Найвизначнiший українeць
03/20/2011 | Budweiser
Нарeшті широкий загал починає дізнаватися про Ярeму Вишнeвeцького, який залишив дужe визначний слід в українській історії:
http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/18/566/
Навіть більшe - його можна назвати самою визначною постаттю української історії. Нe дивно що він улюблeний пeрсонаж історика Наталі Яковeнко.
Cудіть самі. Лівобeрeжна Україна на поч. 17ст. була частиною Дикого Поля. Протe за пару дeсятиліть Ярeма проводить рішучу колонізацію Лівобeрeжжя. Ceлян заохочують пeрeсeлятися туди під пeвні привілeї, засновуються з нічого дeсятки, а точнішe сотні посeлeнь. Кожного року колонізація українцями простору просувається всe далі на схід та півдeнь.
З року в рік Ярeма вирушає в походи проти татар і самe завдяки цим походам будуються нові укріплeння які уможливлюють потік пeрeсeлeнців. Тоді як походи козаків мали собою за мeту банальний грабіж, Ярeма ж діяв значно більш систeматично і успішнішe бо справа йшла про зміцнeння і розширeння своєї дeржавки.
Cучасники називали Ярeму "руським князeм зi своїм воїнством руським" і то було правильно. Його військо складалося з місцeвих людeй, і загартованe в майжe щорічних боях з татарами, складало грізну.
Ярeма також позитивно виглядає в багатьох співставлeннях зі своїм головним противником - Богданом Хмeльницьким. В дeржавці Ярeми існувала рeлігійна толeрантність у майжe нeбачeних в тодішній Європі розмірах - поруч з православними та католиками жили також єврeї, протeстанти і навіть "єрeтики" аріяни. Всe цe разучe контрастує з Хмeльниччиною із бeзумною різаниною католиків, уніятів і особливо єврeїв бeз огляду на стать і вік, а також винищeнням дрібноi чeлядi і т.д.
Чим нe приклад для наслідування? Cамому Ярeмі байдужe була рeлігійна приналeжність своїх підданих, головнe їхня лояльність, на відміну від фанатика Хмeльницького який створив православно-чисту дeржаву, і якого чомусь так по мазохіськи полюбляють грeко-католики.
Cама головна заслуга Ярeми цe бeззапeрeчно колонізація Лівобeрeжжя. Тобто колонізація самe тої частини на якій постала Гeтьманщина і розмовна мова якої була прийнята за офіційну українську. Тобто самe за нього постало то що називається eтнографічним цeнтром України.
Ярeма ворожe сприйняв козацькe повстання Хмeльницького, що зрозуміло бо воно підривало його владy. Алe інша причина обурeння Ярeми козаками є також зрозумілою - козаки уклали союз з його одвічним ворогом, татарами. Цілі дeсятиліття від відвойовував зeмлю у них і наплив ясиру значно порідшав. Аж раптом козаки пeрeкрeслили всe цe і уклали союз з ворогом який за свою службу почав плюндрувати Україну (поруч з козаками) і виводити для продажі в Золоту Порту сотні тисяч українців, вбиваючи тих хто нe могли йти. Cамe завдяки козакам наплив українців обвалив ціни на ринку рабів в усій гіганській Османській імпeрії.
Хмeльниччина підірвала колонізаційний порив українців. В рeзультаті воєн, різанини і угону в ясир більша половина України була спустошeна. Колонізація була відновлeна лишe чeрeз 150 років, алe тeпeр руками російського уряду, а нe українських князів, пeрeсeляли народ з імпeрії і нe тільки (Cлов'яно-Ceрбія, грeки і т.д.). Якщо би нe Хмeльниччина то логічно очікувати що український колонізаційний рух поширився б далі на півдeнь у Причорномор'я і Донбас і ці рeгіони нe дужe би сильно відрізнялися від "eтнографічного цeнтру" - Полтавщини.
http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/18/566/
Навіть більшe - його можна назвати самою визначною постаттю української історії. Нe дивно що він улюблeний пeрсонаж історика Наталі Яковeнко.
Cудіть самі. Лівобeрeжна Україна на поч. 17ст. була частиною Дикого Поля. Протe за пару дeсятиліть Ярeма проводить рішучу колонізацію Лівобeрeжжя. Ceлян заохочують пeрeсeлятися туди під пeвні привілeї, засновуються з нічого дeсятки, а точнішe сотні посeлeнь. Кожного року колонізація українцями простору просувається всe далі на схід та півдeнь.
З року в рік Ярeма вирушає в походи проти татар і самe завдяки цим походам будуються нові укріплeння які уможливлюють потік пeрeсeлeнців. Тоді як походи козаків мали собою за мeту банальний грабіж, Ярeма ж діяв значно більш систeматично і успішнішe бо справа йшла про зміцнeння і розширeння своєї дeржавки.
Cучасники називали Ярeму "руським князeм зi своїм воїнством руським" і то було правильно. Його військо складалося з місцeвих людeй, і загартованe в майжe щорічних боях з татарами, складало грізну.
Ярeма також позитивно виглядає в багатьох співставлeннях зі своїм головним противником - Богданом Хмeльницьким. В дeржавці Ярeми існувала рeлігійна толeрантність у майжe нeбачeних в тодішній Європі розмірах - поруч з православними та католиками жили також єврeї, протeстанти і навіть "єрeтики" аріяни. Всe цe разучe контрастує з Хмeльниччиною із бeзумною різаниною католиків, уніятів і особливо єврeїв бeз огляду на стать і вік, а також винищeнням дрібноi чeлядi і т.д.
Чим нe приклад для наслідування? Cамому Ярeмі байдужe була рeлігійна приналeжність своїх підданих, головнe їхня лояльність, на відміну від фанатика Хмeльницького який створив православно-чисту дeржаву, і якого чомусь так по мазохіськи полюбляють грeко-католики.
Cама головна заслуга Ярeми цe бeззапeрeчно колонізація Лівобeрeжжя. Тобто колонізація самe тої частини на якій постала Гeтьманщина і розмовна мова якої була прийнята за офіційну українську. Тобто самe за нього постало то що називається eтнографічним цeнтром України.
Ярeма ворожe сприйняв козацькe повстання Хмeльницького, що зрозуміло бо воно підривало його владy. Алe інша причина обурeння Ярeми козаками є також зрозумілою - козаки уклали союз з його одвічним ворогом, татарами. Цілі дeсятиліття від відвойовував зeмлю у них і наплив ясиру значно порідшав. Аж раптом козаки пeрeкрeслили всe цe і уклали союз з ворогом який за свою службу почав плюндрувати Україну (поруч з козаками) і виводити для продажі в Золоту Порту сотні тисяч українців, вбиваючи тих хто нe могли йти. Cамe завдяки козакам наплив українців обвалив ціни на ринку рабів в усій гіганській Османській імпeрії.
Хмeльниччина підірвала колонізаційний порив українців. В рeзультаті воєн, різанини і угону в ясир більша половина України була спустошeна. Колонізація була відновлeна лишe чeрeз 150 років, алe тeпeр руками російського уряду, а нe українських князів, пeрeсeляли народ з імпeрії і нe тільки (Cлов'яно-Ceрбія, грeки і т.д.). Якщо би нe Хмeльниччина то логічно очікувати що український колонізаційний рух поширився б далі на півдeнь у Причорномор'я і Донбас і ці рeгіони нe дужe би сильно відрізнялися від "eтнографічного цeнтру" - Полтавщини.
Відповіді
2011.03.20 | rais
Українська історія потребує аналітики а не політики
Виправив. Помилки механічні. А як швидко кидаються на описки...А між тим тема постингу важлива і цікава. Ні, шукаємо лише помилки. Застарілий варіант флуду... У М.Жванецького на цю тему багато замальовок: "Пусть товарищ сначала вставит зубы, отрастит волосы, скажет что нибуть неоспоримое и может быть мы с ним согласимся... " Ну і далі за текстом. Нічого нового життя не вигадує, але діти що тусуються біля клав годуються лише пошуком помилок.
Колись одному з принципових філологів тут написав щось приблизно таке - комовочі окремих таборів за етнічними ознаками будувати не будуть, а тим більше виправляти там на нарах граматику буде взагалі незручно. Тому позбавлятися нам всім треба того лайна що зверху штучно кривляється українською. Тут треба єднатися проти головної небезпеки. Помилки та механічні описки ми виправимо...
Отож за Українську історію тут мова. Та за вірні орієнтири в часі ... Все інше - спроба відвернути увагу від цієї теми. Забовтування, туман і прикриття фактів - завжди було головним завданням товарішив на кшталт Колесніченків...
Тож виявляється не лише коміки були великими фальсифікаторами історіїї... Політика старої системи нам зрозуміла. Зараз нам потрібні власні аналітики. Минуле України потребує уважного вивчення та усвідомлення. Чому це не тема для обговорення?
ОК ?
2011.03.22 | thinker
Re: Українська історія потребує аналітики а не політики
Це достойна тема, ще й вельми важлива...==============================================================
"Дивовижний народ українці! Найбільші його вороги сконали своєю смертю"
(спостереження сучасника)
==========================================================
Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації
Юрій Рудницький
Пропоновані автором нотатки являють собою конспективний начерк майбутньої книги, назва якої винесена в заголовок. Актуальність своєї праці автор розглядає в контексті реабілітації історичних осіб, що досі вважалися викресленими з нашої історії. Однак якщо такі постаті як Іван Мазепа, Іван Виговський, уже давно стали, так би мовити, “своїми” , то з Ієремією Вишневецьким справа складніша, враховуючи його славу cosacorum terror (постраху козацтва). І тут, природно, виникає запитання: а навіщо потрібно реабілітувати князя Ієремію (Ярему)? Чи зможе цей один з найзапекліших противників Б.Хмельницького стати в очах українців якщо не героєм, то видатним діячем, гідним шани, поваги, а бодай простого розуміння, чому він став таким, яким його знають на Україні. Аби відповісти на це запитання, потрібно поставити інше: а що ми, власне, знаємо про князя Ієремію? І ось тут натикаємося на відсутність в українській історіографії цілеспрямованих праць на цю тему – досліджувати ворогів якось “не прийнято”.
Загальноприйнятою на Україні точкою зору є та, що поляки, мовляв, трактують Ієремію героєм, а українці – перевертнем, зрадником, ворогом народу. Але, виявляється, з поляками не все так просто, як здається. Протягом останніх півтора століття суспільно-політична кон’юнктура породжувала щоразу різні погляди на князя Ярему в польській історіографії (ми не беремо до уваги різного роду панегірики). В 60-х рр. минулого століття борці за відновлення польської державності бодай символічно починають зважати на українське питання, тож героїзувати постать Ієремії Вишневецького було недоречно і невигідно. Пізніша польська історична думка породжує критичні, різкі погляди на минуле шляхетської Польщі. Представник т. зв. “позитивістського” напрямку в польській історіографії 19 ст. Кароль Шайноха, віддаючи належне відвазі й заповзятості князя І.Вишневецького, не обходить увагу його сваволю, що не зважала ані на закон, ані на короля. “Історія благословляє лише мужів творчого духу- писав К.Шайноха, - а Ієремії Вишневецькому не була властива жодна іскра творчості”. Сучасник Шайнохи Юзеф Шуйський, хоч і писав про князя не без симпатії, зазначав однак: “Непоодинокі бузувірства сплямували пам’ять удатного Ієремії”. Інший автор, Зигмунт Качковський, полемізуючи з Г.Сенкевичем, позбавляв князя взагалі будь-яких чеснот, представляючи його як одного з найвидатніших типів олігарха-свавільника з тією лише різницею від інших, що був виключно жорстоким – цілком, як бачимо, в дусі української “народницької” історіографії, що отримала своє продовження в радянській. Вже в тридцяті роки історик Ольгерд Гурка не лише акцентував увагу на сваволі й жорстокості князя, але й висував гіпотезу змови І.Вишневецького з Б.Хмельницьким. Однак у ті ж таки 30-ті з’являються монографії професора Владіслава Томкевича, присвячені князю Ієремії – перші справді наукові розробки, результати ретельного аналізу історичних джерел. У Томкевича простежуємо думку про духовне переродження князя І. Вишневецького під впливом особистих нещасть через козацьку “ребелію” із свавільника в патріота, який жертвує власною амбітністю заради захисту вітчизни. В часи панування в Польщі комуністичної ідеології, принаймні до 1956 р., князь Ієремія вважався “ворогом народу”.
В 1993 році виходить монографія Яна Відацького “Князь Ярема” (Warszawa, 1997). Її автор – не професійний історик, завідуючий кафедрою криміналістики Шльонського університету (Катовіце). Книга ця – своєрідна спроба психологічного портрету князя на тлі його епохи. Вона містить не лише багатий фактаж, але й роздуми про історичну долю Польщі та її народу, про непрості стосунки поляків і українців. Варто відзначити доброзичливе ставлення Яна Відацького, безперечно, польського патріота, до українського народу. Той факт, що книга Яна Відацького була перевидана в 1997 році, свідчить про стійкий інтерес у Польщі до її героя. “Однак одна справа – масові сентименти, - зазначав у листі до автора голова громадської організації Zwiazek Szlachty Polskiej Марцін Міхал Вішоватий, - інша – наука… Більшість поляків і досі мають уявлення про князя Ієремію з трилогії Сенкевича, а не з наукових книжок”.
Так само більшість українців має уявлення про князя Ієремію з мистецьких творів, зокрема відомої трилогії М.Старицького “Хмельницький”, або роману І.Нечуя –Левицького “Князь Єремія Вишневецький”, котрі подають князя в “хрестоматійному” для українців образі відчайдуха, свавільника й бузувіра, подекуди із завдатками до психічних відхилень. Проте хоча Нечуй-Левицький опрацював чимало джерел, зокрема твори О.Лазаревського, роман вийшов поверхово-примітивним – фабула на рівні поганенького “лубка”, чітке розмежування на “наших” і “не наших”, на “хороших” козаків та селян і на “поганих” шляхтичів тощо. Така прямолінійна, сказати б навіть, нав’язлива подача автором своєї точки зору не лишає місця для аналізу й роздуму, і сама по собі здатна відштовхнути вдумливого читача, особливо сучасного. Роман цей так і не був опублікований за життя письменника – його відкинули навіть прихильні до “української ідеї” видання. Втім, М.Старицький подекуди віддає належне рицарським якостям князя Ієремії, чим викликав нарікання з боку деяких українських критиків. Принагідно також згадати картину М.Самокиша “Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким під Махнівкою”, написану за мотивами епізоду з літопису Самійла Величка. Але жодний відомий на разі історичний документ не засвідчує того, що ці два ватажки зустрічалися в бою віч-на-віч, а Величко змалював цей епізод лише з непідтверджених переказів (варто зазначити, що М.Грушевський не приховував свого скептичного ставлення до Величкового літопису); по-друге, Кривоноса під час того бою взагалі не було під Махнівкою, і військами повстанців командував полковник Гиря. “Таким чином, - вважає Ян Відацький, - весь цей епізод разом з його іконографією можна спокійно віднести до байок” (J.Widacki, “Kniaz Jarema”, Warszawa, 1997, s.120).
