06/02/2011 | Аскольд Лозинський

Приблизно рік тому я зробив зауваження одному українському історикові, що його історіографія по даному питанню базується майже виключно на сумнівних джерелах, тобто на переказах сучасників того періоду, при майже цілковитій відсутності особистих свідчень і документів. При цьому додавши , що через це він слабкий історик. Даний історик відповів мені, що мої напади на нього не фактичні, а особисті, тобто “ad hominem.” У відповідь, я пояснив, що для мене, як юриста, це не особисті закиди. Особистим було би, якщо я закинув йому, що від піднімає руку на свою дружину, і через це він слабкий історик.

Щоб не зустрінутися з подібними неприємностями чи закидами, я не користуватимуся у цій статті якими небуть іменами. Скоріше “homo” в моїх зауваженнях буде той чи та кого підозрюватиме сам читач, а дійсні обєкти моїх зауважень будуть здогадуватися, що я їх зачіпаю тільки по-принципу: „на злодію шапка горить.”

Основою демократичного суспільства є права і свободи членів суспільства. Ці права і свободи обмежуються загальним благом. Отже у юриспруденції є загальне правило, що свобода слова не дозволяє крикнути „вогонь” у переповненому приміщенні театру.

У демократичному суспільстві суттю є прагнення правди. У тому напрямі є певні забезпечення для розвитку науки--тобто наука повинна бути вільною. Одначе і тут є певні обмеження загального блага. От в Німеччині, з її досвідом нацизму, кримінально забороняється заперечувати Голокост чи висувати ідеї відновлення нацизму. Чимало обмежень загального блага накладаються і в навчальних закладах державного фінансування майже всіх цивілізованих країн світу, хоча без кримінальної відповідальності. У приватних закладах надаються і додаткові обмеження. І це все зовсім нормально. От уявіть собі, що викладач в єврейському навчальному закладі проповідує, що Мойсей не був пророком, або в католицькому навчальному закладі вчать, що Ісус не був сином Божим.

Чомусь так завелось серед т.зв. лібералів, а в тому числі серед українських лібералів (західних чи львівських), що в науковому закладі не може бути ідеології. Що це таке "ідеологія"? Ідеологія --це прямо сукупність ідей, що характеризує людину, групу, культуру або політичну партію. Ні провід католицький, ні провід юдейський не дозволять, щоб у їхніх навчальних закладах була відсутня їх релігійна ідеологія.

У критиці західних лібералів, подібно як колись від радянських, а сьогодні від російських, дістається українській національній ідеології, яку я дозволю собі назвати націоналізмом без негативів приписаного йому противниками. Український націоналізм ніколи не був шовінізмом. Тоді чому така упередженність до української національної ідеології?

Цікаво є те ( яка іронія!), що навіть найбільш завзяті українські критики національної ідеології майже при кожному виступі підкреслюють, що вони патріоти, і деякі навіть приклоняються перед радикальним націоналізмом Івана Франка. Також наголошують свою релігію-ідеологію християнства, а то і більш доктринарний його прояв - католицизм. Слід мабуть нагадати, що Іван Франко мав великі суперечності з католицькою церквою, навіть з самим Митрополитом Андреєм Шептицьким, і що ці суперечності довели до того, що у відсутності Митрополита Андрея, який впливав своїм холодним розумом на інших священослужителів, Українська Греко Католицька Церква відмовилася поховати Івана Франка. Хто тут завинив неясно. Франко був християнином-гуманістом, але не бачив любови до власного народу у Церкві.

Я вважаю себе відносно теж ліберальним у понятті людському – допомоги ближньому чи безпосередньо, чи через соціяльні програми. Мені не перешкоджає у цьому моя українська націоналістична ідеологія. Фактично, це не виїмкове явище. Блаженнійший Патріярх Йосиф Сліпий, який за свою Цервкву і свій народ карався 19 років у радянських лагерах, писав таке у своєму Заповіті:

„Навчіться тут, що все своє рідне треба любити, хоч би було воно і бідне, і людьми призабуте чи навіть погорджуване. Любіть свій нарід , за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте! Любов батьківщини є природним обовязком кожної людини. У християн є вона чимось вищим, а саме надприродною релігійною повинністю, що опирається на обявленій науці. Та релігійна повинність походить з заповіді Божої – пошани і любови до батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любови до ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей, одначе, щоб особливою любовю любили найближчих ближнів...а наближчими ближніми є наші батьки і батьківщина. Батьківщина – це наш край, наша мова, наша історія...”

Тому я звертаюся до українських західних ліберів. Ведіть свої бої з нищівними ідеологіями-- типу фашизму, комунізму. От наприклад: запропонуйте, на початок, у більш національно розвинутих областях України на законодавчому рівні заборонити комуністичну партію. Але лишіться українського націоналізму. Він сьогодні потрібний для нації, яку намагались століттями знищити. Вашою непродуманою писаниною ви контрапродуктивні – викликаючи, іноді, навіть екстремізм. Ви чомусь любите всіх людей в світі, тільки не своїх українців.