"Козаки мають право людське і природнє, одним із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту". Пилип Орлик, "Вивід прав України" "Відмовлятися від своєї свободи – все одне що відмовлятися від себе як людини, від прав людської природи і навіть від її обов'язків". Руссо, "Про принципи політичного права". Теорія права знає дві конституції: формальну і фактичну. Формальна – це власне справжня, чинна, писана Конституція, фактична – ті писані чи неписані норми, котрі регулюють суспільні відносини фактично. В ідеалі перше і друге мають співпадати, проте ідеал цей є на практиці малодосяжним: навіть щодо держав, котрі традиційно вважаються державами зрілої демократії та верховенства права, можна грунтовно казати лише про міру наближення до ідеалу. З іншого боку, мірою збільшення дистанції між формальною конституцією держави та фактичними порядками відбувається делегітимізація існуючої влади, адже: а) руйнується фундамент правовзаємин між громадянином і державою – порушується формалізований у конституції суспільний договір, лише неухильне дотримання якого дає державі право отримувати податки і вимагати виконання населенням владних приписів (у цьому зв'язку, дивлячись на владу в Україні, згадується цвейгове: "будь-які договори та угоди з шахраями нічого не вартують"); б) внаслідок порушення суспільного договору зникає зміст, вкладений народом у державу при здійсненні установчої влади: суспільна корисність публічної влади вивітрюється крізь тріщини в її будові, а правовий механізм (за великим рахунком, нормальна держава і є правовим механізмом і більше - нічим) перетворюється на пекельну машинку для тортур, визискування та уярмлення цілого народу; в) відтак не лише підкорення такій владі втрачає для громадян практичний сенс, але і непокора, протидія їй стає справою громадянської чести вільної людини. Як на мій смак, то всі сучасні тутешні політологи можуть зі спокійним сумлінням рвати свої дипломи, палити і витирати з комп'ютерів тексти і починати шукати іншу роботу – про політику і політиків в Україні все вичерпно сказано двадцять п'ять століть тому у "Пелопонеських війнах" Тукідида: "Взаємна вірність таких людей підтримувалася не дотриманням законів, а […] була заснована на спільному їх попранні". Навряд чи для когось є великим секретом побутування в Україні привнесеної ще на большевицьких багнетах традиція неспівпадіння між словом і ділом, між правом і законом, між писаними нормами і доцільністю, але зграя товаришів, що приватизувала державу, хіба про око людське змінюючи один одного на посадах за принципом колообігу лайна у природі, пройшла два рівні хамства стосовно нації і наразі щасливо сходить на третій. На першому етапі, котрий зараз видається дитячими забавками, вони свинячили, порушуючи закони, але, подібно до "голубого воришки" Ільфа та Петрова, соромилися і намагалися своє свинство приховувати. На другому, "просунутому", етапі вони, відкинувши зайві і обтяжливі муки сумління (можливо, тут у контексті доречніше "мухи сумління"?), відкинули і формальности, рішучо впровадивши у практику принцип "якщо не можна, але дуже хочеться, то можна і треба". Наприклад: - не провели вже призначені було, вибори до ВРУ через "відсутність грошей" (при тому публіка якось не спостерігала масового розпродажу владою і спраглими електорального визнання політиками нерухомости, підприємств та автопарків); - у збоченський, щоб там не казав гнучкий КСУ, створили "тушковану коаліцію", - скасували, на порушення Конституції і двох рішень Конституційного Суду, місцеві вибори, які мали відбутися 30.05.10; - тупо і безсоромно проігнорували конституційну норму, за якою вибори до ВРУ мали відбутися 27.03.11; - проголосували зміни до Конституції не лише без натяку на врахування громадської думки, не лише з обтяженим ексгібіціонізмом самозадоволенням продовжили строк повноважень собі коханим, але і зробили те у знов-таки протиприродній багатоверстатний спосіб. Що все те супроводжувалося тонами вилитої на голови громадян хуцпи – то окрема розмова, проте наразі нам явлено нове одкровення, яке свідчить про перехід "еліти" на третій рівень, на якому "понятія" не обгортаються Конституцією, не підмінюють Конституцією, а стають Конституцією. Пророком, що дав українцям це одкровення, став регіональний нардеп Макеєнко, котрий з дерев'яною регіональною простотою заявив¹ про необхідність легалізувати верховнорадянську практику кнопконатискання "за себе і за того парня", скасувавши для того у Конституції та регламенті ВРУ норми про особисте голосування. "Життя, - повідав пан Макеєнко, - вимагає саме такого голосування, як є зараз". Погодьтеся, "життя вимагає" звучить вагомо. Майже як "кто понял жизнь, тот курит "Приму". І воно б і нічого, хіба мало ми чули дурні від його колег по розуму, по партії і по місцю, прости Господи, роботи, але є одна вкрай зворушлива обставина. Пан Макеєнко – голова "комітету ВРУ з питань регламенту і депутатської етики". Який голова – такий і комітет, який комітет, така і ВРУ, який піп, такий і прихід. Хто тут не вловив високої урочистости моменту, тому допоможе хіба чечьотка "руко-водящего" Чечетова під час майбутнього голосування… Послідовне, нахабне і безкарне порушення депутатами імперативу особистого голосування це не лише питання порушення чинної Конституції² та рішення Конституційного Суду³, це ще самодостатня ілюстрація панування хамократії і водночас самоделегітимізації ВРУ, так звана "законотворча діяльність" якої більше виглядає мені схожою на діяльність з узаконення шахрайства у шахрайський же спосіб. Пригадується, колись Василь Кисельов – один