Таким же однозначним було трактування постаті І.Вишневецького в українській історіографії - як “народницькій” (М.Аркас, М.Костомаров), так і “державницькій” (В.Липинський, І.Крип’якевич). Князю традиційно інкримінувалася “національна зрада” (“недоляшок” – так характеризував князя В.Липинський) в формі зречення і переслідування православної віри, української мови, насадження католицизму, експлуатація простолюду, жорстокість до повстанців тощо. Втім,повторимося, жодної роботи в українській історіографії, присвяченої від початку до кінця князю І.Вишневецькому, ми не знаходимо у вітчизняних істориків. Більше чи менше він згадується в контексті тих чи інших творів. Варто згадати працю Ф.Миколайчика “Початок і зростання полтавських володінь князів Вишневецьких за даними Литовської метрики”( М., 1901; “Труды 11-го Археологического съезда”, т.2, М., 1902 – ст. 95-104), котрий, торкаючись особи князя, трактував його лише як загарбника чужих земель. Не обійти увагою і відому монографію О. Лазаревського “Лубенщина и князья Вишневецкие” (“Киевская старина”, 1896, №1-3). Чимало фактів, наведених у ній, протирічать “народницькій” традиції, а то й взагалі спростовують її. Однак, мабуть віддаючи належне, так би мовити, “середовищу існування”, вчений вміщує наприкінці своєї праці докір князю у “зрадництві”. При всьому своєму об’єктивізмі й науковій нещадності до “народних героїв” України не утримується від “шпильок” на адресу Ієремії і М.Грушевський.
Виняток становить хіба що праця полтавського вченого Кирила Бочкарьова “Очерки Лубенской старины” (М., 1900). Слід зазначити, що за К.Бочкарьовим у Львівському науковому товаристві ім. Шевченка зберігалася стійка репутація професіонала і патріота. І ось дивна річ: саме Кирило Бочкарьов у своїх нарисах, присвячених приблизно на третину князю Ієремїі, на тридцять років раніше від поляка В. Томкевича недвозначно визнав за І.Вишневецьким моральний потенціал, причому не лише як за воїном, але насамперед як за будівничим, котрий зробив значний внесок в освоєння й розбудову українських земель. “Хозяйственная ретивость князя, необычная в среде разгульного польского панства того времени, его личное, непосредственное участие в упорядочении края указывают, что намерения юноши-магната преследовали не личный интерес, но благо народа и культуру края” (К. Бочкарев, “Очерки Лубенской старины” , М., 1900, ст.32). Не дивно, що на Україні “Очерки…” майже не відомі – про який моральний потенціал визнаного “ворога України” могло йтися? Адже в такому разі він набирав рис такого собі невдахи-експериментатора, чиї спроби побудувати під впливом європейської освіти острівець “просвіщенноі Європи” на кордоні з напівазійською Москвою звела нанівець невдячна чернь. Не таким вже й чужим для України виявлявся в такому разі вірний рицар Речі Посполитої князь Ярема.
Сучасні українські автори так само не балують увагою Ієремію, якщо не брати до уваги статтю львівського автора Юрія Винничука “Малоросійський мазохізм” (“Пост-поступ”, №44-46, Львів,1993), автор якої висунув думку про можливість відродження української державності в формі класичної монархії з князем І.Вишневецьким на троні. Однак попри цікаві спостереження й неординарні тлумачення пану Винничуку забракло вагоміших аргументів, аби достатньо обгрунтувати свою версію, тому мабуть відомий історик, доктор історичних наук Наталія Яковенко побачила в ній не більше як пост-модерністський перегин. Забігаючи наперед, дозволимо собі висловити власне припущення: нам поки що залишається лише здогадуватися, наскільки далеко сягнули б сепаратистські аспірації князя І.Вишневецького, але те, що Вишневеччина мала свої особливості, а Ієремія діяв у багатьох випадках як самостійний володар, користуючись законодавчою анархією в Польсько-Литовській державі, можна стверджувати не без упевненості. Гадається, відомий польський історик Олександр Яблоновський мав досить підстав стверджувати, що Вишневеччину скоріше слід вважати окремим уділовим князівством, аніж звичайною магнатською латифундією. Хоча, гадається, не можна поки що однозначно визначити характер і суть України- Вишневеччини (дозволимо собі вжити такий термін) - чи то як втрачений шанс (як то вважає Ю.Винничук), чи то як занадто нетипове породження магнатської сваволі.
В своєму дослідженні автор прагнув керуватися тим, що будь-яка історична особа, втім, як і кожен з нас – породження своєї епохи і свого часу. Лише враховуючи епохальний контекст, можна вести історичні розвідки. Як справедливо зазначив М.М.Вішоватий, “поняття прав людини в 17 ст. не існувало”. І річ не в тому, що суперечка про те, хто кого перевершив у жорстокості – козаки шляхту чи навпаки – в принципі не має сенсу. Просто слід прийняти аксіому професійних істориків: уникати оцінок минувшини категоріями сучасності, котрі так само абсурдні, як і спроби деяких націонал-патріотів оцінювати сьогодення критеріями минулого, про яке вони, втім, як і ми всі, мають досить приблизне уявлення, бо просто не жили в ті часи.
* * *
В силу обмеженості в обсязі й у часі, автор вважає за потрібне зупинитися лише на деяких обставинах і моментах з життя Ієремії Вишневецького, що й досі залишаються поза увагою сучасних дослідників. Здебільшого вони стосуються періоду до 1648 року. Почати годилося би зі шлюбу його батька, князя Михайла Михайловича Вишневецького, чию генеалогію М.Грушевський прослідковує до турово-пинських Рюриковичів (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.5, ст. 29-30, К., “Наукова думка”, 1993.), із донькою молдавського господаря Ієремії Могили Раїною. Шлюб цей був ланкою в ланцюгу його зовнішньополітичної, так би мовити, “вишневецько-молдавської” (J. Widacki, st.19) авантюри, котру енергійний князь з успіхом суміщав із досить інтенсивним освоєнням задніпровських маєтностей, супроводжуваних нерідко з’ясуванням стосунків із сусідами. Поштовх до молдавських аспірацій князя Михайла давала політична комбінація коронного гетьмана Яна Замойського, проведена ним іще в 90-х роках 16 ст. В результаті її на троні Молдавії, васальної держави стосовно Туреччини, опинився підтримуваний Річчю Посполитою Ієремія Могила (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.7, ст. 206, К., “Наукова думка”,). Очевидно, М.Вишневецький відіграв не останню роль в інтронізації І.Могили, раз той у 1605 році віддав за нього свою дочку. Проте для збереження на молдавському напрямку сприятливого для Речі Посполитої стану речей потрібний був мир з Туреччиною. Князь Михайло натомість самовільно проводить разом з іншими спорідненими з Могилами магнатами бойові дії проти антимогилівської опозиції. Саме в цьому Ян Відацький вбачає причини подальшого загострення польсько-турецьких відносин, що врешті призвело до цецорської катастрофи восени 1620 р. (J.Widacki, st. 20).
Відомо, що близько 1616 р. князя Михайла отруїв підісланий православний монах під час його чергової інтервенції в Молдавії (J.Widacki, st. 21). Але ким підісланий? Кому могла бути вигідна смерть М.Вишневецького? Перше, що спадає на думку, читаючи Я.Відацького, - протурецькій партії в Молдавії, й звідси самим туркам; занадто ревносно, мабуть, відробляв зять І.Могили руку господарівни. Автор ризикує зробити однак інше припущення: не менш зацікавленою в смерті князя могла бути й Варшава. І не лише з погляду “збереження миру”. Шлюб Михайла Вишневецького з господарівною узаконював претензії на молдавський трон як його самого, так і його сина Ієремії, ставлячи таким чином М. Вишневецького на порядок вище від інших магнатів у придворному оточенні господаря. Але одна справа, коли “на господарстві” варшавська маріонетка, хоча й угонорована шляхетством Речі Посполитої, інша – магнат, який зріс в умовах “золотої вольності” Польсько-Литовської держави, та ще й зі спадковим авантюристичним характером, який, вибившись в монархи, взагалі міг не тільки перестати зважати і на султана, і на короля, а й (чому б ні?) заявити претензії на чималий шмат території Речі Посполитої, причому не лише на належні йому Задніпрянщину чи Волинь, де містилося його родове гніздо Вишневець, а й на чималі маєтності роду Могил на Поділлі й Київщині (Інформаційний бюллетень УПЦ КП, “Київський митрополит Петро Могила. 400 років з дня народження”. Грудень 1996р., ст.10). Крім того, в умовах дедалі зростаючого наступу католицизму в Речі Посполитій, надиханого вихованцем ієзуїтів, королем Сігізмундом ІІІ, піднесення в якості самостійного монарха такої рішучої особистості як М.Вишневецький - засновника перших на Задніпров’ї православних монастирів, Густинського і Підгірського (Ладинського), характеризованого Мелетієм Смотрицьким в творі “Тренос” (1610) як “вірного сина і стовпа православної церкви” (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, К., “Наукова думка”, т.6, ст 592-593) – могло дати новий поштовх православній опозиції. Всі ці разом узяті обставини могли підштовхнути Сігізмунда ІІІ до усунення князя Михайла. Так що, на думку автора, цілком можливо, що під рясою згаданого православного монаха міг ховатися агент “товариства Ісусового”.
Видимий же факт отруєня Михайла Вишневецького частково пояснює, на наш погляд, жорстокість, з якою Ієремія немилосердно катував православних священиків після відомих подій 1648 року.
Через два роки після смерті чоловіка, королівська канцелярія пригадала вдові князя Михайла судові справи і борги покійного чоловіка, віджививши 9 червня 1618 року судову справу про позов старшого королівського коморника Станіслава Мишки до Михайла Вишневецького “о незаплачене юркгелту певного золотих полских 600 (по 300 за 1612 і 1613 роки відповідно. – Ю.Р.)… водлугъ конституции року 1607 о процесе скарбовом уфаленое , так же и о незаплачене шкод таковоє ж сумы”(“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”, К., 1900, кн.14, док.15, ст.115-116). Деталей “скарбового процесу” князя М.Вишневецького і С.Мишки ближче не повідомляється. Гадається, сума 1200 злотих не була надто великою для княгині Раїни, аби та не змогла покрити борги покійного “злісного неплатника” – князя Михайла. Справа однак вирішилася дуже скоро, можливо навіть і за відсутності княгині - вже 11 червня 1618 року королівським указом Раїна Вишневецька була засуджена на баніцію. За законами того часу, баніція поширювалася й на її дітей, Ієремію та Анну. Про те, що це була королівська ініціатива, виразно говорить фраза з тексту указу – “з розказанъя і приданъя нашого и с повинности уряду своего тую баницию на помененных позваных (відповідачів – Ю.Р.) голосом вынеслымъ тут в Варшаве”. Згідно з указом, феодалів Речі Посполитої було зобов’язано, аби ті з удовою князя Михайла і з його рідними “яко з банитами… жадного сполку и обцованя не мели, оных в домах и маетностях своих не переховывали, рады и помочи имъ ни в чомъ не додавалы”(Там же). Таким чином, спадкоємець молдавського престолу, що не відбувся, він же майбутній “задніпровський державця”, ще за малих літ уперше опинився поза законом.
Із смертю княгині Раїни (1619 рік) пов’язується переказ про так звану “материнську клятву”, начебто порушену Ієремією. Переказ часто обігруваний і в українській “народницькій” науковій традиції, і в художній літературі (І.С.Нечуй-Левицький, “КнязьЄремія Вишневецький”. Зібрання творів у 10 томах, К., “Наукова думка”, 1967, т.8, ст.149). В основі його, гадається, лежить цілком реальний документ від 18 січня 1619 року, даний Раїною у Вишневці на фундацію Мгарського монастиря – на виконання, як йдеться в тексті документу, волі її покійного чоловіка. В тому документі княгиня Раїна записала зокрема таке: “А кто бы мєл ту фундацію нашу нарушати и касовати в потомные часы и одыймовати то, що есми надали разъ тымъ святымъ мєстамъ, або на старожитную благочестивую восточную православную вєру нашу наступовати и отмєняти хотєлъ, теды нехай на немъ будетъ клятва св.отецъ, 318, иже в Никеи и разсудится тотъ со мною предъ маестатомъ Божіимъ”( цитовано за текстом, наведеним К.Бочкарьовим. “Очерки…”, М., 1900, ст. 27-28). В найпоширенішій версії переказу Ієремія порушив клятву триматися православного сповідання, дану ним у дитинстві помираючій матері. Тим часом немає жодного документального свдчення, що Ієремія справді давав таку клятву при згадуваних переказом обставинах. Невідомо також, де знаходився малолітній Ієремія в цей момент – в Вишневцю, Лубнах чи деінде. Відомий лист митрополита Ісайї Копинського до молодого князя містить лише докір у відступництві від віри матері й предків, не більше (Бочкарьов, ст. 28). Та навіть якщо й справді Ієремія давав таку клятву, то навряд чи пам’ятав, стверджує К.Бочкарьов (“Очерки Лубенской старины”, М., 1900, ст.28). Бо було тоді йому не більше шести-семи років - врешті-решт що з дитини взяти? Що ж до згаданого фрагменту з фундаційного документу, то на підставі документальних свідчень і результатів досліджень українських вчених Кирила Бочкарьова і Олександра Лазаревського автор схильний вважати: князь ніяким чином не порушив заповіту матері, незалежно від того, знав він про нього, чи ні. Навпаки, його дії говорять про прагнення забезпечити мирне співіснування православних і католиків, а буцімто нав’язування Ієремією католицтва чи унії, переслідування православної віри й української мови слід віднести до того, що К.Бочкарьов називав “патриотическими клеветами”.(Там же, ст.37).
Критикуючи працю П.Куліша “Отпадение Малороссии от Польши”, О.Лазаревський характеризує наведені Кулішем дані про будівництво Яремою Вишневецьким католицьких костьолів як “більш ніж сумнівні” (А.Лазаревский, “Лубенщина и князья Вишневецкие”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.334-338), посилаючись на відсутність у відомих друкованих чи письмових джерелах будь-яких даних про побудову костьолів у Ромнах, Лохвиці чи Хоролі, як то стверджував П.Куліш. По-перше, вважав історик, це завадило б Ієремії приваблювати нових поселян у свої маєтності, особливо після придушення хлопських і козацьких виступів у 1637-1638 рр. По-друге, пише О.Лазаревський, “по-видимому, не для кого было их строить, так как католиков в Лубенщине много быть тогда не могло, кроме “дворни” Вишневецкого, разных его старост и прочих слуг… Может быть сомнение лишь относительно доминиканского конвента в Прилуках”, веде далі О.Лазаревський, але посилається на діаріуш шляхтича Опольського, в якому згадуються правобережне місто з такою ж назвою, котре певний час належало Костянтину Вишневецькому. Отже, робить висновок дослідник, окрім бернардинського кляштора в Лубнах інших католицьких культових споруд на Вишневеччині просто не існувало (Там же, ст. 338). Додати до цього Михайлівський костьол, побудований в Лубнах на честь народження сина Ієремії, майбутнього короля Михайла. Зрозуміло, що зовсім не будувати костьолів князь не міг – католицька половина його війська, запрошені іноземні майстри, купці мусили десь задовольняти свої духовні потреби. Натомість відомо, що Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі, зокрема Мгарський. О.Лазаревський згадує відповідний акт , виданий в травні 1636 р. (А.Лазаревский, “Лубенщина и князья Вишневецкие”, “Киевская старина”, 1896, №2, ст.212-217), К. Бочкарьов – акт від 17 лютого 1646 р., яким князь підтверджував раніше дану ним дарчу грамоту монастиреві на село Мгар; тим же актом Ієремія звільняв монастир назавжди від поборів з дарованого ним села (Бочкарьов, ст. 13).
