04/20/2011 | Михайло Свистович

Нервова реакція голови фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександра Єфремова з приводу чергового проголошення в українському інтернеті чергового Дня гніву надихає. Ні, не тому, що дає надію, нібито 14 травня в Україні розпочнеться революція, яка змінить чи то лише саму владу, чи то й суспільні стосунки. Бо саме цього пан Єфремов може не боятися і спати спокійно. Нічого епохального 14 травня не станеться. В кращому випадку відбудуться відносно чисельні, як на нинішній час (і непорівнянні за кількістю демонстрантів не те що з «Повстань, Україно!» часів Леоніда Кучми, яка слабшого за Януковича Кучму, до речі, не повалила, але й з протестами проти Податкового кодексу часів Віктора Януковича), мітинги в Києві та ще кільканадцяти містах. В гіршому – невеличкі акції лише у столиці та кількох обласних центрах.

Українці тим відрізняються від інших, що не відповідають за свої слова. Не всі, звичайно, але величезна їх кількість. Безвідповідальність, гетьманство і неадекватність стають чи не найголовнішими нашими рисами. Ми вже дійшли до того, що єгипетські та лівійські араби з берберами чи єменські бедуїн випередили нас за ступенем відповідальності та адекватності. І це при тому, що чимала кількість учасників їхніх протестів були просто неписьменними, а лівійці і, меншою мірою, єменці взагалі продовжують жити племенами, які часто конфліктують одне з одним. І наш блідий вигляд не в тому, що в них стався вибух народного гніву, а в нас – ні, а саме в ступені відповідальності та адекватності. Там безліч дрібних груп зі своїми поглядами, інтересами, лідерами і «безлідерами» змогли виробити адекватний спосіб спільної поведінки, що влаштовував і прозахідно налаштовану молодь у джинсах і бейсболках, і бородатих ісламістів в халатах і тюрбанах. Що єгиптяни, що лівійці, що єменці налагодили спільну стратегію дій і правила швидкого прийняття та виконання рішень, які ніхто навмисно не порушував (не плутати з невмілим виконанням через недосвідченість, неналагодженість комунікації тощо). Що у Єгипті, що в Лівії, що у Ємені був проголошений так званий День гніву, і цього дня люди масово вийшли на вулиці, аби вже не йти з них, і події від цього дня розвивалися по зростаючій.

Українці б не були українцями, якби не запозичили іноземний досвід з українською специфікою. Ми ж не безграмотні бедуїни, ми – мешканці центру Європи, а тому в нас кожен лідер знає, як саме треба діяти, при цьому переконаний, що тільки він має рацію, а тому, щоб там не відбувалось, які б спільні рішення кимсь не приймались, діятиме на власний розсуд так, як йому заманеться. Нас (і то далеко не всіх) вистачило на адекватне й відповідальне об’єднання лише на короткий період – від «України без Кучми» до Помаранчевої революції (і саме тоді протестним силам вдавалося вести за собою народ й здивувати весь світ відповідальністю, витримкою та дисциплінованістю). А зараз ми вже не ті. Ми вже «розумні й досвідчені». Ми знаємо, що «Помаранчева революція нічого не дала», а тому треба діяти не так. Як саме – знає кожен великий чи малий лідер, і в кожного з них ці знання відрізняються (часто разюче) від знань іншого лідера. Особливо багато знають «як треба» ті, хто ніколи нічого подібного не робив. Тому й День гніву в українців не один (ми ж не якісь там неотесані араби, бербери, бедуїни на верблюдах), а декілька. Як і останніх та рішучих боїв. Їх пора вже нумерувати – перший останній бій, другий останній, третій...