з регіональних золотовустів, колись коментуючи відставку Луценка з посади міністра внутрішніх справ, сказав: "він тепер ніхто, він простий громадянин", чим мабуть мимоволі виказав ставлення "еліти" до посполитих. Назріло "алаверди": владоможець, котрий демонстративно плює на закон і тим тішиться чи перетворює закон на юридичне обгрунтування диктатури, хоч особистої, хоч станової – в очах свідомого своїх прав суспільства і справді ніхто. Як там у Подерв'янського: "Буратіно – просто поц". Як відомо, нещодавн Віктор Янукович, мироточиве світило регіональної влади, з усім належним "понтом" оголосив⁴ про намір створення "Національної конституційної асамблеї". Залишаючи тут осторонь вочевидь симулякричну, показушну сутність майбутнього утворення⁵, скажу, на мій погляд, очевидно – ця псевдоасамблея у разі її створення стане лише фіговим листком для прикриття конституційного оформлення, за Губерманом, "огромного органа госбезопасности", на який, розуміючи під держбезпекою безпеку панування пацанів, поступово перетворюється владний аппарат, шматуючи право "як Тарзан куфайку". Хоч з чарівною новацією від регламентно-етичного Макеєнка, чи без оної, у певному розумінні прямо і відкрито зробити поняття конституцією – це було б навіть якось чесніше… Давайте відверто: нас дурять, ми знаємо, що нас дурять, вони знають, що нас дурять і що ми про це знаємо, ми знаємо, що вони знають. Їх це вочевидь влаштовує і зрозуміло чому, а от нас чому? Чи нас все ж таки не влаштовує? Правникам та правозахисникам (на жаль, це не завжди одне і те саме), які працюють у галузі доступу до інформації, відомий т.зв. "трискладовий тест", за допомогою якого визначається, чи може бути доступ до певної інформації правомірно обмеженим: 1. Інформація має стосуватися легітимної мети, визначеної законом; 2. Розголошення цієї інформації може завдати суттєвої шкоди цій меті; 3. Шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації. Для визначення того, чи існує системний дефолт держави перед громадянами, котрий не лише виправдовує, але і ушляхетнює громадянський спротив, достатньо двоскладового тесту: 1. Відкрийте Конституцію України і спробуйте хоча б у перших кількох розділах знайти статтю, котра б не порушувалася чи не вихолощувалася владою. 2. Керуючись частиною першою і другою ст.55 Конституції⁶, спробуйте у судовому порядку примусити владу виконувати свої обов'язки та/чи не порушувати ваші права, свободи, інтереси (починаючи з засадничого інтересу всякого нормального громадянина – дотримання владою Конституції). Держава, самовизначившись в Основному Законі як "демократична, соціальна, правова", декларувала, зокрема, також таке: - "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. <…>Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". - "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". - "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". - "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність". На сьогодні це брехня. Вона не відповідає. До речі, мені це офіційно підтвердили кількома судовими рішеннями у справах за позовами, спрямованими на примушення найвищої влади до виконання Конституції (зокрема – щодо скасування місцевих виборів 30.05.11, щодо непризначення парламентських виборів 27.03.11⁷). У системному дефолті влади перед громадянами і неможливости притягти її до відповідальности через суд – причина її нелегітимности. Тому багатоверстатне верховнорадянське голосування жвавих нардепів – це епізод, ілюстрація, симптом, а не хвороба. Покращення стану буде тоді, коли підуть у небуття і депутатські картки, і система "Рада" і бюлетені, а парламентарі "голосуватимуть ногами" – виходячи з зали в одні ("за") чи інші ("проти") двері. Коли у кожному спірному випадку влада змушена буде доводити, що діє на виконання конституційних принципів, в інтересах прав і свобод та за законною процедурою, а порушники не переобиратимуться на новий строк, а на відповідний строк сідатимуть. І коли в Україні існуватиме правосуддя. Думаю, що українці, попри травмованість совєцьким досвідом, назагал за нормальних умов є законослухняними і правосвідомими громадянами, але багато хто з нас добре стріляє. Знаючи, що по-перше, кров не вода, а по-друге, що результатами різких тектонічних соціальних змін часто користуються закінчені покидьки я, наприклад, уникатиму надрадикальних дій до останньої можливости, але ж всі можливости мають межі, а до того ж не всі є такими обачливими і терплячими. Останнім часом набув популярности жарт (вперше, здається, я його побачив у "фейсбуці" Андрія Куркова) про скульптуру "Хлопчика, який не писяє" бо терпить, котру варто було б поставити на Майдані Незалежности на ознаку терплячости українського народу. Так, поки що він терпить, але ж… "Підкоряючись, коли його примушують підкорятися, народ чинить добре, проте він чинить ще краще, коли, тільки-но одержавши нагоду скинути з себе ярмо, скидає його" – Руссо залишається актуальним. То нащо ця влада підбурює нас на повстання. І що там у кримінальному кодексі за підбурювання до зміни ладу у насильницький спосіб? І хто буде винний? Хто тоді злочинець, хто заколотник? Втім, за великим рахунком, змінити існуючий лад у неконституційний спосіб неможливо, адже сам цей лад – неконституційний. Легітимність українського спротиву владі пацанів не лише випливає з філософських міркувань про цінности свободи та громадянських прав, воно прямо передбачено Конституцією, котра гарантує кожному громадянинові "право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань" (частина п'ята ст.55) і взагалі робить обов'язком кожного