Треба сказати, Ієремія мав досить підстав, аби обійтися з тією ж Мгарською обителлю в зовсім інший спосіб. За іронією долі ченці монастиря, заснованого на кошти Раїни Вишневецької, взяли активну участь у підготовці в 1637 році “кизимівського” погрому “задніпровської столиці” її сина. Погром, ймовірно, був інспірований “другом сім’ї” Вишневецьких, промосковськи орієнтованим Ісайєю Копинським, на той час скинутим з посади митрополита дядьком І.Вишневецького, Петром Могилою, в досить безцеремонний спосіб (взагалі, стосунки Петра Могили і Ієремії Вишневецького – тема окрема і, гадається, не до кінця досліджена). Однак коли десятеро монахів Мгарського монастиря, викриті у співучасті в бунті Кизима (виготовляли порох для ребеліантів), були засуджені до страти, Ієремія скасував смертний вирок (Бочкарьов, ст. 31). Відбудувавши зруйнований хлопами бернардинський монастир, князь піклувався про повернення ченців православних обителей, які, налякані придушенням бунтів, втекли в Московщину – “из страха кары за своевольство”, як вважає К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.32). Чи й справді, як той казав, знала кицька, чиє м’ясо з’їла, чи то був звичайний переляк? Однак відому відповідь князя ігумену Густинського монастиря (“Що мені до вас – живіть собі до моєї ласки”) автор схильний тлумачити як прояв християнського милосердя, беручи до уваги обставини загибелі його батька, принаймні зовнішні, про які Ієремія міг знати. Цікавим в цьому плані виглядає факт появи в 1640 році у досить крупному містечку Срібному (1830 дворів, за т.зв. “списком Пшездєцкого”) православного братства зі школою, шпиталем і будинком для проведення зборів (“Історія міст і сіл України. Чернігівська область”, Інститут історії АН УРСР, К., 1972, ст.644). Гадається, цього не могло статися без співдії чи принаймні дозволу Ієремії – адже братство виникло на території його приватного землеволодіння.
Показним є в плані релігійної ситуації на Вишневеччині факт заохочення Ієремією Вишневецьким цехового устрою. Як зазначає К.Бочкарьов, цехи в Лубнах та інших крупних містах задніпровських володінь князя були православними (для порівняння: в коронних землях Речі Посполитої, зокрема на Галичині, православним ремісникам було надзвичайно важко пробитися в цехи, де переважали майстри-католики). Як видно з акту І.Вишневецького “на цехи кравецький, швецький, кушнірский и ковальський в Прилуках”, датованого 20 січня 1633 р.(до нього ми ще повернемося), князь заохочував цеховий устрій, надаючи ремісникам нові права й вольності. Тим самим, якщо брати до уваги міркування К.Бочкарьова, гарантувалася недоторканість їхньої віри. Адже цехи в ті часи були не лише виробничими об’єднаннями і згуртовували цеховиків “не только в гражданском единстве, но и в отношении к своей приходской церкви, при которой они состояли… При существовании церковных братств союзы ремесленных цеховых имели еще большую связь с церковью и располагали средствами парализовать иезуитский прозелитизм” , зазначає К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.12).
Отже, коли князь Ієремія бажав, аби люди нормально працювали, а, значить, маєтності давали стабільний прибуток, то він не міг не розуміти, що тягнути простолюдинів, а чи й шляхту, тим більше козаків, які були у нього на службі, притьмом і силоміць до католицької віри було просто економічно невигідно. Більше того, у 1647 р. він подає скаргу в сеймовий суд на ректора переяславського ієзуітського колегіуму Міхала Добровольського за присвоєння отцями-ієзуітами його села Прохорівки ”(“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.37, ст.190-192).
Таким чином, виходячи з викладеного вище, у автора немає підстав стверджувати, що князь Ієремія Вишневецький якимось чином провокував релігійну ворожнечу в своїх задніпрянських володіннях. Навпаки, всі його дії свідчать про наявність доброї волі, хай навіть з прагматичних господарських міркувань.
Процитуємо тепер бодай фрагмент зі згаданого вище цехового акту, виданого князем у січні 1633 року (йому тоді йшов 21 рік) і опублікованого О.Лазаревським у “Чтениях…” (К., 1902, ст. 203). “Вєдомо чиню тимъ моимъ листомъ, кому би о том вєдать надлежало, ижъ я, хотячи в якъ наилутшомъ порядку мєста мои украинние имєти, а именно цехи разние при давних обичаях зоставляю , также права и вольности надаю, якъ и мєсту моему столичному Лубнямъ, то есть цехам совокупним з собою – кравецкому, шевскому, кушнєрскому и ковалскому. Волно им цехмистра зъ братiи своей кого пожелаютъ избирать и оному во всемъ послушними буть, канонов два як содержитъся между ремесныками, на год розситить и на ихъ пожиток обратить, единъ канон на воскресенье русское кадей тры, або на святыхъ Козми i Дамияна, с которих повинни, якъ обичай состоитъ, свєчи поставнiе давать”…
Аналогічною мовою писаний поданий нижче “Акт на цех резницкий в Прилуках” від 21 грудня 1636 р. Обидва документи знаходяться в Румянцевському описі у вигляді “копіи с полского діалекта” і підтверджені полковим канцеляристом Яковом Сергієнком. Звернімо увагу: йдеться саме про копію, а не переклад. Можливо, про транслітерацію з латини на кирилицю. А тепер порівняймо “полскій діалект” наведеного фрагменту із старокнижною мовою, скажімо, “Самовидця” – і навряд чи після цього можна однозначно стверджувати, що молодий Ієремія забув “руську” мову, виховуючись змалечку в ієзуітській колегії, а в юності, що називається, “не вилазячи” з Європи. Тобто, умов для “зради рідної мови” у князя було більш ніж достатньо. Для порівняння: О.Лазаревський в тому же томі “Чтений…” поряд з актами Ієремії подає акти воєводи Якова Собеського і Петра Комаровського, який служив у магната Яна Жолкевського, але в перекладі “съ подлинныхъ полскыхъ на русской язык”, виконаному писарем Баришовської міської ратуші Василем Якимовим. Тут же – акти на шевський цех у Гадячі від 1642 і 1645 років, писані відповідно Стефаном Ковальським, людиною каштеляна краківського Станіслава Концпольського, інший – самим каштеляном; обидва акти “переводилъ с подлинного полского судья земский Феодор Война”.
Прилуцький акт від 20 січня 1633 р. для нас цікавий не лише тим, що ставить під сумнів популярний пропагандистський стереотип Ієремії Вишневецького. З акту, писаного, ймовірно, в Лубнах, видно, що намір облаштувати там свою столицю виник у князя досить давно, і, мабуть, іще до набуття повноліття. Можна припустити, що Ієремія вже дізнався від того ж князя Костянтина, свого опікуна, яку спадщину він втратив у Молдавії зі смертю батька, отже, господарська заповзятливість Яреми виглядала би як прагнення надолужити втрачене. Якщо так, то слід визнати: Ієремії це справді вдалося.
Напередодні вибуху Хмельниччини, за різними підрахунками, на території України-Вишневеччини знаходилося від 52 до56 населених пунктів різної величини. Багато з них заново виникли на місці осад, зруйнованих монголо-татарами ще в ХІІІ ст.(Чорнухи, Горошин, Лукомль, Снятин, Сенча). В крупні промислово-торгові центри перетворилися Лохвиця, Пирятин, Ічня, Варва, Срібне - кількість господарств у цих містах перевищувала тисячу (за підрахунками К.Бочкарьова (“Очерки…”, ст.33), кожне господарство в середньому нараховувало до п’яти чоловік). Не була винятком і князівська столиця Лубни (2646 господарств і 40 млинів). К.Бочкарьов наводить цілий список цехів, що існували тоді в Лубнах, як підтвердження “процвітання тогочасної культури” (Там же, ст.35). Найбільшим же торгово-промисловим центром Вишневеччини стали Ромни. Відбивши це занехаяне містечко в 1644 р. у коронного маршалка Адама Казановського, Ієремія побудував у ньому твердиню замість старих оборонних споруд, розмістив гарнізон, активно почав розвивати торгівлю й ремесла – ковальське, кравецьке, ткацьке. Роменські ювеліри стали відомими за межами Вишневеччини, кількість господарств у місті сягнула 6000, був побудований двір для приїжджих купців.
На жаль, мало відомо, як велося сільське господарство у Вишневеччині. К.Бочкарьов наводить розмір тамтешніх податків – п’ять талерів за господарське право (“ліцензія на індивідуально-трудову діяльність”? – Ю.Р.) та два червінця за оренду млина щороку (“Очерки…”, ст. 34). При цьому не зазначається, які повинності мали нести ті, у кого термін слобід вичерпувався, яким був обсяг панщини, на якому праві врешті-решт обсаджувалися села в краї. Однак зростання кількості слобожан свідчить, що згадані умови проживання були в принципі прийнятні для переселенців з Правобережної України, як для селян, так і для городян. Жителі ж приграничних міст, таких як, приміром, Чигрин-Дубровський, взагалі звільнялися від будь-яких податків на 20 років, однак в умовах близькості Дикого Поля були зобов’язані підтримувати у справності оборонні споруди, нести службу по охороні міста тощо (Указ І.Вишневецького від 20 березня 1636 р., текст наведений К.Бочкарьовим в “Очерках…”, ст.34, прим.3).
Про підсумки колонізаційної діяльності Ієремії Вишневецького можна судити бодай приблизно, порівнявши згадувані О.Лазаревським (“Лубенщина…”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.344) і Я.Відацьким (“Kniaz Jarema”, st.40-42) “подимні” списки, складені королівськими люстраторами напередодні повноліття Ієремії (1628 –1630 рр.) із так званим “списком Пшездєцкого”, точніше - “Реєстром самих лише осілих підданих князя І.Вишневецького ex originali inventari”, складеного для Михайла Сервація Вишневецького і опублікованого Пшездєцким у 1841 р. Приблизно, оскільки у частини вчених, зокрема у О.Лазаревського, він викликав серйозні сумніви. Втім, М.Грушевський цілком довіряв цьому документу (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.8, ч.2, ст 46-47, примітка 3. К., “Наукова думка”, 1993). У варіанті списку, що його подає М.Грушевський, нараховується 52 населених пункти різної величини, з яких у 11, в т.ч. в Лубнах, Ромнах, Хоролі, Лохвиці, Ічні, Пирятині кількість господарств перевищувала тисячу, а в п’яти доходила до тисячі (Монастирище, Полтава, Красне тощо). Показовим в цьому плані є приклад Красного, де станом на 1628 рік мешкало менш ніж 10 чоловік, - за І.Вишневецького воно за кількістю господарств перевищило ту ж Полтаву (995 господарств і 4 млини – відповідно 812 господарств і 11 млинів). Слід, правда, враховувати, що І.Вишневецький відібрав Полтаву у коронного хорунжого Олександра Конецпольського “способом кгвалтовнымъ и военънымъ”, - отже, в більш-менш, так би мовити, “готовому” вигляді. ”(“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.34, ст.181-185). При всьому своєму скепсисі стосовно цього документу, О.Лазаревський відзначає однак зростання населення Лубенщини за часів Вишневеччини більш ніж удесятеро. “При этом, - пише вчений, - в “списке Пшездецкого” видим поселения, о которых тарифы 1630 г. вовсе не упоминают, и в которых тем не менее по этому списку значатся до 1000 дворов (Монастырище, Ичня, Глинск, Сребное, Чернухи, Корибутов)” (“Лубенщина…”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.344). В свою чергу, Ян Відацький, порівнюючи згадані вище люстраторські списки з невідомим нам ближче документом, датованим 1646 р., відзначає зростання кількості населення “задніпрянських добр” князя Ієремії з 4,5 тис. до, відповідно, 230 тис. чол., які жили в 30 містах (з них 20 фортифікованих) і численних селах (Widacki, st.42).
Вчені висувають протирічні думки з приводу щорічних доходів з задніпровських маєтностей князя Ієремії Вишневецького. К Бочкарьов наводить цифру 195 тис. злотих на рік. Ян Відацький цитує В.Томкевича, котрий подає дані про 600 тис., вважаючи однак цю цифру перебільшеною – доходи князя Острозького-Заславського, котрий мав землі більше, ніж Ієремія, становили, для порівняння, близько 200 тис. злотих на рік. “Можна справді підозрювати, що Ієремії, будучи кращим, ніж Заславський, господарем, вдавалося мати зі своїх маєтків більше зиску, - пише Відацький. – Можливо, але також потрібно пам’ятати, що значна частина маєтностей І.Вишневецького була осаджена на правах слобід, а, значить, доходів князеві – на разі – не приносила” (Widacki, st.43).
В науковій літературі досить говориться про участь І.Вишневецького в міжмагнатських сутичках. У випадку з Ромнами князь, без сумніву, керувався необхідністю повернення відчужених батьківських земель. В інших випадках це й справді виглядає немотивованою агресією. Однак автору не відомо докладніше про природу стосунків князя Ієремії й інших жертв його наїздів. Чи могли ці магнати зіграти якусь роль у нещастях батьків Ієремії? Чи це просто прояви звичайної для тих часів “побутової сценки”, тільки в більших масштабах? Однак один такий наїзд вартий окремої згадки. 14 вересня 1635 р. війська князя напали на володіння коронного стражника Самійла Лаща, скориставшись його від’їздом на сеймовий трибунал. (“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.28, ст.174-175). Ймовірно, це була відповідь на якийсь наїзд Лаща в землі Ієремії, або його кревних. За словами Я. Єрлича, які наводить М.Грушевський, С.Лащ і справді“з княжатами Вишневецькими… великі мав війни, насилав на їх маєтності, грабував, збирав, нищив" (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, К., “Наукова думка”, 1993, т.8, ч.1, ст. 104). Молодий Ієремія виявився єдиним, хто зважився оружною рукою відповісти на безчинства коронного стражника, улюбленця й правої руки каштеляна краківського, гетьмана Станіслава Конецпольського ще за життя останнього. Злочини С.Лаща, якого 236 разів засуджували на баніцію і 37 разів позбавляли шляхетського звання, були настільки очевидні, що розгляд справи про цей наїзд І.Вишневецького (пізніше він відібрав у С.Лаща ще й канівське староство) неодноразово відкладалася сеймовим судом і врешті-решт була благополучно похована. Інші ж магнати, напр. київський воєвода Тишкевич, зважилися “відігратися” на Лащеві тільки після смерті його покровителя. Між іншим, Б.Хмельницький в листі до С.Лаща від 29 липня 1648 року (судячи з тексту листа, Лащ у якійсь не знаній нам ближче ситуації врятував Хмельницькому життя; отже між ними були якісь досить близькі стосунки), прагнучи схилити коронного стражника на свій бік, обіцяв йому віддати в маєтності всю Вишневеччину (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.19, ст. 59-61).
Вище вже згадувалися про гарантії православним та заснування в Срібному православного братства. На жаль, нічого не відомо про культурну діяльність князя, а щодо його освіти, то насамперед згадується військова, отримана в Голандії. Саме звідти Ієремія запозичив таку фортифікаційну новинку того часу як редут, застосовану пізніше під Берестечком. Однак, здається, питання культури не були чужі князю, якщо навіть йому було й не до меценатства. "Каталог стародруків, виданих на Україні" (Вид-во при Львівському держ.університеті, видавниче об’єднання “Вища школа”, 1981, п.230, 232, ст.54; п. 275, ст.60; п. 288, ст.61; п.353, ст. 68; п 373, ст. 70) згадує шість книг з присвятами князю Ієремії. Цілком можливо, що вони могли бути в його особистій бібліотеці. Серед їх авторів – Петро Могила, Кирило Ставровецький, Миколай Лавринович. Книги ці являли собою не лише панегірики, але й проповіді, прозові статті й вірші повчально- релігійного характеру. Десь за місяць до падіння Вишневеччини, 1 травня 1648 р. в Київській Лаврській друкарні вийшов текст вистави-декламації, виконавцями якої були слухачі класу риторики Києво-Могилянського колегіуму. Книга адресувалася князю Ієремії. І тут, гадається, було би доречно докладніше дослідити стосунки Їєремії з інтелектуальною елітою того часу, особливо, як згадувалося вище, з його дядьком П.Могилою.
* * *
Це лише деякі моменти з колонізаційної діяльності князя І.Вишневецького, на котрі автор має честь звернути увагу аудиторії. І все ж таки “задніпровська держава” князя досить швидко зазнала краху. Чому? І тут, на жаль, доводиться обмежуватися лише власними припущеннями й міркуваннями.