Спочатку останній та рішучій бій було проголошено під час протестів підприємців Генеральним Координатором Усіх Майданів Олександром І Данилюком Самопроголошеним і т.д., і т.п. як у мультфільмі «Мадагаскар». З однією лиш відмінністю від короля Джуліана, бо легітимність останнього визнавали усі лемури, чого Данилюку навіть від десятої частини присутніх на Майдані підприємців не дочекатись ніколи. Згадайте, скільки відгукнулась на його заклик з трибуни мітингу 29 листопада йти до Верховної Ради (того дня вона, до речі, не працювала), і скільки лишилося на Майдані на заклик Нацкоордради. Співвідношення склало, мабуть, 1:50 не на користь Данилюка. Або згадайте, скільки людей на заклик Данилюка взяли участь в мітингу 6 грудня, який не підтримала Національна координаційна рада підприємців України. І порівняйте з останнім мітингом (2 грудня), підтриманим Нацкоордрадою. Отримаємо приблизно ту саму пропорцію, що й 29 листопада.

Обіцяної Юлії Тимошенко Олександром Данилюком революції не вийшло. І не могло вийти, бо переважна більшість протестуючих прийшла на Майдан не за революцією, а за банальним забезпеченням свого права на працю. Однак Юлію Володимирівну охмурити легко, ще з 2001-го року пам’ятаю її схильність вірити у те, в що дуже хочеться вірити замість того, щоб прагматично проаналізувати. І на щось менше, ніж революція, вона уваги просто не звертає. Їй дуже хочеться вірити словам Данилюка, що «переважна більшість людей приїжджають до Києва з вилами і наполягають на тому, що у відповідь на репресії має початися революція із встановленням гільйотини на Майдані і відрубуванням голів тим, хто перешкоджає реалізації їхнього права на свободу і народовладдя», і вона не хоче бачити, що кількість людей, яка приїздить на акції проти репресій та інші акції, проголошені Данилюком, в десятки разів менше, ніж та кількість, яка приїздила на акції проти Податкового кодексу на заклик об’єднань підприємців. І вона не хоче замислитись, що, якби Данилюк мав рацію, то ці люди приїздили б і досі, аби вони були аж настільки готові до революції. А тому продовжує вірити (хоч може вже й не на 100%) Данилюку. А ще, можливо, читає інтернет і бачить там підтримку слів «Генерального координатора» в коментарях, і не розуміє, що ті, хто його не підтримує, не вважають за потрібне навіть встрявати в дискусію, а просто ігнорують, бо він для них не є величиною, гідної витрати часу на суперечки.

Віра Тимошенко в те, що їй потрібно (замість реальності), безмежна. Натомість люди, які малюють реальну картину, не мають шансів здобути її прихильність. Тому, наприклад, акцію 17 грудня проти політичних репресій Данилюк проголошує всеукраїнською. Інакше впаде в очах Тимошенко. «Всеукраїнськість» акції виявилась пікетом у 200 людей біля Адміністрації Президента, але ж Тимошенко чекає революції, тож черговий «останній й рішучий» бій» Данилюк пообіцяв на 22 січня. Тут сама дата сприяє можливості зібрати велику кількість людей, бо День Соборності на вулиці виходять відзначати і всі партії, і громадяни, а тому, розпіаривши в інтернеті свій заклик, можна створити ілюзію, що оце я, мовляв, стільки народу зібрав. На 22 січня Данилюк обіцяє похід на Київ, більше десяти мільйонів підписів на підтримку проведення референдуму про дострокове припинення повноважень Президента і Верховної Ради, обіцяє, що 22 листопада у порівнянні з акцією 22 січня буде видаватися дитячим садочком, що «ми будемо вимагати оголошення негайних виборів Президента і Верховної Ради» і «стояти там доти, доки вибори не будуть оголошені», а ще висловлює впевненість, що вибори до Верховної Ради відбудуться 27 березня 2011 року.

Однак люди, які виходять на вулиці, бо свято, не робитимуть (принаймні цього дня) революції. В підсумку людей зібралося чимало у порівнянні з 6 грудня чи 17 січня, однак у порівнянні з 22 листопада саме 22 січня виявилося дитячим садочком, тобто з обіцянками Данилюка вийшло все з точністю до навпаки. А ще не було ні десяти, ні навіть одного мільйона підписів, не відбулось ніякого стояння «доти, доки вибори не будуть оголошені», як не відбулось і виборів 27 березня. Зате на 27 березня був проголошений День гніву. Тільки вже не Данилюком, а новоствореною організацією з назвою «Опір». Насправді це «нове» виявилося добре забутим «старим», бо «Опір» – це ребрендинг кількох вже давно існуючих організацій, дружніх до «Нашої України» й особисто Валентина Наливайченка (декілька нардепів-нашоукраїнців навіть неприховано записалися туди як «прості активісти»).

