Свого часу Річ Посполита, не надавши дрібному рицарству – панцирним та путнім боярам, шляхетських прав ("злотих вольностей"), не знайшовши їм гідного місця у політико-правовій системі і не запропонувавши іншого шляху, ніж поступова павперизація і другосортність, стимулювала козаччину як окремий самопроголошений стан і невдовзі накликала на себе жахіття козацьких ребелій укупі з Хмельниччиною, яка й поклала початок занепаду держави. Нібито звичайна, щоб не сказати банальна у часи "наїздів" і "гвалтів" подія – напад чигиринського підстарости Данила Чаплинського, шляхтича герба "Драгослав", на маєток Суботів, який належав шляхтичу герба "Абданк" Богданові Хмельницькому - став тоді лише тригером чи то пак спусковим гачком. У наші часи жлобократична влада у постсовєцькій та постколоніальній України відмовляє у політичних та громадянських правах і свободах десяткам мільйонів громадян, перетворивши Конституцію на фікцію. Сформувавши де-факто станове суспільство ("еліта vs прості громадяни"), домінуюче вельможне пацанство пропонує в якости альтернативи павперизації, визискуванню та погано масковане офіційним агітпропом другосортності лише безоглядне прийняття хамських правил та безвідмовне служіння системі у сподіванні на те, що колись тебе підніме нагору. Тобто туди, де піна. Конкурентної політики, механізмів обумовленої волею громадян ротації центрів політичного впливу не існує, як і механізмів притягнення владоможців до відповідальности за мародерство, сваволю, хамство, знищення українських перспектив. Парламентські вибори – 2012 навряд чи щось істотно змінять: навіть якби до осени 2012 якимось дивом з'явилася навіть не те, що достойна, а просто пристойна політична сила, то у здатности союзу пацанів та підпацанників забезпечити собі (хоч чечетівщиною з виборчим законом, хоч ківалівщиною з підрахуїзмом) прийнятні цифірки особливих підстав сумніватися нема: регіонали слабшають, але не так швидко, як про те сурмлять любителі самонавіювання. З президентськими виборами – 2015 пов'язується більше сподівань – і з огляду на наявний час для пошуку кандидата від, узагальнено кажучи, вільних українців, і з огляду на наявний час для мобілізації. Проте більші сподівання супроводжуються більшими ризиками. По-перше, від узагальнености до конкретики може бути вельми далеко. По-друге - не факт, що ті вибори взагалі відбудуться, а якщо відбудуться – не факт, що не у стінах Верховної Ради. Думаю, голова "науково-експертної групи з підготовки Конституційної асамблеї" Леонід Кравчук тут міг би багато чого розповісти публіці на цю тему, якби був публікою спійманий і до примушений. Про референдум щодо дострокового припинення повноважень Януковича чи то цього складу Верхоради взагалі не будемо, залишимо це провокаторам, клоунам, ідіотам, а також людям хорошим, але настільки ледачим, що знайти, прочитати і зрозуміти рішення Конституційного суду їм не під силу. Втім, і без рішення КСУ було б те саме. Тому може здатися, що владцям і кордебалету, які створили чи не досконалу (в їх розумінні) систему взаємної поруки по колу, репресивний механізм та гебельсоподібний агітпроп, ніби то найближчим часом можна і не хвилюватися, окрім хіба як через зростаючі "непонятки" з кремлівськими газовими карликами. Проте це ілюзія. Справді, українське суспільство є довготерплячим, травмованим совковим минулим, призвичаєним споживати радше не факти, а жуйку з їх синтетичними замінниками, а також ладне пасивно проковтнути не лише блазнювання кнопкодавів, а навіть маніпульовані, саботовані і скасовані вибори, за що б інших країнах влада разом з елітою вилетіли б на помийку. Та є одне але. З одного боку – межигір'я, кончі і пущі, тури на джипах і тури на джипах на тротуарах, пішохідних переходах та транспортних зупинках, запарканні багатогектарні латифундії скромних чиновників і дикі мажори на кшталт Роми Ландика – елітний світ для тих, хто впевнений, що схопив Бога за бороду. З другого, мабуть ви теж це відчуваєте, щось таке у повітрі, щось таке на обрії, можливо то, відповідно, дух волі і межа. "Ми лірники, ми любимо вертеп / Нам головне – співати про калину", писала у "Берестечку" Ліна Костенко, ілюструючи традиційні українські складнощі з системним, щоденним, затятим і послідовним спротивом. Але замріяний український лірник, можливо, не піде на вибори, але не стерпить, коли йому ламатимуть ліру або в його присутности самопризначений напівбог битиме дівчину В оманливому відчутті вельможної "елітности", обсмоктаної як чупа-чупс "стабільности", вседозволености і безкарности напевно полягає чинник найбільшої на сьогодні загрози для "еліти" – кількість проявів брутальної сваволі, дикого хамства, очевидного і по-людськи, незалежно від політичних вбодобань, неприйнятного навіть назагал пасивному "лірникові" та російськомовній домогоспорадці – здатна перейти у нову якість спротиву українських "лірників", котрі тоді якщо і заспівають про калину, то у строю - про калину червону, котра чогось похилилася, але ми її підіймемо. Черговий нелюдський вчинок якогось покидька - мажора чи мажорчика може спрацювати спусковим гачком. Можливо, сучасний Чаплинський вже сідає бухим у джип чи йде до ресторану бити дівчат. Є такий анекдот, заснований на класичній у Росії басні Крилова про лисицю та ворону. До ворони, котра сидить на гілці зі шматком сиру у дзьобі, підходить лисиця і добре обізнана про можливі підступи ворона лише поблажливо посміхається і мружиться. Але лисиця без розмов хапає каменюку і прицільно жбурляє вороні в писка. Сир – в один бік, ворона – в інший. Прийшовши до тями, нокаутована ворона тільки й каже: "ніфіга собі басню скоротили...". І сама ця влада, вже не нова, а стара, якщо вона не представлена винятково рафінованими ідіотами, мала б бути без перебільшення життєво зацікавленою у приборканні та справжньому покаранні ландикоподібних мажорів, адже через звиродніло нелюдську поведінку "небожителів" регіональна басня, написана для довготривалого прочитання, може несподівано для них виявитися дуже скороченою. Олександр Северин, к.ю.н. ********* ^{Також за темою: Jus Resistendi http://maidanua.org/static/mai/1297668912.html}