02/04/2011 | Святослав Караванський

Так твердять бувалі мисливці. І це зрозуміло. Перед лицем загибелі живий організм напружує всі сили для вижиття. Тут нема місця для вичікування, обдумування, удавання до хитрощів. Тут діє гасло: пан або пропав. Третього не дано.

Глянувши на світове співтовариство народів, кого серед сучасних державних утворень можна дорівняти до пораненого звіра?

Очевидно, що на таке дорівняння надається колишній СССР, сучасна Російська Федерація – держава, яка прагла до світового панування, яка наклала лапи на половину Европи і на половину Азії. І раптом – крах. Ганебний, безславний.

Тріснув Варшавський пакт, гавкнула Прибалтика, повідкріпачились Україна, Кавказ, Середня Азія. І це все без війни, майже без жодного пострілу. Постріли й жертви – величезні жертви - були за десятки років перед крахом. А відригнулися аж далеко пізніше.

Величезна держава-динозавр дістала найболючіші рани. Але звір лишився живий. Він не кинувся одразу боронити своє добро, як зробив би дикий звір, бо тоді б загинув. Цей звір мав людську голову. І він свій останній і найстрашніший стрибок розіклав на ряд менших стрибків, які проте не були жодною мірою слабші від найстрашнішого стрибка. Звір не мав сил. Він потроху-троху оклигував і оклигав. Але він не змирився зі своїм крахом. Його рани не загоїлись. Звір і далі поранений. І як поранений звір – він і далі найстрашніший.

Він не повів свої танки на Україну, на Польщу, на Прибалтику. Але він діяв своєю таємною зброєю, своєю п’ятою колоною, своєю пропагандою, таємними убивствани, отруєннями. І тут він таки був найстрашніший.

Польща, яка півстоліття була його васалом, узяла курс на дружбу з Україною, те, чого звір не міг стерпіти. І він чекав слушної нагоди. Чекав, як хижий звір у засідці на свою жертву. І жертва не минула його лап. Цією жертвою була польська еліта, яка вела незалежну від Москви політику. Жертва вилетіла на літаку на прощу до Катині. І звір вискочив із засідки. Незалежна еліта перестала існувати. Після перевиборів Польща змінила свою ставлення до української України, зблизилась із Москвою.

Польща – споконвічна жертва Москви, катована і гноблена Москвою - стає спільником Москви. Польська шовіністична еліта знайшла спільну мову з московськими імперіялістами.

Як це могло статися? Що об’єднало шовіністів-ворогів? Як могла сучасна польська еліта пробачити Москві аж дві Катині? І чи не схвалила своїм зближенням із супостатом другої Катині?

Це все не вкладається у голові нормальної людини.

Але факт є фактом. Польські шовіністи клюнули на наживку, яку їм кинула Москва. Що це за наживка? Можна лише догадуватися. Москва – спец у розкиданні наживок. Свого часу, коли Москва викрадала атомні секрети в американських учених, вона ширила в їхнім середовищі “парашу” про перенесення Єврейської Автономної області з Біробіджану до Криму. На цю наживку, дехто клював.

Яку наживку ці дурисвіти могли кинути польським шовіністам?

Польським шовіністам не дає спати вільна Україна і вільна Галичина, дарма, що ні та, ні та не має якихось войовничих намірів. Алеж “невірна теща невістці не вірить”. Тінь Бандери жахає сучасну польську сметанку.

Якусь кістку польським шовіністам Москва кинула. Яку саме, знатимемо за кілька десятиліть, коли плани Москви в Европі розкриються. А покищо Польща з головою пірнула у річище московської зовнішньої політики.

Дипломатична гра, ведена Москвою, і то досить успішно, розбиває аргументи політичних оглядачів, які твердять, що Москва – це політичний та економічний труп. Щодо економіки, можливо, й правда, але це не шкодить московській політиці, яка завжди була в наступі, незалежно від економіки. Чи процвітала Москва економічно у ХХ столітті? Зовсім ні. І це не заважало їй мати політичні успіхи.

Це саме маємо і в ХХІ столітті. Кремль поставив своїх квіслінґів у Киргизії та в Україні, яку він збирається проковтнути у спілці трьох республік [Білорусії, Росії та України]. Але Москва не поспішає. Вона затіяла у спілці з Польщею і ще деякими державами та з допомогою України Януковича підбити під свою руку Европейський Союз.

А економічні негаразди її не турбують. Ці негаразди ніколи її не покидали. Головне мати політичні, дипломатичні успіхи.

Не треба забувати, що Москва має найстрашнішу зброю сучасности – атомну. І це захищає її від усяких несподіванок історії.

Москва живе в постійному наступі, і бувши поранена, вона не завагається вдатися до найстрашніших, найжахливіших учинків. Бо все їй сходить безкарно.

Польщу обернуто на спільника. Україна – спільник. Америка – нейтральна. Завтра стане спільником Европа.

Чи здає собі світ справу про наступ Москви?