Це був перший проголошений в Україні «День гніву». Весь інтернет наповнився закликами, супроводжуваними картинкою з перехрещеним українським та єгипетським прапорами, в соціальних мережах молоді люди жваво обговорювали й планували, що і як робити, але, якщо Данилюк проводив хоч якісь акції, «Опір» взагалі зробив вигляд, що нічого ніби й не було – ні шаленої реклами протягом місяця в соцмережах, ні закликів. Жодного гніву, навіть у вигляді пікетів, не відбулось, з соцмереж були ретельно вичищені всі заклики, як і з сайту самого «Опору» зникла будь-яка згадка про День гніву 27 березня, людям навіть не повідомили, що, мовляв, гнів переноситься. Лише в соціальній мережі Вконтакті залишається невичищеною одна група з назвою про День гніву 27 березня (http://vkontakte.ru/club23734266), останні дискусії про День гніву в якій припинилися за місяць до самого «Дня гніву». Та й сам опис групи змінився, там з Дня гніву залишився тільки шматочок, а після нього внесена провокаційна інформація про підприємницький автопробіг, де із закликом «Приходите, будет ЖАРКО!!!» пишеться, що «участники митинга через Майдан Независимости направятся к администрации президента и заблокируют ее машинами, которые принимали участие в автопробеге». При цьому адміністратор групи, який міняв її опис, явно уважно не перечитав, що писалося в описі про День гніву, а просто обрізав його по речення з якого, як йому здавалося, логічно можна буде продовжити інформацією про автопробіг. Скоріш за все зміна інформації у групі робилася механічно за чиєюсь вказівкою, а не від душі, бо ж нелогічно, коли опис починається українською мовою та ще й містить фразу «Набридла русифікація?», а продовжується російською без будь-якого переходу.

Не виключаючи, що після цієї статті та група може просто зникнути, як зникли вже численні заклики до Дня гніву 27 березня (в соцмережах той, хто ставив допис чи картинку, може його витерти), я скріншот, який додається у причепленому файлі.

Потім День гніву був обіцяний Коаліцією учасників Помаранчевої революції (КУПР) в заяві, де обіцялося, що «учасники автопробігу, які виїхали з Львова та Луганська до Києва, блокуватимуть Адміністрацію президента». День гніву був обіцяний КУПРом на 24 серпня – День Незалежності, якщо влада не виконає їхні вимоги: відмінити введення в дію Податкового кодексу як такого, що суперечить чинному законодавству, висловити своє ставлення до Пенсійного, Трудового, Житлового кодексів, відставка Азарова, Могильова, Табачника, Тігіпка.

Ніякого блокування Адміністрації Президента, звичайно, не відбулось, бо організатори автопробігу (а КУПРу серед них не було) його й не планували, і Дня гніву 24 серпня також не буде навіть, якщо влада й не виконає висунуті КУПРом вимоги.

Вже після КУПРу в соцмережах з’являється реклама ще одного Дня гніву – 27 квітня. Ініціатором його знову є «Опір», який вже «провів» День гніву 27 березня. Оскільки цього разу проведення заходу взяв на себе народний депутат Андрій Парубій, є надія, що, на відміну від 27 березня, все ж хоч що-небудь відбудеться. Дня гніву, звичайно, не буде, але хоч щось, а не так, як 27 березня, коли не відбулось просто нічого після такої гучної обіцянки й масованої реклами.

Зараз згадки про День гніву 27 квітня в інтернеті вже не знайдеш. Вона всюди замінена на День опору окупації. Мабуть, організатори самі зрозуміли, що така експлуатація поняття «День гніву» – вже не викликає довіри.

