02/11/2011 | dyvak

Увесь народ – мов недоросток,
Здрібнився так і так змалів,
Що як не придивляйся, просто
Не видно сплющених голів.
П'єр-Жан Беранже


Пером по перах
Сім кіп бридні й торба брехні про війну в книжці "Сільське господарство України – від минулого до сьогодення"

Книжок в Україні видають не густо: по одній у рік на кожного. Що вп'ятеро менше, ніж у Росії. Може, це й на краще – можна уважніше їх читати, навіть з олівцем, якщо її сам купив. А ще коли врахувати, що хтось купує двадцять книжок на рік, а хтось одну на двадцять років. Коротше, іноді якусь із книжок варто прочитати уважніше. Надто
коли книжка на близьку для тебе тему, на яку досі чомусь мало написано. Наприклад, усі ми багато разів чули, що Україна – аграрна держава, а ще – європейсько-світова житниця, що українці – селянська нація, де кожен з пелюшок знається на сільському господарстві не гірше, ніж араб на верблюдах. А от фундаментального дослідження на цю тему, ну, щоб з ґрунтовним аналізом, узагальненнями, зіставленнями й висновками, - досі якось не трапилося тримати в руках. Аж наразі - еврика. На стенді Національної академії аграрних наук виставлено чотиритомник "Сільське господарство України – від минулого до сьогодення". Перший том називається "Землеробство України: Від праслов'ян через події ХІХ—ХХ століть до наших днів"

Вгорі гриф:

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ АГРАРНИХ НАУК
Рядком нижче дрібнішим шрифтом:
"Державна наукова сільськогосподарська бібліотека
ННЦ "Інститут аграрної економіки".
Далі - редакційна колегія: голова М.В.Зубець, акад. УААН, заступник д-р с.-г. наук В.А. Вергунов, відпов. секретар – В. І. Власов, доктор економічних і с.- г. наук.
Потім названі члени редакційної колегії: акад. УААН М.Я. Дем'яненко, акад. УААН П.В.Кондратенко, чл.-кор. УААН Ю.Ф. Мельник, д-р істор. наук П.П. Панченко, чл.-кор УААН А.М.Третяк, акад. УААН В.В.Юрчишин, д-р екон. наук К.І. Якуба
І в самому низу під рискою дрібним курсивом
Видання цієї книжки стало можливим завдяки сприянню та фінансовій підтримці Фундації родини Чопівських в особі її президента Юрія Юрійовича Чопівського

Що й казати, видання мусить бути не просто поважним, а з тих рідкісних, котрі називають фундаментальними, котрі не лише читають, а й посилаються на них як на незаперечний авторитет.
Послужний список повивальників цього чотиритомника можна б, для надання ще більшої ваги, розширити, сказати про стрімке просування її авторів на найвищі щаблі кар'єрної драбини. Зокрема, М.В. Зубець обіймав посаду віце-прем'єр-міністра з питань АПК, а вже після виходу книжки удостоєний найвищої державної нагороди - Героя України, Ю.В. Мельник уже не чл.-кор., а академік НААНУ, до речі, він зять М.В. Зубця й також Герой України, він кілька років обіймав посаду Міністра агрополітики. Але й зазначеного на титульній сторінці першого тому вже досить для того, щоб не лишилося жодних сумнівів стосовно інформаційної вивіреності й наукової ваги цього видання. Прикро хіба, що держава, знайшовши можливість відзначити авторів чотиритомника високими державними нагородами, посадами й повновагомими окладами, коштів на видання книжки не знайшла, тому довелося маститим вченим кланятися до приватного заокеанського благодійного фонду. Проте, і з цього може бути додатковий плюс: якусь частину накладу (1000 прим.) неодмінно й безкоштовно буде розповсюджено за кордоном, і там нарешті вгледять, яких висот сягнула національна аграрна наука України, як формувалося й розвивалося сільське господарство світової житниці чорноземної від найдавніших часів до наших днів. Та й ми з вами нарешті отримуємо можливість дивитися на історію нашого сільського господарства не просто так, не по-хуторянському, а крізь призму фундаментального наукового дослідження, до якого приклав руку цілий елітний підрозділ НААНУ, де одних академіків більше ста.
Кажучи навпрошки, ні макухи, ні полови в чотиритомнику не повинно бути уже тому, що вона була б пилом в очі героям-академікам, закаляла б їх високе реноме.


Коли читав щось про Україну в Другій світовій війні, спотикався, бувало, об сухі рядки статистики. Наприклад: "Поголів'я худоби в усіх категоріях господарств УРСР: на 1 січня 1941 року - 10996,1 тис. голів, на 1 січня 1946 року - 8275,3 тис. голів). (Стор. 216, Народне господарство Української РСР в 1960 році, Київ, 1961). Різниця – 2690.8 тис. голів. Стільки перемолола війна. Найбільша в історії людства. Тоді дві, також найбільші в історії людства, ворогуючі армії двічі нищівним смерчем пройшли з заходу на схід, потім зі сходу на захід України. Армії стріляли одна по другій, іноді й убивали когось, досі ще не порахували скільки на тій війні було вбито українців хоча б з точністю до мільйона. Банально звучить, але воїни їли щодня. Та й населення, що лишалось, і навіть те, що евакуювалось, також щось їло. Іноді хочеться знати: що саме, де брали?
Отож зменшення поголів'я худоби за роки війни на чверть, а саме на 2690,8 голів ВРХ, зрозуміти можна. Є в статистичному довіднику рядки про врожаї різних культур по роках, а ще про молоко, яйця та льон-довгунець. Але я хочу, щоб ми занотували в пам'яті дані саме про ВРХ: війна з'їла 2690,8 тис. голів ВРХ, з наявних перед війною 10996,1 тисяч. Крім того, як твердять авторитетні автори чотиритомника "Сільське господарство України – від минулого до сьогодення", влітку й восени 1941 року було евакуйовано на схід 8508,3 тисяч голів, а за час окупації гітлерівці вивезли в Німеччину 7594 тис. голів. І це при тому що в колгоспах і радгоспах УРСР на січень 1941 р. налічувалось 3835,2 тис. голів ВРХ. Далі ми детальніше розглянемо цю "арифметику", а також кинемо погляд на зерно, посіви та машини.
Про те, як функціонувало сільське господарство України (можна Радянської України) в часи війни, досі написано небагато. Менше, ніж хотілося б знати, як воно, господарство, було організоване під час німецької окупації, як тоді орали, сіяли й косили, хто тоді тягнув плуга, а хто поганяв, чи хтось тим процесом керував, а чи все відбувалося спонтанно, на засадах натурального господарства? І як це позначалося на результатах, на показниках з урожайності, надоях, приростах, поголів'ї худоби тощо. Бо ж і натуральне хтось повинен вести, а ще певні корективи вносили голодні армії - якщо не в саме виробництво, то, принаймні, в розподіл і споживання виробленого продукту. І ось ще тут спотикачка понятійна виходить: за роки радянської влади, у позавоєнний час Україна пережила три голоди, навіть голодомори: у 1921-22 роках, у 1932-33 роках, у 1947. А за чотири воєнних роки голодомору не було. А це як могло бути?
Німці здавна знали про Україну, як житницю світову. Коли захопили її територію, то гребли, що дужали. Виносили й вивозили. У 1941 вигрібати можна було, зібравши посіяне раніше. Вирощену раніше худобу й птицю. А в 1942? У 1943? У 1944? Щоб вивозити до Фатерлянду пшеницю, сало й молоко в 1942, 43, 44 роках, треба було перед тим потурбуватись про господарство. Тобто посіяти, доглянути посіви, прийняти опороси й розтелювання, випоїти телят і поросят. Як же тоді було організоване землеробство й тваринництво, які були його показники, що отримували, так би мовити, на виході? Бо ж і найжадібніший грабіжник може взяти лиш те, що є. Відомо також, що жоден окупант неспроможний утримувати територію, не опираючись на місцеве населення, не забезпечивши функціонування місцевих складових інфраструктури: виробництва, транспорту, охорони здоров'я, культури, пенсійної системи. Коли руйнація переходить критичну межу, насувається масовий голод, епідемії, населення охоплює відчай, тоді сама земля горить під ногами окупантів. Саме таку мету й ставили кремлівські стратеги: лишати окупантам спустошену, випалену й обезлюднену землю. То, знову, як жили-виживали люди на окупованій гітлерівцями території з 1941 по 1944 рік? Чи обробляли землю, чи вирощували худобу й птицю?
Про це, сподіваємося, нам розкажуть поважні автори солідного академічного видання.

