за якою відмирання української мови стає незворотним, перебуває біля позначки 50%, а значить навіть ніби-то рівновага між російсько- і україномовними насправді вкрай небезпечна.
Згідно з дослідженням, якщо припустити, що тенденції 1989-2001 років зберігалися і далі, то до 2009-2010 років ступінь русифікації в цілому по Україні мав би зменшитися до того рівня, який був у 1970 році (28,68%). Проте це не означає повернення до мовної ситуації 40-річної давнини. Якщо в 1970 році розрив між Донбасом і рештою південно-східних областей (без Криму) становив 22,57%, то до 2010-го він, швидше за все, перевищив 40%.
Видання зазначає, що за таких умов сумнівним є подальше скорочення ступеня русифікації. Катастрофічність процесу посилюватиметься тим, що дедалі нові й нові регіони за ступенем їх русифікації перетворюватимуться на русифікаторські. Критичну межу в 50% уже в 2012 році може перейти Запорізька область, в 2019-му – Одещина, в 2021-му – Харківщина. Приблизно в 2042 році настане черга Дніпропетровщини, в 2045-му – Миколаївщини, в 2053-му – Херсонщини.»
Критичний коментар експерта
Отже, як розуміти й пояснити таку песимістичну чи, на нашу думку, надто механістичну статистику - чи вона відобрає реальний стан мови чи якусь бажану віртуальність?
Почнемо із головного показника – «50 відсотків». Припустимо, що це саме так, що ця межа – критична для виживання (або домінування) мови у певному середовищі. Тоді як це поєднати із загальним показником 1959 року – лише 25,16% «російськомовних»? Якщо йти за логікою авторів статті, то ситуація тоді була «над-критична» саме для російської мови. Але російська мова в Україні не зникла, а навпаки – нарощувала присутність. Причина проста – працювали політичні фактори, які у статті не враховано
Підтвердження цьому (впливу політичних факторів) знаходимо у цій же статті – інформація про зменшення частки російської мови у період із 1989 до 2001 року. Отже, якщо виникнуть якісь нові «фактори», то тенденція може дуже сильно змінитися. Але стаття наполягає на тому, що є певна тенденція і що ця тенденція вочевидь зберігається. Звідси і висновки на десятиліття уперед.
На щастя, говорити про десятиліття підстав немає. Є багато причин для збереження і розвитку української мови як у світі загалом, так і безпосередньо на території України. Але зараз говоримо не про те. Найголовніше полягає у тому, що такий «метод дослідження», яким користувалися автори статті, є не науковим, хибним від самого початку. Простий експеримент. Припустимо, що зараз не 2011, а 1911 рік і ми розглядаємо мовну ситуацію на території Галичини, яка підпорядкована Австро-Угорській імперії. Визначено (у певних цифрах) тенденції за попередні 50 .. 60 років. І на цьому «фундаменті» зроблено прогноз на 1919, 1942, 1945, 1953 роки…
Тенденції та статистичні показники – то цікаві і корисні наукові інструменти. Безумовно, їх потрібно вивчати і використовувати. Але використовувати не поверхово, а максимально точно. Лише за таких умов варто сподіватися на серйозний результат.
До речі. На початку 90-х років одна із моїх груп вивчала проблему українізації у технічних вищих навчальних закладах України (це було офіційне замовлення). Цікаво буде порівняти… Пропоную познайомитися з експертним аналізом з початку 90-их років, висновки якого зберігають по нині свою актуальність.
ПРОБЛЕМИ УКРАЇНІЗАЦІЇ У ТЕХНІЧНИХ ВУЗАХ
Українізація у технічних вузах є підсистемою реалізації державного статусу української мови. У свою чергу реалізація будь-якого законодавчого рішення в Україні останнім часом (особливо за останні півтора роки) характеризується – з точки зору системного аналізу – яскраво вираженою подвійністю. Ця подвійність є наслідком різної (нерідко – прямо протилежної) спрямованості головних цілей, які закріплюються у законодавчих рішеннях в Україні, що викликано незбалансованістю законодавчої влади, її внутрішньою нестабільністю та зовнішньою вразливістю.
