Шановний читач вже певно чув про те, що думає півень, коли женеться за куркою: Якщо її не дожену, то хоч пробіжуся! Саме це мені пригадалося, коли почув про наміри уповноваженої ВР з людських прав в Україні Н. Карпачової, яка мала б займатися порушеннями людських прав в Україні, а замість цього вона вдається до підтримки політичного русинства, яке використовують вороги української держави. Справа в тому, що йдеться не про історичну справедливість, а про повне незнання української історії та назви русин, українець.

Колишній працівник Радіо Свобода Іван Гвать у статті „Російські політики разом із КПУ дестабілізують Україну на Закарпатті” (стаття була на Радіо Свобода, а також надрукована в газеті „Свобода”, 3.12.2010 р.) звернув увагу на те, „що при виникненні русинського сепаратистського руху на Закарпатті 1990 року стояли комуністично-кагебітські структури в Москві.” Дослідник цієї тематики звернув увагу на те, що 17 лютого 1990 р. в Ужгороді було створено „Товариство подкарпатських русинов”, а вже через чотри дні воно було юридично зареєстроване, а згодом переіменоване на „Общество”, певно, щоб у Москві краще розуміли. Москва надіялася затримати Україну в імперії, якщо їй загрозити порушенням соборності. Московські стратеги помилились, бо розпад імперії не затримали, зате викликали не тільки ностальгію до „ісконно русского населенія” деяких попів московського патріархата, але й оживили смаки деяких мрійників про Велику Угорщину. З того часу так воно й пішло, поїхало: ужгородський піп Сидор відверто став агітувати за „самостоятельний” народ, з „історичними коренями” в російській імперії (бо ж він Московського патріархату), угорці масово стали видавати свої паспорти українським громадянам Закарпаття (грубо й недипломатично порушуючи українське законодавство), які з вдячністю їх приймали, бо так можна обійтися без візи, а тоді вже вільна дорога до Західної Европи. Правда, угорським шовіністам потрібні закарпатці в Закарпатті, бо так можна висувати претензії на територію, але це „дрібниця”, бо ж ідея далекосягла. З паспортами закордонного словака почали агітувати і зі Словаччини і раптом на Закарпатті появилася велика кількість словаків. Не забарились і румуни, які, у свою чергу, також не проти, щоб поширити і свою територію; про надавання російських пасортів в Криму вже не одного разу йшла мова.

Сьогодні, коли Україна знаходиться у цілковитому беззаконні, оскільки ті, що беруть великі державні гроші і мали б доглядати за дотримуванням законів у країні, самі їх порушують повсякденно і на найвищих державних посадах. Депутат від комуністів України Голуб навіть запропонував русинську мову внести до числа тих мов, які потребують захисту. Чому? Бо „товарищ” Голуб не знає не тільки історії України, але й не відрізняє говірку від літературної мови!

Що на Закарпатті існує розмаїття говірок, які могли б щодня доповнювати скарбницю української мови, відомо вже з давніх давен. Норвежський славіст Олаф Брох ще 1880 році в газеті Slawische Philologie доводив, що ці говірки належать до української мови і видав свою книгу „ Угрорусское наречие села Убли” (Санкт-Петербург, 1900). Австрійський україніст Д-р Міхаель Мозер автор книги „Причинки до історії української мови” (Харків, 2008, 2009), у своїй доповіді в НТШ у Нью Йорку в листопаді м.р. дав пояснення, чому москвофільський рух в Галичині скоріше закінчився і перейшов на українську народну мову, а в Закарпатті він зберігся. Східна Галичина була підпорядкована Відневі, а Закарпаття Будапештові. Пан Мозер зазначив, що відсталість сприйняття народної мови в Закарпатті затрималося на 60 років.У деяких ідеологів „русинських мов” ця затримка ще й досі триває.

