05/22/2011 | Lexa62

(В "День Гніву" лунали заклики до революції)
Коли в 1991 році, Україна, як уламок СРСР, як колишня колонія Росії, здобула незалежність, з організаційної точки зору ця подія відбулася не в результаті перемоги більш сильних визвольних структур над менш сильними колоніальними, а внаслідок самовбивчих процесів всередині тоталітарного режиму Росії. Отже важілі керування країною були передані в самостійне користування «як є», що згодом було зафіксовано Кравчуком крилатим «маємо те, що маємо». Хоча країна позбулась тоталітарного партійного контролю, змавпувала у вільних країн деякі демократичні інституції, навіть прийняла нову Конституцію, але всі ці зміни не могли слугувати нічим іншим як декораціями, що прикривали суть режиму-паразита.

За двадцять років цей паразит зміцнів, збагатився відпрацьованими технологіями мімікрії, і вже в боротьбі за виживання успішно поборює саме суспільство, практично знищуючи державу на всіх рівнях, бо, як сакраментально відзначив у своєму блозі новий революційний лідер громадського опору Данилюк, паразитів не цікавить доля носія (http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/acba/a35235).

Не варто шукати рецептури ліків від хвороби українського суспільства в класичних ідеологіях, оскільки те середовище, яке призвело до її виникнення склалося в результаті унікального історичного шляху. Найперше – це ґрунтовне винищення національної еліти через Голодомор, масові політичні репресії, Другу світову війну. Подальше поява людей, що глибоко пов’язували свою долю з історичною долею країни, носила спорадичний характер і не мала позитивного закріплення в суспільному житті, навпаки, далі жертовності справа не просувалася. По-друге, історичний дуалізм української ментальності виявився руйнівним фактором на шляху накопичення соціального капіталу, довіри в суспільстві, за таких обставин щирість виявлялась зайвою а авантюризм та лицемірство найбільш принадними якостями для сходження по ступеням суспільної ієрархії.

Тепер звернімося до анамнезу хвороби, що вона вражає, які симптоми, який прикінцевий діагноз. І тут з сумом мушу зазначити, що переважна частина суспільства чи не головною проблемою, з якою треба невідкладно боротися,вважає корупцію. З сумом, тому що вже давним давно загальним місцем стало твердження, що корупція це симптом, а причини її в іншому. Цитую з вікіпедії: «Причини корупції для кожної із країн можуть відрізнятися, але головними серед них будуть невдало побудована система державного управління (або незакінчені реформи в системі органів державного управління), непрофесійність топ-менеджерів в державі, відверто недосконала судова система, політична корупція в парламенті, брак політичної волі національних лідерів щодо ефективного протистояння проявам корупції, насамперед проявам політичної корупції, слабкість інститутів громадянського суспільства». Не ліквідувавши причини, ми не зможемо ліквідувати симптоми.

Інший симптом, яким не дуже переймається істеблішмент, але який вочевидь, діє як загальний пригнічуючий фактор на решту суспільства – це олігархія. Додамо – паразитуюча олігархія. Олігархія, яка зростає не внаслідок концентрації капіталів, а їх централізації. Та ще й на ресурсних галузях, тобто за рахунок не тільки сьогоднішнього суспільства а й завтрішнього.

Почати боротьбу з причиною означає кинути виклик тій самій «невдало побудованій системі державного управління», при тому не шляхом декоративних змін чи варіацій на тему «апарат скоротимо – змійовик подовжимо», діюча система державного управління фактично виродилась, проводячи аналогії з живим організмом можна сказати, що гіпертрофована система травлення використала для себе всі інші органи, мозок, серце, печінку. ЇЇ вже не можна вилікувати. ЇЇ потрібно викорінити.

Чи впораються з цим «антикорупційні шерифи» Данилюка? Маю великі сумніви, у м’якому варіанті ми отримаємо вже знайомий нам «народний контроль», у більш жорсткому – до цих шерифів і відійдуть ключові функції державного управління у ще більш збоченому виконанні, як варіант оприччини. В більш успішних націй функції системних запобіжників в організації системи управління державою відіграє еліта. Перефразовуючи героя повісті Булгакова «разруха в головах», беру сміливість стверджувати, що порядок теж в головах. При тому, масштаб цього порядку повинен вимірюватись не обивательськими мірками, не політичною …., не модними світовими трендами а історичною пам’яттю поколінь, та історичними перспективами поколінь. Таким чином, згадуючи міркування Данилюка в статті «Про станове суспільство, Чарльза І та синдром королівської шиї», опиняємось заскочені питанням, а чи є там та голова, до якої веде шия, яка мусить боліти? Чи не занад-то складні ці рефлексії для шлунка?

Тому, єдиним можливим способом позбутись паразитів є ліквідація поживного середовища,на рівні держави, а саме надмірної централізації регуляторів фінансових потоків. Особливо розглядаючи діяльність паразитів з врахуванням цієї обставини, ми вже точно можемо сказати, що в цій царині «корупційні шерифи» нам точно не допоможуть.
А що допоможе? Потрібна зміна державного устрою, створення нової Конституції на основах справжнього конституціоналізму ( див. статтю Вс.Речицького « Ми не повинні контролювати символи й ідеї»). Обов’язково враховуючи, що оскільки державної еліти ми не маємо, треба настільки можливо понизити рівні прийняття рішень щодо регуляції фінансових потоків, децентралізувати по максимуму. Тоді, можливо і «корупційним шерифам» знайдеться посильна робота, і зникне середовище жирування паразитичної олігархії.
Я дуже сумніваюсь, що подібна зміна державного устрою можлива еволюційним шляхом.Спочатку режим треба повалити, створити тимчасові органи до моменту впровадження нової конституції, а потім вже повертатись до своїх господарок.