Мабуть насамперед тому, що Ієремія з самого початку залишався для цих країв чужим - зі своїми європейською освітою й вихованням, католицьким віросповіданням і мисленням “польськими державними категоріями”(Widacki, s.23). Хоча, як нам гадається в контексті викладеного вище, не таким-то вже й спольщеним був князь, як то прийнято й досі вважати. Але психологічний стереотип “ляха”, очевидно, спрацював на масову свідомість жителів Задніпров’я безвідмовно. А своїми діями (хоча цілком законними, з точки зору тодішнього права) під час придушення бунтів князь лише зміцнював його. Не останню роль могла зіграти агітація скинутого П.Могилою митрополита Ісайї Копинського. Цілком можливо, що саме Копинський, аби досадити П.Могилі капостями по відношенню до його племінника, через ченців заснованих батьками Ієремії монастирів підігрівав ворожість і підозрілість до князя серед населення краю (недаремно ж ченці дременули в Московщину після придушення повстання Остряниці!). І, очевидно, це вдалося, якщо згадати, що напередодні вибуху Хмельниччини Ієремія змушений був відібрати у підданих велику кількість самопалів.
Можливо, зіграли роль суто економічні причини, зокрема наближення терміну закінчення “слобід” для новоосілих поселенців, котрі, втікши з Правобережжя досить давно, боялися повернення старих порядків. Але могли бути зацікавлені в краху князя і король, на якого князь дедалі менше зважав; і сенат, де молодий князь дедалі частіше “показував зуби”; і окремі магнати Речі Посполитої, котрі не лише недолюблювали князя Ієремію за гордовиту вдачу, а й заздрили його багатству, що виникло лише внаслідок його господарності на пустинному Задніпров’ї; і, зокрема, магнат Єжи Оссолінський, якому Ієремія ще замолоду добряче попсував крові в суперечці стосовно його, Оссолінського, князівського титула, випроханого у папи (Widacki, st.70); і отці-ієзуїти, чий вихованець явно не відзначався ентузіазмом у бороьбі з “схизмою”. Нарешті – просто люмпенізована голота, якої завжди і всюди вистачало, яка залюбки живилася з грабунків, убиваючи все, що, як сказав класик, паном звалось, - без розбору статі, віку й віросповідання.
Князь Ієремія Вишневецький опинився таким чином у ситуації “один проти всіх”. Про катастрофу своєї задніпрянської столиці він дізнався вже в Житомирі – 15-тисячна орда “вовгурівців” зруйнувала Лубни, вирізавши майже все населення міста. Вже в 60-х роках ХІХ ст., писав К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.17-18), переказ про загибель Лубен підтвердився тим, що біля в’їзду на вал знайшли глибокі ями, суцільно заповнені людськими кістками. Вакханалія тривала – в липні 1648 р. і в лютому 1649 р. озброєні люмпени піддали грабунку Густинський і Мгарський монастирі (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.16, ст.56-57; док.51, ст. 107-108). Через 10 років після Лубенської різанини відновилася якась подобизна самоуправи в краю – першь п’ять полковників Лубенського полку, що змінювали один одного буквально через рік, не вміли навіть читати й писати. К.Бочкарьов наводить їх характеристику, дану літописцем Григорієм Грабянкою, котрий писав, що всі вони були “з гультяйського запорозького наставлення, которыє, з голоти ставши на началах,…имели всегда на мысли разграбление” (“Очерки…”, ст.18). В компіляції у Самійла Величка зустрічаємо зведення: коли в 1658 році війська московського князя Ромодановського грабували Мгарський монастир, перший полковник Лубенського полку Павло Швець і його адміністрація “забрали що могли зі свого добра і пішли геть з Лубен, розсипавшись світ за очі і полишивши в Лубнах самих убогих” (“Літопис” Самійла Величка, т.1, ст.235, К., “Дніпро”,1991), після чого безборонне місто спустошували московити. Тож не дивно, що за часи правління таких “народних обранців” Лубни ще не раз ставали жертвою московських і татарських нападів, а також “розборок” як претендентів на гетьманську булаву, так і окремих полковників.
І, мабуть, трагедією, а не виною князя Ієремії Вишневецького є те, що він нерідко перетворювався на патологічного садиста в запалі помсти за свій зруйнований світ. Так, Ієремії вдалося знайти й посадити на палю призвідця Лубенської різанини Лисенка-Вовгура; він витяг на собі практично безнадійно оборону Збаража від козацько-татарських військ; добряче пошарпав підрозділи Максима Кривоноса; нарешті князь зіграв одну з основних ролей зі своїми трьома гусарськими і дев’ятьма козацькими хоругвами в битві під Берестечком (Widacki, st.250). Однак задніпровських маєтностей так і не повернув, померши в таборі під Паволоччю 22 серпня 1651 р. за нез’ясованих і досі обставин.
“На фоне народной дикости и шляхетской распущенности 17 ст. резко выделяется героическая личность Иеремии, - писав К.Бочкарьов у своїх “Очерках…” (ст.37), - и безвременно погибший противник Хмельницкого еще ожидает своего историка, который , “не ведая ни жалости, ни гнева”, очистил бы его имя и от патриотических клевет, и от преувеличенных католических панегириков”. Автор сподівається, що йому бодай дещо вдалося зробити в цьому плані в своєму короткому абрисі. Він також вбачає в появі у вересні 1999 р. копіі єдиного, як припускають вчені, прижиттєвого портрету князя Ієремії Вишневецького (оригінал – в Київському Музеї національної історії, копія – в Дніпропетровському історичному музеї) на виставці, присвяченій 1100-річчю Полтави, перший крок до історичної реабілітації Ієремії Михайловича, князя Корибута-Вишневецького.
2011.03.20 | zаброда
Самиї укрАінські украіньці (ф)
варуй, Боже!2011.03.20 | Георгій
(Offtop.) А дійсно, ну чому нe "найвидатніший (чи найвизначніший) українeць?"
Мeнe вжe, чeсно кажучи, дістало отe "самий головний," "самий багатий," "самий кращий" і т.д. Що за дурня?.....2011.03.20 | RuslanM
Проста відповідь на ваше запитання:-плоди совка
2011.03.20 | 2
Своя своих не познаша, эмигрантские разборки.
2011.03.20 | Георгій
А нe-eмігрантам байдужe?
2011.03.20 | 2
Нед.
Мы должны давать отпор попыткам внести в наши ряды раскол по признаку отношения к 14 июля, 8 марта и 43 мартобря, скрипниковському правопису и награждению покойников фейковыми орденами.2011.03.20 | Георгій
Здоровий сарказм оцінeно, алe бeзкультур"я - всe-таки сeрйозна річ, н.м.с.д.
2011.03.21 | IH
Re: А нe-eмігрантам байдужe?
Та чому ж, суржик дратує усіх - і eмігрантів, і нe-eмігрантівНа жаль, у газeтах, на радіо і ТБ бракує рeдакторів.
Ось, наприклад, частина заголовок статті на Майдані "... давайте не дотягувати коли..." тeж має суржик "давайте". Кращe було написати: "нe гаймо", "нe зволікаймо".
Коли маю трохи часу, то завжди намагаюся підказати правильний (нeсуржиковий) вираз.
Алe дивує, чому дописувачі форумів самі нe звeртаються до он-лінe-словників (напр., http://www.r2u.org.ua/), а також нe відвідують форум "Мова".
Наприклад, про суржик:
http://www2.maidan.org.ua/news/download_thread.php3?bn=maidan_mova&trs=-1&thread=1296921472
Лариса Масенко. Суржик: між мовою і "язиком"
* 05-02-2011 17:57 Автор: старий пес
У видавництві Києво-Могилянської академії вийшла друком книжка Лариси Масенко Суржик: між мовою і "язиком".
Купити її можна тут
http://publish-ukma.kiev.ua/product_info.php?products_id=254
2011.03.20 | zаброда
Томущо© найбілшщирі Re: (Offtop.) А дійсно, ну чому
2011.03.20 | zаброда
виґумоване
2011.03.20 | rais
Re: (Offtop.) А дійсно, ну чому нe "найвидатніший (чи найвизначніший) українeць?"
"Мeнe вжe, чeсно кажучи, дістало отe "самий головний," "самий багатий," "самий кращий" і т.д. Що за дурня?....."Згоден - все це найстрашніші проблеми. Саме такі пріоритети, Георгію, з 1991 року і призвели до сучасного ренесансу нашої незалежності.
Вас мабуть тішить вишукана мова Кравчука, Табачника, Литвіна...
Ви пишаєтеся світлиною чотирьох Презів...
Милуєтеся прапором на ВР, крапленою кадровою колодою партфункціонерів із всіма їхніми нащадками...
А бутафорія незалежності під бразильські карнавали на Майдані Вас не шокує взагалі? Це не дістало ? Це не дурня, яка триває вже 20 років? Цирки, ляльководи, хвеєрверки локшини на вуха українців... А "заможній" нарід та сиротська "еліта", не дратує?
http://www2.maidan.org.ua/news/view.php3?site=maidan&bn=maidan_free&key=1300532608&trs=-1
2011.03.20 | Георгій
Думаю, цe всe однe з другим зв"язанe - занeпад загальної культури і занeпад політичного...
... життя в Україні.2011.03.20 | Shooter
чи поляк?
думку продовжити?2011.03.20 | rais
Продовжимо. Вишневецький - поляк. Далі?
Шутере, не треба сумувати. Вдалі приклади розбудови держави треба переймати...2011.03.21 | Мартинюк
Вишневецький не поляк, хоча поляки оголошують його за свого
Насправді в ті часи він був чужим для Польщі, і цьому є багато яскравих ілюстрацій - аж до фактичних використання загрози сили проти "польської партії" . Нагадую - Ярему Вишневецького відносили до "партії княжат руських".Німці до сих пір є і католиками і протестантами. Але попри все це вони залишаються німцями.
Вважаю зовсім некоректнимвикористовувати ідеологеми релігійно-фанатичних протистояннь у ретроспективному аналізі української історії.
Однак автор тексту який є стартовим топіком неправий у протиставлянні Вишневецького козакам - фактично Вишневецькі самі були своєрідним "козаками" і козацтво без діда і батька Яреми Вишневецького не досяло б того рівня, якого воно досягло до половини 17 сімнадцятого сторіччя.
Реально конфлікт виник із-за претензій Вишневецького на корону Речі Посполитої в чому він перетнувся із королевичем Владиславом, з яким сім"я Хмельницьких мала більш ніж дружні стосунки - батько Хмельницького у свій час врятував життя Владиславу під Москвою. Фактично козацька кампанія 1948 року була участю у громадянській війні Речі Посполитої на стороні Владислава. Але це лише спочатку - слухи про пільги та розширення козачого реєстру спричинили масове долучення селян та їм подібних "тіньових" козаків і переросло у соціально-релігійну війну на манір тих , які тоді бушували по всій Європі.
2011.03.21 | Shooter
приклади розбудови чиєї держави?
польскої? російської?чимало українців спричинлося до їхньої розбудови.
але мені особисто якось ближці "неукраїнці", які спричинилися до розбудови саме української держави.
Князь Ярема Вишневецький до них однозначно не належав.
2011.03.22 | thinker
Це ви глибоко помиляєтесь
Князь Ярема спричинився багато і навіть дуже для того, щоб українська держава як така коли-небудь повстала...2011.03.22 | Shooter
не смішіть мене, будь-ласка
Ярема Вишневецький був католиком та шляхтичем Речі Посполитої, а не України/козаччини.Дбав виключно про свій феод та воював проти Хмельницького та його спроби отримати автономний статус для "православної козацької руської держави"
Бо притягнувши за вуха "логіку" заглавного посту, можна довести що і Сталін був найвизначніший українець
2011.03.23 | Budweiser
нeправда
Хмeльницький воював за станові права козацтва, самe тому князь Ярeма і був проти нього, бо цe підривало його власну дeржавку. Цe була типова громадянська війна українців.Інша причина - Хмeльницький запросив в союзники татар, які розпочали розоряти Українy, з якими Ярeма всe життя воював. Для Ярeми цe була справжня зрада. Він про цe Хмeльницькому в листах писав.
Бeз колонізації Ярeмою Вишнeвeцьким Лівобeрeжжя важко уявити собі сучасну Україну.
А от бeз Хмeльниччини Україну швидшe за всe очікував значно кращий розвиток - продовжeння колонізації Cтeпу, посилeння ролі Україні і поступовe пeрeростання Рeчі Посполитої в союз Трьох Націй. А Хмeльниччина призвeла до спустошeння і ослаблeння України, в рeзультаті чого Україну лeгко проковтнула нe подавившись єдинокровна Московія.
2011.03.23 | Shooter
правда
Ярема Вишневецький був католиком, польським маґнатом (і етнічне походження тут абсолютно байдуже), воював проти православ*я та свобод козаків - репрезентантів "руськости-українськости".Точно так само і в рядах НКВД були українці, як і в рядах УПА.
Але стверджувати, що НКВДисти були найвизначнішими українцями - думаю, навіть Ви не наважитеся.
2011.03.23 | Budweiser
А чим вам католики нe подобаються?
Був каталиком, а нe кананічєскім православним, ну і що? Був "польським магнатом" так само як Хмeльницький був "польським шляхтичом". Проти православ'я він якраз нe воював, ви нeправду говоритe. Навпаки він захищав православ'я Могили від про-московських опонeнтів (Копистeнський і т.д.).Козаків він інколи використовував у походах проти татар, а от проти козацьких повстань дійсно виступив, що аж ніяк нe робить його "поляком", хоча поляки охочe собі його приписують, зрeштою так само як росіяни Хмeльницького.
Shooter пише:
> Ярема Вишневецький був католиком, польським маґнатом (і етнічне походження тут абсолютно байдуже), воював проти православ*я та свобод козаків - репрезентантів "руськости-українськости".
>
> Точно так само і в рядах НКВД були українці, як і в рядах УПА.
>
> Але стверджувати, що НКВДисти були найвизначнішими українцями - думаю, навіть Ви не наважитеся.
2011.03.23 | Shooter
мені байдуже, власне
я вже казав - віра, етнічне походження, етс, мене НЕ цікавить.Кисіль також був православним - а толку з того?
В есенції ж: в парі "Вишневецький - Хмельницький" перший боровся за свій феод та за Польську державу, другий - за свій феод та "козацько-руську" (прото)державу.
То чому перший є "найвизначнішим українцем", ще й як контр-теза другого - зрозуміти важко.
2011.03.22 | Budweiser
Не менший українець анiж Хмельницький
а може i бiльший якщо з етнiчного походження виходити.та i Українi незрiвняно бiльше прислужився. Чи може ви мислите фанатично православними критерiями? Якщо не православний то не українець?
2011.03.22 | Shooter
та мені пофіг етнічне походження, власне
мені більше цікаво - чию саме державу хто "розбудовував"Ярема Вишневецький - свій феод і польску державу.
Хмельницький - козацьку державу.
(тут я не зачіпаю питання успішности, доцільности, етс.)
2011.03.22 | Budweiser
так до 18 століття усі свій фeод розбудовували
Від київських князів рюриків починаючи.А от Ярeма колонізував Лівобeрeжжя і призвів до згасання татарських набігів, головного ворога в той час українців.
А Хмeльницький той процeс повeрнув на 100 років назад. Козаки з татарами вчинили справжню руїну Україні, ясир досяг сотні тисяч, значна частина України пeрeтворилася на пустку. Тобто Хмeльниччина призвeла до страшної руїни та фактичного гeноциду українців (про катoликів, грeко-католиків та єврeїв і навіть вірмeнів-"єрeтиків" мова навіть нe йдe).
Якщо виходити з того що колонізація стeпу аж до Чорного Моря була в той час самим головним завданням українців, то самe Ярeма найбільшe досяг в тому, а Хмeльницький найбільшe нашкодив.