Очеретом дурня крита, до дверей фігня прибита…

У книжці "Землеробство України від праслов'ян через події ХІХ – ХХ століть до наших днів" є розділ: "У вогнищі Другої світової війни", а в ньому глава 3.2. "Сільськогосподарське виробництво під час німецької окупації, геноцид проти українства". Читаємо.
"Німецькі окупанти своїми бузувірсько-грабунковими діями перевершили буквально всі уяви дослідників, котрі тією чи іншою мірою торкалися цього питання в контексті історії, історичних знань проблеми." (Стор. 204).
1941 рік. Перед цим за двадцять років українці від кремлівської влади натерпілися достатньо: божевільні м'ясорубки воєн за Україну 1918-1922 років, насильницьку колективізацію, найжахливіший в історії голодомор, масові репресії. Соколи-червоноармійці не зупинялися ні перед чим, регулярні часини Червоної армії під командуванням Антонова-Овсієнко та Тухачевського застосовували бойові отруйні гази проти власного мирного населення. Та ж сама Червона армія залізним заслоном у 1933 році відгородила українців від Росії й Білорусії, щоб ніхто не зміг вислизнути з голодного мішка або принести зовні харчів, щоб врятувати себе й свою сім'ю. Кремлівські вожді прирекли: їжте самі себе й помріть. Без застосування регулярної армії цей задум виконати було не можна. І цю місію – виморити українців голодом – Червона армія слухняно виконувала. Але ці злочини, вчинені своєю владою проти свого народу влітку 1941 раптом поблідли перед ще більшими.
Німці, ясна річ, не несли українцям ні визволення, ні правди. Але, все-таки, чим вони, на твердження сучасних дослідників Другої світової війни з НААНУ " перевершили буквально всі уяви дослідників" ? Чим так приголомшили істориків з НААНУ? Продовжуємо перервану цитату. "Так у заплавах рік Київщини, Полтавщини, Дніпропетровщини та інших регіонів літньої пори і взимку трудоповинщики вручну викопували очерет, який спеціальні господарсько-військового штибу команди вагонами відправляли в Німеччину".
Справді, скрегіт зубами й пекельний жах. Ні Вергілій, ні , навіть Котляревський таких мук не придумали. Пригадаймо:
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал…
Енеїда, І.П.Котляревський

Навіть у пеклі грішники очерет косили, а німці, кажуть академіки, очерет змушували викопувати. До того ж, катування грішників мали раціональний мотив – очерет потрібен був "на підпал". А от навіщо гітлерівцям очерет? Свого в німців мало, чи не такий? Адже йде війна. На винищення, а не для забави. Німці вже добряче перечепилися під Києвом, їм дісталося під Москвою в хвіст, під Сталінградом у гриву, під Курськом копнули їх під зад, - і ось тут їм очерету приспічило. І вони знімають з фронтових потреб вагони й охорону, щоб накопати влітку й зимою очерету, бо то не простий очерет, а український! На жаль, автори – академіки й професори - не розтлумачили читачам у своїй фундаментальній праці, навіщо, все-таки, німці зимою копали в Україні очерет? То справді нелегка робота. Якось весняної пори спробував накопати в сусідньому болоті, щоб посадити для декору біля власної ковбані, то марудна, скажу вам, справа. Вкорінюється очерет густо й міцно, копати важко, особливо в холодній воді. А потім ще, холера, приживається погано. Може, його не садити, а сіяти треба, на ньому ж колос, як мітла, з тисячами насінин у кожному. Вітер те насіння розносить, проростає воно дружно й густо… Це ж додуматися треба: зимою очерет викопувати й пересаджувати його за дві-три тисячі кілометрів! І хто німців на це напоумив? Вони ж наших академій наче не кінчали. Чи хіба? У "Застільних розмовах" Гітлер щось марив про те, що непогано б засадити російські простори очеретом, тоді в його хащах можна б ховатися від зимового вітру… Як приклад бузувірського знущання гітлерівців над населенням України, автори чотиритомника згадують, що "трудообов'язковці" ще "чистили сауни в казармах". (Стор. 202). Справді, жах. То, може, ті сауни очеретом топили? До речі, хто, крім героїв-академіків, бачив сауни в українських казармах?
Цікаво, а зараз, бува, німцям не треба очерету? Академіки НААНУ чомусь не розвивають тему, яку самі порушили і яку вважають важливою. Може, дарма? Я сам знаю кілька очеретяних боліт, показати можу, не шкода, можна б там накопати та німцям продавати й валюту для держави здобувати. Робочі місця створили б. Ефективність сільського господарства підняли б. А вченим, знову ж, нові вчені ступені, премії, а найпередовіших очеретяників – орденами Держави нагородити… Але читаймо далі.
"Та це, так би мовити, квіточки, "ягодами" можна вважати іншого роду неймовірний факт. У сховищах Державного архіву кінофотодокументів зберігається досить цікава кінострічка. На плівці відображено, як окупанти вантажать у вагони землю Полтавщини й везуть її до Німеччини. Сам собою факт є таким, що неймовірно важко його уявити, але він водночас є неспростовним". (стор.204). Може, не треба так жорстоко: після очеретяного жаху відразу чорноземний? Втім, як на звичайні практичні міркування, у цьому факті немає чогось незвичайного.
Якось трапилося читати простий коментар до таких світлин. Німці везли на східний фронт техніку, живу силу, спорядження й мусили чим швидше повертати вагони по нові вантажі. Порожні платформи на перегонах дуже розхитувало, при цьому розбивалась ходова частина й колії. Щоб уникнути цього, платформи ставили, де зручніше, й навантажували ґрунтом, який є. Не виключаючи й чорнозем. Для баласту. Може, так, може, ні. Але якщо автори-академіки знають інше пояснення, то чому його не дають? Сплеснувши від здивування в долоні, вони лиш вказують на фантастичну зажерливість німців та незвичайну цінність українських чорноземів. Он, мовляв, які багатства в українців!
До речі, на стор. 256 цієї ж книжки вміщено таблицю, де зазначено, що врожайність пшениці в 2003 році в Україні складала 29,9 ц/га, а у Німеччині 69,1 ц/га, цукрових буряків в Україні 189,3 ц/га а в Німеччині 583 ц/га. Тобто урожаї в Україні більше ніж удвічі менші, ніж у Німеччині. Чому ж така різниця, чому українська земля родить удвічі, а то й утричі менше, ніж німецька? Читаючи такі ось відкриття наших вчених, можна дійти висновку, що це саме з тієї причини, що німці нашу землю вивезли й по своїй території розсипали. Тепер ось маємо наслідки давнього грабунку: у німців пшениця й буряки родять, а в нас чомусь кукіль та лобода. Але, в такому разі, вчені мусили б з'ясувати, скільки чорнозему вивезли німці з України, як потім його використали, і які з цього настали агротехнічні й екологічні наслідки. Тобто питання треба б розкласти на складові: політично-правову, моральну, екологічну, наукову та агротехнічну. Далі конкретно, по-науковому, на доказовому матеріалі показати, як вагон чорнозему, перевезений за дві-три тисячі кілометрів підвищує врожайність пшениці, на скільки саме, і чи на багато років цього вистачає. І який виходить загальний економічний ефект, і чи не вигідніше було б зараз продавати німцям чорнозем, ніж зерно. Україна при цьому зовсім не постраждала б. Наприклад, зараз іде масова забудова сільськогосподарських угідь, причому товсті шари чорнозему привалюють піском або будівельним сміттям, а потім щось будують. То чому б не продавати ґрунт? Крім того, пред'явити німцям претензії й рахунок. Для початку на першій-ліпшій офіційній зустрічі, тому або іншому бізнесовому форумі. Інакше такі заяви більше схожі на базарне базікання, ніж на мову поважних вчених.
І ось ще заковика: у 1907-1911 роках середній урожай пшениці в Україні був 8,9 ц/га, буряків 151.8 ц/га, а в Німеччині, відповідно, 19,5 ц/га та 453,6 ц/га. (Шпичак О.М. Сільське господарство України на початку та в кінці ХХ століття, Київ, 2000, стор. 11). За століття розрив, бачимо, ще збільшився. У чому ж річ, невже українська пшениця через те погано родить, що німці вивезли від нас чорнозем?
Мені траплялося зустрічати й інше пояснення такого відставання українського сільського господарства. Наприклад, що результати господарської діяльності залежать передусім не від кольору землі, а від менеджменту. Тобто коли в керівника макітра варить, тоді буде що їсти. Урожай, кажуть, твориться в голові. А фізико-біологічний склад ґрунту, його класифікація посідає шостий – восьмий рядок посеред складових успіху. Головою ж нашої аграрної галузі є Національна академія аграрних наук. І що наші академіки намислюють, те на полях і родиться. Щоправда, практики-хлібороби, буває, дослухаються не всіх порад вчених, щось, буває, по-своєму роблять. Цікаві, скажу вам, внаслідок виходять результати. Навіть приголомшуючі.