громадянина "захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України" (ст.65). Додавши вже згадане "держава відповідає за свою діяльність" - маємо наше українське Jus resistendi⁸. Держава, котра в особі неспроможної чи/та узурпаційної посадової верхівки посягає на права і свободи, має відповісти в ім'я Вітчизни. Якщо влада не хоче відповідати перед виборцем і перед судовим позивачем, вона ризикує врешті відповісти перед повстанцем. Події у Тунісі та Єгіпті показали⁹, до чого приводить відсутність соціальних ліфтів укупі з відсутністю механізмів реального впливу громадян на владу. Україна – не Туніс і не Єгипет, але тутешні деформовані соціальні ліфти працюють лише за гроші та з використанням біометрічних показників – не поїдеш, поки не заплатиш і не доведеш, що ти – для системи свій, "з нашого району". Можливість самореалізації обумовлюється прямою чи мовчазною згодою на прийняття правил "наперсточників". Боротьба з корупцією починається і щасливо закінчується у Межигір'ї. Відсутність дієвих механізмів впливу на владу, на формування державної політики наочно доводяться тими ж "пацаватими історіями" зі скасуванням чи то непризначенням виборів, з багатоверстатовим голосуванням нардепів, відсутністю правосуддя (доступного і ефективного судочинства) тощо. Якщо коротше, то недіючий закон і відсутність правосуддя – це і є пряме підбурювання до повстання. Тож питання не у тому, чи буде спротив режиму і не у легітимности такого спротиву, питання лише у формах і, відповідно, наслідках цієї відсічі. Якби Творець дав пацанам трохи більше розуму, вони б те зрозуміли, а так мають хіба сподіватися на те, що противники режиму є мудрішими за них та усвідомлюють переваги раціонального і системного ненасильницького спротиву над "бессмисленним и беспощадним"¹⁰. З януковичевого скрушного висловлювання¹¹ про масові протести в Тунісі ми дізналися про ототожнення ним явно фетишизованої "стабільности" з двадцятьма з гаком роками диктаторської влади. Нам варто зробити висновки як щодо стратегічної мети: створення правової держави (не визискувача і не няньки, а захисника і модератора суспільного діалогу) з процесуальною демократією¹², де така "стабільність" унеможливлювалася б у принципі, так і щодо тактичних цілей, котрі можна визначити як дестабілізацію цієї стабільности – тим більш, що Янукович вже заговорив¹³ про "спадкоємність". До речі, у цьому зв'язку ще більш неадекватним виглядає штамп "нова влада", застосовуваний щодо Януковича і пацанів: вони – стара влада і чим скоріше більша кількість українців це зрозуміє, тим швидче ця влада впаде. Стабільність і міць української державности не має нічого спільного зі стабільністю та спадкоємністю узурпаційної верхівки, навпаки, у грунті речей це взаємовиключні речі. На популярне питання "що робити?" не існує універсальних відповідей, окрім відповіді, що не треба про це ні в кого питати: часто "той що знає, не каже, той що каже, не знає". Відтак – особиста участь у вподобаних громадянських акціях, розвиток критичного дискурсу до недоступного пацанам рівня, інформаційні запити, судові позови з перспективою переведення спору до Європейського суду з прав людини, саморганізація і створення неформальних об'єднань, врешті просте поширення інформації в Інтернеті та навіть розмова з сусідом et cetera. Тільки синергія окремих і часто малопомітних дій врешті і дає підсумковий кумулятивний ефект: те що зветься Помаранчевою революцією не сталося одномоментно наприкінці 2004-го, а визрівало і готувалося роками. Перефразуючи адмірала Нельсона: Україна чекає, що кожен виконає свій обов'язок. Олександр Северин, к.ю.н. ***** Примітки: ¹http://glavkom.ua/news/35024.html ²Частина третя ст.84 Конституції України: "Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто". ³Пункт 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.98 №11-рп/89: "Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України. Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними". ⁴http://www.president.gov.ua/news/19116.html ⁵Детальніше тут: "Моделі" https://maidanua.org/static/mai/1295873047.html ⁶"Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб". ⁷Ще раніше – про протиправність неприйняття регламенту ВРУ у формі закону, про протиправність надання депутатам місцевих рад недоторканности, про протиправність (через процедурні порушення) призначення Н.Карпачової Омбудсменом тощо: суди казали або про те, що права та інтереси громадянина всім цим нібито не порушуються, або "відправляли" до КСУ попри те, що до КСУ звернутися з таких питань "простий громадянин" не має правової можливости. ⁸Право на спротив (лат.). У середньовічному праві термін застосовувася на означення легітимности опору верховінй владі у разі порушення нею декларованих "вольностей". ⁹Сергій Данилов, "Уроки подій в Єгипті для України. Деякі тези". https://maidanua.org/static/mai/1296812537.html ¹⁰Див. Джин Шарп, "Від диктатури до демократії", скачати текст у форматі pdf можна тут http://aeinstein.org/organizations/org/FDTD_Ukrainian.pdf ¹¹http://maidanua.org/static/news/2011/1296228887.html ¹²Процесуальна демократія (поліархія) передбачає конкурентне, за чіткими, прозорими і однаковими для всіх правилами, змагання кількох центрів політичного впливу в умовах забезпечености людських та громадянських прав і свобод, а також можливість ефективного оскарження будь-яких рішень чи дій влади з підстав порушення законної процедури. Більше – тут: "Від розрухи в головах до процесуальної демократії" http://www2.maidan.org.ua/n/arch2008/1210742580 ¹³ http://www.pravda.com.ua/news/2011/02/11/5904207/

