05/16/2011 | Всеволод Речицький

Ми не вміємо користуватися конституцією

Я тридцять років займаюся конституційним правом і ніколи не відходив вбік. Але лише десь останніх 3-5 років я думаю, що врешті зрозумів, для чого існують конституції. Тобто я знав доктрину, знав, що прийнято говорити, читати, писати, але по-справжньому я не розумів, для чого існують конституції. І коли раптом це зрозумів, я почав говорити своїм студентам, аспірантам, словом усім, кому тільки хотілося про це слухати. І врешті-решт я написав про це невелике есе і, фактично, хотів би просто переповісти, до чого я дійшов в сенсі цінностей конституціоналізму.

Я думаю, що ідея про цінності конституціоналізму виникає з дивного факту. Він полягає в тому, що Україна є надто занедбаною на сьогодні державою. За даними ООН, в Україні 78% населення належить до бідних. За іншими даними, Україна посідає 134 місце зі 180 за простотою сплати податків, 181 із 183 за зручністю оформлення дозвільної документації на будівництво. І Україна має передостаннє місце в Європі, тобто 39 із 40, за валовим продуктом на душу населення. Він у нас 2,7 тис. дол. на особу. Для порівняння, в Польщі десь 28 тис., в Росії – 10 тис., в Білорусі – 6 тис. Це настільки погано, що це вражає уяву. І починаєш думати, чому. Я думаю – тому що ми не серйозно ставимось до конституції. Ми не розуміємо, для чого існує конституція, не вміємо нею користуватися. І, власне, тому маємо такі прикрі результати.

Якби ви провели якесь таке міні-дослідження і опитали фахівців високого, середнього рівня і, можливо, студентів, аспірантів – будь-якого фактично рангу, вони би всі запропонували приблизно те, що давав колись радянський підручник з конституційного права, котрий казав, що конституція – це такий основний закон, який визначає структуру держави, організацію органів, їх функціонування, зв’язки між ними, їхню компетенцію, тип стосунків з людьми, з населенням, власне, з громадянами. Це було би приблизно класичне уявлення про конституцію – класичне в сенсі радянському. Я думаю, що це класичне радянське уявлення абсолютно не відповідає реальним фактам і реальним обставинам, тобто не відповідає справжній конституції, яка вона є або має бути. І я хотів би про це сказати кілька слів.

Я хочу почати з метафори. Існують конституції і Конституції. Тобто так само, як існують живопис і Живопис. Я наводжу студентам приклади, коли вони мені кажуть, що наша конституція, мовляв, не така вже й погана і що в американській і українські конституції приблизно про те саме. Я тоді кажу їм: якщо взяти картину якогось видатного художника і порівняти з етюдом якогось студента з харківського художньо-промислового інституту, то, фактично, і там, і там намальовано те саме – скажімо, соняшники. Але одна картина коштує мільйони, а друга – кілька сотень гривень. Ну, можливо, коштує стільки, скільки фарби. Я не люблю таких епатажних заяв, але вони якось у конституціоналізмі самі собою народжуються. Я собі часто нагадую, що колись, здається, Вуді Ален сказав, що все серйозне мистецтво придумане для розваги. І я іноді думаю, що, може, і право придумане все-таки для розваги і не можна зловживати серйозністю в праві. Так або інакше, хотів би показати вам, чому наша конституція більше нагадує той етюд з художньо-промислового інституту, ніж, скажімо, картину Ван-Гога – хоча би маленьку.

Я, власне, наводжу ці приклади, щоб показати нашу несерйозність у конституціоналізмі. Перш за все, конституція вживає такі речі, як український народ і українська нація, причому, очевидно, плутає їх. Конституція не розрізняє цих понять. У преамбулі йдеться про народ, у статті 11 – про націю.

Конституція закріплює відповідальність перед Богом юридичної особи – Верховної Ради України. Я знаю десятки конституцій, професійно мені доводиться їх перечитувати, це вкрадено – так, як студенти крадуть курсові роботи з Інтернету шматками. Це вкрадено з тих конституцій, де йдеться про відповідальність народу або фізичних осіб перед Богом. Ми не задумуючись поставили Верховну Раду, і виникла парадоксальна ситуація. Але ніхто не звертає на це уваги.