Закон про державний статус української мови було прийнято попереднім складом Верховної Ради в умовах існування УРСР як безумовної частини СРСР і, природно, у своєму головному напрямку ніяк не повинен був сприяти витісненню російської мови із всіх сфер суспільного життя. Якісна зміна суспільно-політичного стану в Україні (і на всій території колишнього СРСР) призвела до нової ситуації: державний статус української мови в рамках старого закону почав входити у протиріччя практично із усіма суспільними групами. З одного боку, цей статус не задовільняє етнічних українців, які у своїй активній більшості вважають, що реалізація державності української мови відбувається недосить повно і вкрай повільними темпами. З іншого боку, не менш активна частина так званого російськомовного населення вбачає в існуючому законі поспіх та відторгнення усього не-українського, зазіхання на громадянські права значної частини населення України. Це положення викликає зростання напруженості у суспільстві і знаходить своє конкретне відображення, зокрема, у ситуації із українізацією у технічних вузах.
Повертаючись до вихідного рівня аналізу (технічний вуз), слід розглянути дві основні моделі проведення українізації: адміністративну та стимуляційну. Адміністративна модель проведення українізації, яка домінує зараз, передбачає фіксоване у часі і обсягах перехоплення українською мовою ключових точок у мовному просторі. При цьому до певної міри враховується реакція крупних реґіональних груп населення і декларуються деякі права окремих осіб по використанню не-державних мов. Такий підхід знімає напруження глобально (у масштабі всієї країни) і на рівні мікро-груп (5..7 чоловік), які можуть формувати своє автономне мовне середовище, яке прямо не залежить від загальнодержавних процесів.
У той же час вказана модель практично не враховує існування макро-груп (5О..5ОО чоловік, об'єднаних деякими професійними функціями). Із системної точки зору це є суттєвою помилкою, яка і викликає зараз найбільшу напруженість у процесі українізації. Добре відомо, що нормативна мова помітно відрізняється від побутової, розмовної (тобто характерної для мікро-груп). Однак, слід враховувати, що макро-групи, особливо розвинуті, які існують не один десяток років, також мають власну професійну мову, яка базується на нормативній, але помітно відрізняється від неї за складом. Адміністративна заміна мовної нормативної бази завжди неконструктивна для таких професійних квазі-мов, оскільки вимагає суттєвої заміни спеціальних термінів, ідіом, мовних структур, які мають неоднозначне тлумачення або далеко не завжди існують у новій нормативній базі.
Технічні вузи – з точки зору системного аналізу соціяльних процесів – є типовим прикладом макро-груп. Тому адміністративна українізація для них (в умовах не-української бази професійної мови) неминуче призводить до порушення функціонування системи, збою у якості основної роботи (викладання, наукові дослідження), до гальмування інформаційних процесів у системі.
Стимуляційна модель українізації, зберігаючи всі обумовлені законом обмеження по обсягам і часу реалізації, особливу увагу приділяє створенню умов для всіх груп по заміні нормативної мовної бази. Необхідно одразу відзначити, що експертний аналіз, який було проведено, показав фактично повну відсутність державної реалізації стимуляційної моделі (що є наслідком вже згаданої подвійності у реалізації законодавчих рішень в Україні). Зусилля, які здійснюються у цьому напрямку окремими українськими національними структурами, головним чином стосуються макро-груп культурологічно-релігійного типу. Таким чином, фактично відсутнє включення технічних вузів із традиційно не-українською мовною базою до реально існуючого простору професійної науково-технічної української мови. Відсутність зазначеної спрямованості, поєднана із загальною тенденцією скорочення наукових контактів, призводить до закріплення, консервації існуючої мовної бази, що ставить технічні вузи України у вкрай невигідні умови.
Треба врахувати (переходячи у межі над-системи), що у технічних вузах самої Росії добре помітна тенденція посування бази професійної мов макро-груп у бік англійської (у деяких випадках – іншої мови «далекого зарубіжжя»). Чітко помітна лінія динамізації мовної бази по стимуляційній моделі. У той же час фіксація цієї бази у технічних вузах України (як реакція на адміністративну модель українізації) не тільки не сприяє реалізації державності української мови, але й гальмує нормальний розвиток вузівської освіти та науки.
Аналіз показує, що процеси українізації в інших макро-групах півдня та сходу України є аналогічними. Загальна для всіх схема полягає у прагненні законсервувати наявну мовну базу, у той час, коли більш перспективним напрямком є динамізація. Небезпечність адміністративної моделі полягає також у тому, що вона передбачає заміну однієї фіксованої бази на іншу – також фіксовану. Відсутня інформаційна підтримка зміни (а тим більше – динамізації) мовної бази макро-груп. Самостійні спроби у цих напрямках ніяк не стимулюються.
