Трохи з історії України
06/22/2011 | dntsk
Якось в розказував русскій патріот про події в Криму початку 90х. Каже:
"Начали собирать подписи в поддержку референдума на независимость Крыма, Но население было равнодушно. Тогда Мешков обронил - мы что то придумаем. Вскоре приехал поезд с украинскими националистами - народ стал более активным - но все равно недостаточно"
Коли у 1992 р. в Криму та інших південноукраїнських регіонах активізувалися проросійські сепаратистські рухи, українські націоналісти вирішили не лишати цього без уваги. Наприклад, у лютому-березні 1992 р. потяг, на якому було близько 900 чоловік, зокрема, священники УАПЦ, Степан Хмара та три сотні бійців УНСО. Спочатку потяг заїхав до Одеси, потім до Херсона, після чого, нарешті, попрямував до Севастополя. Місцева влада та командування ЧФ робили все, аби не пустити націоналістів до міста. На станції Верхнєсадове потяг зупинили і не пускали далі, пояснивши це тим, що у закритий Севастополь в делегатів нема перепусток. Довелося перекривати залізничні шляхи, і тільки після цього потяг пропустили до Інкерману, звідки націоналістів доставили катерами на Графську пристань. В Севастополі добровольці промарширували по вулицях, священники відслужили молебен по вбитих більшовиками моряках-українцях.
Подібні дії загострили ситуацію у регіоні. місцеве населення було перелякане. Наступні роки проросійські сили багато разів використовували цю подію як додатковий аргумент на користь відокремлення від України.
До речі, відвідували Крим також і інші парамілітарні організації - Тризуб та ДСУ. Але їхні походи не були такими масштабними і часто основною метою була не демонстрація сили, а вишкіл в кримських природніх умовах.
"Начали собирать подписи в поддержку референдума на независимость Крыма, Но население было равнодушно. Тогда Мешков обронил - мы что то придумаем. Вскоре приехал поезд с украинскими националистами - народ стал более активным - но все равно недостаточно"
Коли у 1992 р. в Криму та інших південноукраїнських регіонах активізувалися проросійські сепаратистські рухи, українські націоналісти вирішили не лишати цього без уваги. Наприклад, у лютому-березні 1992 р. потяг, на якому було близько 900 чоловік, зокрема, священники УАПЦ, Степан Хмара та три сотні бійців УНСО. Спочатку потяг заїхав до Одеси, потім до Херсона, після чого, нарешті, попрямував до Севастополя. Місцева влада та командування ЧФ робили все, аби не пустити націоналістів до міста. На станції Верхнєсадове потяг зупинили і не пускали далі, пояснивши це тим, що у закритий Севастополь в делегатів нема перепусток. Довелося перекривати залізничні шляхи, і тільки після цього потяг пропустили до Інкерману, звідки націоналістів доставили катерами на Графську пристань. В Севастополі добровольці промарширували по вулицях, священники відслужили молебен по вбитих більшовиками моряках-українцях.
Подібні дії загострили ситуацію у регіоні. місцеве населення було перелякане. Наступні роки проросійські сили багато разів використовували цю подію як додатковий аргумент на користь відокремлення від України.
До речі, відвідували Крим також і інші парамілітарні організації - Тризуб та ДСУ. Але їхні походи не були такими масштабними і часто основною метою була не демонстрація сили, а вишкіл в кримських природніх умовах.