05/17/2011 | Микола Ляхович

День напів-Перемоги...

Колись, ще в Радянські часи, 9 травня було для мене надзвичайно великим святом. Майже щороку, напередодні цього свята, в школу запрошували ветеранів, які нам розповідали про ту війну. Серед тих ветеранів був і мій дідусь Микола Кононович (в честь якого мене власне й назвали!).

Я пишався своїм дідусем, бо в нього було чи не найбільше бойових орденів і медалів, які йому присвоювали на шляху від його рідного поліського села, аж до самого Берліна. Ніколи не забуду, як мій дідусь витираючи сльозу розповідав про війну, про те, як він боровся за "Батьковщину", саме так, на полійському діалекті, називав дід Микола свою землю. Всі слухали ці розповіді інколи з ентузіазмом, а інколи глузували зі стареньких, коли вони починали повторювати заїзджені радянською пропагандою гасла...

В цих розповідях, завжди відчувались якісь недомовки... Особливо, коли з дитячою цікавістю починав допитуватись деталей, щоб відчути себе онуком героя як у радянському кіно. Але цікавість не задовільнялась. Дідусь чомусь відразу змовкав... Бо не все було не так райдужно, як це показували в кіно...

З часом, прогалини заповнювались з розповідей бабусі, в якої навіть крізь страх перед тоталітарною радянською системою, по жіночому розвязувався язик. В кінці кожної "крамольної" розповіді, бабуся по змовницькому шептала: "тільки нікому не кажи, бо совєти покарають".

Так от, мій дідусь почав із участі у партизанських загонах, які підпорядковувалися Фьодорову. Про якого й сам згадував як про нелюда, який міг розстріляти людину за найменшу провину. Навколо Фьодорова, для таких цілей, були гарно вишколені, прислані з Москви енкеведисти, як казав діусь: "мордовороти у шкіряних чоботах" (всі інші ледь не в лаптях ходли!). Саме ці фьодоровці, зі слів дідуся, стріляли в спину, і могли будь-яку людину запідозривши в будь чому, піддати не людським тортурам. Зі слів дідуся, один раз, коли вони були в лісах біля Рівного, він бачив як фьодоровці, зимою, прив'язували до дерева, били і обливали холодною водою, легендарного розвідника Кузнєцова!

З часом партизанський загін дідуся, влився до Ковпака, і вирушив з ним в рейд. Дідуся Миколу, за його міцну вдачу, направили в розвідувальний відділ. За проявлену мужність при виконанні складних розвідувальних завдань, дідуся неодноразово нагороджують. Але, з розповідей бабусі, якось дідусь потрапив у полон до німців, та через два дні втік. Коли повернувся в свій партизанський загін, то сказав що "загуляв у молодиці", отримав декілька нарядів "внєочєрєді", і до кінця життя нікому крім бабусі, не розповідав про свій дводенний полон. Боявся, що з ним зроблять те, що робили на його очах фьодоровці з тими, хто побував у німецькому полоні...

Коли німецьких нацистів викинули за територію України, то загони Ковпака почали переформовувати в регулярну армію. А мій дідусь проходив в цей час лікування після поранення. Зрозумівши, що його Батьковщина вже звільнена від ненависних нацистів, дідусь відправився додому, в рідне село... І все було б нічого, як би під самісіньким селом дідусь не побачив як молодий комісар намагався "експроприїровать" коня у вдови з трьома дітьми. Маючи загострене почуття справедливості, дідусь не зміг пройти повз цей комуно-більшовицький бєспрєдєл. Він підійшов до комісара, представився працівником місцевого воєнкомату, і вичитавши його за цей грабунок, сказав що напише на нього рапорт. Комісар налякався, коня не забрав. Але запам'ятав призвіще дідуся, і оскільки йшов в сторону воєнкомату, то перевірив сказане дідусем. З'ясувавши що дідусь ні в'якому воєнкоматі ніколи не працював, комісар підняв гвалт, і сам написав рапорт на дідуся. Щоб не піддавати дідуся енкеведиським розслідуванням, місцеві воєнкомівці просто відправили дідуся (з пораненнями!) на фронт.

Потрапивши на фронт, дідусь зрозумів, що фьодоровці в партизанці були лише квіточками... Адже на фронті добре вгодовані енкеведисти, дихали в спину щохвилини. Це було велике враження дідуся, бо він навіть не боявся сам розповідати в колі близьких, як поруч з ним вмирали від енкеведистського пострілу в спину його приятелі, які просто зупинялись під час атаки, щоб перезарядити зброю...

