Чому не вимагати кращого? Відкриті завваги до Видавництва НаУКМА
05/11/2011 | Роман Сербин
У передмові до українського видання, Наймарк пише: “Питання геноциду, звісно, важливе для українців, і я сподіваюся, що ця книжка допоможе їм ясніше усвідомити його динаміку. Як українцям, напевне, відомо, польський юрист єверйського походження Рафал (Рафаель) Лемкін, який створив термін ,геноцид', говорив і писав у 1950-х роках про голод в Україні як чіткий приклад радянського геноциду.” Вище наведені слова Наймарка про свою книжку та про аналіз українського геноциду Лемкіним, вказують на важливі недоліки як оригінального англомовного видання книжки, так і його українського перелду. Коротко про обидві проблеми․
1) Недоліки праці Наймарка щодо українського геноциду.
Точна цитата англійськoго оригіналу Лемкіна такий: “What I want to speak about is perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest and broadest experiment in Russification - the destruction of the Ukrainian nation." В українському перекладі: ″Те, про що я хочу говорити, — це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації - винищення української нації.” Текст Лемкіна, під заголовком “Радянський геноцид в Україні″ був надрукований в Україні в різних виданнях і його можна знайти в інтернеті. Щоб вповні зрозуміти глибоке пояснення українського геноциду Лемкіним, треба прочитати його недовгу але змістовну статтю. Справа в тому, що коли Наймарк зводить український геноцид до нищення українського селянства, Лемкін аналізує його як нищення всіх складнових частин української нації, яку Сталін нищив як одну суцільну українську групу․
Заходи нищення української нації, Лемкін аналізує як чотиро-вістрянну атаку на українську націю: 1) нищення української інтеліґенції; 2) нищення українських церков; 3) нищення українського незалежного (доколгоспного) селянства, хранителів традицій, мови, літератури й національного духу України; 4) перемішання населення, щоб знищити етнічну єдність. Нажаль професор Наймарк не використав аналіз Лемкіна у своїй (поза тим) дуже важливій праці. В англомовній книжці, автор навіть не згадує, що Лемкін писав про український геноцид․
2) Недоліки українсього перекладу.
У вступній статті до українського перекладу автор висловив гарне бажання: “Питання геноциду, звісно, важливе для українців, і я сподіваюсь, що ця книжка допоможе їм ясніше усвідомити його динаміку.” Нажаль, після глибокого (хоча схематичного) аналізу українського геноциду Лемкіним, в розумінні україського геноциду, неповне осмислення того злочину Наймарком становить крок назад, а не вперед. Неправильним, на приклад, є твердження Наймарка (в передмові): “Виключення соціальних та політичних груп із формулювання цієї дефініції [геноциду – РС] ускладнило визнання голодомору в Україні, який, безсумнівно, був скерований проти українських селян в Україні та на Кубані (...), геноцидом.” Аналіз Лемкіна звертає увагу на те, що Сталін нищив українських селян не лише як соціо-економічну групу але, ще більше, як етно-національну, яка в тому сенсі була більше небеспечна для збереження його імперії. Ці твердження Лемкіна сьогодні підтверджені опублікованими документами․
І тут, при перевиданні знаменитої, але незавершеної, праці відомого американського історика для українського читача, видаництвом передового українського університетуту, приходить незрозуміле невикористання такої знаменитої нагоди й можливості для того, щоб дати в першу чергу, українській академічній та учнівській публіці справді завершений твір на важливу тему. Факт, що в свойому українському виданні Наймарк визнав доречність виступів Лекміна на тему саме україського геноциду вказує на те, що американський автор напевно був би погодився доповнити свій текст у світлі аналізу знаменитого юриста, який вложив поняття українського геноциду в рамки Конвенції про запобігання і покарання за геноцид, принятою ООН 1948 р. Лише в такому завершеному вигляді праця Наймарка могла б сповнити завдання допомогти ураїнцям ″ясніше усвідомити″ динаміку ураїнського геноциду, що обіцяв автор․
Можна припускати ще й таке, що з якихось причин (брак часу тощо) автор не міг би переробити своєї книжки. Але тоді є інші можливості. Таке доповнення, у згоді з автором, може зробити інший історик. Професор Шаповал, як відповідальний редактор українського видання, та як історик добре ознайомлений з темою українського геноциду (не лише голоду, але нищенням українських еліт, починаючи зі суду над вигаданою Балицьким і ҐПУ ″Спілкою Визволення України″ до остаточної чисткив КПбУ, церкви тощо) та знаючи концепцію Лемкіна, міг би дуже легко доповнити текст Наймарка. Такого рода співпраці практикуються в академічному світі. Треба було лише розуміння та доброї волі з боку видавництва․
1) Недоліки праці Наймарка щодо українського геноциду.