Дуже характерним показником якості українізації є рівень прагнення населення до вивчення іноземних мов. Восени 1991 року (за данними відділу інформаційного аналізу Центру теорії і винахідництва) кількість тих, хто активно вивчав іноземну мову, серед тих, хто не збирався залишати Україну, було у 4,7 рази більше, ніж у травні 1993 року. При цьому кількість тих, хто вивчав українську мову, в обох випадках становила (із урахуванням статистичної розкиданості) 70 .. 75% від кількості тих, хто вивчав іноземну мову.
Під час аналізу потенційної небезпечності суспільних процесів з’ясовано, що українізація (зокрема – українізація у технічних вузах) – навіть у її не кращих варіантах – безпосередньо не викликає вибухових, екстремістських явищ. Проте відсутність належної стимуляції, адміністративна фіксованість мовної бази викликає помітне відторгнення суспільних макро-груп від державних структур. По суті, аналіз показує, що державна влада в Україні невдалою моделлю українізації руйнує суспільну ієрархію у країні, ігноруючи її найважливіші рівні.
Щодо змін у ситуації сьогодні (наведене дослідження датується 1993 роком). Звичайно, певні зрушення відбулися. Провідні університети нині активно використовують динамічну мовну модель, додаючи у науковий та навчальний процес, зокрема, англійську мову. Але загальний напрямок на адміністративну модель, на жаль, зберігається.
«У 2060 році процес зникнення української мови може стати незворотним.
До такого висновку дійшов тижневик “Коментарі”, який провів статистичне дослідження динаміки розвитку української мови і презентував його результати на прес-конференції.
Результати дослідження свідчать, що при збереженні наявних тенденцій вже за 50 років – у 2060 році – процес зникнення української мови стане незворотним. Такі дані були отримані на підставі аналізу статистичних показників щодо мовної ситуації у різних регіонах України за радянських часів та за часів незалежності.
Журнал з’ясував, що основною небезпекою для української мови є русифікація – постійне збільшення частки тих, хто називає російську рідною мовою, в загальній масі україно- і російськомовних. Наприклад, за результатами перепису 1959 року загалом по Україні частка російськомовних становила 25,16%, у 1970-му – 28,68%, приріст на 3,52%. Перепис 1979 року дав уже 32,08%, приріст 3,4%. Сумарний приріст становить 6,92%.
У 1989 році приріст ступеня русифікації становив 1,58%. З 1989 до 2001 року ступінь русифікації зменшився на 3,19% (до 30,47%). Найбільше зниження спостерігалося в Центральній Україні – на 5,88% і трохи менше, на 4,5%, – в смузі від Харківщини до Одещини. У той самий час Донбас дав не зниження, а приріст на 6,36% (до 73,59%). Звідси видно, констатує видання, що межа, за якою відмирання української мови стає незворотним, перебуває біля позначки 50%, а значить навіть ніби-то рівновага між російсько- і україномовними насправді вкрай небезпечна.
Згідно з дослідженням, якщо припустити, що тенденції 1989-2001 років зберігалися і далі, то до 2009-2010 років ступінь русифікації в цілому по Україні мав би зменшитися до того рівня, який був у 1970 році (28,68%). Проте це не означає повернення до мовної ситуації 40-річної давнини. Якщо в 1970 році розрив між Донбасом і рештою південно-східних областей (без Криму) становив 22,57%, то до 2010-го він, швидше за все, перевищив 40%.
Видання зазначає, що за таких умов сумнівним є подальше скорочення ступеня русифікації. Катастрофічність процесу посилюватиметься тим, що дедалі нові й нові регіони за ступенем їх русифікації перетворюватимуться на русифікаторські. Критичну межу в 50% уже в 2012 році може перейти Запорізька область, в 2019-му – Одещина, в 2021-му – Харківщина. Приблизно в 2042 році настане черга Дніпропетровщини, в 2045-му – Миколаївщини, в 2053-му – Херсонщини.»
Критичний коментар експерта
Отже, як розуміти й пояснити таку песимістичну чи, на нашу думку, надто механістичну статистику - чи вона відобрає реальний стан мови чи якусь бажану віртуальність?