Десь під Альппами, рота дідуся відбила у німців підвищення. Але по всій лінії фронту більше ніхто цю висоту взяти не міг. Тому сталіністи, без будь-якого дослідження і розвідки, не з'ясувавши розположення частин ЧА, підігнали "Катюші" і накрили тотальним обстрілом ракет всю лінію пагорбів. В результаті цього обстрілу, від роти в якій був дідусь, лишилось живими, але інвалідами, лише декілька солдатів - добра сотня загинула вмить. Дідуся, внаслідок цього обстрілу "Катюшею", сильно контузило, і він назавжди втратив слух. А ще провалявся місяць санчастині без свідомості.

Про те як радянські війська брали Берлін, дідусь розповідав у школі. А от проте, що робили радянські солдати з підкореними берлінцями (в основному жінками і дітьми), він зі сльозами розповідав лише домашнім. Дідусь був глибоко віруючим православним християнином, тому до кінця життя йому було соромно згадувати садиську поведінку радянських мародерів, які грабували, гвалтували і вбивали безрозбору мирних жителів Берліна...

Повернувшись з фронту в рідне поліське село, дідусь пристав жити до вдови красноармійця, який загинув у 44-му, від розривної кулі у Фінляндії. Так, перший чоловік моєї бабусі (дідусь моїх двоюрідних братів і сестер) загинув від кулі солдата, який виконував накази Манергейма, квіти до пам'ятнику якому, нещодавно покладав "георгієволєнточний" Дмітрій Мєдвєдєв...

Так от, став мій дідусь жити з вдовою, яка мала двох дітей від першого чоловіка, і своїх наживати... Та не складалось життя переможцю, бо прийшла колективізація. Характерно, але головними "колективізаторами" були ті, хто відрубував собі на ногах пальці, щоб не йти на фронт - це були такі собі тодішні симоненки. Щоправда, дідусь здав в колгоспне майно не все. Два мішка пшениці залишив на посів біля хати, бо треба ж було чимось кормити четверо дітей. Про ці два мішка пшениці довідались місцеві "колхотизатори", і спробували вилучити. Ця спроба для них завершилась такими стусанами, що тікали "колективізатори" від дідуся до самої сільради. А в сільраді зателефонували в "район". З райцентру за годину прилетіла "лєтучка", набита все тими ж "мордоворотами в шкірянках", які по звірячому дідуся, інваліда-фронтовика, побили на очах у дітей і всіх сусідів, з лаючись московською мовою, а пшеницю звісно відібрали. Через цей глум, зі слів бабусі, дідусь ледь не наклав на себе руки... Через голод, який прийшов на Полісся разом з комуністами, у 48-52рр в дідуся померло двоє дітей Григорій і Михайло... Тут доречно добавити, з розповідей бабусі, що прислані з Росії "прєдсєдатєлі" (так бабуся називала голів колгоспів, та секретарів партії), довго в селі не затримувались. Як казала бабуся: "побув в селі два-три місяці, і вже витягають з болота, з цуркою (пристрій для в'язання снопів льону, зручний для удушення) на шиї...". Запитую бабусі: "А хто ж таке робив?". "Холєру його знає" - казала бабуся - "Кого хлопци з лісу (так називали бульбівців і бандерівців з мельниківцями), а кого свої, з села, якщо допікли своїми поборами...". Тому мені дико чути табачніківську теорію про "громадянську війну" на території Західної України у 1945-1960 рр. Адже всі мої земляки, не залежно від політично-ідеологічної орієнтації, і навіть аполітичні поліщуки, боролись проти московсько-більшовицьких загарбників, до поки мали на те сили. Це була визвольна війна, проти надісланих окупантів, і звісо проти місцевих колоборціоністів, як і в кожній визвольній війні! Але це вже інша історія.

А ще колись напишу про прадіда Радіона якого комуняки замордували в одному зі сталінських концтаборів під Донецьком, за те, що він тяжко поранений попав у полон до нацистів. І можливо про прадіда Конона, якого не долікували в медсанчастині, все гнали на фронти, і він помер на 45-му році життя, відразу після війни у 1946 році.

Не знаю чи варто розповідати про діда Степана, який будучи підпільником СБ ОУН у 1943 році, викрав і покарав місцевого начальника німецього гестапо... Але потім комуняки всеодно назвали його "пособніком фашістов", і дали 25 років радянських констаборів. Сьогодні табачніки, та інші януковічі, його далі називають "пособніком", створюють з комуняками коаліції, роздають московським олігархам те, за що мої дідусі воювали, а батьки те будували не розгинаючи спини. І вся ця нечисть надягає "гєоргієвську" лєнточку, хоч нічим її не заслужила. І топчуть Хрещатик парадами, після здачі національних інтересів.

Я глибоко шаную своїх дідусів-фронтовиків, молюся за упокой їхніх душ не лише 9 травня. І тому, через повагу до них, я не надягну георгієвську лєнточку з Симонєнком і Табачиком, та не піду на парад з Януковичем і Мєдвєдєвим!

Слава Україні!