Стаття 3 конституції говорить, що найвища соціальна цінність в Україні – це людське життя. І далі йдеться про те, що держава докладає всіх зусиль, щоб розвивати права і свободи. Але повірте, що людське життя ніколи не буває, принаймні, в конституціях, найвищою соціальною цінністю, тому що всі соціуми, а держави тим більше, жертвують окремими життями заради спасіння якихось більш широких, більш фундаментальних цінностей. Якщо це розуміти буквально – а мої колеги з Конституційного суду часто наполягали, що це треба розуміти буквально – тоді як зрозуміти цю найвищу цінність життя людини? Це що солдат має відмовитися йти в бій, бо що він боронитиме – суверенітет, територіальну недоторканість? Власне, все це поступається життю. Він скаже: я можу загинути, а моє життя – це найвища цінність за конституцією, а конституція – це найвищий регулятор, який має пряму дію. Я хотів би сказати, що звучить це гарно – життя людини найвища цінність, але з правової точки зору це не серйозно. Це просто свідчить про те, що творці конституції, звичайно, не розважалися, але вони не дуже переймалися тим, про що вони пишуть. Таке моє враження в 1996 році. Я з ними тоді ще спілкувався, і, власне, говорю про це не перший раз.

Конституція забороняє будь-яке насильство над дитиною. Так і написано – будь-яке. Серйозна людина так не напише. Це ж конституція, це вищий регулятор. Дитина хоче лишитися ввечері в пісочниці, мама її забирає – порушує конституцію, бо не можна будь-як примушувати дитину: психічне насильство, фізичне насильство – будь-яке написано.

Є стаття про ідеологію. Написано, що жодна ідеологія не є обов’язковою для держави. При цьому студентів навчають, що в конституції є ідеологічна функція. Якщо верховенство права, скажімо, розділення влад – це не ідеологія, тоді що це таке?

І нарешті соціально-економічні права. Це не секрет, що вони відформатовані в Україні таким чином, що в нас чи не найширший перелік соціально-економічних прав у світі. Вони абсолютно радикальні, послідовні, повні, повномасштабні, розгорнуті. Але ж у нас, пробачте, бюджет десь під 35 млрд дол. Це приблизно бюджет одного великого американського університету, а в нас це весь державний бюджет. Це абсолютно безвідповідально писати про соціально-економічні права в певному масштабі як про реальні – такі, що мають захищатися в судах, і мати абсолютно крихітний бюджет. У нас взагалі не повинно бути ніяких соціально-економічних прав – при такому бюджеті, звичайно.
Влада не розуміє, як треба змінювати конституцію

Сучасні книги про конституціоналізм не дуже використовуються в навчальному процесі. Іноді їх навіть і академіки не читають. Вони почасти існують тільки на англійській мові або перекладені російською, але фактично вони не в навчальному процесі, про них просто не знають. Я маю на увазі, перш за все, книги Джеймса Б’юкенена, який одержав Нобелівську премію за те, що вирахував математично ідеальну конституцію і вона приблизно співпала з американською. Б’юкенен довів, що конституція американського типу є конституцією справжньою, тобто вона вибудовується самим ходом життя. Вона фактично побудована на здоровому глуздові, на інтуїції, але інтуїція була геніальною. Б’юкенен практично не вивчається в Україні. У нас величезний навчальний заклад. Ми готуємо на пряму кадри для держапарату. Ніхто з них практично не знає Б’юкенена. Книжки, скажімо, Джона Роуз «Теорія справедливості», книжки Хаєка, Роберта Нозіка були перекладені в Україні, але після того, як була створена конституція 1996 року.

Почасти я був одним з тих, хто першим їздив за кордон по програмах Фулбрайта, привозив книжки. Я був тоді експертом фонду «Відродження», ми включали ці книжки в переклади. Їх потім переклали українською. Але це все сталося після того, як була створена конституція України 1996 року. Я хочу сказати, що конституцію 1996 року створили люди фактично з радянською або пострадянською ментальністю, і вони не були обізнані з теорією. Вони могли би бути не обізнані з теорією, тому що Б’юкенена не було, коли писалася американська конституція. Але проблема полягала в тому, що в них не було, де взяти ці ідеї. Вони теоретично були недоступні, а практично Україна була соціалістичною і капіталізм можна було собі уявити тільки умоглядно.

