Милосердя і обов’язок допомогти!
04/28/2011 | Йосиф Сірка
Такі риси людяности як милосердя і почуття допомогти потребуючим дуже поширені у західному світі, де існують численні організації, які збирають різноманітну допомогу потребуючим – харчі, одяг, притулок, гроші і т.і.. Саме до таких благодійних організацій належить і Суспільна служба українців Канади. Спочатку вона займалася організуванням допомоги вихідцям з України, але з часу тзв. гласності вона допомагає також потребуючим в Україні. Філія цієї організації у канадському місті Торонто заснувала Фонд Поміч Україні. У своєму друкованому інформаційному звіті: Фонд Поміч Україні Суспільна служба помістила листи вдячности від дітей, інвалідів, дитячих будинків з різних областей України: Донецької, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Тернопільської, Харківської.
Читаєш ці листи і так стає прикро на душі. Саме останнього тижня у світовій пресі повідомили, що у британській столиці Лондоні якийсь багатій з України заплатив досі найбільшу суму – 138 мільйонів американських доларів – за одне помешкання! Кілька років тому була інша сенсаційна вістка, мовляв, донька Кучми також у Великій Британії купила будинок за кілька сот мільйонів доларів. Ще раніше люди довідалися про кількасотмільйонний дарунок у вигляді золотої менори пана Рабіновича Ізраїлеві. Тут можна було б перераховувати не одні дуже резонантні вістки про мільйонні витрати оліґархів та бізнесменів з України, але про це всі знають. Та знає народ і про те, що більшість „піяністів” ВР України їздить на найдорожчих автівках, завдяки „скромним” винагородам за позичання, або й власнення картки, якою можна безкарно порушувати Закон України у ВР і поза нею.
Сьогоднішній світ таким став, що одні бісяться від добробуту, а інші чекають на подачки, які, зазвичай, отримують не від тих, хто має багато, але від тих, хто знає що таке голод, що таке безпритульність, безробіття, що таке нестача грошей, продуктів, води, здоров’я і т. ін..
Ми вже звикли до повідомлень про голодування, бідноту в Африці, але при сьогоднішньому владному режимові в Україні треба знову звикати до таких вісток, які з родючої української землі не повинні б ніколи з’являтися: „Кожного дня я приходжу в школу і бачу маленькі голодні оченята” – пише О.Кашуба, смт. Іванівка, Одеська обл.. Ці слова висловлені не у тридцяті роки минулого століття, але сьогодні в Україні і, певно, не тільки в Іванівці такі діти є, але й по різних селах та містах, де по вулицях ганяють на високій швидкості дорогі автомашини, за кошти лише одної з них можна було утримувати цілий рік один дитячий будинок!
За 20 років незалежності України вже понад половина населення, яка не зазнала „промивання” мозґів про „найгуманнішу, найсправедливішу, най-, най”- систему, становить більшість. Вона не зазнала системи, яка виховала мовби бездухих виродків, яким цілковито чужі риси милосердя та почуття потреби допомогти страждаючим. Саме ота лицемірна і нелюдська тоталітарна система спричинилася до того, що оліґархи витрачають мільйони, а то і мільярди гривень на предмети розкоші, на найдорожчі у світі авта, на люксусні помешкання в Україні та поза її межами, а в той час на вулицях України зростає кількість бездомних дітей і дорослих.
Саме тут постає питання: Звідки ж взялися оті бездухі, безідейні, ненаситні людські акули, які готові проковтнути сусіда аби мати його площу, взяти людське життя задля наживи, переїхати пішохода, аби не зменшувати швидкість, зректися мови, аби не викликати підозріння у нелояльності до окупанта!? Чому для „кнопкодавців” (вірніше власників карток у тзв. ВР України) та для пануючої „еліти” знаходяться кошти на підвищення і без того високої платні, а для шкіл, дитячих будинків, пенсіонерів, вчителів, лікарів – не вистачає бюджетних коштів!? Що робить молоде покоління, яке становить більше половини населення України, щоб змінити систему, яка не влаштовує більшість!? Як замінити безсердечних оліґархів та швидко збагатілих нахаб, злодіїв та кримінальних у владі молодими людьми, які здобували освіту ще за часів, коли не продавали дипломи та наукові звання, які пройшли вже науку в цивілізованих країнах Західної Европи та Північної Америки?!
Щоб знайти відповіді на ці питання – звідки, чому, що і як, то найкращим буде приглянутись до сусідів, які також пережили тоталітарну систему, які також мали свого „брата” – до словаків. Словаки, з історичного погляду, мали власну державу тільки від 1939 до 1944 року і то з ласки Гітлера. Звичайно, словаки ніколи не зазнавали чехізації, як україна русифікації, але висока національна свідомість була саме тим важливим чинником, який привів сьогодні незалежну 5-мільйонну країну до Европейського Союзу та забезпечив громадянам певний життєвий рівень, про який в Україні багато хто лише мріє. Звичайно, що є тут і хворі і безробітні. Але ця країна не очікує, щоб її дітей одягали та годували з-поза кордону. Незважаючи на те, що тут є національні меншини, які становлять біля 20% всього населення, словацька мова не підлягає дискусії – її вивчають і угорці, і роми, і русини-українці, і німці, і поляки, і чехи. Тут навіть собі уявити не можна, щоб міністром освіти став словакофоб, який буде закривати словацькі школи, який буде запроваджувати у школи та університети недаржавну мову! Певно запитаєте, як їм таке вдалося?