Відповіді

• 2011.02.15 | ГРАД

  Система влади людей не терпить.

  Нещодавно десь читав, що має бути створений список кандидатів на посадку із суддів. прокурорів, співробітників МВС, держ.службовців - тих, що систематично і свідомо порушують Конституцію та Закони Держави. Іншими словами - відвертих злочинців.
  Певен, значно простіше складати списки тих, що не є злочинцями.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2011.02.16 | nataraja

    і шо мають робити прості шльопери? Пацани по кумполу довбануть і до чого тая юрнаука?

• 2011.02.15 | Sakharov

  Україна чекає, що кожен виконає свій обов'язок. Герман вважає інакше

  Герман: призывать к революции - преступление
  http://glavred.info/archive/2011/02/15/002508-4.html
  
  15.02.11 // 00:25
  Заместитель главы Администрации Президента Анна Герман считает большим преступлением любые призывы к революции в Украине.
  
  Об этом она сказала в интервью «Главреду».
  
  «А кто из нас действительно знает, что, собственно, происходит в Тунисе? Когда Юлия Тимошенко в своей статье в Moscow Times в очень возвышенных тонах говорит о революции в Тунисе и Египте, я думаю о другом: а что, если к нам придет толпа и будет все бить и крушить на своем пути, а потом все это надо будет восстанавливать?.. Революции, как правило, заканчиваются повсюду одним: бедные становятся еще беднее, а богатые еще богаче. То же самое было и во время Оранжевой революции: те, кто стоял на сцене, стали еще богаче, а стоявшие внизу и слушавшие, как богатые поделятся с бедными, надеясь на обещанное им чудо, - стали еще беднее. Поэтому я против революций, я думаю, что стабильность, спокойствие в государстве, демократическое развитие - это правильный путь. Я знаю, как тяжело тем, кто потерял своих родных и близких во время революций в Тунисе и Египте - для них революции станут худшим, что произошло в жизни. Поэтому говорить об этом с торжеством и призывать новые революции в Украину - это большое преступление», - сказала Герман.
  
  Замглавы АП также высказалась против «экспорта демократии». «Те регионы, о которых мы говорим (Алжир и Тунис. – Ред.), имеют свои многовековые традиции, стиль жизни, я не знаю, хорошо ли им навязывать то, как живем мы. Я против экспорта демократии, экспорта революции, я за то, чтобы люди в каждом регионе могли жить по тем ценностям, которые передавали им их деды и родители», - сказала Герман.
  
  
  Відчувають, песиголовці. І про Чаушеску пам'ятають. А як щодо Муссоліні? Біля нього, здається, була ще така Клара Петаччі.