Я веду до того, що конституція, як показує сучасний аналіз, – це Біблія ринку. Це не документ про демократію, хоча, здається, на перший погляд, що це так. Це не документ про ліберальну демократію і не документ, ризикну сказати, про свободу. Це документ про свободу, але лише в другому, так би мовити, підході. Тобто спочатку це документ ринку, причому ринку тотального.

Коли ми говоримо про конституціоналізм, то йдеться про заміну персоніфікованої живої влади людей, керівників, президентів, прем’єр-міністрів, канцлерів і такого іншого на просто правила гри. Оце треба розуміти буквально. Коли йдеться про конституціоналізм, це фактично такий собі етап в розвитку цивілізації, суспільства, конкретної держави, котра раптом зрозуміла, що найкраще не керувати людьми, а дозволити їм діяти, як заманеться. Тобто робити, як їм вигідно, як їм підкаже інтуїція, їхня освіта, їхні гроші, їхні впливові батьки або навпаки. І єдине, чого треба від них вимагати, щоб вони грали за правилами. Вони можуть бути конкурентними, агресивними один до одного. Але вони повинні грати за правилами, бути вільними, поважати цю гідність один в одному, тому що інакше розвалиться вся гра.

І тоді їм потрібна конституція. Це фактично замінник влади живої, персоніфікованої в людях, на владу абстрактну. Це правила гри. І я не боюся тепер порівнювати, що це справді схоже на правила гри в карти. Ти приходиш, сідаєш за столик. Якщо ти обдарований, граєш за правилами і встаєш з-за столика магнатом, а твій контрагент робиться нещасним, бідним і обділеним, бо ти виграв у нього. Ти просто сильний і ти зумів виграти. І повірте, що конституція – це є практично книжка, котра дозволяє людям вигравати один в одного. І коли Лех Валенса сказав, що він довго думав над тим, що таке ліберальна демократія, і врешті сказав: це боротьба всіх проти всіх за Гобсом, але під контролем права. Тобто «за Гобсом» – я додаю він себе, Валенса тоді, певно, не знав, хто такий Гобс.

Але це справді не співжиття, не консенсус, не злагода, це дійсно боротьба людей за виживання – в сенсі боротьби за їхнє персональне, конкретне, індивідуальне щастя, але під контролем права. І тоді суспільство ніби як паровий котел набирає тиск і починається ця дія. Конституції створені для активних суспільств. І ця ідея, що конституція є фактично документом ринку і все інше є похідним, ця ідея геть не прийнятна в Україні. Скільки, я пам’ятаю, витратив сил, боровся з головою робочої групи, котра творила конституцію 1996 року.

Пізніше я працював з іншими юристами. І врешті коли Ющенко захотів написати нову конституцію у 2007 році, мене викликали в секретаріат – я якось так таємно прославився, я не знав, як я їм став відомий – але вони сказали: сідай і пиши конституцію. Спочатку я написав концепцію. Це зайняло два тижні. Потім мене посадили в обстановці абсолютної таємності – я мусив писати конституцію. Я казав – ви мене звільніть від семінарів, бо в мене їх повно. Я кажу – вранці треба писати конституцію, а не після обіду. Кажуть – ні, ми нічого не можемо, це така місія таємна. Врешті я написав цей проект. Він був побудований на проекті, який я зробив для Українсько-американського бюро і для Харківської правозахисної групи в 1992 році.

Хочу сказати, що ті ідеї, якими я ділюся з вами, очевидно, я роблю це відкрито в себе в Харкові. І це якось розходиться. І я думаю, що в середовищі влади, в тих кабінетах на Банковій, воно теж доходить врешті до когось. І вони теж розуміють, що щось не так, що щось треба міняти. Але моя, особиста думка, полягає в тому, що вони розуміють, що щось не так, але ще не розуміють, як. Тобто негаразди вони усвідомили, адже це серйозно сказати, що не годиться конституція 1996 року і треба розробляти нову. Але я поки що переконаний, що як її розробляти, вони не мають жодної уяви. Тобто якусь мають, безумовно, але це не те, що має бути. Це не буде конституція для ринку.