Д-р Мозер наводив цікаві приклади тогочасних шкільних циркулярів, порівнював тексти різних редакцій „Граматики руського язика для шкіл середніх і горожанських” Панькевича та інші видання. Він зазначив, що були намагання призупинити розвиток рідномовної освіти в Закарпатті після реставрації угорської влади (1939 – 1944).
Таким чином в обороні української мови ми маємо двох чужинців, що нам дуже нагадує Роберта Конквеста та Джеймса Мейса, які першими чужинцями загово- рили про Голодомор, який і досі деякі з українських „істориків” та політиків не сприймають.

Коли б пані Карпачова хоч трохи була обізнана з історією України, то вона б не допускала навіть думку про те, що є двоякі русини. Справа не в тому, що всі історики знають, що русини – першопочаткова назва українців, але в тому, що пані омбудсвумен, а раніше — депутатка, не читала навіть маленьку книжечку Леоніда Кучми „Україна – не Росія”, де він також підтверджує те, що українців споконвіку звали русинами.

Саме незнання історії країни, яка тобі дає „недоторканість”, високу оплату за бездіяльність, призводить до того, що будь-який ворог тої країни інформує тебе про те, чого нема, але тому, що ти в історії Украни ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку, робиш враження, що ти будеш захищати людські права національності, і не знаєш, що так звали й твоїх предків. Отож, пані „Уповноважена” й нагадує півня що біжить за куркою, ящо нічого не вийде, то хоч галасу наробить, а може при тій нагоді хтось зможе повчитися власної історії!

Колись імперським властям перешкоджала назва русин і вони заборонили її й увели русский, а зараз вже й „путінська нація русскоязичних” не задовольняє Кремль – їм давай русский мир. Відомий американський політик З. Бжежінський передбачав розпад останньої у світі російської імперії у 2012 р., канадський політолог В. Держко оприлюднів 40 пунктів – причин неминучого розпаду цієї імперії, Георгій Бурсов у статті ”Крах „русского мира”: криза, загниття, розпад” (УНІАН) звертає уагу на величезні проблеми імперських властей тримати все під контролем.

На кого ж будуть тоді „покладатися” поборники „недєлімої”, коли припиниться приплив фінансів на антиукраїнську пропаганду? Дуже можливо, що з табачників стануть тютюнники, а з прислужників московського патріархату вийдуть ревниві борці за єдність української помісної церкви з історичною столицею у Києві. А русини пригадають своїх предків, які також зазнали різноманітного знущання окупантів на своїй святій і родючій землі по той бік Карпат.

Історик Ігор Лосєв на сторінках Української правди в статті „Угорський Дранґ нах Остен” (7.2.2011) звертає увагу на небезпеку для держави тої бездіяльності державних чинників, яка сьогодні панує в Україні. Безпрецендентне хамство деяких сусідів не рахуватися з українським законодавством призводить до відвертої діяльності антидержавних сил. Прикладом нахабства й неповаги до країни може послужити відкриття депутатом Европейського парламенту Белою Ковачем свого офісу в закарпатському місті Берегово. Цей представник ультраправої партії Йоббік має на меті відновлення Великої Угорщини, бо, мовляв, після 1-ої світової війни Угорщина втратила багато території. Це наводить на думку, що коли дивитись на те, хто на чиїй території, то угорцям прийдеться повертатися за Урал, якщо русини-українці почнуть вимагати землі, які окупували мадярські племена під проводом їхнього князя Арпада у 9 ст..

І. Лосєв звертає увагу на те, що Україна не є членом ЕС, то й не зрозуміло на якій підставі пан Ковач відкриває свавільно свій офіс в українському місті. Можливо, що СБУ настільки зайнята розшуками тих, що знищили бюст у Запоріжжі найжорстокішого диктатора в історії людства, і не має час займатися справами безпеки держави, яка їх добре оплачує. Лосєв наводить приклад Словаччини, яка загрозила тим, що візьмуть громадянство угорське – відберуть словацьке! А що Україна? Чи здатні сучасні володарі взагалі думати!?

Народна мудрість радить: десять разів міряй, а один раз ріж! Оце могли б пригадати деякі політики перед тим як висловлюватись, зокрема коли йдеться про національні інтереси і безпеку держави. В противному разі можна уподібнитися до півня, що за куркою біжить!

Торонто, 9.2.2011 р.