Спостереження і рекомендації від Олексія Воскобійника. Щодо нас
08/20/2011 | igorg
http://kin.host22.com/v4.html
А трапилось це, коли ми закладали фундамент під свій другий філадельфійський будинок. Хтось із друзів-емігрантів, пам'ятаю, сказав мені:
— Олексію, ти б на роботу до себе взяв наших українців. Хай би заробили якусь копійку. Особливо бідують вони у Венесуелі, Бразилії... Дозволиш, я зателефоную, викличу, вони негайно приїдуть...
— Не заперечую, але тільки будівельників, — мовив я. — Мені однаково, кому платити гроші. Аби гарно працювали. А тут ще земляки. Хто їх підтримає, як не ми!..
Згадалися і мої поневіряння по Німеччині. Мав стільки спеціальностей, а ніякої роботи, по суті, не знайшов. Бо все передусім для німців. А для чужих потім.
Узяв я тих українців на роботу. Гарні люди. Спочатку й добре працювали. Я до них ставився з особливою увагою. Їхні життєві дороги були моїми життєвими дорогами. На перших порах я навіть радів. Нас об'єднувала не лише важка еміграційна доля, а взаєморозуміння, мова. Взаємовиручка.
Разом працювали, разом обідали. Разом відпочивали. Та незабаром я помітив, що наші будівельні майданчики перетворюються в дискусійні клуби. Природжений український індивідуалізм перетворився в суцільне отаманство. На будівництві всі намагалися стати старшими, і кожний із старших запевняв мене, що його точка зору найправильніша, хоча я того не потребував. Усі вносили в будівництво свої корективи. А графік робіт був уже затверджений. Розроблений до останнього, як кажуть, гвинтика, краника. Нічого не випадало з мого поля зору.
Потім після дискусій про будівництво моїм землякам хотілося поговорити про політичну ситуацію в Україні. Як наслідок стало мало тридцяти хвилин на обідню перерву. Вони запропонували її збільшити. Дехто йшов з роботи передчасно, бо йому дружина сказала, що "обід прохолоне". Інші брати по крові десь вичитали, що сандвічі слід пережовувати, а не ковтати. І то кожний шматок не менше як двадцять сім разів. Так, мовляв, пише американська преса. Я стільки "наковтався" тих "порад", що незабаром зрозумів: моєму будівництву прийде кінець. З ними я ніколи не збудую в Америці свого другого будинку. Більше того, втрачу тут і те, що заробив у Канаді. Терпець мені урвався. І під час однієї "розширеної" обідньої перерви — на прохання моїх земляків — я сів за стіл разом з усіма. Вони "науково" пережовували американські сандвічі, а я, слухаючи їхні теревені, спокійно писав. Я їм усім виписав грошові чеки. Вручив і сказав:
— Ось ваші зароблені гроші. Ви всі можете зібратися в одному якомусь місці і обговорити геть усі наболілі проблеми. Наговорившись, можете скласти ці гроші докупи і започаткувати своє власне будівництво. Далі я будуватиму сам... Без вас.
Недоїдені сандвічі так і залишилися на столі. Я набрав американців. Ті не бігали до мене зі своїми пропозиціями. Не розповідали про політичну ситуацію в Америці. Не вчили мене, як кусати чи ковтати і скільки разів пережовувати їхні американські сандвічі. Вони просто працювали, і кожний з них виконував те, що від нього вимагалося. І ми тоді, на наше щастя, свій другий філадельфійський будинок здали своєчасно.
І ще одне моє спостереження щодо нашої української ментальності. Ті ж самі українці, що працювали в мене, у боса-американця працювали набагато краще американців. Такий український парадокс. Інакше це й не назвати.
Тепер я твердо знаю: щоб працювати на супервідмінно, кожній групі українців треба мати над собою боса-чужинця.
В боса-італійця українець працює як віл. В боса-українця — через пень-колоду. Ми з тобою, мовляв, однакові. Однакові й наші емігрантські долі, то чому ти хочеш бути наді мною "зверхником"? Хоча ти хотів тільки матеріально підтримати його самого і його родину.