Але на цьому все не закінчилось. Тепер вже цю назву взяв на озброєння Олександр Данилюк і всюди поширив інформацію про День гніву, що й викликало таку нервову реакцію його тезки – Єфремова. Данилюк призначив День гніву на 14 травня і кличе народ до Верховної Ради. У вихідний день, коли в парламенті нікого немає. Це або якась сакралізація саме цього місця для протестів (вже вдруге Данилюк кличе людей до Верховної Ради у день, коли вона не працює), або банальне бажання зменшити чисельність іншої акції – «Вперед», яку народний депутат Наталія Королевська анонсувала теж під Верховною Радою, але у робочий день – 19 травня. Причому анонсувала раніше, ніж Данилюк свій День гніву.

Всім зрозуміло, що на дві великі акції поспіль частина людей не піде, а вибере якусь одну. Та й одночасна завчасна мобілізація на дві різні дати вносить плутанину, підозри, суперечки, що погіршує мобілізаційні можливості обох акцій. Схоже, що між Данилюком і Королевською відбувається конкуренція за увагу Юлії Тимошенко, причому Королевська не намагається з-за рогу нашкодити Данилюку, а просто робить свою справу, не звертаючи увагу на існування Данилюка, поступово втягуючи в свою орбіту все нові й нові підприємницькі організації та активістів, в т.ч. й тих, які після підприємницького Майдану ніколи вже у житті з Данилюком не матимуть справи. Робить вона це, правда, в стилі БЮТу – неправдиві пафосні заяви про начебто об’єднання організаторів підприємницького Майдану й автомайдану (насправді автомайдан організовували ті самі люди, що й податковий Майдан, тож їм немає потреби об’єднуватись, вони об’єднані вже давно), приєднання 250 громадських організацій, більшість з яких насправді не приведуть на акцію й двох людей... Але, попри цю маніпулятивну рекламу, в її орбіті є й реальні підприємницькі об’єднання, тоді як Данилюк може розраховувати лише на невеличкі і, як правило, далекі від підприємництва організації, які беруть участь ледь не у всіх протестах проти влади.

Загалом же всі ці ініціатори Днів гніву, використовуючи цю назву всує, справжньому гніву реально шкодять. Якби я їх не знав, то сказав би, що працюють вони у зв’язці з Єфремовим, який розігрує нервову реакцію як роль у спільній з ними виставі. Однак, ніякої вистави немає. Єфремов справді є настільки нерозумним, що вірить у свою маячню про Сороса. Ініціатори ж «Днів гніву» розумніші за нього (вони чудово знають, що ніякого справжнього Дня гніву у проголошені ними дати не станеться), але й цинічніші. Бо їхній «День гніву», на відміну від реакції Єфремова, є нещирим. Для них назва «День гніву» – це лише спосіб зібрати хоч трохи більше людей на свої акції, аби показати, що й вони щось можуть. Експлуатуючи цю назву, можна достукатись до сердець наївних людей, які клюнуть на цей гачок і відкладуть все, аби прийти на акцію. От тільки від того, що на ній буде на 5, чи навіть на 10 тисяч людей більше, нічого не зміниться. А от ціну за це заплатити доведеться чималу, і зветься вона профанацією самого поняття День гніву, яке означає ні більше, ні менше як початок безперервного процесу масових народних протестів, які призводять щонайменше до реальної загрози зміни влади. І після кількох отаких «Днів гніву» велика частина людей просто не відгукнеться, коли виникнуть умови для Дня гніву реального. Бо не повірить у справжність намірів організаторів.

