Взагалі-то кожен політик, так, чи інакше, приймає рішення, які якимось чином, більше, чи менше, впливають на історію. Просто деякі, через відсутність історичного смаку, замість вписуватися — вляпуються в історію. Інші, через свою марнославність, в історичні моменти буття намагаються приписатися до історії, хочайби своєю присутністю в місці історичних подій. Лише одиниці розуміють, що відбувається насправді, і яка ноша відповідальности за людські долі, навіть ті, що ще не народжені, лежить на них. Таких же, які розуміють, яким шляхом іде історія, і що можна та треба зробити, щоб вона пішла в сприятливому для нації напрямку, у кожного народу одиниці. А в деяких і немає. У нас є Коновалець. Від тих політиків, які у минулому столітті в процесі боротьби за Українську Державу опинялися в центрі визвольних рухів — Петлюри, Бандери, Мельника чи Шухевича він відрізняється тим, що не тільки розумів свою відповідальність перед історією народу, приймаючи рішення по совісті в ситуаціях, які були зрозумілими його оточенню, але й тим, що розумів, якими шляхами іде історія, і де він, маючи наявні, часом дуже незначні ресурси, може вплинути на історію, яка буде після нього. І впливав.

Можливо, це його розуміння історії бере початок в університетський період. Студент Коновалець вчився на юридичному факультеті, слухати йому було зовсім необов’язково. Однак він записався на лекції до професора-еміґранта з Великої України Михайла Грушевського. Мабуть, його погляди на шляхи розвитку історії формувалися саме тут, бо інших епізодів молодого періоду життя, де він контактував з істориками, ми не знаємо. Тоді ж Євген Коновалець отримав практичну лекцію життя, що за національні права доводиться платити кров’ю. Одна річ читати про це в підручнику, інша — бачити, як це відбувається в реальному житті. 1 липня 1910 року, коли українські студенти львівського університету проводили віче за право навчання українською мовою, польський шовініст застрелив одного з них, Адама Коцка. Патріотів серед українських студентів було багато, але коли в липні 1913 року у Львові проходив Всеукраїнський Студентський Конґрес, одну з головних програмних доповідей — “Про університетську справу” — готував Коновалець. Вочевидь, вже тоді мав крім патріотизму, ще й глибоке розуміння справи, якою займався.

Інший епізод, який характеризує Коновальця. Гетьманський переворот у Києві, німці роззброюють Січових Стрільців. Кілька Усусусів з розпачу стріляються. Політики Центральної Ради стають в непримиренну опозицію до Гетьмана, марять повстанням. А Коновалець домовляється зі Скоропадським про збереження формації Січових Стрільців. Не в Києві, а в Білій Церкві — яка різниця? Він-бо знає, що війна ще попереду, і кожен навчений та обстріляний солдат буде потрібен.

З цими стрільцями він перейшов усю українську війну на Наддніпрянщині. Пройшов достойно, як на вояка — ніде Корпус Січових Стрільців не втікав перед переважаючим ворогом. Правда, він не кинувся на допомогу рідній Галичині, коли поляки зайняли Львів. Але в нього вже тоді було переконання: якщо буде українським Київ, то й стане неодмінно українським Львів, а от якщо братися навпаки — то не буде ні українського Львова, ні українського Києва.

Війна за Директорію закінчилася для Євгена Коновальця 6 грудня 1919 року. Він передав охочих партизанити генералові Омеляновичу-Павленку, а сам почав будувати плани тої війни, яка ніколи не закінчується — війни за Україну. На відміну від тих, хто й завтрашнім днем мислити не вміє, Коновалець розумів, що на цю війну приречені покоління. І що крім героїв, на яких рівнятимуться покоління, потрібні ще й ті, хто пронесе ідею героїзму від мертвих до ненароджених. А це для багатьох, навіть дуже патріотично налаштованих, невдячна справа, бо немає тут видимого героїзму, повстанської боротьби, одна лише повсякденна непомітна робота.

Він глибоко осмислює, чому історія була такою неприхильною до українського прагнення свободи в останній війні — і приходить до висновку, що українці, як загал, не дуже-то й розуміли, навіщо їм потрібна власна держава. Були герої, готові платити життям, але їх було замало, щоб переламати чужу волю. Тим більше замало цих героїв після поразки. І Коновалець починає працю над тим, щоб в наступному поколінні їх було більше. Його проект — Українську Військову Організацію — сучасники і соратники сприймають як підпільну армію, і не більше. Однак Коновалець дивиться далі. Членом Начальної Команди УВО стає його бойовий побратим полковник Іван Чмола. Ми не знаємо, які військово-підпільні операції планував чи здійснював Чмола, але маємо доконаний історичний факт: молодь, яку він виховував у відроджених та нових пластових куренях, командирами УПА і провідниками визвольного руху. Шухевич — пластун, Бандера — пластун, Кук — пластун, Арсенич, Гасин, Грицай — пластуни, і навіть голова Червоного Хреста УПА Зарицька — пластунка. Почати підготовку до визвольної війни за двадцять років до її початку — про це ніхто з сучасників Коновальця навіть і не думав.

На світлині, зліва: Ярослав Чиж, Параска Чмола, Василь Кучабський, Таїса Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921

Однак крім людей, для визвольної війни потрібна ідея. Тут Коновалець робить неочевидний для багатьох сучасників хід. Він знаходить кошти на відродження “Літературно-Наукового Вісника” і домагається призначення його головним редактором Донцова. Це сьогодні, знаючи спадщину Донцова, можна сказати: “Ну і що? А кого ж іще?” Тоді ж Донцов, крім того, що ще не написав творів, які вплинули на спосіб думання молодого покоління, ще й до всього був просто посварений з багатьма галицькими інтелігентами на ґрунті особистих образ. Коновальцю не просто було “проштовхнути” таку конфліктну особу на посаду, яку займали Франко і Павлик. Але він це здійснив. Донцов отримав трибуну. Треба думати, що це був не останній фактор для реалізації його, як публіциста. А молоде покоління, прийшовши в університети, отримало ворохобника думок. Коли ж ідеологія злилася з молодечим бажанням діяти, з’явилась нова якість. Вона оформилася в найуспішніший громадсько політичний український проект минулого століття — Організацію Українських Націоналістів. Без цього проекту, після всіх виселень, репресій та голодоморів, мабуть, не було би вже України. І в цій історії нема куди подітись — це проект Коновальця.

Молодь, коли їхала на Конґрес ОУН, думала, що Полковник все знає наперед, віддасть потрібні накази, і вони підуть під його проводом у війну за Україну. Коновалець же вважав, що вони самі повинні скласти свою концепцію боротьби — і тільки при цій умові боротьба буде успішною. А тих, хто думав, що цією молоддю можна легко покерувати здаля з-за кордону, він попереджав у своїх листах: діти вже дорослі, і не приймуть втручання батьків у своє життя. Бо це боротьба, де життя є ціною результату. Їхнє життя. От скажіть, що він не бачив історії наперед...

В усій цій історії з його впливом на історію якось губиться особистий фактор. Хочеться бачити особисте вольове рішення, де перебіг історії ламається через коліно. А його нема. Є акуратне підштовхування процесу, яке дасть результат через роки. Але який результат!

Відповіді

• 2011.06.14 | Evgen.I

  Re: Така Велика Людина загинула через довіру до "Павлуся".