Коли я кажу ринок, я кажу це в дуже широкому сенсі слова. Тобто, йдеться про ринок політичний – це демократія. Йдеться про ринок економічний і йдеться про ринок символічний – тобто свободу слова. Це такі три основних ринки і конституція однаково боронить усі. Вона боронить економічний ринок тим, що як кажуть класики конституціоналізму, що там не повинно бути жодного слова про економіку. Власне, там має бути заборона втручатися в неї.

Конституція встановлює заборону на втручання у свободу слова. Як ви знаєте, перша поправка до конституції США радикально вивела свободу слова за простір права і за простір політики. Вона просто заборонила розробляти, ухвалювати будь-які закони, які суперечать свободі слова. Це фантастичний прийом, найбільш сміливий. Але якщо говорити про проблеми України і Європи, бо Україна є частинкою Європи, то я би сказав так, що Україні загрожує до певної міри ця відданість Європі без врахування тієї обставини, що Європа сама по собі дуже відстає від США в сенсі захисту свободи слова. Ця ідея першої поправки насправді є універсальна. І я стверджую, що фактично конституціоналізм у світі існує лише один. Його можна образно назвати правовим американізмом. Тобто конституцію винайшла Америка – так, як хтось винайшов велосипед. І ви можете робити що завгодно, але велосипед буде такий, який він є.

Коли я це кажу, то маю на увазі, що Америка – це не країна. Це є певний тип людей, які мали змогу залишити старі країни, старі демократії і вибудувати суспільство більш вільне, більш розкуте, стохастично-анархічне, ніж решта світу. Тому Європа фактично пасе задніх. Вона сповідує значно більш поміркований тип конституціоналізму. А, відповідно, вона значно більше втрачає в сенсі поступу.
Персоніфіковану владу замінити на правила гри

І тепер я хотів би сказати, як конституція пов’язана з поступом. Сьогодні є класичним – але класичним знову ж таки не в Україні, а в західній доктрині – уявлення про те, що поступ не забезпечується демократією і він може розходитися з демократією. Це банально казати, що Гітлер прийшов демократичним шляхом, Муссоліні так само. Врешті-решт і ми жили за умов демократії – радянської соціалістичної. І навіть Сахаров сказав колись, що він змушений констатувати, що радянський народ прийняв цю демократію. Таким чином я хочу сказати, що демократія не вирятовує суспільство в сенсі поступу. Ви можете бути демократичним, я можу бути демократичним і відсталим водночас. Демократія – це частинка ринку. І якщо весь ринок не забезпечений, демократія може гальмувати ринок. А якщо демократія гальмує ринок, вона гальмує поступ. Врешті зростає фрустрація, вибухають країни. Словом, чиняться всякі неподобства, деградує суспільство.

Коли конституціоналізм є повномасштабним і він діє так, як задумано, ринок робиться настільки потужним, що влада стає тіньовою. Економіка є не тіньовою, ринок є тотальний, він бере, так би мовити, гору над усім. Всі люди роблять, що завгодно – скажімо, винаходять комп’ютери, суперкомп’ютери, маленькі комп’ютери. Їм не потрібні ніякі санкції, їм не потрібно ні з ким узгоджувати, не потрібно підніматися вгору. Конституціоналізм означає перехід на горизонтальні стосунки замість вертикальних. Ніхто ні в кого нічого не запитує при конституціоналізмі. Влади лишаються, але, так би мовити, всі соціальні трансакції, які відбуваються в суспільстві, тобто всі взаємодії як фізичних, так і юридичних осіб вчиняються на горизонтальному рівні – фактично в межах громадянського суспільства. Держава потрібна лише як гарант, як той, хто підтримує. Потрібна фактично гегелівська держава.