Вернидубом був кожен окупант
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров'я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
(Котигорошко. Українська народна казка)
Читаємо далі. "З української землі вантажили у вагони буквально все, що потрапляло під руку. Ешелонами відправляли навіть чорнозем. Викопали й надіслали до Рейху більше 1 мільйона фруктових дерев, мільйони кущів ягідників. Тільки до вересня 1941 року зі східного фронту від солдатів і офіцерів у різні регіони Німеччини надійшло 11 млн. 600 тис. посилок" (стор.210). Виходить, очеретом та чорноземом німці вже завершували. То були, як кажуть наші академіки, ягідки. Але, погамувавши на час обурення, чому б не поставити прості запитання? Наприклад, чи гітлерівці вивозили лиш готове, без них надбане, чи й при них в Україні на той час щось вироблялося? Це питання виникає, коли зіставити прості й зрозумілі факти, що повторюються в різних статистичних збірниках і просто публікаціях на тему війни. Обминемо зараз факт 11млн. 600 тис. посилок, хоча й він певною мірою стосується продовольчого питання в часи окупації.
Академіки з НААНУ надибали справді приголомшливий випадок, коли окупанти "Викопали й надіслали до Рейху більше 1 мільйона фруктових дерев, мільйони кущів та ягідників". Аналога чомусь подібному в людській історії, справді, немає.
Гадаю, що серед моїх читачів немає жодного, хто хоча б раз у житті не саджав яблуню або грушу. Йдеться, зауважмо, не про посадку одноліток і двохліток, хоча й це досить клопітна й трудомістка справа. Необхідно дотримати технологію й терміни викопування, підготувати саджанці до транспортування, відстежити сортність, вжити серйозні карантинні заходи, врахувати районованість сортів, їх відповідність кліматичним зонам. А скільки треба транспорту! Ось чому ще вчать садівники: "…підщепи щільно вкладають, а корені пересипають вологою м'ятою соломою. Зверху для захисту від сонця прикривають матами або брезентом. Якщо саджанці будуть транспортувати тривалий час, то солому біля коренів обов'язково зволожують. На тритонну машину можна вантажити 700 – 900 дворічних саджанців […] Перевозячи саджанці залізницею, без пакування (навалом), у 16-тонний вагон можна навантажувати 4-5 тисяч дворічок" (Довідник по садівництву, Урожай, Київ, 1975) . Отже тільки для транспортування мільйона дворічок німцям треба було б зняти з фронтових потреб принаймні 200 залізничних вагонів, критих, ясна річ. Не рахуючи автомобілів. Але наші академіки розповідають не про саджанці, а про викопування й перевезення мільйона дорослих (!) дерев та ще мільйонів кущів! На гектарі плодового саду росте, як правило, 400-500 плодових дерев. Тобто йдеться про викопування, транспортування й висаджування 2000 гектарів саду! Повіримо, що стільки було в Україні підготовлено до німецької окупації – підходящих сортів, потрібного віку, й усе це були здорові дерева.
Перевезти десять, не кажу сто, дорослих дерев, скажімо, з Вінниччини на Сумщину або навпаки - дуже непроста справа. Та ще щоб прижилися. Це - без ускладнень, пов'язаних з різними кліматичними зонами, отже, з розбіжністю в календарних термінах викопування й посадки, районованістю сортів, пошкодженнями через тривале транспортування тощо. Наші академіки розказують про справді винятковий досвід, який вивчити б і зробити відповідні наукові висновки, тут же матеріалу на десятки й сотні кандидатських і докторських дисертацій: коли, де і як викопували, як готували до транспортування, як перевозили, як закріпляли й зберігали грудку землі біля окоренка, інакше ж не приживеться, який, врешті, збирали врожай. "Помологія" Симиренка на цьому фоні виглядала б банальним хуторянством, тут по-справжньому континентальний, а то й планетарний масштаб, тут не один канон з садівництва полетів би шкереберть! Але чому ж у вас, високоповажні вчені, титуловані академіки й професори, не заграв азарт першовідкривача, чому ви мимохіть бемкнувши нібито про винятковий факт, тут же про нього забули, перескочили на інше? Якось по-блошиному у вас виходить: посидівши хвильку на яйцях (котрі в посилках), вмить перескакуєте на міцний стовбур яблуневий. Якось несолідно чіпляєтеся то за яйця, то за теє. Чи ви вже так наситилися посадами, вченими ступенями, високими державними нагородами, що змагатися за нові вам ліньки?
Як на мене, з розповіді академіків про пересаджування мільйонів українських дерев і кущів у Німеччину можна зробити два висновки на вибір: 1. Німці були цілковитими придурками. 2. Автори цієї розповіді - звичайні балаболки, які самі не тямлять, що кажуть.

НУ ЯКІ З БАРАНІВ РАХІВНИКИ?
А де ті воли?
Хлопці забрали.
А де тії хлопці?
Пішли на війну.
А де та війна?
Серед купи лайна…
(Українська жартівлива скоромовка)