2011.03.23 | Shooter
феод і держава - таки різні речі
Я повтОрюся: за Сталіна Україна була індустріалізована, за Сталіна Україна виграла війну проти фашистів, за Сталіна Україна нарешті стала соборною, за Сталіна Україна отримала міжнародно-правовий статус.Вишневецький=Сталін, власне. Еге ж?
і чому колонізація степу була головним завданням українців-підданих інших держав - мені, чесно кажучи, незрозуміло.
Також Вам, мабуть, варто нагадати, що козаки - це "русино-татари", власне (надіюся, Ви в курсі - хто був "козак Мамай"?). А козацькі війни 17 ст. якраз були спровоквані магнатами-перекінчиками типу Вишневецького. Які заради статків запросто ставали "перекінчиками" - щодо віри, мови, звичаїв, етс.
То чому ми маємо воспівати тодішнього чи то Сталіна, чи то Ахмєтова, який розбудовува Польську державу - мені таки незрозуміло.
2011.03.23 | Budweiser
дeржава бeз сувeрeна у до-модeрний час - цe нонсeнс
Хмeльницький ніяку дeржаву нe міг збудувати (бо нe був королівського походжeння, тобто нe мав "голубої крові"), а тому його боротьба зводилася до покращeння станових прав козацтва під владою різних сувeрeнів-дeржав. І він борсався від одного сувeрeна до іншого в залeжності від того хто кращі права запропонує. Його фeод так і називався "Військо Запорізькe".Ярeма також розширював свою "дeржавку", алe його акції призводили до колонізації Дикого Поля українцями і до змeншeння татарської загрози. А Хмeльницький пeрeкрeслив ці досягнeння. Татари розгулялися за ясиром по Україні як ніколи. Нe дивно що народні думи збeрeгли народні прокльони Хмeльницькому за цe.
Боротьба зі Cтeпом, а самe татарами і турками було головним завданням українців, та і про цe всі думи і пeрeкази 15-16 століть мовлять. Українці як eтнос були поставлeні на грань виживання чeрeз татарські набіги. Крім того колонізація українцями Cтeпу виводила їх на рівeнь одного з найвпливовіших європeйських eтносів і усувало цю загрозу. Цe трагeдія українців що колонізація Cтeпу була здійснeна руками російських царів, а нe українських князів (за винятком Полтавщини і частини суміжних рeгіонів).
Вашe порівняння Ярeми з Cталіним говорить лишe про нeадeкватнe сприйняття "князя руського" Вишнeвeцького. Як можна його порівнювати з особою яка винищила міліони українського сeлянства, українську інтeлігeнцію і поставила самий український eтнос на грань виживання?
2011.03.23 | Shooter
саме так. Вишневецький визнава і підтримував польського суверена
вкотре: це не мало жодного стосунку до української (прото)держави.2011.03.23 | Budweiser
так Cталін також розширив кордони "української прото-дeржави"
Cовєтської України. Я так розумію що ваш "дeржавницький" підхід вимагає возвeличeння Cталіна?Я так розумію що той факт що в рeзультаті будівлі "української прото-дeржави" козаками і їх союзниками була цілковито розорeна більша частина України і той факт що козаки охочe віддавали українських сeлян татарам в ясир - Вас цe катастрофічнe та eгоїстичнe розорeння України, за що в думах було проклято Хмeльницького, зовсім нe хвилює. Мeта виправдовує засоби.
Чому скажімо я, грeко-католик, повинeн симпатизувати козакам Хмeльницького якщо вони вирізували грeко-католиків і воювали з галицьким посполитим рушeнням? Ярeма Вишнeвeцький, який нe був рeлігійним фанатиком є мeні значно ближчим.
P.S. Хмeльницький до рeчі спочатку визнавав польського сувeрeна, потім турeцького, і врeшті московського. Пишучи поклінні листи царю від "малоросіян" з проханням увійти під опіку "єдинокровного монарха вeликоруського". Ярeма ж вів сeбe більш вeлично і пристойно з сувeрeнами, очeвидно чeрeз тe що він сам мав князівський титул.
2011.03.23 | Shooter
і індустріалізацію провів - точно так, як Ярема колонізував південь України
Себто, я так розумію - Ви погоджуєтеся, що фігури Сталіна та Яреми для України - адекватні.Бо і Сталін, і Ярема дбали ВИКЛЮЧНО про свій феод.
А не про українську державу.
2011.03.23 | Budweiser
Хмeльницький так само дбав про "українську дeржаву" як і Ярeма
алe внeсок Ярeми в українську історію мeні більшe подобається - він залишив за собою колонізацію Лівобeрeжжя і боротьбу з татарською загрозoю. А Хмeльницький, а особливо його татарські союзники, яких він з собою привів в Україну, залишили за собою спустошeння і руїну, страшну катастрофу. Наталя Яковeнко якось підрахувала що в окрeмих районах Волині в 1648-49 роках біля 90% усієї людності "пропало". А Волинь була нe самим напружeним тeатром бойових дій - можна собі уявити які жахіття творилися скажімо на Поділлі. І всe цe спустошeння тривало аж до кінця 1670-х рр. Козацькі гeтьмани запрошували в Україну польську, московську та турeцько-татарську армію, які вчиняли усю цю бучу (разом з козаками). Цe був час коли українці опинилися пeрeд загрозою цілковитого винищeння.2011.03.23 | Shooter
а от тепер неправда
Ярема збільшував свій феод - фулл стоп. І за це був готовий беззаперечно підтримувати польську корону.Хмельницький домагався більше прав та, фактично, власної держави для козаків-українців. в т.ч. і діями на міжнародній арені.
А те що поляки, включаючи і військо Яреми, під час воєн сплюндрували Україну - виявляється винуватим є....Хмельницький
І знову повторюся: використовуючи Вашу "логіку" можна визнати Сталіна борцем за українську державу, а ОУН/УПА - її ворогом.
2011.03.23 | Budweiser
Хмeльницький був лояльним підданим короля
Існують чимало підстав вважати що повстаня Хмeльницького було інспіровано польським королeм Владиславом, який намагався використати козаків в боротьбі проти магнатів, особливо "зарвавшого" Ярeми. Козаки повстали проти шляхти і в ім'я короля почали вирізати (головно українську) шляхту.Протe так доля склалася що король помeр в самий розпал повстання. Хмeльницький добився на обрання короля особу на яку він ставив і повeрнувся назад. Протe, козакам Хмeльницького нe вдалося домовитися з новим королeм якого вони обрали про зрівняння прав козаків зі шляхтою. Cамe тому козаки нeсподівано стали воювати проти польської корони. І навпаки, Ярeма на стороні польської корони, що в рeальності була громадянська війна. І там і там більшість були українці. Точнішe, бeручи до уваги татар-союзників козаків, дужe ймовірно що з так званого "польського" боку українців було прапорційно більшe. Західна Україна підтримала майжe повністю польську корону - фактично повстання Хмeльницького цe було повстання козаків трьох "окраїнних" воєводств і покозачeних сeлян. Рeшта України, а особливо Західна Україна, виступили проти козаків і їх татарських союзників. Cамe галицькe посполитe рушeння розбили козаки під Батогом в 1651. Тобто цe була звичайнісінька громадянська війна у фeодальному розумінні.
2011.03.23 | Shooter
о! тепер міровая завіса пішла
Так, Хмельницький був лояльним підданим Корони до тих пір, поки Чарновецький не зруйнував йому маєток (хоча й був в "православній" партії, на відміну від Яреми).І, звісно, у першій фазі повстання він не думав ані про автономію козацьких (українських) земель, ані про створення своєї держави.
Проте в дальшій фазі, а особливо після/між україно-польскими війнами, Хмельницький робив все для того, щоб "Русь-Україна" отримала автономний статус/незалежність.
Що ж робив для України (а не свого феоду) Ярема Вишневецький - Ви так і не могли пояснити.
2011.03.23 | Budweiser
Гeноцид від Хмeльницького
Shooter пише:> Проте в дальшій фазі, а особливо після/між україно-польскими війнами, Хмельницький робив все для того, щоб "Русь-Україна" отримала автономний статус/незалежність.
Хмeльницький добивався корпоративних прав для козацького стану що врeшті призвeло до взяття під опіку "малоросіян" московським царeм. А Ярeма цьому активно протидіяв.
Протe навіть нe то є самим головним. Ярeма створив Лівобeрeжну Україну на місці Дикого Поля, а Хмeльницький зі своїми татарськими союзниками пeрeтворив значну частину України на Дикe Полe, а українців "пeрeсeлив" на рабські ринки по всій гіганській Оттоманській імпeрії. Тобто створив українцям фактичний гeноцид (я вжe про католиків, грeко-католиків та єврeїв навіть нe говорю).
> Що ж робив для України (а не свого феоду) Ярема Вишневецький - Ви так і не могли пояснити.
для вам дeкілька раз пояснив. Якщо ви цього нe побачили то я нічого вдіяти нe можу. Почитайтe щe раз уважно мій попeрeдній абзац.
2011.03.24 | Мартинюк
Ви даремно покладаєте на Хмeльницького вину за те що тоді діялося по всій Європі.
А діялася тоді по всій Європі жахлива соціально-релігійна колотнеча, в наслідок якої до зброї взялися навіть ті кого раніше до неї не допускали, або допускали під строгим контролем професійних військових - дворян, шляхти, ландскнехтів, врешті родовитих реєстрових козаків - всі вони вели війну один проти одного , але аж ніяк не проти простих гречкосіїв та міщан, не руйнуючи ініфраструктуру сіл і міст, потрібність якої вони добре розуміли.Однак коли до зброї масов взялися прості селяни і бідніші міщани, то зустрівшись між собою у складі селянських полків Хмельницького і "посполитого рушення" Речі Посполитої вони увійшли у смак винищення один одного, аж до тотального спалювання міст і сіл належних на їх думку "супостатам"
2011.03.24 | Мартинюк
Хутір Хмельницького спалив дрібний шляхтич Чаплинський а не Чернецький
Чернецький ( а не Чарнєцкі чи Чєрнєцкій) був воєначальником військ Яреми Вишневецького. Пізніше, в часі війни із шведами став коронним гетьманом війська Речі Посполитої і виграв вирішальну битву із шведами, яка і закінчила ту війну. Рід православного походження, один із Чернецьких визнаний православним святим. Сам коронний гетьман Стефан Чернецький на часі битви зі шведами вважався православним. До речі історики заперечують відому легенду про те що саме Стефан Чернецький поруйнував грорбницю Хмельницького . Як свідчать архівні документи того часу, це в пошуках коштовностей, зробили "безідейні мародери"Пізніше ( через шлюби з католичками) рід частково окатоличився , однак не настільки аби одна з Чернецьких не стала моєю прабабусею, вийшовши заміж за мого прадіда, греко-католика.
2011.03.21 | voron
Відповідь rais.
Я бачу, і по вас пройшлися плугом. Знаєте, такі люди бувають дужегарними чиновниками-бюрократами. Це не твір, і не диктант, щоб до-
рікати за кому, крапку, чи описку - з кожним може статися. На одному
блозі йде страшна рубка; помилок припускаються всі: журналісти,ад-
вокати, письменники,але за це ніхто нікому не робить зауваження.
Обговорення - тільки по темі.
2011.03.21 | rais
І я про те саме...
Але десь існують і фахові форуми для філологів.2011.03.21 | zаброда
А чи ж таки? Re: І я про те саме...
Нєкто поярків допіру показав шо з о'бузіни можна при помошчі накладних вусів льогко здєлать Шивченка, а при помошчі патрійотов вишшей мєри - українську переличкувать на москальську, відтак вишиванки переробить на касавароткі, ліри - на мандаліни і так даліє, тіки вапрос: "А шо тада зашішчять до послідньої каплі крови -- тіріторію від сяну до дону?"2011.03.22 | rais
Re: А чи ж таки? Re: І я про те саме...
Ви щось запізнюєтеся "зашішчять до послідньої каплі крови -- тіріторію від сяну до дону". Мабуть дуже зайняті виправленням помилок у текстах промов самого Сісірона. Хоча теж робота... І вже є мовне покращення на овочевій базі, і це дуже допомогає Україні. Ну дуже... Життя просто покращується з кожною калиновою промовою Лідера Рригінала. І спільнота щиро радіє кожному вірно вимовленому ним слову. Слава філології, слава Україні !2011.03.22 | zаброда
Танкові підрозділи вкомплектовано
2011.03.21 | Sakharov
Re: Cамий визначний українeць. Найвизначніший, Будвейзере.
2011.03.22 | Budweiser
Дякую. Виправив
2011.03.22 | thinker
А взагалі то
американське пиво "Бадвайзер" (німецького походження) вважається в тих же США одним з найбільш дрантивих напитків... Навіть у порівнянні з канадським "Молсоном" ...2011.03.22 | Sych
Бадвайзер не німецького, а чеського походження.
І в П.Америці воно називається Czechvar. I американсьмий Budweiser немає нічого з ним спільного. Просто хтось застовпив треймарк Budweiser в П.Америці та справжному чеському довелося міняти ім'я.2011.03.22 | Shooter
і німецького, і чеського
The original Budweiser Bier or Budweiser Bürgerbräu, was founded in 1785 in České Budějovice (Budweis), Bohemia, which at the time (until 1918) was part of the Habsburg Monarchy. The company began exporting to the US in 1871. In the U.S., Anheuser-Busch started using the Budweiser brand in 1876 and registered it two years later.A second company (now named Budvar) was established in 1895 by mainly Czech brewers, which also started exporting beer under the name Budweiser (being the German way of referring to something from the city such as a beer, while "Budějovický" means the same in Czech). These exports into the US market led to the Budweiser trademark dispute. Negotiations between the three companies, the two from the original town and the American Anheuser-Busch, about using "Budweiser" reached an agreement in 1911 that allowed Anheuser-Busch to use the brand "Budweiser" only in North America.
2011.03.24 | Мартинюк
"Будвайзерами" ще звали людей змішаноїї національної орієнтації
Які ніяк не могли визначитися ( чи за мовою, чи за самовизначенням) ким вони є - чехами, німцями чи якимись "політичними" австрійцями ...2011.03.21 | stryjko_bojko
jak ce Advocat ne dav ban...mabutj u vidpustci
a Pani biljsh tolerarantna...terpytj...2011.03.22 | thinker
Єремія Вишневецький
Видатний син українського народу Ієремія Вишневецький: спроба реабілітаціїЮрій Рудницький
(Український Вільний Університет, Мюнхен, Німеччина)
Пропоновані автором нотатки являють собою конспективний начерк майбутньої книги, назва якої винесена в заголовок. Актуальність своєї праці автор розглядає в контексті реабілітації історичних осіб, що досі вважалися викресленими з нашої історії. Однак якщо такі постаті як Іван Мазепа, Іван Виговський, уже давно стали, так би мовити, “своїми” , то з Ієремією Вишневецьким справа складніша, враховуючи його славу „cosacorum terror” (постраху козацтва). І тут, природно, виникає запитання: а навіщо потрібно реабілітувати князя Ієремію (Ярему)? Чи зможе цей один з найзапекліших противників Б.Хмельницького стати в очах українців якщо не героєм, то видатним діячем, гідним шани, поваги, а бодай простого розуміння, чому він став таким, яким його знають на Україні. Аби відповісти на це запитання, потрібно поставити інше: а що ми, власне, знаємо про князя Ієремію? І ось тут натикаємося на відсутність в українській історіографії цілеспрямованих праць на цю тему – досліджувати ворогів якось “не прийнято”.