Чесно кажучи, коли я почав думати про конституцію, ринок і свободу і зробив з цього якийсь системний висновок, мене наштовхнуло на це дві речі. Перша річ була та, що в 1994 році я почав думати над тим, що Фукуяма написав, що Америка вискочила вперед завдяки тому, що вона йшла за етикою ірраціонального. Тому що вона підкорилася етиці ірраціонального, вона здобула поступ, здобула цей фантастичний успіх. Друга причина була така: він сказав, що складність задач, які стоять перед пострадянськими країнами, настільки велика і фундаментальна, що це вражає уяву. Я пам’ятаю, що коли я прочитав цю книжку, мене щось вразило, ніби схопило за живе, але я не віддавав собі фактично звіту, що це було значно серйозніше написано, ніж я прочитав. Мені знадобилося кілька років, щоб зрозуміти це.

Пізніше я читав багато макулатури, як і всі, хто жив в Україні і намагався дослідити право. І я почав читати серйозні книжки значно пізніше, ніж мені належало б. Але коли я до них дістався, я читав іноді книжку вдень. Мені здавалося, що я не встигну їх прочитати. Врешті я зупинився, почав втрачати зір. Але я все-таки зрозумів деякі речі. І цей висновок про конституцію і ринок, як мені здається, це було найголовніше, що я виніс з усього цього читання.

Більше того, якщо подивитися на конституцію з правової точки зору, в праві є дві речі – відповіді на питання «як?» і відповіді на питання «що?». Відповіді на ті питання, які Хаєк завжди вважав деструктивними відповідями. Коли право намагається пояснити людям, що є погано і що є добре, воно робить не свою справу. Це так зване матеріальне право. Воно величезне, роздуте. Але насправді право повинно відповідати на питання «як?». І в цьому сенсі сучасна модерна конституція фактично має одне гасло. Вона не ставить ніякої мети. Це патологічна хвороба, патологічна риса радянського конституціоналізму – ставити мету. І це продовжується, на жаль, і в Україні. Конституція ніби підкоряється такому салогану – «жити, щоб жити». Колись був такий фільм, якщо ви пам’ятаєте.

Конституція відповідає на питання «як?» і геть не опікується питаннями «що?». І ці чисто процесуальні конституції, які ніби дематеріалізовані, вони і є справжніми. Їх не так багато у світі. Загалом я дійшов висновку, що в світі десь 200 країн, приблизно 70 мають конституції, з них приблизно 50 – це не конституції, а чисто переписані курсові роботи. А 20 – це приблизно конституції. Але якщо умовно говорити, то, я думаю, що і в Європі не всі конституції справжні. Справжніми є лише ті конституції, котрі послідовно стоять на тих ідеях, про які я щойно вам сказав.

Конституціоналізм ділиться на дві парадигми – американізм і європеїзм. Конституція є надбанням золотого мільярду. Зараз приблизно мільярд двісті мільйонів користуються благами цивілізації так, як це можна робити сьогодні. Я думаю, що ці країни і мають конституціоналізм. Решта його не мають і навіть не підозрюють, що вони його не мають.
Президент – це круп’є

Україна теж не має конституціоналізму. Вона поки що на шляху до нього. Там, де конституціоналізм справжній, динаміка настільки зростає, ефективність суспільства просто вибухає, що це не до порівняння.

Я прошу вибачення за зловживання американськими прикладами, але як ви знаєте, Америка сьогодні – це 4,5% населення світу. Але ці 4,5% виробляють десь більше, ніж 30% світового валового продукту. Фактично це 30% світової економіки. Це десь 70% споживання природних ресурсів світу. Це 60% військового бюджету світу. Це в чотири рази більше науковців і наукових працівників, ніж у всій Європі загалом. І це 169 університетів з 500 у світі, з яких 17 американських з 20 найкращих у світі. Якщо це взяти просто як статистику, то, я думаю, що навіть найприскіпливіший скептик повинен сказати, як сказав мені один мій колега професор. Для нього це все було таке незвичне, він не вірив мені, сперечався зі мною. І врешті я написав товстелезну книжку, він її чесно прочитав до кінця і сказав: «Мені це не подобається, але ти довів те, що хотів».

