Хто нині політв΄язень, хто в΄язень сумління?
06/10/2011 | Василь Овсієнко
До дискусії про визначення, хто тепер в Україні «політв΄язень», а хто «в΄язень сумління», докину, що звинувачення правозахисників та колишніх політв΄язнів у вчиненні кримінальних злочинів було за комуністичної влади звичним.
Так, з 1979 року КГБ розгорнув проти Української Гельсінкської Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти політв΄язнів, які звільнилися, і нових правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (Петро Вінс), “опір міліції” (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), “хуліґанство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), “крадіжка” (Любомир Старосольський), “порушення пашпортного режиму” (Василь Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (Петро Розумний мав у кишені складаного ножика), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів – одному підкинули в тумбочку, другому в кишеню). Людмила Алексеєва у книжці «История инакомыслия в СССР» (1984) писала, що Україна стала тоді свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи.
Причетних до Групи били невідомі чи міліція (Петра Вінса, Юрія Литвина, Василя Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (Ользі Гейко), підкидали малограмотні документи (Михайлові Гориню), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж Ольга Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко – її в 1947 винуватили в намірі вбити Хрущова, а в 1981 – в антирадянщині). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення, оголошували про порушення нової справи (Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи…
Тоді ніхто не мав сумнівів, що всі ці люди є політв’язнями – бо карні справи їм фабрикувалися з політичних мотивів, за правозахисну діяльність.
Нинішня влада України (язик не повертається сказати «українська», бо українців там нема, хіба що кілька хохлів) творчо розвиває цю практику: Анатолій Володимирович Могильов – приходько з Камчатки, який улаштувався в нас міністром, винайшов ось що: кілька підприємців вступили в злочинну змову з метою зруйнувати плитку на Майдані Незалежності… Уже майже рік в Одесі сидить громадянин Росії Олексій Макаров – за участь у мітинзі пам΄яті убитого російськими шовіністами Максима Чайки. Звинувачення: «непокора співробітникам міліції» (при безпідставному затриманні! Це, до речі, не кримінальне, а адміністративне правопорушення). Півроку сидить Юрій Луценко – за «розтрату державних коштів». Дав, бачте, завелику зарплату шоферові і забагато витратив на День міліції. Та ж не в свою кишеню він поклав ті гроші і не мав з того ніякої особистої вигоди! Нинішня влада просто мстить йому за боротьбу зі злочинністю у вищих ешелонах влади, у самій міліції. Я однозначно вважаю Луценка політв΄язнем.
Має шанс стати політв΄язенкою Юлія Тимошенко. Бо її винуватять не в тому, що вона поклала в свою кишеню якусь суму, а в тому, що уклала невигідну для України газову угоду, не ті машини швидкої допомоги купила, не на те гроші витратила. Як на мій хлопський розум, якщо політик свого часу прийняв хибні, навіть дуже шкідливі для держави політичні рішення (та ж «газова угода»), то нова влада для того й прийшла, щоб виправляти ті хиби політичними методами, а не через карний кодекс.
Що ж до «в΄язнів сумління», то в наш час критерій був один: якщо політичний в΄язень подавав покаянну заяву, виступав з нею в пресі чи по телебаченню, «здавав» своїх колишніх однодумців, то такого «покаянця» достроково звільняли. Бо він потоптав власне сумління. Хто ж цього не робив, тобто кому власне сумління не дозволяло лукаво каятися, той залишався в΄язнем власного сумління.
Певен, що якби зараз Ганна Сінькова розплакалася, попросилася на телебачення, прилюдно покаялася, визнала себе винною, а перед тим видала своїх спільників (вона ж не сама смажила яєчню на «вічному вогні», хтось знімав цю процедуру), то її залюбки випустили б. Але як їй тоді було б жити в світі – з переламаним хребтом?! Ганна Сінькова – справжня в΄язенка сумління. Я захоплений її героїчною поведінкою. А також принциповою стійкістю її мами – Тетяни Близнюк.
Василь Овсієнко, політв’язень 1973-77, 1979-88 рр.
10.06. 2011.