А тішить у цій ситуації ступінь неадекватності Олександра Єфремова. На сьогодні він є опонентом громадянського суспільства, навіть борцем з ним. І завжди краще, коли тобі протистоїть нерозумна людина, яка не вміє адекватно оцінювати реальність. Іншими словами хворобі (а саме нею є для Єфремова громадянське суспільство) краще, коли її намагається лікувати той, хто не вміє встановити правильний діагноз й робити адекватні дії, або той, у кого не вистачає навіть розуму звернутися до фахівців. Реакція Єфремова свідчить як про його завищену самооцінку, так і про те, що в Партії регіонів не налагоджена аналітична робота й комунікація між відповідними партійними підрозділами і речниками. Інакше б Єфремов перед тим, як сказати свої слова, звернувся б до якогось відповідного відділу ПР чи експертного центру, який працює на регіоналів, і його б просвітили, що серед донорів, які фінансують громадянське суспільство в Україні є не тільки Сорос. Окрім Сороса є ще й Фонди Еберта, Мотта, Маршалла, Бьолля, Аденауера, є NED і PACT, USAID й ПАУСІ, SIDA та CIDA (відрізняються між собою як Швеція і Швейцарія або як Словаччина і Словенія), є програми, фінансовані посольствами США, Канади, Нідерландів та ін. країн, є ще багато-багато інших не-Соросів, і безліч борців з Єфремовим отримують фінансування звідти, не маючи ні центу від Сороса. Борців з Єфремовим – це в сенсі організацій громадянського суспільства, бо на боротьбу з Єфремовим чи його партією жоден Сорос чи не-Сорос коштів не дасть. Не втручаються вони в політику і не підтримують будь-які дії когось конкретно, натомість підтримують конкретні дії незалежно від того, хто їх вчиняє. А якщо хтось, взявши гроші на проект «Розкажи сусіду про його права у спілкуванні з міліцією», випустить на них листівки «Могильова геть», то потрапить до чорного списку донорів, і вже ні Сорос, ні не-Сороси ніколи грошей такій організації не дадуть.

Якби Єфремов не був таким зарозумілим і переконаним у своїй правильності бачення картини світобудови, він або сам набрав би в пошуку Гугля «фонд Сороса в Украине» (саме так – російською мовою, якою переважно послуговується Єфремов), або попросив би зробити це когось іншого. І побачив би на сайті Міжнародного фонду «Відродження» (так зветься фінансована тут Соросом донорська інституція) список всіх проектів, профінансованих фондом з 2001 року. І дізнався би, що серед отримувачів допомоги від Сороса є як противників Партії регіонів, так і прихильники, але ні тим, ні іншим Сорос не давав гроші ні на боротьбу з ПР, ні на її підтримку. Хай би Олександр Єфремов розпитав хоча б головного провідного політичного аналітика сучасної влади Андрія Єрмолаєва, у скількох заходах, профінансованих Соросом, той брав участь, може б тоді не з’являвся б йому Джордж Сорос в жахливих снах.

Або дав би Єфремов (не публічно, а самому собі) обіцянку сприяти присутності на експертних круглих столах членів своєї фракції , уряду, працівників Адміністрації Президента, запрошувати фінансовану Соросом громадськість на засідання комітетів, комісій тощо й дотримувався б цієї обіцянки. Зустрівся б з правлінням фонду Сороса в Україні, обговорив би можливості співробітництва. Дивись, і не таким би страшним видавався б йому Сорос. Бо все невідоме – лякає. Особливо, коли судиш про це невідоме по собі. Як Крихітка Єнот з відомого мультика лякався того, хто сидить у ставку. Так і хочеться порадити Єфремову словами з того мультика: «А ти посміхнись йому».

Але Єфремов цього не зробить. Бо відкритість, прозорість, демократія його не цікавлять. Бо вони заважають його фракції робити все так, як їм заманеться, не рахуючись з чиєюсь думкою. А ще він звик до іншого способу фінансування проектів – російського, коли кошти проходять не через банк зі здачею звітності й сплатою всіх податків, як це робиться в Сороса, а возяться готівкою у валізах, що потім закінчується не публічним оприлюдненням на сайті фонду змісту, сум й розробників проекту, а самогубством дипломатів, які відповідають за надання допомоги.