Так уже вийшло, що барани за ум пішли, академіки то згадують про них, то забувають, тому будемо рахувати корів, свиней та коней. Їх багато, вони різні, але між авторами книжки, яку оце читаємо, є академіки з тваринництва (Зубець М.В.), є доктори з економіки (К.І. Якуба та В.І. Власов), є д-р с.-г. наук В.А.Вергунов, д-р істор. наук П.П. Панченко. Тож спробуймо з їх допомогою трохи розібратися перипетіях воєнного часу.
У 1941 році в усіх категоріях господарств України було, коли не забули, 10996,1 тис. голів ВРХ (великої рогатої худоби), а ще 9185,8 свиней, 6700,2 овець, 4673,9 тис. коней. (Народне господарство Української РСР у 1960 році, Київ, 1961, стор 216).
У 1946 році в усіх категоріях господарств України було голів ВРХ 8275,3, свиней 2888,6, овець 2596,7, коней 2001,1 (там же). Такі наслідки війни, особливих запитань тут не виникає. Проміжних даних по роках війни статистичні довідники не дають. І тут запитань немає, не до того було обліковцям у час війни. Ці дані повторює статистичний довідник "Народне господарство Української РСР у 1971 році". А от уже в стат. довідниках наступних років, наприклад за 1979 рік і далі, рядок про 1946 рік чомусь зникає. Чому? Невже з міркувань економії паперу й друкарської фарби? Чи з міркувань, може, секретності?
Гадаю, причина інша: зменшення поголів'я ВРХ менше ніж на чверть за чотири воєнні роки якось не зовсім тулиться до твердження про безприкладне пограбування гітлерівцями України. Ще раз до цифр. За воєнні роки поголів'я ВРХ в Україні зменшилося на 2720,8 тис. голів. Але чи всі рогаті й свинячі голови впали під німецькими ножами? Самі українці за чотири роки війни скоромного в рот не брали?
Куди дівалася худоба з України, як це відбувалося в роки війни, й розписали наші академіки з професорами в 1 томі свого чотиритомника. Будемо читати.
"На кінець 1941 року з сільськогосподарських підприємств України загалом було евакуйовано 65,3% великої рогатої худоби, 92.2% овець, 30,9% – свиней, 14,2% коней від наявного поголів'я тварин на початок календарного року. Крім того, велику кількість громадської худоби було здано державі в порядку виконання держпоставок і закупівель за 1941 та 1942 рр". (стор. 183). Переводимо відсотки в фізичні голови й отримуємо 7180.4 тис. голів ВРХ, евакуйованих з України. Це без врахування зданих державі "в порядку виконання держпоставок і закупівель". Хоча не певен, що мій калькулятор не хибить. Бо не зовсім ясно, академіки мають на увазі проценти евакуйованої худоби від усього стада, усіх категорій господарств, чи тільки колгоспно-радгоспної? Крім іншого, з тверджень наших авторів випливає, що худобу евакуювали з уже зайнятих німцями територій, інакше де було взяти стільки худоби? І ще: чому совіти евакуювали 92,2% овець, а коней майже всіх німцям залишили?
Гадаю, ясно й не скотареві, що це колосальна робота, яка потребує величезних матеріальних і організаційних затрат, такого не було ніде й ніколи! А от в Україні, свідчать наші герої-академіки з професорами, було!
"З України на схід пересувалися також табуни коней з кінних заводів, племінної великої рогатої худоби. Евакуювалися сотні радгоспів, колгоспів, МТС. Вивозячи не тільки трактори, різні машини, а й хліб, майно. На схід було евакуйовано загалом понад 3,5 млн. чоловік, які оселилися в Азербайджанській, Грузинській і Казахській республіках, у Сталінградській, Астраханській, Гур'євській, Уральській, Оренбурзькій, Куйбишевській, Рязанській та інших областях Радянського Союзу аж до Сибіру. Усього на схід було евакуйовано 8508,3 тис. голів, або 47,5% громадської худоби". І тут відразу впадає в око, що проценти ну ніяк не стикуються з головами. Проте, гляньмо ще на один бік питання.
В Україні тоді лишалось не менше 35 мільйонів людей. Вивезення, "евакуація" худоби, усього продовольства, нищення всіх засобів виробництва, чим справді системно займалася кремлівська влада, означало не що інше, як свідоме приречення цілого українського народу на гуманітарну катастрофу. Тобто на повне фізичне знищення української нації. Що було б логічним довершенням політики голодомору та репресій, яку проводила Москва стовно України в двадцятих і тридцятих роках. Проте гуманітарної катастрофи не сталося. Одні жорна, московські, відкотились, берлінські накотились. Новим окупантам, щоб далі воювати, потрібна була сировина, ресурси, в тому числі людські, словом, жива територія. А людям, мешканцям сіл, а особливо міст, треба була їжа, яку можна було здобути, лиш працюючи й отримуючи за це плату й пайки. Тому в містах і селах України відновлювалась робота різних підприємств, запрацювали шахти, електростанції, зокрема, Дніпрогес, млини, маслозаводи, лікарні, школи, дитячі садки тощо. До речі, коли вже академіки – історики війни згадали про зруйнування німцями Дніпрогесу, то чому не помітили, що німці в 1942 році запустили Дніпрогес, що влітку 1943 в місті курсували трамваї, які лиш за 15 днів серпня перевезли 1 196 640 пасажирів, а ще на кінець 1941 р. в Дніпропетровському державному українському університеті (саме так він називався при німцях) навчалося 5887 студентів, загалом на Дніпропетровщині в роки німецької окупації функціонувало 1412 шкіл з 1600 існуючих до війни, в яких навчалося 327 233 учні й де працювали понад 10 000 учителів. В усіх (!) освітніх закладах України викладання велося українською мовою, крім шкіл для фольсдойчів, де викладали німецькою. Потім кілька десятиліть знадобилося кремлівській владі, щоб русифікувати і систему освіти України, і саму Україну - після того як більшість вчителів, що працювали в школах і вузах за часів німецької окупації, було репресовано. Репресували не за те, що співпрацювали з німцями, а за те, що плекали український дух в час жорстоких випробувань. І сам я, і мої діти ходили в школу за радянської доби, а внуки вже в незалежній Україні. Але ні для дітей, ні для внуків мені не вдалося знайти школи з українською мовою викладання ні в радянській, ні в незалежній Україні. Може, хтось знає про таку, то підкажіть, бо ж правнука вже підростає. А тим часом табачники з корніловими вже з клеймами напоготові стоять, щоб змалку на них тавро націоналіста поставити, коли шукатимуть Україну в Україні.
У часи німецької окупації функціонувала система соціальної допомоги, пенсійна система, встановлено рівні зарплат, хоч і мізерні, призначено пайки. Якщо когось цікавить більше – відсилаю до книжки Валентини Шайкан "Повсякдення українців у роки німецької окупації 1941-1944", Київ, 2010.
Як було організовано виробництво, різні сфери життя під час німецької, а до того й після того - російської окупації, академіки наші не бачать, не відають, хоч носом їх у це ткни. Для них німці, гітлерівці – люті кати, а сталіністи-більшовики – всуціль соколи сизокрилі. Але ж вмоченим у дьоготь квачем правдивої історії не створити! Пора б нам уже бачити минуле, яким воно насправді було.
"На початок жовтня 1941 року Наркомат радгоспів УРСР евакуював матеріальні цінності 187 радгоспів, у тому числі 3182 трактори. Крім того, понад тисячу кращих тракторів, як і колгоспам, було передано військам Червоної Армії". (стор.183). Нам наразі лишається хіба дивуватися з незвичайної організованості евакуаторів того часу, які не тільки самі благополучно в числі 3.5 мільйона чоловік, як сказано в цій книжці, перебралися в безпечне місце, але вивезли – під авіанальотами, артобстрілами, ударами десантних груп, словом, в умовах несподіваної й жорстокої війни - від половини до трьох четвертих матеріальних цінностей колгоспів і радгоспів. А коли накласти описувані авторами книжки на календарні події, то худобу й майно евакуювали з уже зайнятої німцями території. Але, стій! Сам себе закликаю до пильності. Ще раз читаю останню фразу "Крім того, понад тисячу кращих тракторів, як і колгоспам, було передано військам Червоної Армії". Виходить, трактори з початком війни передавали, сперш колгоспам, а вже рештки армії. Трохи дивно. Академіки, певне, щось знають з цього приводу, але чому нам не розповідають. От уже невловимі в наших академіків думки, рояться, немов мухи в спасівку.