Дуже просто – тут позбулися старих комуністичних кадрів, колишніх працівників Державної служби безпеки та їхніх інформантів і співпрацівників. До влади прийшли сили, які зацікавлені у творенні словацької держави. Звичайно, що й тут відбулись першопочаткові скупчення капіталу, але не в такій мірі, як цьому було в Україні і тут таки владу і парламент творять не оліґархи, а голосують не картки в парламенті, але люди, які почуваються зобов”язаними перед виборцями!
Звичайно, що бідних і голодних можна знайти і в найбагатших країнах, але не можна змиритись з тим, щоб на найродючиших землях планети діти голодували, бо це не тільки гріх, але й злочин проти народа, який живе на цій землі споконвіку!
Народ, який зазнав протягом одного століття три рази голод, який за одне століття втратив біля 15 мільйонів людей від голодної смерті, не сміє терпіти владу, при якій можливі такі листи, як лист п. Кашуби про „маленькі голодні очі”.
Купувати за мільйони помешкання у далекій чужині, їздити на дорогих автомашинах, коли пенсіонер, який за тебе голосував не знає як звести кінці з кінцями – не етично і неморально!
Канадська виборча кампанія до Федерального парламенту прокинула молодь. Якщо 2008 р. у голосуванні взяло лише 37% молоді, то, згідно з опитуваннями, зараз їхнє число може настільки збільшитись, що це вирішить долю майбутнього уряду. Канадська молодь прокинулася і дехто зараз не радий, що вона ожила.
Може приклад канадської молоді стане для української молоді (це стосується не тільки студентів!) прикладом, бо, я переконаний, що прикладами Павлика Морозова, в Україні вже нікого не „захопити”, а своє потрібно не тільки захищати, вимагати, але й відвойовувати! Від лицемірів, які задля людського ока хрестяться або навіть йдуть у церкву, чи синаґоґу – даремно чекати милосердя, чи допомоги, бо для них важливіші Роль Ройси, Мерцедеси, Ламборґіні, Ферарі, Кадилаки, дорогі годинники та інші цяцьки не щоденної потреби!
Торонто, 28.4.2011 р.
Відповіді
2011.04.29 | ОЛЕСЯ
Re: Ми хочемо милосердя від чужинців?
Дорогий пане Сірка! "Завдяки" Кучмі Україна має "громадян", а не українців. Національність УКРАЇНЕЦЬ чи УКРАЇНКА не існують у внутрішніх паспортах. Такого не було навіть за совєтів. "Той" з України , що заплатив десятизначну ціну за помешкання у Лондоні це Рінат Ахметов ( гляньте тут http://www.dailymail.co.uk/news/article-1378394/SOLD-Ukraines-richest-man-snaps-Britains-expensive-flat--whopping-136MILLION.html ). Ані прізвище, ані ім'я - не українські. Він не українець. І таких як він "громадян"дуже багато у переліку багатіїв України. Парадокс ! Але нехай там, лиш би людиною був би. Кажуть, що він цикає на якісь проекти. Я голосно сміюся, коли люди наївно повторюють, що такі як він заробив свої мільйони вдалими оборудками. Треба знати звідки початковий капітал, а потім - говорити про інвестування. Справді звідки взявся Рінат Ахметов ? Хто його батьки, діди? Я знаю свій рід досить глибоко. Oдне скажу, що прадід був діловою людиною Галичини. Мав свої угіддя, заможну господарку, мав робочих і скакових коней, якими любувався і гордився. Однак він не поспішав "вкладати" десь поза батьківщиною. Міг, але навіть через думку йому не переходило, щось подібне. Він був українцем, він був патріотом і цим все сказано. Він працював для добра України, хотів, щоб і його нащадкам було добре жити у своїй хаті. Він вкладав у Просвіту, церкви, друкарство української книжки.Може, це була помилка, бо після закінчення Другої Світової війни "визволителі" забрали абсолютно все, що тільки потрапило до їх загребущих рук, недивлячись на те, що мій дідо бу інвалідом 2 групи СА, якого як "куркулького" сина кинули на гарматне м'ясо.А ці "нові гроші" - мудрі, вони думають, що скупивши найдорожчі квартали у світі, зможуть їх забрати з собою до гробу? Цього ще нікому не вдалося!
Якби вони були б правдивими українцями, чи навіть людьми, які мають виховане почуття громадянства і дійсно заробили цей гріш правдивим чи як приймято казати "старим шляхом" вони б жертвували та дбали, щоб довкола був рівень добробуту. Закінчу лише тим, що у на початку 80 тих депутатом міг бути найбільший дурень і неук. Люди , які себе поважали навіть знаходили 1000 і одну вимовку, аби не торкатися того бруду. Тепер ситуація змінилася. Треба бути або дуже багатим, або бандитом з примітивним інтелектом. Типова картина депутатського корпусу ПР, КПУ та іншого того мотлоху, який чинить зло. Та і їм прийде кінець!