Точна цитата англійськoго оригіналу Лемкіна такий: “What I want to speak about is perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest and broadest experiment in Russification - the destruction of the Ukrainian nation." В українському перекладі: ″Те, про що я хочу говорити, — це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації - винищення української нації.” Текст Лемкіна, під заголовком “Радянський геноцид в Україні″ був надрукований в Україні в різних виданнях і його можна знайти в інтернеті. Щоб вповні зрозуміти глибоке пояснення українського геноциду Лемкіним, треба прочитати його недовгу але змістовну статтю. Справа в тому, що коли Наймарк зводить український геноцид до нищення українського селянства, Лемкін аналізує його як нищення всіх складнових частин української нації, яку Сталін нищив як одну суцільну українську групу․
Заходи нищення української нації, Лемкін аналізує як чотиро-вістрянну атаку на українську націю: 1) нищення української інтеліґенції; 2) нищення українських церков; 3) нищення українського незалежного (доколгоспного) селянства, хранителів традицій, мови, літератури й національного духу України; 4) перемішання населення, щоб знищити етнічну єдність. Нажаль професор Наймарк не використав аналіз Лемкіна у своїй (поза тим) дуже важливій праці. В англомовній книжці, автор навіть не згадує, що Лемкін писав про український геноцид․
2) Недоліки українсього перекладу.
У вступній статті до українського перекладу автор висловив гарне бажання: “Питання геноциду, звісно, важливе для українців, і я сподіваюсь, що ця книжка допоможе їм ясніше усвідомити його динаміку.” Нажаль, після глибокого (хоча схематичного) аналізу українського геноциду Лемкіним, в розумінні україського геноциду, неповне осмислення того злочину Наймарком становить крок назад, а не вперед. Неправильним, на приклад, є твердження Наймарка (в передмові): “Виключення соціальних та політичних груп із формулювання цієї дефініції [геноциду – РС] ускладнило визнання голодомору в Україні, який, безсумнівно, був скерований проти українських селян в Україні та на Кубані (...), геноцидом.” Аналіз Лемкіна звертає увагу на те, що Сталін нищив українських селян не лише як соціо-економічну групу але, ще більше, як етно-національну, яка в тому сенсі була більше небеспечна для збереження його імперії. Ці твердження Лемкіна сьогодні підтверджені опублікованими документами․
І тут, при перевиданні знаменитої, але незавершеної, праці відомого американського історика для українського читача, видаництвом передового українського університетуту, приходить незрозуміле невикористання такої знаменитої нагоди й можливості для того, щоб дати в першу чергу, українській академічній та учнівській публіці справді завершений твір на важливу тему. Факт, що в свойому українському виданні Наймарк визнав доречність виступів Лекміна на тему саме україського геноциду вказує на те, що американський автор напевно був би погодився доповнити свій текст у світлі аналізу знаменитого юриста, який вложив поняття українського геноциду в рамки Конвенції про запобігання і покарання за геноцид, принятою ООН 1948 р. Лише в такому завершеному вигляді праця Наймарка могла б сповнити завдання допомогти ураїнцям ″ясніше усвідомити″ динаміку ураїнського геноциду, що обіцяв автор․
Можна припускати ще й таке, що з якихось причин (брак часу тощо) автор не міг би переробити своєї книжки. Але тоді є інші можливості. Таке доповнення, у згоді з автором, може зробити інший історик. Професор Шаповал, як відповідальний редактор українського видання, та як історик добре ознайомлений з темою українського геноциду (не лише голоду, але нищенням українських еліт, починаючи зі суду над вигаданою Балицьким і ҐПУ ″Спілкою Визволення України″ до остаточної чисткив КПбУ, церкви тощо) та знаючи концепцію Лемкіна, міг би дуже легко доповнити текст Наймарка. Такого рода співпраці практикуються в академічному світі. Треба було лише розуміння та доброї волі з боку видавництва․