Американський конституціоналізм відрізняється від європейського тим, що свобода в ньому на першому місці. А європейський конституціоналізм – це демократія на першому місці, яка не заперечує свободу. Тобто, якщо ви приносите в жертву демократії трошки свободи, це приблизно Західна Європа. Якщо ви педалюєте свободу і говорите, що свобода найважливіша цінність, тоді ви американіст. Я думаю, що Європа усвідомлює це. Знаменитий болонський процес – це, так би мовити, усвідомлення американських успіхів і намагання якось догнати Америку, якось порівнятися з нею.

Але все-таки те, що зробили ці переселенці, так, як вони осмислили своє життя, свою реальність, не зробив більше ніхто. Маса людей – навіть високоосвічених, навіть з тої ж таки Америки – іноді сумніваються в тому, що американці праві. Але коли ви говорите про американців, про їхню конституцію, про їхню свободу, то насправді вам нема кому пред’явити претензії, тому що ця система не має начальника. Ви можете пред’являти претензії 300 млн американців, які живуть за правилами гри, грають у цю гру і здобувають те, що вони здобувають. Ніякого над ними, так би мовити, начальника, якоїсь персоніфікованої влади, людини, яка має нести відповідальність за все це, немає. В цьому фокус і парадокс Америки.

І я, очевидно, думаю, що якби українці усвідомили це і якби ми замінили свою персоніфіковану владу владою основного закону і дозволи людям жити так, як їм хочеться, і робити так, як їм хочеться, вкладати гроші туди, куди вони хочуть, не запитувати ні про що, зліквідувати ці мільйони ліцензій, дозволів і таке інше, ми би мали те, що в теорії називається слабо синусоїдальна правова система. Абсолютно горизонтальних правових систем не буває. Тобто завжди є влада. Ви повинні звертатися до неї. Коли нам треба щось зробити, ми часто повинні запитувати когось, чи це дозволено. І в таких країнах, як наша, нам дуже часто треба запитувати аж на самій горі. Багато речей просто вмирає, бо хто ж дістанеться Президента чи Ганни Герман, чи когось іще. Люди просто складають руки та й усе. А ці слабо синусоїдальні системи означають, що людина може рухатися вперед і трішки тільки орієнтуватися на владу. Тобто, дещо вона має запитувати владу.

І поступ швидший там, де ця крива не такого типу, як на осцилографі, а коли вона майже пряма. Очевидно, що ви швидше досягаєте мети з пункту А в пункт Б, якщо ви рухаєтеся прямо, ніж коли ви весь час звертаєтеся до влади, щось запитуєте, одержуєте якісь дозволи у живих людей. І ніщо не є більш примхливим, ніж усі живі люди. Локк був правий, коли казав,що ніщо не є таким принизливим для людини, як запитувати дозволу в іншої людини.

Навіть формально конституція Сполучених Штатів була написана дуже давно і майже інтуїтивно – справді не було ж моделей, не було звідки списувати. І якщо ви подивитися на присягу президента Сполучених Штатів, по-своєму вона мене вразила. Зовсім недавно я подивився на присягу нашого президента по нашій конституції. Він відповідає за все – за імідж країни, за добробут людей, за економіку, за здійснення законності. Тобто за все, що тільки можна. Подивіться на присягу американського президента. Він відповідає лише за одне. Він говорить: «Я всіма силами буду боронити те, щоби здійснилася конституція».

Знову ж таки, я думаю, що американцям не сподобалося би це порівняння, бо вони теж не всі такі прогресивні, але я думаю, що президент – це круп’є. Казино, правила гри і президент-круп’є. Коли круп’є починає контролювати ставки, коли починає говорити про те, що ти надто багато поставив на кон, тоді цей круп’є соціалістичний. Якщо йдеться тільки про правила, ніхто не контролює виграші, тоді це більше американістична система.
У питаннях символічної уяви – абсолютна свобода

І останнє, на чому я хтів би наголосити. Це стосується, власне, Кривенка і теми цієї події. Американці зробили майже неймовірне. Вони зуміли розділити в конституціоналізмі символічну реальність, тобто слово, і практичну, фізичну реальність. Це не просто. Це ціле цивілізаційне досягнення, можливо, навіть гіпердосягнення.

