05/31/2011 | Леонід Пінчук

Сьогодні частенько чуємо про необхідність дотримання прав народів і національних меншин, зокрема мовних прав. Якщо говорити про останнє, то чомусь зосереджена увага в основному на захисту російської мови від «дискримінації» і кажуть не про захист прав російської національної меншини, не про захист прав росіян, громадян України,а про захист прав «російськомовних» в Україні , про що ми не знайдемо вимог ані в Конституції України, ані в Європейській хартії мов меншин, на яку люблять посилатися політики. Зокрема, стаття 11 Конституції України наголошує, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної,культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» Відповідні положення стосовно прав національних меншин є і в Європейській хартії і жодного слова про захист прав мовних груп, «англомовних»,»франкомовних» чи ,зокрема, «російськомовних», бо це суперечило би вирішенню самої етнічної проблеми,проблеми збереження самих національних меншин, народів через збереження від вимирання мов меншин ,народів під впливом інших, найбільш поширених, так званих « мов-вбивць», серед яких першими є англійська і російська мови. Тому захист політиками прав мовних груп, зокрема,»російськомовних» в Україні є не що іншим, як політичним заходом по збереженню свого електорату виборчого, ведмежою послугою стосовно мов представників тих народів, які зараховані в , »російськомовні», і самим народам..Зокрема, це стосується в першу чергу українців за національністю, які складають найбільш чисельну групу серед «російськомовних», як не прикро,і більшість в суспільстві серед громадян за національністю, так звану титульну націю. Правда, неконсолідовану навіть за мовою, в чому її головне лихо і лихо України, яка має таку неконсолідовану більшість в суспільстві за національністю, що не визначає напрямок політичної, суспільної ситуації в державі, на чому базуються постійні спекуляції і протистояння політичних сил,нестабільність в державі і суспільстві. Очевидно, ми б не мали такого явища, якби свої конституційні права, і не тільки мовні, відстоювали , в місцевих радах, у Верховній раді України безпосередньо представники самих народів і національних меншин , депутати рад всіх рівнів, чисельність яких відповідала би чисельності національних меншин і народів, а не політики від їх імені, представники від різних політичних сил . Погодимося, що тільки в такому разі виконання вимог ,зокрема, статті 11 Конституції України було би гарантовано без усяких політичних спекуляцій і очікування милостей від політиків. А то ми маємо далеко не поодинокі випадки, коли за «захист» прав беруться політики, забуваючи про свою національність і права нації, до якої вони належать, перекручуючи вимоги Конституції України і Європейської хартії, підлаштовуючи останні під партійні програми, як це роблять, позичивши у Сірка очі, зокрема, народні депутати України, українці за національністю П.Симоненко, В.Колесніченко, О.Голуб ,Ю.Мірошниченко, С. Гриневецький, О. Зарубінський і багато інших, депутати місцевих рад і міські Голови в Криму,Луганську,Донецьку,Одесі,Миколаєві і в інших містах,українці за національністю Кравченко,Левченко,Близнюк,Матвійчук, Лук.янченко і ,як не прикро, багато інших(всіх і не згадаєш !!!), відповідно до партійних програм захищаючи російську мову від «дискримінації» там, де українську мову майже не чути. На вимогу партії українець В. Колесніченко навіть очолює громадську організацію «Російськомовна Україна»!!
Очевидно, першим кроком до того, щоб безпосередньо представники народів і національних меншин, а не представники партій захищали б свої права має стати відновлення в Конституції України і у відповідних законах вимог про визначення національності кожного громадянина України з записом у паспортах і у всіх документах, які посвідчують особу громадянина. Адже без того, щоб громадянин визначив і знав свою національність( сьогодні навіть не всі депутати добре знають про свою національність!!!) , неможливо говорити взагалі про склад,чисельність і права народів і національних меншин, дотримання їхніх прав, означених в Конституції України і законах. А ми ще ,не знаючи національність громадян, маємо у Верховній Раді України комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відношень, якому без визнання національності громадян невідомо чим і займатися! Такий феномен в законодавчому органі ,мабуть, для «галочки», для того ,щоб закрити очі Європі з її прискіпливим ставленням до дотримання прав людини,народів і національних меншин в законах і на ділі, має місце лише в Україні!
Зрозуміло, що наступним кроком має бути визначення, зокрема, в законі про громадські організації, який сьогодні готують для розгляду в парламенті, організаційних форм роботи громад за національністю та надання цим громадам прав участі у роботі органів місцевої влади, через « своїх» депутатів у вирішенні всіх питань місцевих рад,а також в законодавчому процесі у парламенті. Громади за національністю мають бути наділені правами розглядати на зборах чи на засіданнях відповідних виборних органів громад питання про підтримку кандидатів у депутати рад всіх рівнів на звернення самих кандидатів в мажоритарних округах і партій в пропорційній системі, а також правом висунення кандидатів в депутати безпосередньо від громад за національністю. Первинні організації громад за національністю утворюються в усіх містах , у районах міст, якщо вони є, у селах і селищах,у всіх населених пунктах, де є визначена кількість мешканців,громадян тієї чи іншої національності з проведенням зборів і обранням рад громад як виконавчих органів останніх, реєстрацією у місцевих радах. На рівні районів,областей, АРК і України органами громад за національністю можуть бути відповідні конференції з обранням виконавчих органів відповідного рівня. Первинні організації громад розглядають питання про підтримку кандидатів рад всіх рівнів, конференції- про підтримку кандидатів рад відповідного і вищого рівня з урахування думок первинних організацій і конференцій нижчого рівня. Кандидати в депутати можуть і не звертатися в громади за національністю взагалі,або звертатися лише в окремі громади. Але в любому випадку в виборчих бюлетенях проти кожного кандидата чи списку партій має бути вказано,підтримку яких громад вони мають, якого рівня, або не мають, бо не зверталися.
Зрозуміло, що організаційні форми і права громад за національністю мають бути виписані в законі фахово і більш детально, зокрема,як це зроблено по відношенню громадських організацій з інтересами чи за напрямком діяльності. Можуть бути і інші пропозиції з питань роботи і прав громад за національністю. Але без того, щоб відновити вимоги про національність громадян України, визначитися в законі про права і організаційні форми роботи громад за національністю, нам не прийти нарешті до бажаного: захисту прав народів і національних меншин їхніми організаціями, їхніми представниками, депутатами рад всіх рівнів. Без зазначеного не відійти від політичних спекуляцій ,зокрема, на «дискримінації» російської мови і правах «російськомовних» з прийняттям рішень про російську як регіональну чи програм підтримки розвитку російської мови політиками, яким на такий «захист» ніхто від народів і національних меншин не давав повноважень, наказів депутатам. Волю народів і національних меншин не мають замінити партійні програми, складені партійними функціонерами,результати виборів.
Будемо сподіватися, що народні депутати ,насамперед,українці за національністю,згадають про свою національність , об,єднають свої зусилля і в законі про громадські організації будуть визначені Верховною Радою України організаційні форми і права громад за національністю, чим вони скористаються уже на виборах 2012 року,що ,зокрема, допоможе зробити вірні кроки по самоорганізації української титульної нації і захисту української мови як мови більшості суспільства,78% населення,не на словах,а на ділі.