Загальноприйнятою на Україні точкою зору є та, що поляки, мовляв, трактують Ієремію героєм, а українці – перевертнем, зрадником, ворогом народу. Але, виявляється, з поляками не все так просто, як здається. Протягом останніх півтора століття суспільно-політична кон’юнктура породжувала щоразу різні погляди на князя Ярему в польській історіографії (ми не беремо до уваги різного роду панегірики). В 60-х рр. минулого століття борці за відновлення польської державності бодай символічно починають зважати на українське питання, тож героїзувати постать Ієремії Вишневецького було недоречно і невигідно. Пізніша польська історична думка породжує критичні, різкі погляди на минуле шляхетської Польщі. Представник т. зв. “позитивістського” напрямку в польській історіографії 19 ст. Кароль Шайноха, віддаючи належне відвазі й заповзятості князя І.Вишневецького, не обходить увагу його сваволю, що не зважала ані на закон, ані на короля. “Історія благословляє лише мужів творчого духу- писав К.Шайноха, - а Ієремії Вишневецькому не була властива жодна іскра творчості”. Сучасник Шайнохи Юзеф Шуйський, хоч і писав про князя не без симпатії, зазначав однак: “Непоодинокі бузувірства сплямували пам’ять удатного Ієремії”. Інший автор, Зигмунт Качковський, полемізуючи з Г.Сенкевичем, позбавляв князя взагалі будь-яких чеснот, представляючи його як одного з найвидатніших типів олігарха-свавільника з тією лише різницею від інших, що був виключно жорстоким – цілком, як бачимо, в дусі української “народницької” історіографії, що отримала своє продовження в радянській. Вже в тридцяті роки історик Ольгерд Гурка не лише акцентував увагу на сваволі й жорстокості князя, але й висував гіпотезу змови І.Вишневецького з Б.Хмельницьким. Однак у ті ж таки 30-ті з’являються монографії професора Владіслава Томкевича, присвячені князю Ієремії – перші справді наукові розробки, результати ретельного аналізу історичних джерел. У Томкевича простежуємо думку про духовне переродження князя І. Вишневецького під впливом особистих нещасть через козацьку “ребелію” із свавільника в патріота, який жертвує власною амбітністю заради захисту вітчизни. В часи панування в Польщі комуністичної ідеології, принаймні до 1956 р., князь Ієремія вважався “ворогом народу”.
В 1993 році виходить монографія Яна Відацького “Князь Ярема” (Warszawa, 1997). Її автор – не професійний історик, завідуючий кафедрою криміналістики Шльонського університету (Катовіце). Книга ця – своєрідна спроба психологічного портрету князя на тлі його епохи. Вона містить не лише багатий фактаж, але й роздуми про історичну долю Польщі та її народу, про непрості стосунки поляків і українців. Варто відзначити доброзичливе ставлення Яна Відацького, безперечно, польського патріота, до українського народу. Той факт, що книга Яна Відацького була перевидана в 1997 році, свідчить про стійкий інтерес у Польщі до її героя. “Однак одна справа – масові сентименти, - зазначав у листі до автора голова громадської організації Zwiazek Szlachty Polskiej Марцін Міхал Вішоватий, - інша – наука… Більшість поляків і досі мають уявлення про князя Ієремію з трилогії Сенкевича, а не з наукових книжок”.
Так само більшість українців має уявлення про князя Ієремію з мистецьких творів, зокрема відомої трилогії М.Старицького “Хмельницький”, або роману І.Нечуя –Левицького “Князь Єремія Вишневецький”, котрі подають князя в “хрестоматійному” для українців образі відчайдуха, свавільника й бузувіра, подекуди із завдатками до психічних відхилень. Проте хоча Нечуй-Левицький опрацював чимало джерел, зокрема твори О.Лазаревського, роман вийшов поверхово-примітивним – фабула на рівні поганенького “лубка”, чітке розмежування на “наших” і “не наших”, на “хороших” козаків та селян і на “поганих” шляхтичів тощо. Така прямолінійна, сказати б навіть, нав’язлива подача автором своєї точки зору не лишає місця для аналізу й роздуму, і сама по собі здатна відштовхнути вдумливого читача, особливо сучасного. Роман цей так і не був опублікований за життя письменника – його відкинули навіть прихильні до “української ідеї” видання. Втім, М.Старицький подекуди віддає належне рицарським якостям князя Ієремії, чим викликав нарікання з боку деяких українських критиків. Принагідно також згадати картину М.Самокиша “Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким під Махнівкою”, написану за мотивами епізоду з літопису Самійла Величка. Але жодний відомий на разі історичний документ не засвідчує того, що ці два ватажки зустрічалися в бою віч-на-віч, а Величко змалював цей епізод лише з непідтверджених переказів (варто зазначити, що М.Грушевський не приховував свого скептичного ставлення до Величкового літопису); по-друге, Кривоноса під час того бою взагалі не було під Махнівкою, і військами повстанців командував полковник Гиря. “Таким чином, - вважає Ян Відацький, - весь цей епізод разом з його іконографією можна спокійно віднести до байок” (J.Widacki, “Kniaz Jarema”, Warszawa, 1997, s.120).
Таким же однозначним було трактування постаті І.Вишневецького в українській історіографії - як “народницькій” (М.Аркас, М.Костомаров), так і “державницькій” (В.Липинський, І.Крип’якевич). Князю традиційно інкримінувалася “національна зрада” (“недоляшок” – так характеризував князя В.Липинський) в формі зречення і переслідування православної віри, української мови, насадження католицизму, експлуатація простолюду, жорстокість до повстанців тощо. Втім,повторимося, жодної роботи в українській історіографії, присвяченої від початку до кінця князю І.Вишневецькому, ми не знаходимо у вітчизняних істориків. Більше чи менше він згадується в контексті тих чи інших творів. Варто згадати працю Ф.Миколайчика “Початок і зростання полтавських володінь князів Вишневецьких за даними Литовської метрики”( М., 1901; “Труды 11-го Археологического съезда”, т.2, М., 1902 – ст. 95-104), котрий, торкаючись особи князя, трактував його лише як загарбника чужих земель. Не обійти увагою і відому монографію О. Лазаревського “Лубенщина и князья Вишневецкие” (“Киевская старина”, 1896, №1-3). Чимало фактів, наведених у ній, протирічать “народницькій” традиції, а то й взагалі спростовують її. Однак, мабуть віддаючи належне, так би мовити, “середовищу існування”, вчений вміщує наприкінці своєї праці докір князю у “зрадництві”. При всьому своєму об’єктивізмі й науковій нещадності до “народних героїв” України не утримується від “шпильок” на адресу Ієремії і М.Грушевський.
Виняток становить хіба що праця полтавського вченого Кирила Бочкарьова “Очерки Лубенской старины” (М., 1900). Слід зазначити, що за К.Бочкарьовим у Львівському науковому товаристві ім. Шевченка зберігалася стійка репутація професіонала і патріота. І ось дивна річ: саме Кирило Бочкарьов у своїх нарисах, присвячених приблизно на третину князю Ієремїі, на тридцять років раніше від поляка В. Томкевича недвозначно визнав за І.Вишневецьким моральний потенціал, причому не лише як за воїном, але насамперед як за будівничим, котрий зробив значний внесок в освоєння й розбудову українських земель. “Хозяйственная ретивость князя, необычная в среде разгульного польского панства того времени, его личное, непосредственное участие в упорядочении края указывают, что намерения юноши-магната преследовали не личный интерес, но благо народа и культуру края” (К. Бочкарев, “Очерки Лубенской старины” , М., 1900, ст.32). Не дивно, що на Україні “Очерки…” майже не відомі – про який моральний потенціал визнаного “ворога України” могло йтися? Адже в такому разі він набирав рис такого собі невдахи-експериментатора, чиї спроби побудувати під впливом європейської освіти острівець “просвіщенноі Європи” на кордоні з напівазійською Москвою звела нанівець невдячна чернь. Не таким вже й чужим для України виявлявся в такому разі вірний рицар Речі Посполитої князь Ярема.
Сучасні українські автори так само не балують увагою Ієремію, якщо не брати до уваги статтю львівського автора Юрія Винничука “Малоросійський мазохізм” (“Пост-поступ”, №44-46, Львів,1993), автор якої висунув думку про можливість відродження української державності в формі класичної монархії з князем І.Вишневецьким на троні. Однак попри цікаві спостереження й неординарні тлумачення пану Винничуку забракло вагоміших аргументів, аби достатньо обгрунтувати свою версію, тому мабуть відомий історик, доктор історичних наук Наталія Яковенко побачила в ній не більше як пост-модерністський перегин. Забігаючи наперед, дозволимо собі висловити власне припущення: нам поки що залишається лише здогадуватися, наскільки далеко сягнули б сепаратистські аспірації князя І.Вишневецького, але те, що Вишневеччина мала свої особливості, а Ієремія діяв у багатьох випадках як самостійний володар, користуючись законодавчою анархією в Польсько-Литовській державі, можна стверджувати не без упевненості. Гадається, відомий польський історик Олександр Яблоновський мав досить підстав стверджувати, що Вишневеччину скоріше слід вважати окремим уділовим князівством, аніж звичайною магнатською латифундією. Хоча, гадається, не можна поки що однозначно визначити характер і суть України- Вишневеччини (дозволимо собі вжити такий термін) - чи то як втрачений шанс (як то вважає Ю.Винничук), чи то як занадто нетипове породження магнатської сваволі.
В своєму дослідженні автор прагнув керуватися тим, що будь-яка історична особа, втім, як і кожен з нас – породження своєї епохи і свого часу. Лише враховуючи епохальний контекст, можна вести історичні розвідки. Як справедливо зазначив М.М.Вішоватий, “поняття прав людини в 17 ст. не існувало”. І річ не в тому, що суперечка про те, хто кого перевершив у жорстокості – козаки шляхту чи навпаки – в принципі не має сенсу. Просто слід прийняти аксіому професійних істориків: уникати оцінок минувшини категоріями сучасності, котрі так само абсурдні, як і спроби деяких націонал-патріотів оцінювати сьогодення критеріями минулого, про яке вони, втім, як і ми всі, мають досить приблизне уявлення, бо просто не жили в ті часи.
* * *
В силу обмеженості в обсязі й у часі, автор вважає за потрібне зупинитися лише на деяких обставинах і моментах з життя Ієремії Вишневецького, що й досі залишаються поза увагою сучасних дослідників. Здебільшого вони стосуються періоду до 1648 року. Почати годилося би зі шлюбу його батька, князя Михайла Михайловича Вишневецького, чию генеалогію М.Грушевський прослідковує до турово-пинських Рюриковичів (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.5, ст. 29-30, К., “Наукова думка”, 1993.), із донькою молдавського господаря Ієремії Могили Раїною. Шлюб цей був ланкою в ланцюгу його зовнішньополітичної, так би мовити, “вишневецько-молдавської” (J. Widacki, st.19) авантюри, котру енергійний князь з успіхом суміщав із досить інтенсивним освоєнням задніпровських маєтностей, супроводжуваних нерідко з’ясуванням стосунків із сусідами. Поштовх до молдавських аспірацій князя Михайла давала політична комбінація коронного гетьмана Яна Замойського, проведена ним іще в 90-х роках 16 ст. В результаті її на троні Молдавії, васальної держави стосовно Туреччини, опинився підтримуваний Річчю Посполитою Ієремія Могила (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.7, ст. 206, К., “Наукова думка”,). Очевидно, М.Вишневецький відіграв не останню роль в інтронізації І.Могили, раз той у 1605 році віддав за нього свою дочку. Проте для збереження на молдавському напрямку сприятливого для Речі Посполитої стану речей потрібний був мир з Туреччиною. Князь Михайло натомість самовільно проводить разом з іншими спорідненими з Могилами магнатами бойові дії проти антимогилівської опозиції. Саме в цьому Ян Відацький вбачає причини подальшого загострення польсько-турецьких відносин, що врешті призвело до цецорської катастрофи восени 1620 р. (J.Widacki, st. 20).
Відомо, що близько 1616 р. князя Михайла отруїв підісланий православний монах під час його чергової інтервенції в Молдавії (J.Widacki, st. 21). Але ким підісланий? Кому могла бути вигідна смерть М.Вишневецького? Перше, що спадає на думку, читаючи Я.Відацького, - протурецькій партії в Молдавії, й звідси самим туркам; занадто ревносно, мабуть, відробляв зять І.Могили руку господарівни. Автор ризикує зробити однак інше припущення: не менш зацікавленою в смерті князя могла бути й Варшава. І не лише з погляду “збереження миру”. Шлюб Михайла Вишневецького з господарівною узаконював претензії на молдавський трон як його самого, так і його сина Ієремії, ставлячи таким чином М. Вишневецького на порядок вище від інших магнатів у придворному оточенні господаря. Але одна справа, коли “на господарстві” варшавська маріонетка, хоча й угонорована шляхетством Речі Посполитої, інша – магнат, який зріс в умовах “золотої вольності” Польсько-Литовської держави, та ще й зі спадковим авантюристичним характером, який, вибившись в монархи, взагалі міг не тільки перестати зважати і на султана, і на короля, а й (чому б ні?) заявити претензії на чималий шмат території Речі Посполитої, причому не лише на належні йому Задніпрянщину чи Волинь, де містилося його родове гніздо Вишневець, а й на чималі маєтності роду Могил на Поділлі й Київщині (Інформаційний бюллетень УПЦ КП, “Київський митрополит Петро Могила. 400 років з дня народження”. Грудень 1996р., ст.10). Крім того, в умовах дедалі зростаючого наступу католицизму в Речі Посполитій, надиханого вихованцем ієзуїтів, королем Сігізмундом ІІІ, піднесення в якості самостійного монарха такої рішучої особистості як М.Вишневецький - засновника перших на Задніпров’ї православних монастирів, Густинського і Підгірського (Ладинського), характеризованого Мелетієм Смотрицьким в творі “Тренос” (1610) як “вірного сина і стовпа православної церкви” (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, К., “Наукова думка”, т.6, ст 592-593) – могло дати новий поштовх православній опозиції. Всі ці разом узяті обставини могли підштовхнути Сігізмунда ІІІ до усунення князя Михайла. Так що, на думку автора, цілком можливо, що під рясою згаданого православного монаха міг ховатися агент “товариства Ісусового”.
Видимий же факт отруєня Михайла Вишневецького частково пояснює, на наш погляд, жорстокість, з якою Ієремія немилосердно катував православних священиків після відомих подій 1648 року.
Через два роки після смерті чоловіка, королівська канцелярія пригадала вдові князя Михайла судові справи і борги покійного чоловіка, віджививши 9 червня 1618 року судову справу про позов старшого королівського коморника Станіслава Мишки до Михайла Вишневецького “о незаплачене юркгелту певного золотих полских 600 (по 300 за 1612 і 1613 роки відповідно. – Ю.Р.)… водлугъ конституции року 1607 о процесе скарбовом уфаленое , так же и о незаплачене шкод таковоє ж сумы”(“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”, К., 1900, кн.14, док.15, ст.115-116). Деталей “скарбового процесу” князя М.Вишневецького і С.Мишки ближче не повідомляється. Гадається, сума 1200 злотих не була надто великою для княгині Раїни, аби та не змогла покрити борги покійного “злісного неплатника” – князя Михайла. Справа однак вирішилася дуже скоро, можливо навіть і за відсутності княгині - вже 11 червня 1618 року королівським указом Раїна Вишневецька була засуджена на баніцію. За законами того часу, баніція поширювалася й на її дітей, Ієремію та Анну. Про те, що це була королівська ініціатива, виразно говорить фраза з тексту указу – “з розказанъя і приданъя нашого и с повинности уряду своего тую баницию на помененных позваных (відповідачів – Ю.Р.) голосом вынеслымъ тут в Варшаве”. Згідно з указом, феодалів Речі Посполитої було зобов’язано, аби ті з удовою князя Михайла і з його рідними “яко з банитами… жадного сполку и обцованя не мели, оных в домах и маетностях своих не переховывали, рады и помочи имъ ни в чомъ не додавалы”(Там же). Таким чином, спадкоємець молдавського престолу, що не відбувся, він же майбутній “задніпровський державця”, ще за малих літ уперше опинився поза законом.
