Насправді в Україні не одна (РПЦ) , а чотири канонічні церкви. і кожна будує свій "мир" (л)
08/20/2011 | Bestt
http://texty.org.ua/pg/blog/pberest/read/30621/Bagatovektorna_kanonichna_terytorija_vplyvu
Віднедавна Україна стала територією на якій офіційно присутні вже дві "канонічні" православні церкви (які визнаються світовим православ’ям) - Російська та Румунська. Тому до розбудови "русского мира" цілком може додатись й побудова румунського.
До цієї боротьби «канонічних» за Україну завжди може підключитися й Вселенський Константинопольський патріархат. Константинополь неодноразово заявляв, що не визнає правомірним підпорядкування Руської православної церкви (Київської митрополії) до Московського патріархату. Таким чином, за тих же сприятливих обставин й Вселенський патріархат завжди може пред’явити свої аргументовані права на Київську церкву.
Ще одним вектором в розвитку українського християнства візантійської традиції є вектор спрямований на Рим. Українська греко-католицька церква є церквою східного (православного) обряду й називає себе прямою спадкоємницею Київської церкви "Володимирового хрещеня". Адже саме православний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі з більшістю єпископів православної Київської митрополії провели собор та прийняли Берестейську унію з католицькою церквою. А Софіївський собор якийсь час був резиденцією унійних Київськиїх митрополитів.
Але якщо в діях Константинополя і Ватикану політична складова видається невеликою, то Румунська й Російська церкви досить сильно влиті в великодержавні інтереси цих країн. Обидві церкви, влада їх країн, розглядають як складову національних ідеологій та інструментів захисту національних інтересів.
А що ж Україна? Вона як завжди залишається лише розмінною картою в руках геополітичних імперських «миров». За пасивної (а деколи активної) підтримки чинною владою московської церкви, постає ще одне питання - Чи можливе постання автокефальної української церкви без міцної державності. Адже остаточне прийняття християнства як державної релігії в Київській Руси було закріплено саме силою державної влади Володимира. Відкол Московської митрополії від Київської 1458 року (й фактичне утворення РПЦ) також відбувалась за активної підтримки Московських царів. Після прийняття унії православною Київською митрополією (1596 р.), саме військова й державна підтримка гетьмана П. Сагайдачного дозволила створити нову православну Київську церкву в підпорядкуванні Константинопольського патріархату 1620 р.. Всі інші кардинальні події в історії українського православ’я також пов’язані не так з рухами в середині церкви, як з зовнішньополітичними чинниками.
Тому, як показує історія, саме влада вирішує, що буде з православною церквою в їх державі, й чи буде вона мати автокефалію, або буде підпорядковуватись закордонним центрам впливу. І дивлячись на поведінку сьогоднішніх лідерів нації, можна зробити висновки, що вони в чергове обирають «багатовекторність». А на практиці – пасивно споглядають за боротьбою, що активно точиться за душі українських віруючих.
Віднедавна Україна стала територією на якій офіційно присутні вже дві "канонічні" православні церкви (які визнаються світовим православ’ям) - Російська та Румунська. Тому до розбудови "русского мира" цілком може додатись й побудова румунського.
До цієї боротьби «канонічних» за Україну завжди може підключитися й Вселенський Константинопольський патріархат. Константинополь неодноразово заявляв, що не визнає правомірним підпорядкування Руської православної церкви (Київської митрополії) до Московського патріархату. Таким чином, за тих же сприятливих обставин й Вселенський патріархат завжди може пред’явити свої аргументовані права на Київську церкву.
Ще одним вектором в розвитку українського християнства візантійської традиції є вектор спрямований на Рим. Українська греко-католицька церква є церквою східного (православного) обряду й називає себе прямою спадкоємницею Київської церкви "Володимирового хрещеня". Адже саме православний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі з більшістю єпископів православної Київської митрополії провели собор та прийняли Берестейську унію з католицькою церквою. А Софіївський собор якийсь час був резиденцією унійних Київськиїх митрополитів.
Але якщо в діях Константинополя і Ватикану політична складова видається невеликою, то Румунська й Російська церкви досить сильно влиті в великодержавні інтереси цих країн. Обидві церкви, влада їх країн, розглядають як складову національних ідеологій та інструментів захисту національних інтересів.
А що ж Україна? Вона як завжди залишається лише розмінною картою в руках геополітичних імперських «миров». За пасивної (а деколи активної) підтримки чинною владою московської церкви, постає ще одне питання - Чи можливе постання автокефальної української церкви без міцної державності. Адже остаточне прийняття християнства як державної релігії в Київській Руси було закріплено саме силою державної влади Володимира. Відкол Московської митрополії від Київської 1458 року (й фактичне утворення РПЦ) також відбувалась за активної підтримки Московських царів. Після прийняття унії православною Київською митрополією (1596 р.), саме військова й державна підтримка гетьмана П. Сагайдачного дозволила створити нову православну Київську церкву в підпорядкуванні Константинопольського патріархату 1620 р.. Всі інші кардинальні події в історії українського православ’я також пов’язані не так з рухами в середині церкви, як з зовнішньополітичними чинниками.
Тому, як показує історія, саме влада вирішує, що буде з православною церквою в їх державі, й чи буде вона мати автокефалію, або буде підпорядковуватись закордонним центрам впливу. І дивлячись на поведінку сьогоднішніх лідерів нації, можна зробити висновки, що вони в чергове обирають «багатовекторність». А на практиці – пасивно споглядають за боротьбою, що активно точиться за душі українських віруючих.