02/25/2011 | Звернення до співвітчизників

Україна потребує правди. Тому наш обов‘язок назвати речі своїми іменами.

Країни світу поділяються на ті, де є політичні в‘язні, і де їх немає. Протягом року влада тягне Україну до числа ізгоїв світу, і вже майже досягла в тому успіху.

У 2010 році в Україні з‘явилися політичні в‘язні.

Порушено кримінальні справи проти учасників підприємницького протесту – за безглуздим звинуваченням у «вбиванні кілочків» на Майдані.

Дев‘ятеро громадян ув‘язнено за звинуваченнями у спилюванні незаконно встановленого ідола Сталіна, який українським судом визнаний злочинцем і вбивцею мільйонів українців.

До багатьох колишніх чиновників висуваються різноманітні звинувачення. Представники влади ще до вироку суду дають вказівки, хто винний, а хто ні.

У той же час факти сучасного казнокрадства відбуваються на очах у всього суспільства й лишаються показово безкарним.

Натомість влада звільняє з ув‘язнення вбивць і мажорів-злочинців. А прокурор грає «Мурку». Як результат, минулого року злочинність в Україні зросла одразу на третину.

«Діалог» влади із суспільством перетворився на монолог влади, яка «має» країну. Влада заявляє, що її мета – забезпечити «стабільність і спадкоємність влади».

А справжня ціль політичних переслідувань – паралізувати громадянську активність. Щоб люди забули, що саме вони є джерелом влади, які мають конституційне право розпоряджатися нею та вирішувати долю влади на свій розсуд.

Вся відповідальність за відсутність справедливого суду лежить на владі, яка без виборів отримала ті повноваження, які їй не давав народ.

Найкращий уряд – той, що учить народ управляти собою. А найгірший – той, що позбавляє його такої можливості. Всупереч Конституції в Україні діє уряд, який не представляє результатів виборів. Заплановано позбавити громадян права визначати місцеву владу.

Там, де закінчуються чесні й регулярні вибори, починається рабство. Український народ не терпів його раніше, не терпітиме і в XXI столітті.

Бо страх перед злом є зло. Так само, як і байдужість.

У той час, як в усьому світі органи влади починають економію з себе, в Україні заклик до народу «затягнути паски» підкріплено блюзнірським збільшенням апетитів влади. Для своїх «реформ» влада мала б обрати іншу країну, якої не шкода.

А насправді для успіху перетворень потрібно головне – не красти.

Представники нинішньої влади десятиліттями керують Україною і не можуть похвалитися нічим, крім приватних статків для себе і передостаннього місця в Європі для України.

При цьому вони не сходять з екранів, повчаючи країну, як їй, «бідній», жити. Якби Україна була така бідна, то її б не розкрадали вже стільки років, і не ставали в чергу до високих посад, щоб продовжувати цю приємну справу і далі.

Репресії влади свідчать, що її застарілі страхи досі не подолані. Помщаючись на опонентах, представники влади віддячують за свої мокрі долоньки шість років тому.

Замість гідної стриманості, влада своєю мстивістю множить страх навколо себе, і від того сама боїться. Хоча для влади було б корисніше негайно звільнити політв'язнів і спробувати переконати суспільство, що з нею в майбутньому не слід чинити так, як вона на те заслуговує.

Ми заявляємо, що підтримуємо кожного, хто сьогодні зазнає політичних репресій і утисків – не залежно від колишніх посад чи партійності.

Народ, який забуває про солідарність, приречений.

Тому кожен репресований має отримати дієву політичну, юридичну та іншу підтримку. Найменша можлива підтримка – широкий розголос про кожен випадок політичних переслідувань.

Ненависть перемагається братерством. Сьогодні Україні потрібні не стільки заклики, як приклади. Аморальності й деградації влади суспільство має протиставити максимальну згуртованість.

Юрій Андрухович, письменник
В‘ячеслав Брюховецький, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Михайло Слабошпицький секретар Національної спілки письменників України,
лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка
Брати Дмитро і Віталій Капранови, письменники
Ігор Лосєв, політолог
Мирослав Маринович, колишній політв'язень, президент Інституту релігії та суспільства, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу
Василь Овсієнко, правозахисник, колишній політв'язень, історик
Микола Княжицький, директор телеканалу Тві
Тарас Возняк, політолог, головний редактор часопису «Ї»
Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор політології
Андрій Кокотюха, письменник
Микола Рябчук, письменник, поет, перекладач
Сергій Жадан, письменник, поет
Сергій Грабовський, публіцист, член Асоціації українських письменників
Вахтанг Кіпіані, журналіст, головний редактор сайту "Історична правда"
Євген "Їжак" Романенко, керівник етно-рок гурту "ТаРУТА"
Володимир Горбач, політичний експерт
Михайло Гончар, експерт з енергетичних питань
Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика
Мирослава Антонович, завкафедри міжнародного права
Національного університету "Києво-Могилянська академія"
Олександр Палій, історик, політолог