Із смертю княгині Раїни (1619 рік) пов’язується переказ про так звану “материнську клятву”, начебто порушену Ієремією. Переказ часто обігруваний і в українській “народницькій” науковій традиції, і в художній літературі (І.С.Нечуй-Левицький, “КнязьЄремія Вишневецький”. Зібрання творів у 10 томах, К., “Наукова думка”, 1967, т.8, ст.149). В основі його, гадається, лежить цілком реальний документ від 18 січня 1619 року, даний Раїною у Вишневці на фундацію Мгарського монастиря – на виконання, як йдеться в тексті документу, волі її покійного чоловіка. В тому документі княгиня Раїна записала зокрема таке: “А кто бы мєл ту фундацію нашу нарушати и касовати в потомные часы и одыймовати то, що есми надали разъ тымъ святымъ мєстамъ, або на старожитную благочестивую восточную православную вєру нашу наступовати и отмєняти хотєлъ, теды нехай на немъ будетъ клятва св.отецъ, 318, иже в Никеи и разсудится тотъ со мною предъ маестатомъ Божіимъ”( цитовано за текстом, наведеним К.Бочкарьовим. “Очерки…”, М., 1900, ст. 27-28). В найпоширенішій версії переказу Ієремія порушив клятву триматися православного сповідання, дану ним у дитинстві помираючій матері. Тим часом немає жодного документального свдчення, що Ієремія справді давав таку клятву при згадуваних переказом обставинах. Невідомо також, де знаходився малолітній Ієремія в цей момент – в Вишневцю, Лубнах чи деінде. Відомий лист митрополита Ісайї Копинського до молодого князя містить лише докір у відступництві від віри матері й предків, не більше (Бочкарьов, ст. 28). Та навіть якщо й справді Ієремія давав таку клятву, то навряд чи пам’ятав, стверджує К.Бочкарьов (“Очерки Лубенской старины”, М., 1900, ст.28). Бо було тоді йому не більше шести-семи років - врешті-решт що з дитини взяти? Що ж до згаданого фрагменту з фундаційного документу, то на підставі документальних свідчень і результатів досліджень українських вчених Кирила Бочкарьова і Олександра Лазаревського автор схильний вважати: князь ніяким чином не порушив заповіту матері, незалежно від того, знав він про нього, чи ні. Навпаки, його дії говорять про прагнення забезпечити мирне співіснування православних і католиків, а буцімто нав’язування Ієремією католицтва чи унії, переслідування православної віри й української мови слід віднести до того, що К.Бочкарьов називав “патриотическими клеветами”.(Там же, ст.37).
Критикуючи працю П.Куліша “Отпадение Малороссии от Польши”, О.Лазаревський характеризує наведені Кулішем дані про будівництво Яремою Вишневецьким католицьких костьолів як “більш ніж сумнівні” (А.Лазаревский, “Лубенщина и князья Вишневецкие”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.334-338), посилаючись на відсутність у відомих друкованих чи письмових джерелах будь-яких даних про побудову костьолів у Ромнах, Лохвиці чи Хоролі, як то стверджував П.Куліш. По-перше, вважав історик, це завадило б Ієремії приваблювати нових поселян у свої маєтності, особливо після придушення хлопських і козацьких виступів у 1637-1638 рр. По-друге, пише О.Лазаревський, “по-видимому, не для кого было их строить, так как католиков в Лубенщине много быть тогда не могло, кроме “дворни” Вишневецкого, разных его старост и прочих слуг… Может быть сомнение лишь относительно доминиканского конвента в Прилуках”, веде далі О.Лазаревський, але посилається на діаріуш шляхтича Опольського, в якому згадуються правобережне місто з такою ж назвою, котре певний час належало Костянтину Вишневецькому. Отже, робить висновок дослідник, окрім бернардинського кляштора в Лубнах інших католицьких культових споруд на Вишневеччині просто не існувало (Там же, ст. 338). Додати до цього Михайлівський костьол, побудований в Лубнах на честь народження сина Ієремії, майбутнього короля Михайла. Зрозуміло, що зовсім не будувати костьолів князь не міг – католицька половина його війська, запрошені іноземні майстри, купці мусили десь задовольняти свої духовні потреби. Натомість відомо, що Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі, зокрема Мгарський. О.Лазаревський згадує відповідний акт , виданий в травні 1636 р. (А.Лазаревский, “Лубенщина и князья Вишневецкие”, “Киевская старина”, 1896, №2, ст.212-217), К. Бочкарьов – акт від 17 лютого 1646 р., яким князь підтверджував раніше дану ним дарчу грамоту монастиреві на село Мгар; тим же актом Ієремія звільняв монастир назавжди від поборів з дарованого ним села (Бочкарьов, ст. 13).
Треба сказати, Ієремія мав досить підстав, аби обійтися з тією ж Мгарською обителлю в зовсім інший спосіб. За іронією долі ченці монастиря, заснованого на кошти Раїни Вишневецької, взяли активну участь у підготовці в 1637 році “кизимівського” погрому “задніпровської столиці” її сина. Погром, ймовірно, був інспірований “другом сім’ї” Вишневецьких, промосковськи орієнтованим Ісайєю Копинським, на той час скинутим з посади митрополита дядьком І.Вишневецького, Петром Могилою, в досить безцеремонний спосіб (взагалі, стосунки Петра Могили і Ієремії Вишневецького – тема окрема і, гадається, не до кінця досліджена). Однак коли десятеро монахів Мгарського монастиря, викриті у співучасті в бунті Кизима (виготовляли порох для ребеліантів), були засуджені до страти, Ієремія скасував смертний вирок (Бочкарьов, ст. 31). Відбудувавши зруйнований хлопами бернардинський монастир, князь піклувався про повернення ченців православних обителей, які, налякані придушенням бунтів, втекли в Московщину – “из страха кары за своевольство”, як вважає К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.32). Чи й справді, як той казав, знала кицька, чиє м’ясо з’їла, чи то був звичайний переляк? Однак відому відповідь князя ігумену Густинського монастиря (“Що мені до вас – живіть собі до моєї ласки”) автор схильний тлумачити як прояв християнського милосердя, беручи до уваги обставини загибелі його батька, принаймні зовнішні, про які Ієремія міг знати. Цікавим в цьому плані виглядає факт появи в 1640 році у досить крупному містечку Срібному (1830 дворів, за т.зв. “списком Пшездєцкого”) православного братства зі школою, шпиталем і будинком для проведення зборів (“Історія міст і сіл України. Чернігівська область”, Інститут історії АН УРСР, К., 1972, ст.644). Гадається, цього не могло статися без співдії чи принаймні дозволу Ієремії – адже братство виникло на території його приватного землеволодіння.
Показним є в плані релігійної ситуації на Вишневеччині факт заохочення Ієремією Вишневецьким цехового устрою. Як зазначає К.Бочкарьов, цехи в Лубнах та інших крупних містах задніпровських володінь князя були православними (для порівняння: в коронних землях Речі Посполитої, зокрема на Галичині, православним ремісникам було надзвичайно важко пробитися в цехи, де переважали майстри-католики). Як видно з акту І.Вишневецького “на цехи кравецький, швецький, кушнірский и ковальський в Прилуках”, датованого 20 січня 1633 р.(до нього ми ще повернемося), князь заохочував цеховий устрій, надаючи ремісникам нові права й вольності. Тим самим, якщо брати до уваги міркування К.Бочкарьова, гарантувалася недоторканість їхньої віри. Адже цехи в ті часи були не лише виробничими об’єднаннями і згуртовували цеховиків “не только в гражданском единстве, но и в отношении к своей приходской церкви, при которой они состояли… При существовании церковных братств союзы ремесленных цеховых имели еще большую связь с церковью и располагали средствами парализовать иезуитский прозелитизм” , зазначає К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.12).
Отже, коли князь Ієремія бажав, аби люди нормально працювали, а, значить, маєтності давали стабільний прибуток, то він не міг не розуміти, що тягнути простолюдинів, а чи й шляхту, тим більше козаків, які були у нього на службі, притьмом і силоміць до католицької віри було просто економічно невигідно. Більше того, у 1647 р. він подає скаргу в сеймовий суд на ректора переяславського ієзуітського колегіуму Міхала Добровольського за присвоєння отцями-ієзуітами його села Прохорівки ”(“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.37, ст.190-192).
Таким чином, виходячи з викладеного вище, у автора немає підстав стверджувати, що князь Ієремія Вишневецький якимось чином провокував релігійну ворожнечу в своїх задніпрянських володіннях. Навпаки, всі його дії свідчать про наявність доброї волі, хай навіть з прагматичних господарських міркувань.
Процитуємо тепер бодай фрагмент зі згаданого вище цехового акту, виданого князем у січні 1633 року (йому тоді йшов 21 рік) і опублікованого О.Лазаревським у “Чтениях…” (К., 1902, ст. 203). “Вєдомо чиню тимъ моимъ листомъ, кому би о том вєдать надлежало, ижъ я, хотячи в якъ наилутшомъ порядку мєста мои украинние имєти, а именно цехи разние при давних обичаях зоставляю , также права и вольности надаю, якъ и мєсту моему столичному Лубнямъ, то есть цехам совокупним з собою – кравецкому, шевскому, кушнєрскому и ковалскому. Волно им цехмистра зъ братiи своей кого пожелаютъ избирать и оному во всемъ послушними буть, канонов два як содержитъся между ремесныками, на год розситить и на ихъ пожиток обратить, единъ канон на воскресенье русское кадей тры, або на святыхъ Козми i Дамияна, с которих повинни, якъ обичай состоитъ, свєчи поставнiе давать”…
Аналогічною мовою писаний поданий нижче “Акт на цех резницкий в Прилуках” від 21 грудня 1636 р. Обидва документи знаходяться в Румянцевському описі у вигляді “копіи с полского діалекта” і підтверджені полковим канцеляристом Яковом Сергієнком. Звернімо увагу: йдеться саме про копію, а не переклад. Можливо, про транслітерацію з латини на кирилицю. А тепер порівняймо “полскій діалект” наведеного фрагменту із старокнижною мовою, скажімо, “Самовидця” – і навряд чи після цього можна однозначно стверджувати, що молодий Ієремія забув “руську” мову, виховуючись змалечку в ієзуітській колегії, а в юності, що називається, “не вилазячи” з Європи. Тобто, умов для “зради рідної мови” у князя було більш ніж достатньо. Для порівняння: О.Лазаревський в тому же томі “Чтений…” поряд з актами Ієремії подає акти воєводи Якова Собеського і Петра Комаровського, який служив у магната Яна Жолкевського, але в перекладі “съ подлинныхъ полскыхъ на русской язык”, виконаному писарем Баришовської міської ратуші Василем Якимовим. Тут же – акти на шевський цех у Гадячі від 1642 і 1645 років, писані відповідно Стефаном Ковальським, людиною каштеляна краківського Станіслава Концпольського, інший – самим каштеляном; обидва акти “переводилъ с подлинного полского судья земский Феодор Война”.
Прилуцький акт від 20 січня 1633 р. для нас цікавий не лише тим, що ставить під сумнів популярний пропагандистський стереотип Ієремії Вишневецького. З акту, писаного, ймовірно, в Лубнах, видно, що намір облаштувати там свою столицю виник у князя досить давно, і, мабуть, іще до набуття повноліття. Можна припустити, що Ієремія вже дізнався від того ж князя Костянтина, свого опікуна, яку спадщину він втратив у Молдавії зі смертю батька, отже, господарська заповзятливість Яреми виглядала би як прагнення надолужити втрачене. Якщо так, то слід визнати: Ієремії це справді вдалося.
Напередодні вибуху Хмельниччини, за різними підрахунками, на території України-Вишневеччини знаходилося від 52 до56 населених пунктів різної величини. Багато з них заново виникли на місці осад, зруйнованих монголо-татарами ще в ХІІІ ст.(Чорнухи, Горошин, Лукомль, Снятин, Сенча). В крупні промислово-торгові центри перетворилися Лохвиця, Пирятин, Ічня, Варва, Срібне - кількість господарств у цих містах перевищувала тисячу (за підрахунками К.Бочкарьова (“Очерки…”, ст.33), кожне господарство в середньому нараховувало до п’яти чоловік). Не була винятком і князівська столиця Лубни (2646 господарств і 40 млинів). К.Бочкарьов наводить цілий список цехів, що існували тоді в Лубнах, як підтвердження “процвітання тогочасної культури” (Там же, ст.35). Найбільшим же торгово-промисловим центром Вишневеччини стали Ромни. Відбивши це занехаяне містечко в 1644 р. у коронного маршалка Адама Казановського, Ієремія побудував у ньому твердиню замість старих оборонних споруд, розмістив гарнізон, активно почав розвивати торгівлю й ремесла – ковальське, кравецьке, ткацьке. Роменські ювеліри стали відомими за межами Вишневеччини, кількість господарств у місті сягнула 6000, був побудований двір для приїжджих купців.
На жаль, мало відомо, як велося сільське господарство у Вишневеччині. К.Бочкарьов наводить розмір тамтешніх податків – п’ять талерів за господарське право (“ліцензія на індивідуально-трудову діяльність”? – Ю.Р.) та два червінця за оренду млина щороку (“Очерки…”, ст. 34). При цьому не зазначається, які повинності мали нести ті, у кого термін слобід вичерпувався, яким був обсяг панщини, на якому праві врешті-решт обсаджувалися села в краї. Однак зростання кількості слобожан свідчить, що згадані умови проживання були в принципі прийнятні для переселенців з Правобережної України, як для селян, так і для городян. Жителі ж приграничних міст, таких як, приміром, Чигрин-Дубровський, взагалі звільнялися від будь-яких податків на 20 років, однак в умовах близькості Дикого Поля були зобов’язані підтримувати у справності оборонні споруди, нести службу по охороні міста тощо (Указ І.Вишневецького від 20 березня 1636 р., текст наведений К.Бочкарьовим в “Очерках…”, ст.34, прим.3).
Про підсумки колонізаційної діяльності Ієремії Вишневецького можна судити бодай приблизно, порівнявши згадувані О.Лазаревським (“Лубенщина…”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.344) і Я.Відацьким (“Kniaz Jarema”, st.40-42) “подимні” списки, складені королівськими люстраторами напередодні повноліття Ієремії (1628 –1630 рр.) із так званим “списком Пшездєцкого”, точніше - “Реєстром самих лише осілих підданих князя І.Вишневецького ex originali inventari”, складеного для Михайла Сервація Вишневецького і опублікованого Пшездєцким у 1841 р. Приблизно, оскільки у частини вчених, зокрема у О.Лазаревського, він викликав серйозні сумніви. Втім, М.Грушевський цілком довіряв цьому документу (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.8, ч.2, ст 46-47, примітка 3. К., “Наукова думка”, 1993). У варіанті списку, що його подає М.Грушевський, нараховується 52 населених пункти різної величини, з яких у 11, в т.ч. в Лубнах, Ромнах, Хоролі, Лохвиці, Ічні, Пирятині кількість господарств перевищувала тисячу, а в п’яти доходила до тисячі (Монастирище, Полтава, Красне тощо). Показовим в цьому плані є приклад Красного, де станом на 1628 рік мешкало менш ніж 10 чоловік, - за І.Вишневецького воно за кількістю господарств перевищило ту ж Полтаву (995 господарств і 4 млини – відповідно 812 господарств і 11 млинів). Слід, правда, враховувати, що І.Вишневецький відібрав Полтаву у коронного хорунжого Олександра Конецпольського “способом кгвалтовнымъ и военънымъ”, - отже, в більш-менш, так би мовити, “готовому” вигляді. ”(“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.34, ст.181-185). При всьому своєму скепсисі стосовно цього документу, О.Лазаревський відзначає однак зростання населення Лубенщини за часів Вишневеччини більш ніж удесятеро. “При этом, - пише вчений, - в “списке Пшездецкого” видим поселения, о которых тарифы 1630 г. вовсе не упоминают, и в которых тем не менее по этому списку значатся до 1000 дворов (Монастырище, Ичня, Глинск, Сребное, Чернухи, Корибутов)” (“Лубенщина…”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.344). В свою чергу, Ян Відацький, порівнюючи згадані вище люстраторські списки з невідомим нам ближче документом, датованим 1646 р., відзначає зростання кількості населення “задніпрянських добр” князя Ієремії з 4,5 тис. до, відповідно, 230 тис. чол., які жили в 30 містах (з них 20 фортифікованих) і численних селах (Widacki, st.42).