Проте страх Єфремова перед Соросом тішить. Страх – це прояв інстинкту самозбереження. І якщо сьогодні Єфремов чогось боїться, то завтра може задумається над тим, що треба робити якісь кроки (або, навпаки, не робити), аби ці страхи не стали дійсністю. Наприклад, не порушувати Конституцію, плутаючи голосування у Верховній Раді з грою на піаніно, не приймати кодекси всупереч законодавчо затвердженим правилам регуляторної політики, не подавати законопроектів про мови чи про вищу освіту, які викликають обурення великої кількості людей, не тримати на посадах Азарова, Табачника, Могильова, Тігіпка чи Бродського, які дратують народ своєю «простотою» щодо обробки городів чи галичан з немитими руками, не підписувати з Росією Митних союзів, які налаштовують проти влади саме активну частину населення, яка вже має досвід і участі в протестах, і перемог, не заводити абсурдних кримінальних справ за пошкодження плитки на Майдані чи перекриття проїжджої частини під час демонстрацій або за пошкодження пам’ятників діячам тоталітарного минулого.

А не задумається – отримає хаос. Бо в тому, що Україна до нього рухається, Єфремов має рацію. Тільки хаос цей буде керований не Соросом. Він взагалі керованим може не бути. Або, як в арабських країнах, з’являться керівники, про яких ще вчора ніхто не чув, і які народяться народною стихією, яка вихлюпнеться через краї чаші терпіння. Як не чув нещодавно майже ніхто про підприємницькі організації, які зорганізували та очолили підприємницький Майдан.

Хаос наближається, і причиною цього є політика партії, чию фракцію очолює у Верховній Раді Олександр Єфремов, а не гроші Сороса чи інших донорів. Якщо вже вчителі, які ніколи не протестували, а, навпаки, виконували вказівки начальства про придушення будь-якого вільнодумства у школах, вийшли на вулиці й наважились на сутичку з міліцією, то це означає, що партія Єфремова дістала до глибини душі багатьох. В іншій країні це вже б давно закінчилось революцією, але терпіння українського народу має великий запас міцності. Проте і він не безмежний, і терпець може урватися несподівано й непрогнозовано, і ніхто не знає, в якому саме місці. І ніякі репресії, ніякі спецслужби не зможуть зупинити вибух народної стихії. Чи зупинили завжди переляканих вчителів кримінальні справи проти учасників попередніх протестів? Ні. Ті самі вчителі, які ще вчора бігали вишуковувати своїх учнів на протесті проти законопроекту «Про мови в Україні» й погрожували їм всім, чим завгодно, через пару місяців вже самі перекривали проїжджу частину та ледь не пішли на штурм Кабінету міністрів. Бо це є психологія людини – коли терпець уривається, вона бодай на короткий час позбувається страху. І цього короткого часу цілком вистачить, якщо настане та точка кипіння, коли чергова акція будь-кого спричинить ефект снігової лавини, яку вже не зупинити. А яка акція стане тією іскрою, з якої виникне пожежа, ніхто не може передбачити. Як ніхто не міг передбачити, чим закінчиться самоспалення лоточника в країні, де протестів було значно менше, ніж в Україні, а рівень життя навіть вищий. Бо й лоточник цей був не першим і навіть не столичним, і самоспалення його не відрізнялось від інших таких самих актів відчаю у Тунісі. А от чомусь саме з нього все почалось в арабському світі. І оце «чому» не піддається жодному раціо, його не прорахує жоден геній чи жоден комп’ютер, щоб зупинити завчасно. Для уникнення цього є лише один спосіб – адекватна влада, яка чує кожного, як обіцяла, коли була опозицією.

P.S. З огляду на неадекватне сприйняття Олександром Єфремовим дійсності хотів був змінити назву статті. Бо раптом Єфремов, як і Табачник, вважає, що в Україні є два народи, або й взагалі усіх «хохлів» не вважає власним народом. Але передумав. Бо тих представників українського народу, які мають російське етнічне походження, розмовляють російською мовою і мають спільне з Єфремовим закінчення прізвищ йому також слід боятися. Бо ці громадяни України так само, як і, наприклад, нелюбі Табачнику галичани, потерпають від політики Партії регіонів. І на тому ж підприємницькому Майдані вони чудово знаходили спільну мову, і несприйняття ними влади було сильнішим за розбіжності у поглядах на історію, НАТО, мовну й культурну політику.