Суспільство визначає своє ставлення до того чи іншого питання залежно від того, яку позицію займають стосовно нього влада та політики. В епоху Леонідів (Кравчука-Кучми) в Україні панував своєрідний «євроспокій». Леоніди  спокійно маневрували поміж сусідами, потихенько тяжіючи таки до західних, але так надпотихенько, щоб не сполохати і не роздратувати східного. ПораЮщенка (через тривалість президенства Віктора Андрійовича назвати її епохою важко, на жаль) може бути охарактеризована як «євроентузіазм»: ми хочемо в ЄС, ЄС хоче нас (так офіційно стверджували, якось забувши перепитати з цього приводу думку ЄСу, та це дрібниці). Одним словом – «Дайош євроінтеграцію!». Так, по-совєцьки… Але ж по-інакшому не вміємо.

Прихід на президенство Януковича означав рішуче змінювання усього, що хоч трішки за змістом, духом чи кольором нагадувало «оранжевий морок». Зокрема, ейфорію «євроентузіазму» повинен був змінити похмурий «євроскептицизм» («а нащо то нам, нам і так не зле»). Але, оскільки «данєцкі» якщо копають, то копають, а як міняють, то ламають… Прийшов час «євроістерії». Залунало: «а хто нас там чекає?!», «нам газ Росія відключить, а Європа нам поможе?!», «Європа – закрита, сита і сонна, а Росія – це вільний економічний простір, це ринки збуту!». Резюмуючи – «Далой євроінтергру!».

Заметушилася і вся та експертно-політико-журналістська публіка, яка змінює свої світогляди та погляди з точністю до міліметра, згідно проголошеного (чи підказаного) владою курсу. Заходилася скрупульозно або ж творчо переповідати ці та інші «антиєвропізми», принагідно даючи на горіхи ще й злобному та агресивному НАТО. Найбільш талановиті намагаються підійти до цього питання творчо. Наприклад, «акуратно» вказуючи на деякі існуючі в ЄС недоліки, просто «задаватися питанням» - а чи варто…? Або – в Європі проблеми є, і в Росії є, але там, в Росії не все ж так погано… Чи, наприклад – давайте поміркуємо над західним вектором, і над східним (ні, це не тільки Росія, це азіатські ринки, енергоресурси, Китай, зрештою). Майстри пера, принагідно, навіть доплітали до своїх опусів таку приємну для влади критику опозиції, за її пошуки правди та справедливості в євро установах: "так, не все у нас поки що ідеально, але ось так сміття по Брюсселях розносити… Не гарно,Юліє Володимирівно (Арсенію Петровичу тощо)".

 Окремо, чітко і послідовно товкла Європу, немов Клічко опонента, «Свобода» - нащо вона нам, сьогоднішня, з її мігрантами, гей-парадами, толерантністю та мультикультуралізмом? Як співалося в популярній пісні СНПУ: «Ми збудуємо державу від Ла-Маншу й до Уралу!». І годі якось аргументовано дискутувати…

Така активність викликала переляк у протилежному середовищі – тих, котрі за попередні роки перетворилися на професійних чи напівпрофесійних «промоутерів» (пропагандистів) ЄС/НАТО в Україні. А як же ж чергові гранти, стажування, обміни, конференції, семінари? Це ж скільки людей опиняться без роботи! І що, на біржу праці?!

Щоправда, у них підстав для паніки немає. Чим більше лунатиме істеризований «євроскептицизм», тим більше європейські філантропи будуть замислюватися, як би то ще ефективніше провести в Україні наступну просвітницьку кампанію «ЄС для чайників». Тому сміливо можна продовжувати готувати креативні гранти на теми «Брюссель любить Вас!» або ж «ЄС – друг людини!».

Цікаво, що такі коливання у ставленні до європейського питання досить мало відображалися на поглядах українців. Так, при Ющенку трохи більше людей, за даними соціологів, позитивно ставилися до євроінтеграції, при Януковичу – трохи менше. Звичайна ситуація, коли певний відсоток політично малоактивних громадян автоматично підтримує існуючу владу, її головні проголошені гасла, в тому числі і зовнішньополітичні уподобання. Українці ставляться цілковито спокійно до ламання списів на цьому словесному турнірі з однієї простої причини – тому що українці і так є європейцями. Не азіатами ж…

 В українців немає проблеми самоідентифікації з Європою, як, наприклад, у турків, лідери яких усіляко пхають Туреччину до ЄС (а європейці ніяк не можуть зрозуміти, яким чином Мала Азія (Анатолійський півострів) може бути частиною Європи, невже лишень через 23764 кв. км Східної Фракії?!). Україна – частина Європи. А чи стане, чи не стане членом власне ЄС – якось воно буде. Адже ж норвежці, а тим більше швейцарці якось не хвилюються відсутністю своїх країн в офіційному «євросписку», і «не європейцями» через це не чуються.

Характерно, що «євроістерія» - явище виключно внутрішньоукраїнське. На міжнародній арені Віктор Федорович цілком не хоче задивлятися виключно на «русскіє бєрьозкі», демонструючи європейцям тилові частини. Москва – це «харашо», а Європа – це престиж, фінанси, курорти, плитка для Міжгірря. Та, на відміну від досвідченого Кравчука, майстерного дипломата, чи кмітливого Кучми, який оточував себе здібною командою, Янукович на дипломатичній арені діє з ведмежою елегантністю, досить адекватно замінивши Джорджа Буша - молодшого у ролі головного міжнародного потішника. А такі «заглядання» на ЄС, у супроводі різноманітних комічних казусів, не могли сподобатися особисто Медвєдєву (там все просто, «по-путінськи» - або «бєрьозки», або плитка). Тому досить цікаво, як Віктору Федоровичу надалі вдаватиметься зазирати одразу у дві... "напрямні".

Зрештою, вагітність мріями завершується родами розчарування. Коли чи то занадто «різновекторно» вертіти головою, чи то зачаровано задивлятися на омріяний «євро» чи «рускорай», важко побачити, що робиться поряд, у власній країні. І вирішити, як би то власний дім перетворити якщо не на Едем, то принаймні прибрати з нього політичний содом та соціально-економічну гоморру.

 Україна для Росії – можливості та ресурси (в якнайширшому розумінні цього слова, включно з контролем Чорного моря), а найголовніше – нестерпна імперська ностальгія 

Україна для Європи (прагматично): ринки (збуту, дешевої робочої сили), полігон для екологічно-шкідливих виробництва та могильників, а також – буфер перед непрогнозованою та нестабільною Росією.

Історично опинившись в такому становищі, на прикордонні Європи, Україні залишається, натомість, нарощувати власний економічний потенціал, виробництво, експорт. А владі – дбати про національну солідарність (а не «політичну стабільність та монолітність вертикалі влади» за путінською рецептурою), соціально-економічний добробут населення (а не свої позиції в списках мільярдерів), та здатність захистити свій міцний, заможний дім від заздрісних чи злодійкуватих сусідів (а тут варто повчитися в невеличких, але гордих і впевнених прибалтійських країн). Європа ж від нас нікуди не дінеться, як і ми від неї. Як би це комусь не марилося…

Юлій Хвещук