02/16/2011 | Леонід Пінчук

Застереження Т.Шевченка із його « Посланія і мертвим, і живим, і ненародженим землякам..» спадають на думку, коли читаємо і стаємо свідками зусиль політиків в Україні по продовженню справи, розпочатої десь в 60-тих роках минулого століття в Радянському Союзі. Справа та називалася створення нової, небаченої ще в історії людства спільноти, радянського народу, позбавленого національних ознак. Ось як писали про цей феномен політики комуністичної партії в енциклопедичних і філософських словниках того часу, зокрема:» При соціалізмі відбувається, з одного боку, розвиток і розквіт націй, з іншого- їхнє зближення. На цій підставі склалася в СРСР нова соціальна і інтернаціональна спільнота- багатонаціональний радянський народ. Послідовне проведення ленінської національної політики, всебічне зміцнення дружби народів—складова частина вдосконалення соціалізму.В умовах становлення на шлях соціалістичного розвитку все нових країїн відбувається формування нових, соціалістичних націй. Після повної перемоги комунізму всебічне зближення націй приведе до поступовго зникнення національних відміннос тей»(«Філософський словник» під редакцією І.Т.Фролова, Мос ква,1986 рік,видавництво політичної літератури).Іншими словами, вважали виконаними заповіти В.І.Леніна з національного питання(зокрема, право націй, які щойно вийшли із «тюрми народів», Російської імперії, на самовизначення, повага до національних мов, наявність національних кадрів в керівництві республік з огляду на реальні загрози російського націоналізму і інше), а подальший ровиток лежав на означеному шляху. Зрозуміло, що мовою такої спільноти була обрана російська як мова старшого брата всіх народів. Для України, як відомо, це обернулося небаченими до цього зрос ійщенням і денаціоналізацією етнічних українців. Тож на час проголошення незалежності України остання отримала супільство як уламок вищеозначеної соціальної і інтернаціональної спільноти, в якій не було єдності, консолідації окремої української нації із етнічних українців, які при цьому складали більшість населення, 78%. Останні були поділені просто на україномовних і російськомовних.Такою була українська нація.Такою її зробила Система, із якої вийшла Україна, і яка ,як зазначає О.К.Романчук, шеф-редактор журналу «Універсум», уже в незалежній Україні адаптувала політиків до своїх потреб і примусила їх грати за своїми правилами, зокрема, за правилами консервації і зміцнення уламків вищезгаданої спільноти. Правда, та спільнота трансформується в незалежній Україні в якусь політичну націю з українською мовою як формально і де-юре державною і з російською, як найбільш поширеною і вживаною в спілкуванні в усіх сферах життя фактично- державною.
Дії тієї частни політиків, які представляли сили вчорашнього дня, комуністи,соціалісти, а потім і Партія регіонів, в їхній грі за правилиами Системи були зрозумілими: вони робили все можливе, щоб зберегти свій виборчий електорат і себе при владі.Вони діяли свідомо і не дурили себе . Саме тому- увага до російської мови і намагання надати їй статус другої державної де-юре , збереження чисельності російськомовних українців під гаслом прав людини , зокрема, на вибір мови вжитку, ідеологія духовної автономії регіонів, прикриття своїх дій лицемірними словами про повагу до української мови, захист національних інтересів і національних пріоритетів, дії, які були і є повторенням дій свого часу комунітів в Системі.Під національним і українським розумілася політична нація, народ України, а в недалекому майбутньому- народ Малоросії чи держави з вивіскою «Україна».