Вчені висувають протирічні думки з приводу щорічних доходів з задніпровських маєтностей князя Ієремії Вишневецького. К Бочкарьов наводить цифру 195 тис. злотих на рік. Ян Відацький цитує В.Томкевича, котрий подає дані про 600 тис., вважаючи однак цю цифру перебільшеною – доходи князя Острозького-Заславського, котрий мав землі більше, ніж Ієремія, становили, для порівняння, близько 200 тис. злотих на рік. “Можна справді підозрювати, що Ієремії, будучи кращим, ніж Заславський, господарем, вдавалося мати зі своїх маєтків більше зиску, - пише Відацький. – Можливо, але також потрібно пам’ятати, що значна частина маєтностей І.Вишневецького була осаджена на правах слобід, а, значить, доходів князеві – на разі – не приносила” (Widacki, st.43).
В науковій літературі досить говориться про участь І.Вишневецького в міжмагнатських сутичках. У випадку з Ромнами князь, без сумніву, керувався необхідністю повернення відчужених батьківських земель. В інших випадках це й справді виглядає немотивованою агресією. Однак автору не відомо докладніше про природу стосунків князя Ієремії й інших жертв його наїздів. Чи могли ці магнати зіграти якусь роль у нещастях батьків Ієремії? Чи це просто прояви звичайної для тих часів “побутової сценки”, тільки в більших масштабах? Однак один такий наїзд вартий окремої згадки. 14 вересня 1635 р. війська князя напали на володіння коронного стражника Самійла Лаща, скориставшись його від’їздом на сеймовий трибунал. (“Чтения в историческом обществе Нестора-летописца”, Акты “книг записей коронных Литовской метрики”,К., 1900, кн.14, док.28, ст.174-175). Ймовірно, це була відповідь на якийсь наїзд Лаща в землі Ієремії, або його кревних. За словами Я. Єрлича, які наводить М.Грушевський, С.Лащ і справді“з княжатами Вишневецькими… великі мав війни, насилав на їх маєтності, грабував, збирав, нищив" (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, К., “Наукова думка”, 1993, т.8, ч.1, ст. 104). Молодий Ієремія виявився єдиним, хто зважився оружною рукою відповісти на безчинства коронного стражника, улюбленця й правої руки каштеляна краківського, гетьмана Станіслава Конецпольського ще за життя останнього. Злочини С.Лаща, якого 236 разів засуджували на баніцію і 37 разів позбавляли шляхетського звання, були настільки очевидні, що розгляд справи про цей наїзд І.Вишневецького (пізніше він відібрав у С.Лаща ще й канівське староство) неодноразово відкладалася сеймовим судом і врешті-решт була благополучно похована. Інші ж магнати, напр. київський воєвода Тишкевич, зважилися “відігратися” на Лащеві тільки після смерті його покровителя. Між іншим, Б.Хмельницький в листі до С.Лаща від 29 липня 1648 року (судячи з тексту листа, Лащ у якійсь не знаній нам ближче ситуації врятував Хмельницькому життя; отже між ними були якісь досить близькі стосунки), прагнучи схилити коронного стражника на свій бік, обіцяв йому віддати в маєтності всю Вишневеччину (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.19, ст. 59-61).
Вище вже згадувалися про гарантії православним та заснування в Срібному православного братства. На жаль, нічого не відомо про культурну діяльність князя, а щодо його освіти, то насамперед згадується військова, отримана в Голандії. Саме звідти Ієремія запозичив таку фортифікаційну новинку того часу як редут, застосовану пізніше під Берестечком. Однак, здається, питання культури не були чужі князю, якщо навіть йому було й не до меценатства. "Каталог стародруків, виданих на Україні" (Вид-во при Львівському держ.університеті, видавниче об’єднання “Вища школа”, 1981, п.230, 232, ст.54; п. 275, ст.60; п. 288, ст.61; п.353, ст. 68; п 373, ст. 70) згадує шість книг з присвятами князю Ієремії. Цілком можливо, що вони могли бути в його особистій бібліотеці. Серед їх авторів – Петро Могила, Кирило Ставровецький, Миколай Лавринович. Книги ці являли собою не лише панегірики, але й проповіді, прозові статті й вірші повчально- релігійного характеру. Десь за місяць до падіння Вишневеччини, 1 травня 1648 р. в Київській Лаврській друкарні вийшов текст вистави-декламації, виконавцями якої були слухачі класу риторики Києво-Могилянського колегіуму. Книга адресувалася князю Ієремії. І тут, гадається, було би доречно докладніше дослідити стосунки Їєремії з інтелектуальною елітою того часу, особливо, як згадувалося вище, з його дядьком П.Могилою.
* * *
Це лише деякі моменти з колонізаційної діяльності князя І.Вишневецького, на котрі автор має честь звернути увагу аудиторії. І все ж таки “задніпровська держава” князя досить швидко зазнала краху. Чому? І тут, на жаль, доводиться обмежуватися лише власними припущеннями й міркуваннями.
Мабуть насамперед тому, що Ієремія з самого початку залишався для цих країв чужим - зі своїми європейською освітою й вихованням, католицьким віросповіданням і мисленням “польськими державними категоріями”(Widacki, s.23). Хоча, як нам гадається в контексті викладеного вище, не таким-то вже й спольщеним був князь, як то прийнято й досі вважати. Але психологічний стереотип “ляха”, очевидно, спрацював на масову свідомість жителів Задніпров’я безвідмовно. А своїми діями (хоча цілком законними, з точки зору тодішнього права) під час придушення бунтів князь лише зміцнював його. Не останню роль могла зіграти агітація скинутого П.Могилою митрополита Ісайї Копинського. Цілком можливо, що саме Копинський, аби досадити П.Могилі капостями по відношенню до його племінника, через ченців заснованих батьками Ієремії монастирів підігрівав ворожість і підозрілість до князя серед населення краю (недаремно ж ченці дременули в Московщину після придушення повстання Остряниці!). І, очевидно, це вдалося, якщо згадати, що напередодні вибуху Хмельниччини Ієремія змушений був відібрати у підданих велику кількість самопалів.
Можливо, зіграли роль суто економічні причини, зокрема наближення терміну закінчення “слобід” для новоосілих поселенців, котрі, втікши з Правобережжя досить давно, боялися повернення старих порядків. Але могли бути зацікавлені в краху князя і король, на якого князь дедалі менше зважав; і сенат, де молодий князь дедалі частіше “показував зуби”; і окремі магнати Речі Посполитої, котрі не лише недолюблювали князя Ієремію за гордовиту вдачу, а й заздрили його багатству, що виникло лише внаслідок його господарності на пустинному Задніпров’ї; і, зокрема, магнат Єжи Оссолінський, якому Ієремія ще замолоду добряче попсував крові в суперечці стосовно його, Оссолінського, князівського титула, випроханого у папи (Widacki, st.70); і отці-ієзуїти, чий вихованець явно не відзначався ентузіазмом у бороьбі з “схизмою”. Нарешті – просто люмпенізована голота, якої завжди і всюди вистачало, яка залюбки живилася з грабунків, убиваючи все, що, як сказав класик, паном звалось, - без розбору статі, віку й віросповідання.
Князь Ієремія Вишневецький опинився таким чином у ситуації “один проти всіх”. Про катастрофу своєї задніпрянської столиці він дізнався вже в Житомирі – 15-тисячна орда “вовгурівців” зруйнувала Лубни, вирізавши майже все населення міста. Вже в 60-х роках ХІХ ст., писав К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.17-18), переказ про загибель Лубен підтвердився тим, що біля в’їзду на вал знайшли глибокі ями, суцільно заповнені людськими кістками. Вакханалія тривала – в липні 1648 р. і в лютому 1649 р. озброєні люмпени піддали грабунку Густинський і Мгарський монастирі (“Документи Богдана Хмельницького”. Вид-во АН УРСР, К., 1961, док.16, ст.56-57; док.51, ст. 107-108). Через 10 років після Лубенської різанини відновилася якась подобизна самоуправи в краю – першь п’ять полковників Лубенського полку, що змінювали один одного буквально через рік, не вміли навіть читати й писати. К.Бочкарьов наводить їх характеристику, дану літописцем Григорієм Грабянкою, котрий писав, що всі вони були “з гультяйського запорозького наставлення, которыє, з голоти ставши на началах,…имели всегда на мысли разграбление” (“Очерки…”, ст.18). В компіляції у Самійла Величка зустрічаємо зведення: коли в 1658 році війська московського князя Ромодановського грабували Мгарський монастир, перший полковник Лубенського полку Павло Швець і його адміністрація “забрали що могли зі свого добра і пішли геть з Лубен, розсипавшись світ за очі і полишивши в Лубнах самих убогих” (“Літопис” Самійла Величка, т.1, ст.235, К., “Дніпро”,1991), після чого безборонне місто спустошували московити. Тож не дивно, що за часи правління таких “народних обранців” Лубни ще не раз ставали жертвою московських і татарських нападів, а також “розборок” як претендентів на гетьманську булаву, так і окремих полковників.
І, мабуть, трагедією, а не виною князя Ієремії Вишневецького є те, що він нерідко перетворювався на патологічного садиста в запалі помсти за свій зруйнований світ. Так, Ієремії вдалося знайти й посадити на палю призвідця Лубенської різанини Лисенка-Вовгура; він витяг на собі практично безнадійно оборону Збаража від козацько-татарських військ; добряче пошарпав підрозділи Максима Кривоноса; нарешті князь зіграв одну з основних ролей зі своїми трьома гусарськими і дев’ятьма козацькими хоругвами в битві під Берестечком (Widacki, st.250). Однак задніпровських маєтностей так і не повернув, померши в таборі під Паволоччю 22 серпня 1651 р. за нез’ясованих і досі обставин.
“На фоне народной дикости и шляхетской распущенности 17 ст. резко выделяется героическая личность Иеремии, - писав К.Бочкарьов у своїх “Очерках…” (ст.37), - и безвременно погибший противник Хмельницкого еще ожидает своего историка, который , “не ведая ни жалости, ни гнева”, очистил бы его имя и от патриотических клевет, и от преувеличенных католических панегириков”. Автор сподівається, що йому бодай дещо вдалося зробити в цьому плані в своєму короткому абрисі. Він також вбачає в появі у вересні 1999 р. копіі єдиного, як припускають вчені, прижиттєвого портрету князя Ієремії Вишневецького (оригінал – в Київському Музеї національної історії, копія – в Дніпропетровському історичному музеї) на виставці, присвяченій 1100-річчю Полтави, перший крок до історичної реабілітації Ієремії Михайловича, князя Корибута-Вишневецького.
2011.03.22 | Чучхе
Більше того: експерти часто називають його предтечою Симона Петлюри
2011.03.22 | thinker
Re: Більше того: експерти часто називають його предтечою Симона Петлюри
... і добре вважають...2011.03.22 | Sych
'Найвизначніший'? 6 Плюсів?! Люди показилися.
2011.03.22 | Sych
Цікаво чи це все наукодєліє не діло поляко-еуро грантів.
2011.03.22 | Shooter
так-так, євро-ґранти поїдають ваш моск
дивлячись на Ваші репліки це неважко зауважити.2011.03.22 | Sych
Не мій, а тих, хто їх кушаєт. Ви кстаті на грантах не сидите, нє?
2011.03.22 | Shooter
нє, я їх роздаю
ішшо вапроси?2011.03.22 | Sych
А, прикормлюєте дікарєй-с? Ну чьо, дєло даходноє.
2011.03.22 | Shooter
швидше рятую від остаточного здичавіння
не всім же займатися пропагандою супер-лібертаріанських казочок.2011.03.22 | Sych
Так їх, дикунів, в стойло, в стойло!
2011.03.23 | Sych
Роздавай Шутер гранти зі стрічечками, роздавай, а потім не дивуйся що бадвайзери
вам х*йню за твої ж (єуропєйських платників податків точніше) гроші втирають.2011.03.23 | nandi
саме так. Можна навіть нове слово в українську запроваджувати.
Грантівник -- гвалтівник тупуватих грантонадавачів.2011.03.23 | Budweiser
Як жe вас лібeрасти дістали?
Існує єдино правильнe бо вірнe вчeння Донцова, дe всe зрозуміло - хто ворог, а хто друг. А тут усілякі європeйські лібeрасти воду каламулять, людeй баламутять і від єдино правильного вчeння відволікають. Трeба від всіх цих грантоїдів і взагалі від усіляких західних впливів китайською стіною відгородитися!2011.03.23 | Sych
Угу. В городі бузина, а в Києві дядько. Пішітє ісчо!
2011.03.23 | Budweiser
Ви українською пишіть. Я суржика нe розумію
2011.03.23 | Sych
І це снобло когось ще буде вчити?
2011.03.23 | Budweiser
брись моська. З грубіянами нe спілкуюсь
2011.03.23 | Sych
А кому ти нах*й треба, пропагандон фултаймний?
2011.03.24 | Budweiser
Я сказав брись моська зі своїм тупим монгольсько-англійським суржиком
2011.03.24 | Hadjibei
Ярема Вишневецький - це польський різновид малороса
Хоч і ранішого часу.Очевидно, що Вишневецький прагнув стати королем. Але навряд чи він переніс би свій престол із Кракова до Києва. Те, що він "наш" історичний персонаж - це само собою зрозуміло. Серед претендентів на польську корону "наших" було понад половину. Так само як "нашими" були Розумовські чи Безбородьки пізніше Вишневецього.
Українська історія - взагалі чудова річ із погляду "що було б, якби..."
2011.03.24 | Budweiser
малоросом сeбe якраз Хмeльницький вважав
принаймні у листах до "вeликоруського єдиновірного царя від малоросійського народу".А Ярeма був "руським князeм з військом руським" як про нього сучасники писали. Звісно що ні один з них нe був "щирим українцeм" у часи коли національної свідомості щe нe існувало.
Хмeльницький був шляхтичeм, якого доля закинула очолити козацькe повстання проти шляхти, головно магнатів на зразок Ярeми. А Ярeма був князeм, нe простим шляхтичом, який розширював свою дeржавку на Лівобeрeжжі, і який звісно що поборював козацькe повстання якe було спрямованe в пeршу чeргу проти нього.
Вони обидва були учасниками громадянської війни які воювали по різні сторони барикади з огляду на конфліктні станові інтeрeси. Протe, один з ниx засeлив Лівобeрeжжя, а другий зі своїми татарськими союзниками пeрeтворив більшу частину України на пустку.
Hadjibei пише:
> Хоч і ранішого часу.
> Очевидно, що Вишневецький прагнув стати королем.
Нe мав він можливості зробити цe до 1648 і нe міг нe знати. Аджe цe була виборна посада і шляхта вибирала слабкого гравця який нe міг підірвати її станові інтeрeси.
2011.03.24 | igorg
О! Приїхали. Так, колонізував, але як шляхтич в інтересах Польщі.
Відповіддю на його доброту стало загальнонаціональне селянське повстання. Я завжди ці невдячні холопи-українці не розуміли яке їм щастя будує Ярема руками жидів-намісників.