Почнемо із головного показника – «50 відсотків». Припустимо, що це саме так, що ця межа – критична для виживання (або домінування) мови у певному середовищі. Тоді як це поєднати із загальним показником 1959 року – лише 25,16% «російськомовних»? Якщо йти за логікою авторів статті, то ситуація тоді була «над-критична» саме для російської мови. Але російська мова в Україні не зникла, а навпаки – нарощувала присутність. Причина проста – працювали політичні фактори, які у статті не враховано
Підтвердження цьому (впливу політичних факторів) знаходимо у цій же статті – інформація про зменшення частки російської мови у період із 1989 до 2001 року. Отже, якщо виникнуть якісь нові «фактори», то тенденція може дуже сильно змінитися. Але стаття наполягає на тому, що є певна тенденція і що ця тенденція вочевидь зберігається. Звідси і висновки на десятиліття уперед.
На щастя, говорити про десятиліття підстав немає. Є багато причин для збереження і розвитку української мови як у світі загалом, так і безпосередньо на території України. Але зараз говоримо не про те. Найголовніше полягає у тому, що такий «метод дослідження», яким користувалися автори статті, є не науковим, хибним від самого початку. Простий експеримент. Припустимо, що зараз не 2011, а 1911 рік і ми розглядаємо мовну ситуацію на території Галичини, яка підпорядкована Австро-Угорській імперії. Визначено (у певних цифрах) тенденції за попередні 50 .. 60 років. І на цьому «фундаменті» зроблено прогноз на 1919, 1942, 1945, 1953 роки…
Тенденції та статистичні показники – то цікаві і корисні наукові інструменти. Безумовно, їх потрібно вивчати і використовувати. Але використовувати не поверхово, а максимально точно. Лише за таких умов варто сподіватися на серйозний результат.
До речі. На початку 90-х років одна із моїх груп вивчала проблему українізації у технічних вищих навчальних закладах України (це було офіційне замовлення). Цікаво буде порівняти… Пропоную познайомитися з експертним аналізом з початку 90-их років, висновки якого зберігають по нині свою актуальність.
ПРОБЛЕМИ УКРАЇНІЗАЦІЇ У ТЕХНІЧНИХ ВУЗАХ
Українізація у технічних вузах є підсистемою реалізації державного статусу української мови. У свою чергу реалізація будь-якого законодавчого рішення в Україні останнім часом (особливо за останні півтора роки) характеризується – з точки зору системного аналізу – яскраво вираженою подвійністю. Ця подвійність є наслідком різної (нерідко – прямо протилежної) спрямованості головних цілей, які закріплюються у законодавчих рішеннях в Україні, що викликано незбалансованістю законодавчої влади, її внутрішньою нестабільністю та зовнішньою вразливістю.
Закон про державний статус української мови було прийнято попереднім складом Верховної Ради в умовах існування УРСР як безумовної частини СРСР і, природно, у своєму головному напрямку ніяк не повинен був сприяти витісненню російської мови із всіх сфер суспільного життя. Якісна зміна суспільно-політичного стану в Україні (і на всій території колишнього СРСР) призвела до нової ситуації: державний статус української мови в рамках старого закону почав входити у протиріччя практично із усіма суспільними групами. З одного боку, цей статус не задовільняє етнічних українців, які у своїй активній більшості вважають, що реалізація державності української мови відбувається недосить повно і вкрай повільними темпами. З іншого боку, не менш активна частина так званого російськомовного населення вбачає в існуючому законі поспіх та відторгнення усього не-українського, зазіхання на громадянські права значної частини населення України. Це положення викликає зростання напруженості у суспільстві і знаходить своє конкретне відображення, зокрема, у ситуації із українізацією у технічних вузах.
Повертаючись до вихідного рівня аналізу (технічний вуз), слід розглянути дві основні моделі проведення українізації: адміністративну та стимуляційну. Адміністративна модель проведення українізації, яка домінує зараз, передбачає фіксоване у часі і обсягах перехоплення українською мовою ключових точок у мовному просторі. При цьому до певної міри враховується реакція крупних реґіональних груп населення і декларуються деякі права окремих осіб по використанню не-державних мов. Такий підхід знімає напруження глобально (у масштабі всієї країни) і на рівні мікро-груп (5..7 чоловік), які можуть формувати своє автономне мовне середовище, яке прямо не залежить від загальнодержавних процесів.