Було твоє – стало наше,
А раз наше - не твоє
Згідно зі статистикою, поголів'я худоби в колгоспах і радгоспах УРСР на 1 січня 1941 року складало тис. голів: ВРХ 3855,2, з них корів 955.0, свиней 3419,0, коней 3092,3, овець і кіз 4210, 2, (Народне господарство Української РСР за 1960 рік, стор 217).
Зауважимо, що це тільки в колгоспах і радгоспах, а не в усіх категоріях господарств. Евакуйовано ж на схід було 65,3% ВРХ, 30,9% свиней, 92,2% овець, 14,2% коней. (стор.183). У цьому абзаці чомусь не уточнено, від якого числа брати відсотки – від загального поголів'я чи тільки від колгоспно-радгоспного стада. Втім двома абзацами нижче цифра конкретизується "Усього на схід було евакуйовано 8508,3 тис. голів, або 47,5% громадської худоби". Знову перечіпляємось через плутанину з визначеннями, цифрами й поняттями в наших академіків. Не завжди можна второпати, що наші науковці мають на увазі – де ВРХ, а де разом з кіньми й вівцями, колгоспне майно окремим рахунком, а де разом із людським, селянським, чи, може, сучасні українські вчені слідом за більшовиками-колективізаторами вважають, що воно все колгоспно-більшовицьке, тільки через непорозуміння опинилося в селянських хатах. Але беззастережне право розпорядження худобою й усім іншим майном належить виключно Кремлю.
Не всі читачі сьогодні вже пам'ятають що майно колгоспів – це колективне господарство, колективна власність колгоспників, і що тільки вони мають право ним розпоряджатись. Так записано в статуті колгоспів. Проте академіки на такі тонкощі – де чия власність – чомусь не зважають.
Так чи інак, а все ж випливає, що такої кількості худоби – 8508 тис. голів, евакуювати на схід аж ніяк не виходило - у колгоспах та радгоспах просто не було в наявності стільки худоби. Відтак, одне з двох: або наведена академіками цифра неправдива, або за звичкою більшовики-комнезамівці прихопили під приводом евакуації ще й людську худобу та й погнали її на схід. Але чи гідний це привід зараз цим хвалитися й стрибати з радощів? Як же так вийшло: на грудень 1941 року в німецькому полоні опинилося 3900 тисяч червоноармійців, не рахуючи тих, що розбрелися, хто куди. Це в Кремлі так задумали – худобу й трактори вивести, а "солдатів жінки ще народять", чи автори книжки щось наплутали? Так мали ж час розібратися, та й грамотні наче, академіки…
Навіть уявити важко, як можна перегнати 8,5 млн. худоби за тисячі кілометрів. Її колонами гнали, чи гуртами, отарами? Попереду фураж везли чи позаду? А на чому, й де брали? Його ж треба мільйони тонн, корові треба більше двох пудів різного корму на день, лиш солі півкілограма. Води 50 літрів. Невже худоба йшла за рахунок природного випасу? Коли корів пустити "навпопаски" й допустити, що скрізь густі соковиті трави (у такому разі на корову треба 50 кг зеленого корму й більше), то і в такому разі: "…корова повинна відпочивати у лежачому положенні у теплому, м'якому і сухому лігві не менше 9 – 10 годин на добу. Це становить від 8 до 13 періодів відпочинку 40 – 90 хв. кожний. На жуйку вона витрачає 7- 8 год. за добу, у тому числі близько 5 год. – пережовує корм лежачи. Протягом доби у корів спостерігається 13 – 19 жуйних періодів, тривалість яких досить стабільна – 25 – 30 хв." ("Настільна книга сільського господаря (фермера), Київ, "Наш час" , 1995, стор. 372) Такий режим зумовлений фізіологією тварини, змінити його не можна навіть за рішенням "колективу радгоспу "Комсомолець Полісся". Відповідно до природи тварини й радять доглядати корів українські вчені, котрі писали ці настанови. Може, то якісь інші вчені? І так, і ні. Серед авторів "Настільної книги фермерів" значиться академік В.В. Юрчишин. І серед авторів книжки "Землеробство України: від праслов'ян через події ХІХ—ХХ століть до наших днів" також значиться… В.В. Юрчишин. Бачимо, академік писав книжки, що одна другу заперечують, навіть виключають. А, може, в евакуацію мігрували якісь інші корови? Про те академіки не кажуть, і їх ніхто не питає. Не до того, чергові нагородні листи та вчені пенсії он пора оформляти.
Припустимо, якщо в отарі було приблизно 1000 голів худоби, то стежками й дорогами війни мусило рухатись 8 – 9 тисяч отар різної худоби. Скільки ж це було маршрутів? Маршрути по зорях прокладали чи навмання? Згадаймо, карт місцевості тоді не було навіть в армійських штабах, бо ж Сталін збирався воювати на чужій території. Проте пастухи не блудили, переганяючи тисячні отари худоби, при цьому корів видоювали, молоко передавали госпіталям та дошкільним закладам, здавали на маслозаводи, приймали отелення й випоювали молодняк, справно виконували поставки навіть за 1942 рік. Але розум бунтує, не хоче вірити добромудрим нашим академікам, буцімто погоничі думають у цей час не про своїх дітей і дружин, яких вони лишили напризволяще на страшні злидні й голод, від яких забрали й женуть на схід останню корівчину й вівцю, і що при цьому вони радісно приспівують: "нам сонця на треба – нам партія світить, нам хліба не треба – роботу давай". Наші ж сучасники-академіки поспішають висвітлити тему сповна.
"До захоплення ворогом певних територій, сільських населених пунктів у сільськогосподарському виробництві відбулися значні зміни в організації праці, посиленні виробничої дисципліни. Робочий день у колгоспах та радгоспах збільшився до 18-20 годин, усе ширше і все активніше до різних робіт в сільськогосподарському виробництві залучалися жінки та підлітки, які постійно перевиконували норми виробітку, показували зразки самовідданого відношення до праці, громадської відповідальності за доручену справу" (стор. 180). Он як, твердять академіки, було треба: люди думали не про те, чи хоч щось вони і їхні діти їли, чи хоч щось їм заплатять, і що буде завтра, а лиш, щоб служити "прикладом сумлінного, добросовісного відношення до виконання виробничих завдань, щоб це стало добрим правилом, запалюючим прикладом".(стор. 189).
От що значить сформована радянська людина! Маємо пригадати, що гурти худоби в колгоспах не з неба впали, не з роси вродились, що худоба була ґвалтовно забрана в селян, забрана разом із захованою під піччю пригорщею збіжжя, внаслідок чого настала голодна смерть, і що від смерті можна було врятуватися, зарізавши й з'ївши власну дитину, меншу сестру, сусідського хлопчика. Людоїдство й трупоїдство стали тоді звичайним явищем. Людським м'ясом торгували майже відкрито. Я нагадую про страшну правду, забути яку люди не мають права, якщо вони люди. Нам ще належить - не кажу усвідомити, а хоча б позначити проблему - як впливає на масову мораль, суспільну свідомість, коли в колективі живуть сотні й тисячі людоїдів, коли вони виховують дітей, займають державні й виборні посади? Коли серед суддів і прокурорів є людоїди? Якою стає людина після вільного чи невільного, але усвідомленого людоїдства? Так, її злочин лишився не розкритим і не покараним, але ж сама людина про те, як різала людей і трупи, їла сама й продавала іншим, сама вона про це не забула. Розкаюється така людина, чи, навпаки, стає жорстокішою й цинічнішою - ось у чому питання, а не в тому, чи є в мене докази своїх припущень. Про таке ми ще навіть не задумувались. Тому розповідати, буцімто мільйони колгоспників, побачивши загрозу "дорогому" колгоспному ладу й майну та "рідному" сталінізму, вмить забули про пережите, про себе, про власних дітей, про жахливі кривди, і тут же кидалися рятували колгоспне добро – це вже блюзнірство. Кон'юнктурне, дріб'язкове, підленьке, академічне, хоч і відзначене зіркою Героя України.
Та й чи тільки про реквізовану раніше в селян, але на той час уже формально колгоспну худобу йшлося? Ще раз звертаю увагу: у колгоспах і радгоспах просто не було такої кількості худоби, яку, за твердженнями наших академіків, у 1941 році евакуйовали на схід.

Далекими незнаними стежками

В умовах, коли озброєна до зубів колосальна червона армада, кидаючи танки, літаки, гармати, обози з боєприпасами й продовольством, з штабними секретними документами, безладно й панічно навіть не відступала, а розпадалася перед наступаючими гітлерівцями, – у цій безладній веремії чітко й злагоджено відводилися на схід МТС-и, колгоспи й радгоспи з мільйонними отарами худоби, колонами тракторів, комбайнів, сівалок. Про це як у цілому, так і в деталях розповідається в одному з томів чотиритомного дослідження українських академіків. При цьому, розповідають академіки, працівники радгоспів і колгоспів ще знаходили можливість виконати держпоставки в рахунок не тільки 1941, але й 1942 року! І жодної паніки або мародерства. Худобу не лише берегли, але й уберегли. Як тут не пригадати, що при евакуації населення з Прип'яті в 1986 році, для чого було мобілізовано ресурси величезної країни, такої злагодженості не спостерігалось.
У книжці є епізод, коли одній з українських МТС, яка евакуювалась в Азербайджан, навіть перехідний Червоний прапор присудили.
"Цей прапор як символ трудової доблесті колективу механізаторів, було урочисто передано на постійне зберігання Новогригорівській МТС під час повернення її трудового колективу на рідну українську землю. […] Прапор був символом гордості колективу машинно-тракторної станції.
Такого роду приклади зовсім не були поодинокими, не становили винятку. Сумлінне, добросовісне відношення до виконання виробничих завдань для трудівників сільського господарства України в евакуації стало добрим правилом, запалюючим прикладом". (Стор. 189).
Евакуаторам-героям за працю, бачся, на гурт Червоного прапора дали, і ось історики-академіки, мало не обпісюючись з радощів, розповідають, як виносили того прапора в урочисті моменти. Дехто з авторів цієї героїчної балади в прозі трохи згодом навіть Героєм України став. Отак у житті буває: механізаторам на гурт прапора, а їхнім літописцям Героя України з орденом Держави. Персонально. Але чому так мало вшановують у нас героїв-істориків, чому досі не запроваджено урочисте винесення ордена Держави (можна разом орденоносцем) на столичні вулиці в дні державних свят, особливо високо піднімаючи його перед ясними вікнами Президента України? Чому ніяковіємо на повну шанувати своїх героїв? Чому рідко бачимо їхні портрети на фасадах наших будинків?
Серед авторів книжки лише академіків з тваринництва два: Михайло Васильович Зубець та Юрій Федорович Мельник, обидва Герої України, обидва свого часу побували на найвищих владних щаблях в АПК. З однієї сім'ї, з однієї родини, отже знання з галузі сільського господарства, надто що стосується корів та овець – це вже династичне. І ця обставина змушує особливо уважно читати розділи, що стосуються тваринництва в часи окупації, особливо безприкладної в світовій історії евакуації 8,5 мільйонів голів худоби на відстань у кілька тисяч кілометрів. Осінніми та зимовими незнаними фронтовими дорогами й стежками. Читачу, спробуй узяти карту чи атлас автомобільних шляхів і подумки прокласти маршрут з Чорнобиля до Волгограда й далі в Казахстан. А тепер уяви, що німці вже в Шостці, Мінську, Лохвиці й взагалі невідомо де. Люди живуть чутками, радіо не працює, газет немає, Червона армія дезорганізована, розсипалась на групи й кожен дає собі раду, як у кого виходить. А от худоба, розповідається в книжці, являє приклад організованості.
80 тисяч погоничів на 8,5 мільйона корів, бугаїв, овець, коней, кіз. Більше ніж по сто голів на одного пастуха-погонича! Щодня мимо мого двору женуть на пашу збірну отару корів, голів з тридцять. Пастухів не менше двох, одному тут ніяк не впоратися. Це - по звичному маршруту в звичних умовах. У дитинстві й підлітковому віці доводилося й самому пасти худобу, мав справу з коровами та кіньми. Але щоб один погонич на сто голів різної худоби, та чужими краями-шляхами й при цьому тричі на день доїти й здавати молоко на маслозаводи, в госпіталі й дитячі садки? Та ж більше розповідайте про цей досвід, шановні академіки-документалісти! Це справді незвичайно, це більше, ніж подвиг. Таким ось удайся, таким будь! 9,8 літра в день на корову - це 3 577 літрів на рік. Такого рівня середніх надоїв в Україні вдалося досягнути лиш у 2006 році. Зауважмо, за рахунок масового вирізування корів, котрі давали менше…
Важко втриматися від мимовільного вигуку: таку б злагодженість дій та в справах оборони, не ступила б нога окупанта на радянську територію. Чому ж уряд, радянська влада, прості трудівники проявили чудеса організованості й злагодженості у справах виводу більше восьми мільйонів худоби перед загрозою окупації, а п'ятимільйонну армію кинули напризволяще, без скільки-небудь розумного керівництва? От якби тоді в армії були такі толкові командири, як у колгоспах пастухи, не топтали б гітлерівці нашу землю, не треба було б влаштовувати для худоби турне по майбутніх маршрутах бойової й трудової слави, стомлювати худобу, ганяючи її з краю в край по величезній країні.

