02/18/2011 | Михайло Галущак

«Нації вмирають не від інфаркту,

спочатку в них відбирають мову»

Ліна Костенко

Спочатку була… Ні, не кава, – мова. Ще до того, як батько українського духу у 1848 р. видав свій «Кобзар», Іван Котляревський зі своєю «Енеїдою» вже в 1798 р. став батьком української мови.

Минуле. Більшість сучасних істориків сходяться на думці, що одним із найважливіших чинників у процесі формування української нації у ХІХ ст. була саме мова. Галичина й Велика Україна в цей період перетворились на поле бою між українським та польським і російським впливами.

Поляки та росіяни, усвідомлюючи неможливість нашвидкуруч викинути з голови українського населення його рідну мову, головну ставку зробили на історії. Відповіді на запитання: «Хто ми є?», – галичанам і наддніпрянцям пропонувалось шукати не у народному фольклорі, а саме в історії. Міфи про історичну спадщину Речі Посполитої над Галичиною та царської Росії над Наддніпрянщиною повинні були роз’єднати і поглинути український етнос. Саме тому галичани й наддніпрянці, незважаючи на тогочасні австрійсько-російські прикордонні стовпи, усвідомивши найперше свою мовну спорідненість, почали рухатись один до одного у всіх сферах людського буття. Символічною кульмінацією цього дійства стало проголошення об’єднання Галичини й Великої України 22 січня 1919 р.

Якщо б сьогоднішня влада хоч трохи враховувала помилки, зроблені в минулому, вона б усвідомила, що, окрім історії в підручнику, історія існує і в людській пам’яті, переказах, легендах, народному фольклорі… А на боротьбу проти цього не те, що один чи два президентські терміни – покоління замало.

Сьогодення. «Як страшно знати правду без прикрас! Де воля спить, її ще й приколишуть», – писала Ліна Костенко. Українська мова, яка на початковому етапі формування української нації зіграла об’єднавчу роль, сьогодні, на жаль, як би нам цього не хотілось, за безпосереднім сприянням чинної влади роз’єднює українське суспільство. Роз’єднює не так сама «солов’їна», як питання про російську як другу державну. Україномовна частина суспільства в більшості категорично «проти» цього, російськомовна – «за».

Але для чого вся ця каламутна вода у суспільстві? Правильно, так само, як і в приказці – щоб легше рибку було ловити. Штучно створюючи проблеми на мовному, історичному чи культурному рівнях, сьогоднішня влада намагається відволікти нас від свого дерибану та тогочасних економічних, соціальних… проблем. «Divida et impera» («Розділяй і пануй»).

Януковичу і К° легше протистояти Майдану «за українську мову, історію, культуру…», адже в такому разі він покладається на свій «за російську…», хоча останні скандал із заборгованістю платні мітингувальникам з біло-голубими прапорами на День Соборності у Києві ставлять це під сумнів. Значно важче розігнати майдани на кшталт Податкового, який об’єднав навколо себе і російськомовних, і україномовних.

Майбутнє. Нещодавно на одному із політичнх шоу Вахтану Кіпіані поставили запитання про сьогоднішній стан речей в державі, на що журналіст відповів, що «все буде добре, коли такі люди, як Колісниченко, закриють рот». Дійсно, якщо такі українофоби в нашій державі, як регіонал Вадим Колісниченко закриють рот, якщо про мовні проблеми ми говоритимемо не лише напередодні Міжнародного дня рідної мови… чи Дня української мови…, а постійно, при найменшій можливості – то у нас дійсно «все буде добре».

Не потрібно мати диплом астролога чи бути Нострадамусом, щоб зрозуміти, що єдиний вихід при сьогоднішній патовій ситуації в Україні – це вирізати з політичного життя цю злоякісну, ракову пухлину в особі Януковича і К°, допоки вона не розрослась у всіх сферах буття української держави. Буде це за допомогою скальпеля, демократичних виборів чи за сценарієм, який сьогодні переживає арабський світ – залежить лише від нас.

Скільки ж можна знову виборювати свою Незалежність з абетки?