Дехто , як відомий журналіст Мирослав Левицький із інформаційно- аналітичного відділу НРУ називає такі дії нинішньої владної команди, зокрема, « аномалії у мовній сфері доби Януковича» параноїдальним шовінізмом, що відкриває обличчя. Можна зазначити, що ця команда ніколи і не закривала своє обличчя, діючи відверто, бо знала краще за патріотів стан суспільства,зокрема,стан етнічних українців, особливо, стан так званих російськомовних, які і сьогодні не вийшли із стану «совєтского чєловєка».. Тому так відвертий В.Колесніченко, про якого як «виродка» згадує М.Левицький і за словами якого спроби «насадити» в країні одну мову, одну культуру- це шлях до фашизму. Відвертий В.Колесніченко і в словах, які цитує журналіст: « Я за те, щоб був закон, що захищає права людини, тому що пріоритетними є виключно права людини…А інтереси ОКРЕМИХ націоналістичних угруповань будуть залишені без розгляду, тому що у нас поліетнічна, багатонаціональна держава, і ми зобов’язані пишатися багатством мов, культур і релігій» .В.Колесніченко як і вся команада вчорашніх сил відверті, бо окрім того, що добре знають настрої суспільства, знають і те , що націонал-патріоти, демократи фактично нічого не роблять для того, щоб суспільство вийшло із стану уламка зазначеної спільноти, щоб були в Україні, зокрема, не «окремі націоналістичні угруповання», а щоб постала консолідована українська титульна нація, нація етнічних українців.Тому і недоречні посилання журналіста на Францію, Німеччину , де проти « мовних аномалій» ,зокрема, діють єдині нації французів і німців, де немає місця на політичній арені «виродкам» незалежно від політичних прапорів і де патріоти, демократи не дурять самі себе грою в політичну націю без попередньої і безумовної консолідації титульної, найбільш чисельної нації, чи то французів, чи то німців,чи будь-кого. А наші в Україні ,патріоти і демократи, адаптовані Системою, забувають про застереження Т.Шевченко.
Треба віддати належне і згадати, що в перші дні незалежності про ті застереження ще памятали і не соромилися дивитися правді в очі.Зокрема, найбільш масова організація тих часів, народний рух за перебудову, до департизації останнього одним із першочергових завдань мав із «хохла» зробити українця, консолідувати українську титульну націю.Про якусь там політичну націю не було і згадки. А вже після департизації руху, коли кожна окрема партія втянулася в політичні змагання за владу, про застереження забули. Вважали, що раз є незалежна Україна, то має відбутися і самовизначення української титульної нації, про що записали і в Конституції України та взялися за формувння єдності народу України, так званої політичної нації. А для тих, хто дивився правді в очі і бачив дійсний прикрий стан титульної нації, передбачили статтю 11 Конституції України, яка зобов’язувала державу дбати про консолідацію української нації, розвиток її мовної, етнічної, культурної, релігійної самобутності разом з усіма народами і національними меншинами України. Записали та й забули про вимоги цієї статті, які фактично визначали передумови роботи над політичною нацією. А на нагадування тих, хто не закривав очі на зростаючі зросійщення і денаціоналізацію етнічних українців, не звертали уваги і не дослухалися.Зокрема, не дослухалися до закликів професора Анатолія Погрібного , який визначив стан української націїї як «епідемічно хворої» і гукав вдарити у дзвони до етнічних українців, проводячи силами останніх оздоровлення нації рідною мовою через організацію загальнонаціонального руху під гаслом “Українці,спілкуймося українською!”, нагадував про вимоги статті 11 Конституції України. Натомість, намагалися досягти мети в роботі над політичною нацією, дурили самі себе, називаючи ту націю українською, намагаючись інтегрувати до останньої хвору титульну націю і етнічних українців в стані «дурного хохла», що робило ту політичну націю скоріше малоросійською, яка влаштовувала політичні сили вчорашнього дня. Так йшли демократи, націонал- патріоти по шляху поразок , від однієї до іншої, більш прикрої, аж поки не докотилися до лютого 2010 року.