Так, з 1979 року КГБ розгорнув проти Української Гельсінкської Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти політв΄язнів, які звільнилися, і нових правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (Петро Вінс), “опір міліції” (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), “хуліґанство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), “крадіжка” (Любомир Старосольський), “порушення пашпортного режиму” (Василь Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (Петро Розумний мав у кишені складаного ножика), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів – одному підкинули в тумбочку, другому в кишеню). Людмила Алексеєва у книжці «История инакомыслия в СССР» (1984) писала, що Україна стала тоді свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи.
Причетних до Групи били невідомі чи міліція (Петра Вінса, Юрія Литвина, Василя Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (Ользі Гейко), підкидали малограмотні документи (Михайлові Гориню), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж Ольга Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко – її в 1947 винуватили в намірі вбити Хрущова, а в 1981 – в антирадянщині). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення, оголошували про порушення нової справи (Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи…
Тоді ніхто не мав сумнівів, що всі ці люди є політв’язнями – бо карні справи їм фабрикувалися з політичних мотивів, за правозахисну діяльність.
Нинішня влада України (язик не повертається сказати «українська», бо українців там нема, хіба що кілька хохлів) творчо розвиває цю практику: Анатолій Володимирович Могильов – приходько з Камчатки, який улаштувався в нас міністром, винайшов ось що: кілька підприємців вступили в злочинну змову з метою зруйнувати плитку на Майдані Незалежності… Уже майже рік в Одесі сидить громадянин Росії Олексій Макаров – за участь у мітинзі пам΄яті убитого російськими шовіністами Максима Чайки. Звинувачення: «непокора співробітникам міліції» (при безпідставному затриманні! Це, до речі, не кримінальне, а адміністративне правопорушення). Півроку сидить Юрій Луценко – за «розтрату державних коштів». Дав, бачте, завелику зарплату шоферові і забагато витратив на День міліції. Та ж не в свою кишеню він поклав ті гроші і не мав з того ніякої особистої вигоди! Нинішня влада просто мстить йому за боротьбу зі злочинністю у вищих ешелонах влади, у самій міліції. Я однозначно вважаю Луценка політв΄язнем.
Має шанс стати політв΄язенкою Юлія Тимошенко. Бо її винуватять не в тому, що вона поклала в свою кишеню якусь суму, а в тому, що уклала невигідну для України газову угоду, не ті машини швидкої допомоги купила, не на те гроші витратила. Як на мій хлопський розум, якщо політик свого часу прийняв хибні, навіть дуже шкідливі для держави політичні рішення (та ж «газова угода»), то нова влада для того й прийшла, щоб виправляти ті хиби політичними методами, а не через карний кодекс.
Що ж до «в΄язнів сумління», то в наш час критерій був один: якщо політичний в΄язень подавав покаянну заяву, виступав з нею в пресі чи по телебаченню, «здавав» своїх колишніх однодумців, то такого «покаянця» достроково звільняли. Бо він потоптав власне сумління. Хто ж цього не робив, тобто кому власне сумління не дозволяло лукаво каятися, той залишався в΄язнем власного сумління.
Певен, що якби зараз Ганна Сінькова розплакалася, попросилася на телебачення, прилюдно покаялася, визнала себе винною, а перед тим видала своїх спільників (вона ж не сама смажила яєчню на «вічному вогні», хтось знімав цю процедуру), то її залюбки випустили б. Але як їй тоді було б жити в світі – з переламаним хребтом?! Ганна Сінькова – справжня в΄язенка сумління. Я захоплений її героїчною поведінкою. А також принциповою стійкістю її мами – Тетяни Близнюк.
Василь Овсієнко, політв’язень 1973-77, 1979-88 рр.
10.06. 2011.
Відповіді
2011.06.14 | Євген
Re: Хто нині політв΄язень, хто в΄язень сумління?
У нас на Донбасі були й Тихий, Руденко, Стус. А та шпана, що зараз при владі донецька тільки за регіональною ознакою. Таких у Києві у сотні разів більше. Бо, якщо б це було не так, то Київ давно б перетягнув нас , донеччан, на свій бік.