08/05/2011 | otiec

В Горлівці міська рада вирішувала питання встановлення пам'ятника (погруддя) поету, вченому-літературознавцеві, правозахиснику, політв'язню, закатованому в радянському лагері. - але головне ТОМУ, ХТО ВСУПЕРЕЧ ВСЬОМУ ТВОРИВ УКРАЇНСЬКУ ПОЕЗІЮ, великому творцю українських сучасних віршів Василеві Стусу.
У підсумку голоси розподілилися наступним чином: 13 — за встановлення пам'ятника, 52 — проти встановлення пам'ятника.
Пам'ятник Стусові на його батьківщині встановлений не буде.

Я хотів би втішатися думкою про те, що з тих, хто був проти, не було жодного, який би доторкавсь поетичних збірок будь якого поета поза шкільною хрестоматією. А навіть зі шкільної хрестоматії пам'ятав би щось понад “за рішоткой сирой орьол маладой” та “вип'їм з горя гдє жє кружка?”. Я хотів би втішатися тим, що обрані до місцевого самоврядування громадяни народженної задля напіврозпаду СРСР так би мовити України взагалі не знають ані поезії, ані мистецької прози; з музики — Земфіру і “батяня комбат”, з живопису - “мішка на сєвєрє” й “ващє прілєтєлі”. І я хотів би втішатися тим, що виборці, які обрали собі оту “єліту” на голову, не відали, що робили, бо перманентно перебувають у стані “потрійної контузії” (як то охарактеризував нєкогда народний прізідєнт Ющєнко у своїй майже прощальній промові). Я хотів би втішатися тим, що у пострадянському просторі (натурально!) не родяться створіння людського ґатунку, які були би чутливі до поезії і відчували потребу не тільки у тому, “щоби стояв у кожній хаті і гроші не переводилися”.

Але бажане не відповідає дійсності. Або частково відповідає — а частково ні.
І горлівська (й не тільки горлівська) “тимчасово обрана еліта місцевого самоврядування” чудово свідома того, ким є Василь Стус і що він означає для України, українців й української культури і історії. Горлівська та понад-горлівська “пацанська єліта”, безумовно, може по пріколу на ха-ха переплутати Ахматову с Ахметовим, Бабеля с Бебелєм і Едіту П'єху с Ідіти На... . Але ж з тих анекдотів вона прешою і “стібаєцца”. Бо цей технологичний “стьоб” у “піар-розкрутці” є могутньою “фішкою”, створенною консультантами, що вони у свою чергу відмінно знають і Ахматову, і Гумільова, і Мандельштами з його “нєвмєняємой вдовой” Надєждой Яковлєвной...

Нема чим втішатися. Все, що відбувається, відбуваєть у повноті свідомості і розуміння значущості кожного акту знущання над українською свідомістю, історією і культурою. Вибачаюсь, кожного планового акту знущання. - бо до того ж все це аж ніяк не є спонтанною дією.

Але, якщо свідомо і планово, тоді з явною (хоча і демонстративно прихованою) й окресленою метою.

Як на мене, то мета дійсно явна і неприховано окреслена: пацанскій обмін “мах на мах”. Зрозумілим є, що — як називає нас антиукраїнська пропаганда і агитація - “хохло-свідомити” не хочуть ділитися своєю “какляндією”, не хочуть розділятися, ані між собою воювати, щоб себе самих повбавати на радість тим, хто вже готовий заселювати звільнене і обезлюднене (як то вже було у 32 — 34 рр. і пізніше). Ок! Але за збережену цілісність треба вплатити, маємо надію, що рагулі про откати добре знають — а не знають, то зараз харашо научім!
Чим платити? Що вносити на откат?
Відповідно стародавніх канонів і непорушної традиції: душу.
Кров'ю підписувати не треба — це не кошерно. Підпис взагалі можна не ставити. Головне. Щоб все було тихо-ша! Щоб, коли душу будуть з живого тіла витинати, герої-українці героїчно мовчали би, терпіли би і перед ворогом ані пари з вуст! Як Наливайко в мідяним бику! Ви ж, українці, так добре вмієте гордо героїчно і з гідністю мовчки вмирати під найстрашнішими тортурами! А тут не найстрашніши, - порівняйте з дідами-прадідами: з них бувало лій топили, а тут всього-навсього душу виймають — воно ж жодного фізичного пошкодження і біль від того примарний!

Виймають душу.

Пам'ятні будівлі? Знести! Какли, мовчати!

І мовчать з гідністю.

Фундаменти десятинної церкви? Забудувати!
Циц, свідомити!

І мовчать...

Хтось пискнув. Хтось застогнав. Але назагал з гідністю мовчать!

Київська Лавра? Печери? Мощі Преподобних отців наших? У перебудову! Підчистить, щоби першоєрарху сусідньої держави вольготно було би загальні збори своєї церкви проводити! А рогулі хай помолчать — вони ж герої!

До речі. Про героїв. Яким там “героям слава”? Нема у каклов героїв — саме тільки бандити! Ствердить це рішенням хохляцького верховного суду. Хай вони втруться. І щоби мовчали!


І — мовчать...

Що? “Дивляться пильно з небес загиблі поети й герої”? Герої — бандиті, поеті — алкаші та зекі. Ніякіх пам'ятників алкашам! Взагалі, нема такого віршопльота і не було! Мовчати, скотське сім'я!

І — мовчать.

Як Наливайко в мідяним бику...

Аби тільки “ще не вмерла”.

Без душі, але жива.


Aх, какіє єті украінци добриє люді: і рєвалюція у ніх сплошной концерт на площаді, і такіє тєрпєлівиє, і рабатящіє, і такіє смішниє, так смєшно разгаварівают — ето даже пріятно слушать! Откуда такой забавний народ взялся? А?

Дійсно. Самий час питати, звідки такий народ взявся? Хто їх таких породив і чиє вони діти?

Але питання ці — риторичні. Якщо нема душі, то і відповіді на ці питання теж нема.

Але ж колись була та відповідь, була колись...