Корови й свині дружно й уміло форсували Прип'ять, Дніпро, Десну… Волгу. Комсомольці поганяли.

Хай дурень ти, та вмій брехати
І ти для них знавець тонкий
П'єр-Жан Беранже

Написав епіграфа, а тоді за звичкою звірив. Не так! У Беранже "Хай дурень ти, та вмій МОВЧАТИ…". Але вийшло в саме яблучко й маже за Фрейдом. Одні здобувають лаври, нагороджуючи брехню на брехню, а інші – вміло промовчуючи.
Як велося тваринникам і самим тваринам у тих екстремальних умовах, автори-академіки виписали докладно. "Справжній подвиг у роки Великої Вітчизняної війни здійснив колектив працівників радгоспу "Комсомолець Полісся" Чорнобильського району Київської області. […]. У трьох відділках радгоспу було близько 2 тис. голів племінної худоби.
З наближенням лінії фронту виникла загроза втрати цінної племінної худоби. Колектив робітників і спеціалістів вирішив евакуювати худобу в східні райони СРСР. План евакуації радгоспу , розроблений директором радгоспу П.В. Черченком і схвалений Наркоматом радгоспів УРСР, передбачав шляхом перегону евакуювати 400 племінних корів, 13 биків, 1500 голів племінного молодняку великої рогатої худоби та 350 свиней у вівчарський радгосп "Ельтонський" Волгоградської області. Усю радгоспну худобу супроводжували 205 робітників, які мали три трактори з причепами, 50 возів, запряжених кіньми і волами". (Стор. 185).
Докладна, бачимо, картина, наче автор сам там був. Проте саме в деталях, відомо, ховається біс. Отже, в даному конкретному епізоді рішення про евакуацію прийняв "колектив робітників і спеціалістів". У трудових колективах тоді, каже автор, робітники були окремо, а спеціалісти окремо. Після чого директор радгоспу розробив, а Наркомат радгоспів схвалив план перегону. План евакуації директор у Київ передавав факсом чи електронною поштою, цікаво уточнити б? Бо, знаю напевне, у директора Черченка "Ланд Крузера" не було, основний зв'язок з Києвом здійснювався по Дніпру. Що романтично, але забарно, сам знаю, моє дитинство в тих краях проходило. Іноді й брат підвозив, він на теплоході "Чапаєв" помічником капітана був, коли хтось не вірить.
"Евакуація радгоспу розпочалася 3 липня 1941 року". Тобто через 12 днів після початку війни. Й уточнення: " З наближенням лінії фронту". Але стривайте лишень: лінія фронту кому примарилася – колективу робітників чи авторам цієї ось поважної книжки про війну й евакуацію? Таж не було на початок липня 1941 року чогось схожого на лінію фронту, були прориви окремих механізованих груп гітлерівців, а більше на кінних підводах, по кількох стратегічних напрямках. Ніхто тоді як слід не знав, де зараз німці й куди наступають. Тому згадаймо хоч побіжно, так би мовити, пунктиром, про обстановку, що склалася в перші тижні війни.
28 червня німці вже були в Мінську. 30 червня було створено Державний Комітет Оборони на чолі з Й.В. Сталіним. 3 липня Йосип Сталін, нарешті трохи оговтавшись, вперше з дня нападу німців, виступив по радіо до населення Радянського Союзу: "Дорогі брати і сестри…". Працівники "Комсомольця Полісся", бачимо, виявилися куди розторопнішими, вони 3 липня вже вирушили в евакуацію, згідно з розробленим ними ж планом. У середині липня німці були вже в північних районах Київщини. 16 липня впав Смоленськ. 4 серпня Гітлер неподалік Борисова проводить нараду з командуючими групи армій "Центр". У вересні починає евакуюватись Москва. 15 вересня групи танкових армій Клейста і Гудеріана, обійшовши Київ з півдня й півночі, з'єдналися в районі Лохвиці, оточивши й пізніше повністю ліквідувавши найбільшу й найбоєздатнішу групу російських армій. Командував армією генерал Кирпонос. Останню його розмову з Сталіним забезпечувала радистка Ольга Улещенко, моя родичка й сусідка. Нині покійна, добра їй пам'ять. Сталін тоді сказав, що нічим не може допомогти оточеним. На кінець вересня німці захопили Вітебськ, підступили до Ленінграда, на півдні досягли лінії Мелітополь – Запоріжжя - Красноград. Німецькі війська в цей час групуються в районі Шостки і Глухова. 30 вересня німці почали генеральний наступ на Москву. 6 жовтня впав Брянськ, 12 жовтня – Калуга. 19, 20, 24, і 32 російські армії, а також війська Західного, Резервного і Брянського фронтів були оточені німцями під Вязьмою. (Див. С.М.Штеменко, Генеральний штаб у роки війни, стор. 30 – 40, Київ, 1983).
Але, до корів. Раніше, ніж у Кремлі оговтались і створили Державний Комітет Оборони, у радгоспі "Комсомолець Полісся" уже розробили план евакуації і в столиці затвердили, а через чотири дні після падіння Мінська розпочали евакуацію худоби, техніки, майна. Гітлер саме готував наказ перекрити підступи до Києва по лінії річки Прип'ять. Що ж, війна війною, а колгоспникам своє робить.
"Траса, якою рухалась колона, була надзвичайно перевантажена. Велику рогату худобу довелося переправляти вплав через Прип'ять, Дніпро, Десну, Північний Донець, Дон та багато малих річок (стор. 185)
Де українські кіношники, де поети? Де Голівуд, врешті? Це ж який фантастичний сюжет пліснявою береться! "Керівники бригад щодня вибирали місця для випасання та водопою худоби, постійно проводили ветеринарний огляд тварин. Доярки тричі на день доїли корів, належно дотримувалися режиму годівлі телят. Колона щодоби проходила 25-30 км. Втрат худоби не було. В Острі довелося здати державі (!?? – авт.) 350 свиней, а в Ніжині й Тростянці 262 телят, що ослабли. В радгоспі ім. Калініна Липоводолинського району Сумської області корови захворіли на ящур, внаслідок чого довелося затриматися, доки худоба видужала й зміцніла.
Трохи інформації для читача, який зовсім нічого не чув про ящур.
"Ящур – гостра вірусна хвороба, що швидко поширюється… Смертність серед молодняку 80-100% , дорослих… 40-90%. …карантин. Обмеження господарської діяльності на території району (області, краю, республіки)…Вивезення тварин у благополучні господарства дозволяють через 12 місяців після зняття карантину. Людина менш сприйнятлива до Я., ніж тварини". (Сельскохозяйственный энциклопедический словарь, Москва, Советская энциклопедия).
Знову одне з двох: або автори – серед них й академіки з тваринництва - не мають уявлення, як можна перегнати в умовах війни дві тисячі голів худоби за три тисячі кілометрів, туди, де немає жодних умов для їх утримання, й ніколи не чули, що таке ящур, або вони свою книжку не писали й навіть не читали. Більше іншого мене тривожить, що незнання загальновідомих азів вітчизняної історії найтитулованішими вченими, публічне розписування ними у цілковитому фаховому невігластві нікого не обходить. Автори продовжують і далі успішно просуватися по службовій драбині, здобувати державні нагороди. І досі не знайшлося " прояви серед мільйонів свинопасів " (за Т.Шевченком), який би "проголосив": а що це ви, академіки, тут насвинячили? Та воно ж на голову не налазить! Автори чотиритомника явно не поважають читачів, вважають, що на їхні вуха можна вішати не те що локшину, а й дохлих хробаків. Може, й так.
Втім рушаймо далі, бо в нас план евакуації. Його на зборах робітників радгоспу "Комсомолець Полісся" розробили. І в Наркоматі радгоспів затвердили. Чи були ще якісь розпорядження влади стосовно евакуації, автори чотиритомника не кажуть. Будемо розуміти так, що почин колективу радгоспу "Комсомолець Полісся" вмить підхопила ціла Україна. Включаючи й ту її частину, яку на той час уже захопили німці. Тому що Україна не яка-небудь, а радянська. Тому що " В нас думка єдина, і пісня єдина, єдиний в нас клич і порив: не буде, не буде радянська Вкраїна рабою німецьких катів" (Максим Рильський). А якщо кати іншої національності, то бути в них підніжком, холуєм і рабом - уже не ганьба? Але то нота з іншої пісні, а в нас же мова про те, що радянська худоба ящуру не боїться.
"…худоба видужала й зміцніла.
Долаючи великі труднощі в організації годівлі тварин, колона все далі наполегливо просувалася вперед. Позаду лишилося 143 дні переходу. Надій молока на одну фуражну корову становив щодень в середньому 9,8 кг. Молочну продукцію здавали госпіталям, лікарням, дошкільним закладам, маслозаводам та використовували для харчування робітників.
Колону худоби (1651 голова) було переправлено на поромах через Волгу в с. Дубова і в грудні 1941 року вона прибула в радгосп "Ельтонський". (Стор. 185). Далі в книжці поштучно перераховано, скільки якої худоби в який колгосп надійшло, по прізвищах (!) названо доярок і телятниць, хто скільки прийняв отелень і надоїв молока. (стор. 183 і далі по тексту). Отакі вони, українські доярки й свинарки! Отакі й наші історики. З точністю до однієї десятої літра порахували надоєне при перегоні худоби молоко, хоч досі навіть з точністю до мільйона (!) не знаємо число загиблих на тій війні українців. А також від кількох голодоморів, репресій, депортацій, які з методичністю хронометра організовувала в Україні Москва.
Прип'ять, Дніпро, Десну, Донець, Дон худоба, як твердять автори книжки, долала вплав. Зима в 1941 році була, якщо хтось забув, ранньою, з лютими морозами. Як там пороми в грудні по Волзі курсували, теж цікавий кадр можна б зняти. Шкода хіба, автори-академіки не розказали, як трактори той мотопробіг завершили, чи вистачило їм пального, чи не ламалися, бува, в дорозі? Чи не стерлися маточини й осі на 50 возах, чи вистачило дьогтю в мазницях? На момент долання водних перешкод вони, трактори й підводи, на амфібії трансформувалися, чи як? А ще добре, що в госпіталях і дитячих садках не знали, що молока та м'яса від хворих на ящур тварин вживати не можна. Бо якби знали, то смертельно захворіли б. А їм жити ж треба було, хоч і війна.
Сторінки й розділи книжки "Землеробство України: від праслов'ян через події ХІХ—ХХ століть до наших днів" об'єднує пафос незмірної, жертовної любові до колгоспного ладу, до сталінської системи. У думках українців, твердять автори, немає чогось іншого, крім безмежного вболівання за соціалістичні надбання, а колгоспи для них дорожчі дітей і Бога. Я особисто не пам'ятаю війни, народився в 1941. Але голод 1947 вже пам'ятаю, і колоски разом з іншими школяриками збирав на колгоспному лану – не кожен для себе, а всі разом до колгоспного лантуха. І не чув я доброго слова від людей про колгоспи аж до вісімдесятих років минулого століття, коли вислови "у колгоспі добре жить, один робить – сім лежить" та "кругом усе колгоспне, кругом усе моє" стали звичайною нормою колгоспного буття. Колгоспники, не криючись, тішилися з такого порядку речей й користувалися, як тепер кажуть, по повній. Аж тут лопнув обруч на великій імперії. І колгоспникам враз урвалося. Припізнилися, можна сказати, реформатори з ліквідацією колгоспів років так на 50-60. Починати цю справу треба було десь року 1930, а в 1950 було вже явно запізно. Робити ж це в 1990-у – просто несусвітна дурниця.