Показовими в такій роботі є зусилля В.Ющенка, “найукраїнського Президента”, як дехто вважає його і сьогодні. Не згадуючи всього того, що сказав він за роки свого президенства про українську політичну націю, яка б мала “Думати по- українськи”, коли від останнього відмовлялися мільйони етнічних українців, про єдину націю з єдиною національною ідеєю в єдиній національній державі і таке інше, перечитаймо написане В.Ющенко в його проекті Конституції
України, яка стала народною до того, як з нею познайомився народ. Отже:”Український народ- громадяни України всіх національностей, вважаючи свою суверенну волю, спираючись на БАГАТОВІКОВУ історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення….. приймає цю Конституцію..” Коли читаєш про»багатовікову історію українського державотворення», яка із страшенним скрипом йде з 1991 року, не рахуючи сумну історію УНР і УРСР, то знову спадають на думку слова Т.Шевченка із його “ Посланія..”, сказані у відповідь на пафосне “а історія!...Поема вольного народа!” :”Кров’ю вона умивалась. Прочитайте знову тую славу.Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми, все розберіть… Тай спитайте тоді себе: що ми? Чиї сини? Яких батьків?..Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття.. Чого ж ви чванитеся,ви, сини сердешної Украйни!…Так от як кров свою лили, батьки за Москву і Варшаву і вам, синам, передали с вої кайдани, свою славу. Отака-то наша слава, слава України.” Гіркі слова Т.Шевченка, від яких кожен етнічний українець мав би червоніти від сорому за сьогоднішній стан українського національного відродження, не зупинили ні В.Ющенка,ні тих, хто допомагав йому творити політичну націю. Як бачимо, їхніми зусиллями здійснила право на самовизначення уже не тільки українська нація, а і увесь український народ. І не дивно, що у лютому 2010 року народ України пішов за іншими провідниками політичної нації, які обіцяли все для людей і які прийняли естафету із рук В.Ющенка і тих ,хто галасував до останнього «буде Ющенко-буде Україна», хоч бачили чудово , хто понесе естафету і в чиїх руках і якою буде Україна, якою буде політична нація. Відвернулися від В.Ющенка і етнічні українці, що не забули Т.Шевченка, хоч як не рядився «найукраїнський Президент» в національні одежі.
Здавалося би, сумний досвід В.Ющенка і його доля на останніх виборах примусять національно-патріотичні, демократичні сили відмовитися від гри в політичну націю, не дурити саміх себе і повернутися обличчям та взятися на ділі за справу українського національного відродження, за оздоровлення і консолідацію титульної нації, створення в суспільстві де-факто української більшості, яка б визначала українське обличчя влади, дійсну єдність народу України, згадавши бодай про статтю 11 Конституції України. “Якби ж ми вчились так, як треба…” А так- маємо знову те , що маємо. В День Соборності України про наміри продовжити справу політичної нації роблять заяву лідери трьох політичних партій з промовистими назвами,”За Україну!”,” Собор”,”Фронт змін”. Які зміни мають бути прицьому, відомо лише лідерам! Від лідерів не відстають і ідеологи справи політичної нації. Зокрема, той же О.К.Романчук, який так ніщивно і відверто нагадав про Систему і її дії, сьогодні пише, фактично закликаючи допомагати Системі:” Йдеться про творення єдиного державотворчого народу, про ІНТЕГРУВАННЯ етнічних українців і тих громадян України інших національностей, які духовно та ідеологічно тяжіють до українства, в єдину політичну націю. Нині духовний фактор важливіший за матеріальний…будуємо національну державу, а не державу для нації”. Треба вважати, що духовний фактор буде збережений при інтегруванні етнічних українців в їхньому прикрому сьогоднішному стані, з огляду на який буде також визначатися якимсь чином спорідненість громадян іншої національності. Саме цим маємо керуватися, відповідаючи на поставлене автором запитання “Що ти зробив для української держави?” (“Слово просвіти”.число5,стор.2,www.slovoprosvity.org). Як кажуть, коментарі тут зайві: не червоніє від сорому обличчя у лідерів і ідеологів політичної нації за кинуту напризволяще справу українського національного відродження.
Симон Петлюра, свого часу досліджуючи творчий спадок Т.Шевченка,І Франка і їхнє значення для українського національного відродження , називає їх обох з деякими відмінностями поетами національного сорому ,поезія яких зродилася з великих почуттів любові до батьківщни і народу, ускладнених й розпечених соромом за сучасне і небажане майбутнє, які, за словами самого І.Франка, не мали спокою і сну від того сорому, що буде пекти нащадків з вини батьків і тих, хто довів народ до цього стану “ паралітика на роздоріжжі”.Обоє бачили як реального ворога, частково історичного, частково сучасного ворога українського національного відродження,так і ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавна понівеченому історією національному “я”, який ще небезпечніший ніж перший.Обоє відкидали і боролися з усім поверховим, формальним,нечесним і деморалізуючим в національному патріотизмі, з усім далеким від непідкупної любові до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національному організмові, запліднивши його сили. Обоє вважали, що мають розповідати і пробуджувати сором у нашадків, якщо у них зосталась ще хоч крапля незіпсованої крові( С.Петлюра, Статті,Київ, видавництво художньої літератури “Дніпро” ,1993 рік). Погодимося,”сини сердешної Украйни”, що , якби ми дивилися на Т.Шевченка,І.Франка очима С.Петлюри, вчилися у них, наслідували їх, то була б інакшою сьогодні незалежна Україна…Є від чого червоніти обличчям етнічних українців.