У той же час вказана модель практично не враховує існування макро-груп (5О..5ОО чоловік, об'єднаних деякими професійними функціями). Із системної точки зору це є суттєвою помилкою, яка і викликає зараз найбільшу напруженість у процесі українізації. Добре відомо, що нормативна мова помітно відрізняється від побутової, розмовної (тобто характерної для мікро-груп). Однак, слід враховувати, що макро-групи, особливо розвинуті, які існують не один десяток років, також мають власну професійну мову, яка базується на нормативній, але помітно відрізняється від неї за складом. Адміністративна заміна мовної нормативної бази завжди неконструктивна для таких професійних квазі-мов, оскільки вимагає суттєвої заміни спеціальних термінів, ідіом, мовних структур, які мають неоднозначне тлумачення або далеко не завжди існують у новій нормативній базі.
Технічні вузи – з точки зору системного аналізу соціяльних процесів – є типовим прикладом макро-груп. Тому адміністративна українізація для них (в умовах не-української бази професійної мови) неминуче призводить до порушення функціонування системи, збою у якості основної роботи (викладання, наукові дослідження), до гальмування інформаційних процесів у системі.
Стимуляційна модель українізації, зберігаючи всі обумовлені законом обмеження по обсягам і часу реалізації, особливу увагу приділяє створенню умов для всіх груп по заміні нормативної мовної бази. Необхідно одразу відзначити, що експертний аналіз, який було проведено, показав фактично повну відсутність державної реалізації стимуляційної моделі (що є наслідком вже згаданої подвійності у реалізації законодавчих рішень в Україні). Зусилля, які здійснюються у цьому напрямку окремими українськими національними структурами, головним чином стосуються макро-груп культурологічно-релігійного типу. Таким чином, фактично відсутнє включення технічних вузів із традиційно не-українською мовною базою до реально існуючого простору професійної науково-технічної української мови. Відсутність зазначеної спрямованості, поєднана із загальною тенденцією скорочення наукових контактів, призводить до закріплення, консервації існуючої мовної бази, що ставить технічні вузи України у вкрай невигідні умови.
Треба врахувати (переходячи у межі над-системи), що у технічних вузах самої Росії добре помітна тенденція посування бази професійної мов макро-груп у бік англійської (у деяких випадках – іншої мови «далекого зарубіжжя»). Чітко помітна лінія динамізації мовної бази по стимуляційній моделі. У той же час фіксація цієї бази у технічних вузах України (як реакція на адміністративну модель українізації) не тільки не сприяє реалізації державності української мови, але й гальмує нормальний розвиток вузівської освіти та науки.
Аналіз показує, що процеси українізації в інших макро-групах півдня та сходу України є аналогічними. Загальна для всіх схема полягає у прагненні законсервувати наявну мовну базу, у той час, коли більш перспективним напрямком є динамізація. Небезпечність адміністративної моделі полягає також у тому, що вона передбачає заміну однієї фіксованої бази на іншу – також фіксовану. Відсутня інформаційна підтримка зміни (а тим більше – динамізації) мовної бази макро-груп. Самостійні спроби у цих напрямках ніяк не стимулюються.
Дуже характерним показником якості українізації є рівень прагнення населення до вивчення іноземних мов. Восени 1991 року (за данними відділу інформаційного аналізу Центру теорії і винахідництва) кількість тих, хто активно вивчав іноземну мову, серед тих, хто не збирався залишати Україну, було у 4,7 рази більше, ніж у травні 1993 року. При цьому кількість тих, хто вивчав українську мову, в обох випадках становила (із урахуванням статистичної розкиданості) 70 .. 75% від кількості тих, хто вивчав іноземну мову.
Під час аналізу потенційної небезпечності суспільних процесів з’ясовано, що українізація (зокрема – українізація у технічних вузах) – навіть у її не кращих варіантах – безпосередньо не викликає вибухових, екстремістських явищ. Проте відсутність належної стимуляції, адміністративна фіксованість мовної бази викликає помітне відторгнення суспільних макро-груп від державних структур. По суті, аналіз показує, що державна влада в Україні невдалою моделлю українізації руйнує суспільну ієрархію у країні, ігноруючи її найважливіші рівні.
Щодо змін у ситуації сьогодні (наведене дослідження датується 1993 роком). Звичайно, певні зрушення відбулися. Провідні університети нині активно використовують динамічну мовну модель, додаючи у науковий та навчальний процес, зокрема, англійську мову. Але загальний напрямок на адміністративну модель, на жаль, зберігається.