05/09/2011 | Ольга Резніченко

(з нагоди візиту Патріарха РПЦ Кирила до Харкова)


Харківські журналісти жваво обговорювали заходи влади до приїзду глави РПЦ в «першу столицю» 8 травня. Багато міркувань викликало, як же буде розгорнуто сцену на т.зв. найбільшій в Європі площі: канонічно зі сходу – лицем до вождя світового пролетаріату, чи з єретичного заходу – спиною до Ілліча. Але як на мене, обидві позиції щодо пам’ятника Леніну від «патріарха путінського типу» Кирила Гундяєва, якого називають в російській пресі «кремлівським міністром по спасенію душ» і «амбітним місіонером - міліардером в рясі» будуть виправдані і глибоко символічні. На тлі брендової в ідеологічній парадигмі «Русского міра» «Перемоги» можна поговорити і про історичну роль РПЦ у встановленні диктатури пролетаріату, і про плідну співпрацю РПЦ з НКВД- КПСС –ФСБ, як вона плавно переростала на передовий загін партії влади «єдиноросів» по всій території колишнього Советського Союзу. Головна інтрига: чи встигнуть «законопослушні» Кернес з Добкіним до цієї «вікопомної» зустрічі задрапірувати площу у переможні червоні кольори. Не можна ж, щоби «першостолична» зустріч головного московського батюшки проходила без Молотів і Серпів! Бо це ж для нього головні інструменти самоаналізу!

Так от. Це насправді дуже цікаве питання: про спільне червоне єство - російського православ’я і більшовицької ідеології. Достатньо погортати праці хрестоматійних російських істориків Татіщева, Карамзіна, Ключевського, Соловйова і перед тобою відкривається таке, що волосся стає дибки: історія РПЦ в усій «красі», просякнута кров’ю, тортурами і терором. «Спокусливою єрессю анти християнства під розтерзаними ризами російського православ’я» назвав РПЦ визначний російський мислитель І.Ільїн, трансформовану в «ідеальне зло Леніна» і «реальне зло Сталіна» за Н. Бердяєвим, із сьогоднішньою її фазою в Росії – «православним більшовизмом». Служінням "идеалу Содомскому", «будовою вежі Вавілонської» називав прот. Г.Флоровський Москву Третьего Риму и Москву Третьего Интернационала – дві прірви. Про перетворення червоного фашизму у новий націоналістичний мілітантний фашизм, євразійський за виразом лиця і православний в дусі побутового сповідництва; однопартійний, з обов’язковою для всіх громадян історіософією, з азійським презирством до особистості, із запеклим запереченням всякої свободи в ім’я титанічного месіанізму одної шостої світу, під відновленим іменем «святої Росії» писав Ф.Степун.

Яскравою ілюстрацією оцінок РПЦ визначними російськими філософами може служити сьогодні факт, що саме з Московської Патріархії сьогодні лунають пропозиції відносно причислення до ліку святих найжорстокіших масових серійних вбивць «святої Росії» - Івана Грозного, Леніна, Сталіна і його підлеглого Жукова, які не по коліна, а по горло в крові своїх співвітчизників. «Так і хочеться нарешті вигукнути (по відношенню до Сталіна): "Святый праведный Иосифе, моли Бога о нас", пише в московській газеті «Завтра» священик РПЦ Дмитрій Дудко. І це абсолютно несуперечлива картина, враховуючи той факт, що Іосиф Джугашвілі був ініціатором відновленої РПЦ в 1943 році і на його честь співалися по церквах здравиці, а по смерті «вождя народів» 9 квітня 1953 року перед панахидою патріарх московський і всієї Русі Алексій сказав буквально наступне: «Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало.

Упразднилась сила великая, НРАВСТВЕННАЯ, общественная: сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет. Нет области, куда бы не проникал глубокий взор великого Вождя. Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные - его военному гению; люди самого различного труда неизменно получали от него мощную поддержку и ценные указания. Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума. Мы же, собравшись для молитвы о нем, не можем пройти молчанием его всегда благожелательного, участливого отношения к нашим церковным нуждам....».

Тож Московська Патріархія сьогодні існує абсолютно в тому ж вигляді, як вона була сформована за часів Сталіна, Хрущова і Брєжнєва: випестуване комуністами і гепеушниками червоно попівство під маскою благообразного православ’я. Це ілюструється до речі заявами патріарха Кирила під час його минулих приїздів до Києва , наприклад, про те, що не можна прирівнювати сталінізм і фашизм, Сталіна з Гітлером, оскільки російський народ поніс у війні великі жертви. Ці тотожні з путінськими патріарші заяви влучно коментує Валерія Новодворська «Для любого христианина недопустимо дозировать добро зло, делить зло на домашнее красное лучшее и на чужое черное худшее - полное кощунство. Христианство очень догматическое учение. Не может христианин проповедовать, что злодейство допустимо и ему есть какое-то оправдание».

Те ж, що червонопопівська Московська патріархія очолює ритуали поклоніння символічним ідолам: «невідомому солдату», «родіні-матері», «вічному вогню» у дні «перемоги» Червоної армії над Гітлером та християнськими народами Європи, поклоняючись зірці-пентограмі (символу сатани й антихриста) і пекельному вогню, який виривається з неї, засвідчує, що МП практикує і підтримує радянський ідолопоклонницький культ. Ця підтримка совєтських міфологем суголосна в цілому агресивному характеру РПЦ, який проявляється у підтримці насильства. РПЦ схвалює війни, убивства, освячує боєголовки. Під керівництвом православних священиків РПЦ і під гаслами «захисту християнства на Русі» періодично в Росії, а особливо в Москві, відбуваються криваві побоїща.

