03/03/2011 | БС

Дмитро Донцов. Рік 1918, Київ
http://varnak.ueuo.com/

"Ця книга — не спогади. Це — щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру — чисто припадково збережені до цього часу: (замітки неполітичного характеру знищено). Це доривочні фраґменти, написані, подекуди телеграфним стилем, бо на детальний опис не позволяв скажений темп тодішнього життя. Тим не менше автор думає, що ці замітки не позбавлені де-якої вартости, бодай як спостереження свідка, а іноді й учасника подій вікопомного бурхливого 1918 року; з його цікавими постатями, з його блискавичними змінами; з боротьбою на життя і смерть ріжних національних і політичних сил, з напружено-трівожним, повним несподіванок повітрям тодішнього Києва, столиці зненацька збудженої в вогні революції і війни до самодержавного життя зі свого столітнього сну, України.
...
Широкі (не провідницькі!) верстви автохтонної людности України, — це були: або "малороси", національно інертні, пасивні, готові піти за всякою справжньою силою, або була це селянська стихія, менше або більше політично свідома, але орґанічно й традиційно національна. Стихія, в якій навіть її вороги, москалі Бражньов або Антонов-Овсєєнко, чи поляки, як Коссак-Щуцька або Дунін-Козіцка, свідки тих подій, — бачили величезну неспожиту енергію, очайдушне завзяття, сильно вкорінене почуття справедливости, розмах, широкий жест; стихія, повна душевної шляхетности і героїзму, страшна в своїй помсті за зневагу і кривду; обдарована усіми прикметами, що їх праві і ліві швейки так глупо зневажують як осоружний їм "дух анархічного степу", а москалі — як "бандитизм".

Стихія ця — з якої найкращих верств завше готовий був спалахнути невмирущий вогонь козацтва, — гарячим відблиском світилась в творах Руданського, Стороженка і, очевидно, Шевченка; стихія привязана до своєї віри, звичаїв, землі, ворожа до зайдів визискувачів, готова при сприятливій нагоді, повстати новою Хмельниччиною, чекаючи тільки, як кожда маса, кличів і формул, які дали б її енергії мету, напрям і форму. І — новітніх хмельничан.

Цього не дала розбудженій національній стихії ліберально-соціялістична інтеліґенція українська, яка в 1917 р. задумала ту стихію очолити. Інтеліґенція та мріяла здобувати права України не силою, а — (під час революції!) — лєґальним шляхом переговорів з "братньою російською демократією", за яку вони, антимілітаристи, посилали вмирати українців-вояків під час офензиви Керенського. Інтеліґенція та кликала боротися не за стародавній, приватновласницький уклад нашого села, а за антинаціональний соціялізм. Не за національний ідеал державности, проти метрополії, а за спільний з співзвучними партіями російськими соціяльний ідеал; за провінціяльне самоврядування в межах імперії. Всі тодішні соціялістичні і демократичні партії українські пятнували ідею державної самостійности як глупу авантуру, а боротьбу за державність — як шкідливий "мілітаризм".

Жорстокий біг подій поставив ту інтеліґенцію перед несподіваним для неї фактом: що російська революція і революція українська були явища собі ворожі; що боротьба між ними неминуча, та що йде не про соціяльну, міжклясову, а про політичну, міжнаціональну боротьбу. Тоді соціялістичний провід почав наспіх орґанізовувати цю накинуту йому боротьбу, ідейно до того не підготований.

Розбита червоною Москвою демократична Центральна Рада, покликавши собі на допомогу армії кайзера Вільгельма, знов стала українським урядом.
...
Коли, хутко по перевороті 29 квітня, покликав мене гетьман до співпраці, я зразу відгукнувся на це.

Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соціялістичного провідництва, — П. Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту, російсько-монархічну, касту, до якої належав.

Що він був "царським ґенералом", — мене не зражало. Були царськими ґенералами, або полковниками і центрально-радянські вищі офіцери, Юнаків, Ґреков, Сальський, Омелянович-Павленко, Росіневич, Безручко та инші.

Ці останні, як і Скоропадський (якому одначе одному це закидали), теж перед революцією не брали участи в українськім національнім русі. Але я знав, що гетьман на фронті ще в 1917 р. почав українізувати свої частини і творити Вільне Козацтво. Знав я і те, що ще в корпусі Пажів, за свідоцтвом його колєґ, — він мріяв про булаву і думав стати колись гетьманом України.
...
Не зважаючи на ідейну невикристалізованість самостійницького руху тих часів, на духову й політичну непідготованість обох верств очолити той рух, — верстви нащадків панства козацького і верстви народницько-соціялістичиої інтеліґенції, доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей (П. Скоропадський, С. Петлюра, М. Міхновський, Болбочан, Натіїв, Омелянович-Павленко, Коновалець, Ю. Тютюнник, Василь Вишиваний та инші). Стихія ж народня, яку "приспали злії люди" і "обікравши" з її найкращих традицій, збудили "в вогні" війни і революції, виявила таку величезну силу, таку безстрашність і героїзм, що роки 1917-22, мимо часової невдачі національної революції, лишаться незбитим доказом остаточного її тріюмфу.

До одного з її фраґментів, до 1918 р., відносяться мої записки."
-------------------------------------------------

Отакої! Запеклий "націоналюга" Дмитро Донцов не лише не лише з повагою ставиться до гетьмана Павла Скоропадського, але й співпрацює з ним! Схоже, чутки щодо промосковської орієнтації гетьмана були дещо перебільшені. Отже, читаймо й перечитуймо Донцова, Дорошенка, ... і переосмислюймо події вчорашнього й сьогоднішнього дня!