Утім за мирного часу за першої ж нагоди в дев'яностих роках колгоспне майно рознесли до цурки самі колгоспники. Не боронили його, не берегли. Крім поодиноких винятків. Користуватися колгоспним вони б і зараз раді, лиш виділяйте безрозмірні дотації, постачайте машини, пальне, будматеріали. Клепайте ордени й медалі для передовиків, малюйте грамоти, портрети в газетах друкуйте… Але боронити колгоспне? Нема дурних! Розтягати цікавіше. Так що заяви українських аграрних академіків буцімто "сумлінне, добросовісне відношення до виконання виробничих завдань для трудівників сільського господарства України в евакуації стало добрим правилом, запалюючим прикладом" є всього лиш їхнім професорсько-академічним спогадом, але не про реальні факти, а про агітаційно-пропагандистські міфи, якими, починаючи з жовтеняцької "Зірки" та "Піонерської правди", була переповнена колишня радянська преса. Заковтуючи, сповідуючи й утверджуючи ті вижовки комуністичної пропаганди, ту несусвітну маячню, вони й дряпалися, штурхаючи один одного, по кар'єрній драбині, домагаючись посад, наукових ступенів. І по-іншому жити й мислити вони, певна річ, не зможуть. Як писав поет Василь Симоненко: "Пітніть небіжчика не змусиш із морозу, Та й від жари він пітнувать не стане, Як не народить думку, хоч погану, Муштрований убогий розум". Але – вертаймося до фактів, до цифр, які одні варті довіри.