Напевно, жодний би західний церковний лідер від Папи Римського до Біллі Грема не ризикнув би сьогодні, після Другої світової війни сказати, як це зробив Кирилл, військовому льотчику, якого замучила совість через бомбардування Афганістану: «Військовий несе відповідальність тільки за виконання наказу. Присяга і клятва звільняє його від етичних питань. І церква має йому помогти в цьому». Напевно, в цей момент червоного батюшку в Гундяєві заступило його справжнє «Я» офіцера КГБ, агента впливу Михайлова, про якого згадував на сторінках «Комсомольської правди» інший колишній агент КГБ архімандрит Августин (Гундяєв починав як настоятель женевської парафії МП і настучав на старшого священика: «А женевский протоиерей-секретарь, заложивший о. протопресвитера, до сих мелькает по «ящику» и учит нас с экрана патриотизму... «Тише, тише, господа! // Господин Искариотов, // Патриот из патриотов, // Направляется сюда!».

«Яким би огидним не був більшовизм, але можна уявити собі дещо огидніше – більшовизм в ім’я Христа, - ніби передбачаючи майбутнє Росії початку ХХ1 століття, писав відомий російський мислитель першої половини ХХ століття Г.Федотов. – Методи ГПУ на службі церкви були б у тисячу разів бридкішими тих же методів на службі у безбожжя.» І чи не тими ж гепеушними методами: тиском, інтригами, травлею інакодумців та іновірців, підкилимними провокуваннями міжконфесійної ворожнечі на тлі гламурних виступів перед маніпульованою юрбою впроваджує чорносотенний патріарх кремлівську неоокупаційну ідею «Русского міра» під час свого чергового наїзду на Україну?! І може в цьому також є свій глибинний підтекст, що здійснює він цей «наїзд» на психіку своїх харківських фанів саме на площі, яка не одне десятиліття носила ім’я засновника ЧК-ГПУ Дзержинського!

Традиційно у своїх виступах перед широкою аудиторією, Кирил, виконуючи традиційну для РПЦ «охранительну» функцію, підтримує офіційну олігархічну владу, називаючи обурення в людей існуючим тоталітаризмом гріхом заздрощів і злоби. На той же гріх вказується журналістам, коли вони питають про годинники за під рясою за десятки тисяч доларів, і про його нестримну любов до розкішних авто, в тому числі до Ауді останньої моделі, BMW X5, мерседесів і лімузинів, Ленд Крузера тощо. Ті же журналісти, які дозволяють собі запитати Кирила про його первісне накопичення капіталу у вигляді не обкладеної через церкву податками торгівлю тютюном і горілкою, іменуються не інакше, як юдами. З цього незалежні російські інтернет-видання роблять висновок, що єдиним Богом для сьогоднішньої РПЦ є Гроші.

Патріарх Кирилл вже досить давно зарекомендував себе як прибічник злиття світської і церковної влади – небезпечної тенденції, яка загрожує відняти в людей основні свободи і оформити РПЦ в тоталітарний інститут придушення прав і свобод людини і громадянина.

Між іншим, Н.Бердяєв так описав цю концепцію принципового монізму в сенсі відносин між Церквою і державою: «…держава розуміється як функція і орган Церкви і держава отримує всеохоплююче значення. Принциповий дуалізм двох порядків – Церкви і держави, Царства Божого і царства кесаря, який залишиться до кінця світу, не визнається, стирається. Це одна з вічних спокус, яка підстерігає християнський світ, і на її підставі з’являються утопії, які приймають різноманітні форми – від теократії папської та імператорської до комунізму і євразійства. Євразійці називають це не теократією, а ідеократією. Ідеократія – це панування відібраної правлячої касти, яка претендує бути носієм істинної комуністичної ідеології.» Саме виходячи з тяглости православно-цивілізаційної євразійської моделі: Орда – Московія - Російська імперія - Совдепія - Русскій мір (Євразія) реалізується сьогодні російська геополітична стратегія, сутність якої прекрасно передав російський поет Х1Х століття А.Толстой:

«И время придет,
Уступит наш хан христианам,
И снова подымется русский народ,
И землю единый из вас соберет,
Но сам же над ней станет ханом!»

Тобто Московія, яка вийшла з Орди і яка увібрала в себе ідею східної деспотії і язичницького обожнення вождя, убравшись згодом, в силу політичних причин, у візантійську обрядовість, ніколи не змінювала своєї сутності: ні в добу опричнини Івана Грозного, ні в часи Всеп’яніших Соборів Петра Першого, ні в добу торжества «Самодержавія, Православія, Народності» династії Романових, ні під час червоного терору Леніна-Сталіна, ні сьогодні, коли вона тягне за вуха в свої обійми нашу країну, а вона, між тим, ментально, психологічно, з притаманним їй індивідуалізмом, кодексом приватності, множинною дискретністю і соборноправною церковною свідомістю абсолютно інородна і чужа цій східно-деспотичній моделі розвитку. Та як зазначає один з теперішніх ідеологів євразійської доктрини С.Пихтін: «Современному русскому сознанию... должна быть чужда философия мирного сосуществования, ...политическая стратегия по возрождению России не может быть не чем иным, как реализацией политики империализма. Признания заслуживает лишь такой мир, который является результатом, продолжением и подтверждением русской победы». Чи не цей, власне, месидж про «русскую Победу» доноситиме сьогодні до вірних УПЦ МП Харкова патріарх Кирил?