Якщо ви подивитеся в тканину американського права, особливо кримінального права, ви побачите, що це дуже жорстока, набагато більш жорстока система, ніж наше право. По-перше, більшість штатів там все ще мають смертну кару. Американці не підписують міжнародних пактів про права людини. Там є засудженні до 300, 200, 90 років – тобто все, що людина навчиняла, складається і вона мусить сидіти. Американці абсолютно вільно карають людину після 17 років апеляції. От засудили людину до смертної кари, потім дають їй можливість боротися, доводити свою правоту, але проходить 10-12-14-17 років і людину страчують. Вже тричі клітини змінилися в організмі, а вони її страчують. Але це лише тоді, коли йдеться про діло. Американці не прощають, коли хтось дійсно вчинив якесь зло. Їхня система в цьому сенсі, можливо, найжорстокіша у світі.

Зовсім інше, коли йдеться про слово. Американці придумали першу поправку, вивели за межі правого регулювання. Це ж подумайте тільки – заборонити конгресу ухвалювати закони, які обмежують свободу слова. Тобто просто вивели за межі конгресу, за межі його повноважень усю символічну реальність. А є багато рішень Верховного суду, котрі доводять, що символічна реальність – це й Інтернет, це аудіо, відео, це скульптура, це голограма, це все, що завгодно. І все це функціонує за межами регулювання. Звичайно, не абсолютно. Звичайно, є спроби, є свої консерватори. Є люди, які намагаються повернути це назад.

Але є й безліч рішень Конституційного суду. Там говориться фактично про одне: коли йдеться про символи – в широкому сенсі слова – коли йдеться про ідеї, про думки, про уяву, ви не повинні це ніяк контролювати. Абсолютно ніяк. Але ви повинні дуже пильно стежити, де це переходить в дію, в агресію. І щойно це перейшло в агресію, це має каратися. Але коли це є питанням людської уяви, питанням символічної уяви, це має бути абсолютна свобода.

Ви знаєте, що Джон Стюарт Міль був знаменитий ліберал. Але навіть перечитуючи Міля сьогодні я був вражений його маленьким висловом: «Те, що сьогодні так небагато людей мають сміливість бути ексцентричними, головна небезпека нашого часу». Це парадигмальна загалом заява. За цим стоїть дуже багато. Це фактично проти норми, проти так званої нормалізації.

І тепер я вертаю вас до того, з чого починав. Коли Фукуяма сказав, що Америка ризикнула і пішла за етикою ірраціонального, то малося на увазі перш за все це. Перша частина ірраціонального – це ринок. Ви його не можете передбачити. Пізніше Майкл Уолцер написав, що ринок – це те, що забезпечує поступ, поступ – це не те, що вирішується в парламентських стінах. Тому демократія не вирішує, ні куди ми рухаємося, ні навіщо. І Вітгенштейн пізніше теж сказав, що поступ є кривий, його передбачити неможливо. Люди рухаються так, як вони рухаються. Одні швидше, другі не так швидко. Але поступ не визначається демократією. Він не є планований, він не є керований.

Сучасні книжки говорять, якщо ви хочете дізнатися про поступ, ви не повинні дивитися в минуле. А планування – це є погляд в минуле. Ви будуєте плани, тому що ви подивилися, як було, і вам здається, що ви піймали стратегію і ви хочете рухатися. Але, навпаки, як кажуть ці автори, котрі пишуть складно і розумно, це вітер, який дує з майбутнього назад. Тобто поступ можна зрозуміти тільки ловлячи ці хвилі, цей рух повітря, який рухається з майбутнього в сучасне. І це майже невловимі стратегії. Це дається поодиноким людям. І саме тому потрібна свобода, тому що ці рецептори, ті, хто відчуває, що є поступ в комп’ютері, що є поступ, скажімо, в драматургії, що є поступ в танцю, вони розкидані, їх неможливо організувати. Вони мають бути вільними і в системі ринку. І щойно вони це помітили, вони повинні витягти це на світ Божий, запропонувати аудиторії, одержати, як то кажуть, перші гроші і почати розвивати свій успіх. І це ідеологія конституції.