20 + 20 = 120, крім того, що за ум пішло

Вкотре беру в руки книжку "Землеробство України від праслов'ян через події ХІХ – ХХ століть до наших днів" і вкотре ловлю себе на думці: засунути цей опус на полицю й забути. Ну який резон перепускати ці совківські відрижки через власну свідомість та ще й пропонувати її до уваги читачеві? Але. Сказане в книжці є підсумком осмислення ситуації в країні, оцінкою її складного, болісного й навіть кривавого шляху. Ця книжка - не осібна приватна думка, а концентрований висновок національного інтелекту. Це – рівень осмислення нацією свого шляху, своєї історії. Народ, влада піднімаючи особу на п'єдестал Президента НААНУ, відзначаючи його найвищою державною нагородою - Героя України, тим самим визнає його виключний авторитет в царині знань про село. Книжка, хоч і має невеликий тираж - 1000 примірників - не розійдеться навмання, а буде презентована бібліотекам, її даруватимуть представникам поважних вітчизняних і зарубіжних інституцій. ЇЇ вдячно приймуть, а діставатимуть з полиць тоді, коли майбутній читач зовсім нічого не знатиме про описувані там реалії, і буде судити про них за цією книжкою. І вважатиме, що це і є оцінка українцями власної історії, самих себе. Оцінка висловлена в час, коли цензури й банального переслідування за свої переконання вже не було. Автори говорили, що знали й думали, на них уже ніхто не тиснув. Вони лизали труп імперії, і їм смакувало, бо хотіли цього.
Автори, посилаючись на газету "Правда", свідчать: " Було пограбовано й зруйновано 27910 колгоспів, 872 радянські господарства та 1300 МТС. Гітлерівці забрали в колгоспників 7594 тис. голів великої рогатої худоби (з наявних у 1941році 10996 тис.), 3111 тис. коней (з 4673 тис.), 9933 тис. свиней(з 9185,5 тис.), 7317 тис. овець і кіз (з 7325,1 тис), 59297 тис. домашньої птиці –курей, гусей, індиків (даних по птиці стат-довідники раніше за 1961 рік не дають, тож перевірити сумлінність наших академіків по цьому пункту я не зміг) . У 1941-1943 рр. лише в дев'яти лівобережних областях України поголів'я коней зменшилося в п'ять разів, свиней у дев'ять, великої рогатої худоби – у два, овець – у вісім разів." (стор.205).
Ми знову блукаємо в суцільному тумані через плутанину з визначеннями. "Гітлерівці забрали в колгоспників…". в колгоспників – а це, просив би уточнити, в кого? Статистика подає дані по: 1. усіх категоріях господарств; 2. по колгоспах ; 3. по радгоспах; 4. по особистих підсобних господарствах населення. Автори книжки не тільки плутають ці поняття, а подають інформацію так, немовби й не чули про те, що власність колгоспів і власність колгоспників – це не одне й те ж. Але ж ми з читачем не забули, і нам за ум не пішло, як у попередньому розділі "Тернистий шлях евакуації" організовано евакуювались колгоспи, радгоспи, МТС, що тоді було евакуйовано від половини до три чверті наявної в Україні худоби, яку гітлерівці дістати вже не могли. Але навіть у такому разі, після вирахування 8,5 мільйонів голів худоби, евакуйованої на схід, гітлерівці забрали більше, ніж лишалося, згідно з даними наших академіків, в Україні на той час, а по окремих пунктах навіть більше, ніж було в Україні на січень 1941 року! Зверніть увагу на цифри по свинях і вівцях. Ось лиш один рядок рахунку з колективного академічного дослідження: на початок 1941 року в Україні було близько 11 млн. голів ВРХ, (УРСР в 1960 р., стор. 216), з них евакуйовано на схід 8508,3 тис. (Стор. 183), після цього німці вивезли 7594 тис..(Стор. 205) Різниця: на 1946 рік в Україні лишилося близько 8,2 млн голів ВРХ. Бережіть калькулятори. Бо можуть збожеволіти!
Сторінка за сторінкою авторський колектив, впадаючи в істерику, явно не щиру, розповідає про звірства й безчинства гітлерівців, раз по раз ігноруючи загальновідомі факти або розповідають про такі , що суперечать здоровому глуздові. Ось, пишуть у книжці, рейскомісар Кох видає наказ "приорювати посіви", далі "окупанти вивели з ладу… Дніпрогес ім. В.І.Леніна" (стор. 208). Досі хіба що вчені НААНУ не знають, що саме Червона армія, відступаючи, підірвала греблю Дніпрогесу, про що можна довідатись з першого-ліпшого дослідження про війну або вийшовши на відповідний Інтернет-сайт. А ще "На території України окупанти […] спалили 18 млн. га посівів сільськогосподарських культур, вирубали 144 тис. га садів і виноградників, вивезли до Німеччини 4415 тис. тонн зерна і борошна…". Вурдалаки, й годі. Сперш приорали (!), спалили, а потім вивезли 4,41 млн. т.. А голоду в Україні все ж не було.
Плодові дерева й виноградники також сперш викопали й перевезли до Фатерлянду, а потім – ті ж самі сади чи решту – вирубали. Але наші академіки усе те відають, на полові їх не проведеш. Через один абзац дослідники-академіки наводять свідчення гауляйтера Коха: "з початку окупації до кінця червня 1943 року з рейскомісаріату "Україна" Німеччина отримала: зернових – 36600 тис. т…" (стор. 209). До речі, згідно з даними статистики, (у 1940 році валовий збір зерна в Україні склав 26 420 тис. т. а в 1945 – 12 397 тис. т. (Страна Советов за 50 лет, Сборник статистических материалов, Москва, 1967). У 1946 р. урожай зернових в Україні склав 6 785 тис. т. (посушливий рік), (Народне господарство Української РСР в 1960 році, Київ, 1961). Не думайте, що цифра в 36,6 млн. тонн - остаточна. "Але насправді пограбування окупантів виявилось значно більшим". (Стор. 210). Почекаємо, академіки скоро допишуть ще, а Фундація родини Чопівських профінансує, бо то ж не мала честь - підтримати чергові наукові злети наших дорогих, навіть дуже дорогих героїв-академіків. Якби звинувачення, подібні вміщеним в гуртовому опусі академіків з НААНУ, були пред'явлені гітлерівцям у суді, їх тут же звільнили б з-під варти – явно абсурдні звинувачення навіть не треба було б спростовувати. Дурня вона і в суді дурня. Тоді навіщо було городити ці нісенітниці? Навіщо було аграрним академікам тулити власну історію Другої світової війни? Хіба щоб показати, буцімто вони ще щось роблять, бачся, навіть книжки пишуть у твердих палітурках. Ось чотиритомника видали, чим втерли соплі державі, котра не знайшла грошей на підтримку вітчизняних світочів науки …

Навіть жінки з рогачами пішли воювати

3,5 мільйона українців пішли в евакуацію, 2,5 мільйона німці вивезли на роботи до Рейху, більше 5 мільйонів мобілізували до Червоної армії, близько 600 тисяч пішли в партизани, - це я переповідаю загальновідомі та наведені в досліджуваній книжці відомості про війну. А що ж інші робили для перемоги? Цій темі наші титуловані автори присвятили главу 3.4. Населення України – Червоній армії-визволительці.
"Жінки, підлітки, діти йшли до близьких тилів і доставляли на передові позиції буквально все, що здатні були донести – снаряди, міни, патрони, гранати, продукти харчування. Додавали й від себе, що могли: хліб, печену й варену картоплю, овочі, колодязну воду, окріп. У часи визволення за зброю бралися й жінки. Зразок ратної доблесті в бою за рідне село Тулі (нинішня Черкащина) виявила звичайна сільська дівчина, патріотка, яка серцем прикипіла до рідного краю, Катерина Боровицька. Пригнувшись під ворожими кулями, вона кинулась у вир бою, підповзла до кулемета, біля якого лежав важкопоранений боєць. Він уже не міг фізично вести вогонь з кулемета, зате спромігся показати дівчині, як це робити. Катя без вагань присунулася до кулемета і відкрила вогонь по наступаючому ворогові. В запалі бою вона бачила, як, скошені кулеметним вогнем, сірі постаті ворогів падали на землю. Декілька атак відбила відважна дівчина. Після бою перед її кулеметною позицією лежало багато трупів ворогів. Як виявилось, вона знищила більше 50 окупантів. Доповіли про подвиг Каті Боровицької командуванню, яке високо оцінило її патріотичний вчинок. За той бій вона була відзначена урядовою нагородою (стор 213-214).
Ну що тут коментувати? Авторам академічного видання війна видається чимось на кшталт сільської толоки чи перезви, куди кожен іде, коли хоче, несе, що має й робить, що в голову збрило. До речі, зимою 1943-1944 років фронт уже був, і досить щільний, а от швендяти туди-сюди через нього навіть із мінами, картоплею, снарядами та гарбузами звичаю ніби не було. Проте академікам видніше, бо серед них навіть Герої є.
Тепер бачимо: підфортунило українській аграрній науці, що її очолили такі герої-академіки. Але ж яких при цьому романістів-баталістів-кіносценаристів втратила українська культура! Лиш раз узялися гуртом за тему війни, а які епохальні полотна створили, які відтворили епізоди, які героїчні постаті відшукали! Дівчина-підліток, вперше побачивши кулемет (цікаво, якої системи?), вмить його освоїла, хоч то машинка доволі складна й каверзна, насправді вона стріляє не безперервно, як в кіно, там ще прицілюватись треба й диски мінять, відбила декілька (декілька = десять + кілька) атак німців, поклала більше 50 ворожих солдат! Це ж виключний випадок на війні, про нього у воєнних академіях розповідати треба б. Відомо, німці взагалі не любили ходити в прямі атаки, до того ж у даному разі хоч і йдеться про наступальну операцію, але не гітлерівців, а Червоної армії. Виходить, що той епізод з Катрусею-кулеметницею німці з росіянами готували хіба на замовлення майбутніх істориків війни з НААНУ. Цікаво, чи всі набої Катя тоді вистріляла, чи ще в диску лишалися?
Ось ще один епізод з цієї ж книжки: "фактично всі мешканці, які були здатні тримати зброю, взяли участь у бойових діях при відбиті атаки ворожих танків. У бою з ворогом спільними бойовими діями армійців і мирного населення було підбито вісім танків, знищено багато живої сили противника". (стор.214)
Лишається хіба подивуватися, де цей Гітлер стільки танків і солдат набрав? Та ж наші шановні автори разом з ковпаківцями тільки на 204 сторінці на кострицю побили 544 танки разом з автомобілями, не рахуючи 12 тисяч гітлерівців та 63 ешелонів з 203 сторінки!
Академіки чомусь рахують танки разом з автомобілями, корів і свиней разом з козами, худобу колгоспів разом з худобою колгоспників. Так їм зручно. А ще докладно розповідають, як Катя-кулеметниця пригиналася під кулями, як селяни носили на передову варену й печену картоплю, воду "колодязну й окріп".
Але що в цій ситуації лишалося робити самій Червоній армії, коли дівчатка за один бій по 50 гітлерівців кладуть, а дядьки ціпами танки на полову перебивають? Правильно, заміняти їх на полях і фермах, токах, млинах. Так воно було, якщо вірити нашим шановним авторам. Читайте, шановні, а ще, за нагоди, думайте.

дивіться закінчення у наступному записі.
Микола ДИВАК
вперше опубліковано в журналі Агробізнес-Україна, №1, лютий 2011 року