Коли сьогодні читаєш написане С.Петлюрою про тодішні проблеми українського національного відродження(зокрема, задубіле мовчання, все та сама німотна покірність-ця ганьба і прокляття в житті українського народу , червоточини національної волі, важке національне українське “я”, щербини народної вдачі, гнилизна, що труїть народні сили і зменшує творчу міць народу і багато чого іншого), коли читаєш про нечесні вигадки, безглузді інсинуації, цілковите ігнорування, залякування і переляк перед тим відродженням з боку російського суспільства, окремих росіян, організацій останніх і зросійщених українців, прошуки войовничого російського націоналізму, то складається враження, що дивишся в дзеркало і бачиш сьогодення українського національного відродження.Хіба що час добавив звинувачень і інсинуацій на кшталт “бендерівці”, “націоналізм”,”расизм”,”Фашизм”. А минуло сто років , із яких- майже 20 років незалежної України. Зроблено далеко не все можливе і необхідне.Тодішній стан був зрозумілим, характерним для умов Російс ької імперії.Сьогоднішній- несподіваний для держави Україна, незалежної і української де-юре, як не прикро.
То куди крокуємо? В яку державу і чи не в зворотньому напрямку? Чи є на що і на кого сподіватися, якщо,зокрема, навіть Л.Костенко не знаходить зі своєю правдою порозуміння? І де?! У Львові…. Якщо навіть оптимісти повторють за Л.Костенко, що «Україна у багні».? А лідери дурять себе і тішаться навколо політичної нації! …Хіба що залишилося сподіватися на українську Церкву , на духовну еліту, на українську інтелігенцію, яку ВУТ «Просвіта» кличе на форум саме в шевченківські дні.Будемо сподіватися, що інтелігенція покличе політиків не до об’єднання національно-пат ріотчних сил заради приходу до влади, а покличе спільнми зусиллями працювати на порятунок титульної української нації і відтак порятунок України, згадавши сама і нагадавши політикам слова Т.Шевченка із “Холодного яру”: “Дуріть дітей, і брата сліпого, дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога”.Бо Бог, як відомо, -то правда, яку мають шанувати політики на 20-тому році незалежності. Бо дехто вже гукає українську націю до революції, запитують, що думають українці з України,з тих країн, де вони проживають ,працюють з приводу річниці боротьби команди В.Януковича з українцями, сподіваючись на національну гордість і с амоповагу українців , але забуваючи про правду, про ворога ,який сидить в самих українцях і який небезпечніший всіх зовнішніх ворогів, якого маємо здолати ,вдаривши до українців у дзвони,нагадуючи їм на кожному кроці і повсякчасно про шанування бодай рідної мови, організувавши загальнонаціональний рух під гаслом “українці,спілкуймося українською!”
То ж побажаємо Форуму, щоб після нього справа українського національного відродження не тліла , як нині, а палахкотіла ясним полум’ям, починаючи з західної і розповсюдившись на всю Україну, як це і мало бути давно в національній українській державі з українською владою, обраною консолідованою українською більшістю суспільства, яка діє в інтересах і спільно з усіма народами і національними меншинами , що і передбачено Конституцією України. Побажаємо, щоб український рух став нарешті дійсно народним, а не рухом купки політиків і інтелігенції. Якщо Форум відбудеться і стане таким, яким ми хотіли би його бачити…Якщо ще не все втрачено.. І хай нам в цьому допомагає слово Т.Шевченка і Бог!