Той випадок "з пережовуванням", де кожний собі бригадир, я згадав тому, що сьогодні, коли думаю про будівництво нашої держави — України, то воно мені також нагадує "пережовування сандвічів", де кожний бригадир, а точніше — "вождь" тієї чи іншої партії дає свої поради, як будувати державу: один пропонує авторитарність, інший — повернутися до тоталітаризму, третій — взяти на озброєння китайський соціалізм, четвертий — шведський, п'ятий — ринкову систему Америки чи Японії, але ніхто не хоче будувати на свій лад — на український. Бо такого ладу сьогодні в Україні просто немає, як немає єдиного, з умінням перспективно мислити державного мужа, який би чітко бачив найближче майбутнє і знав, як його будувати. Для цього потрібний і характер, і знання, і тверде переконання в своїй правоті, а не суцільне шарахання то в один бік, то в інший. При такому розхитуванні ніякі будівельні конструкції не витримають. Передчасно розваляться, не дочекавшись даху над головою.
Я дійшов висновку: українцю потрібний "варяг". Свій своїм керувати не може — починається демократія по-українськи. Як на Київській Русі. В генній ментальності українця ніякої еволюції. Отож треба своїх учити і привчати до нових, сучасних вимог. Наполегливо і терпляче працювати з ними.
Такий мій погляд на перспективу. З ним можна погоджуватися і не погоджуватися. Я ні з ким дискутувати не збираюсь. Я люблю працювати і досконало знаю свою справу.
А трапилось це, коли ми закладали фундамент під свій другий філадельфійський будинок. Хтось із друзів-емігрантів, пам'ятаю, сказав мені:
— Олексію, ти б на роботу до себе взяв наших українців. Хай би заробили якусь копійку. Особливо бідують вони у Венесуелі, Бразилії... Дозволиш, я зателефоную, викличу, вони негайно приїдуть...
— Не заперечую, але тільки будівельників, — мовив я. — Мені однаково, кому платити гроші. Аби гарно працювали. А тут ще земляки. Хто їх підтримає, як не ми!..
Згадалися і мої поневіряння по Німеччині. Мав стільки спеціальностей, а ніякої роботи, по суті, не знайшов. Бо все передусім для німців. А для чужих потім.
Узяв я тих українців на роботу. Гарні люди. Спочатку й добре працювали. Я до них ставився з особливою увагою. Їхні життєві дороги були моїми життєвими дорогами. На перших порах я навіть радів. Нас об'єднувала не лише важка еміграційна доля, а взаєморозуміння, мова. Взаємовиручка.
Разом працювали, разом обідали. Разом відпочивали. Та незабаром я помітив, що наші будівельні майданчики перетворюються в дискусійні клуби. Природжений український індивідуалізм перетворився в суцільне отаманство. На будівництві всі намагалися стати старшими, і кожний із старших запевняв мене, що його точка зору найправильніша, хоча я того не потребував. Усі вносили в будівництво свої корективи. А графік робіт був уже затверджений. Розроблений до останнього, як кажуть, гвинтика, краника. Нічого не випадало з мого поля зору.
Потім після дискусій про будівництво моїм землякам хотілося поговорити про політичну ситуацію в Україні. Як наслідок стало мало тридцяти хвилин на обідню перерву. Вони запропонували її збільшити. Дехто йшов з роботи передчасно, бо йому дружина сказала, що "обід прохолоне". Інші брати по крові десь вичитали, що сандвічі слід пережовувати, а не ковтати. І то кожний шматок не менше як двадцять сім разів. Так, мовляв, пише американська преса. Я стільки "наковтався" тих "порад", що незабаром зрозумів: моєму будівництву прийде кінець. З ними я ніколи не збудую в Америці свого другого будинку. Більше того, втрачу тут і те, що заробив у Канаді. Терпець мені урвався. І під час однієї "розширеної" обідньої перерви — на прохання моїх земляків — я сів за стіл разом з усіма. Вони "науково" пережовували американські сандвічі, а я, слухаючи їхні теревені, спокійно писав. Я їм усім виписав грошові чеки. Вручив і сказав:
— Ось ваші зароблені гроші. Ви всі можете зібратися в одному якомусь місці і обговорити геть усі наболілі проблеми. Наговорившись, можете скласти ці гроші докупи і започаткувати своє власне будівництво. Далі я будуватиму сам... Без вас.
Недоїдені сандвічі так і залишилися на столі. Я набрав американців. Ті не бігали до мене зі своїми пропозиціями. Не розповідали про політичну ситуацію в Америці. Не вчили мене, як кусати чи ковтати і скільки разів пережовувати їхні американські сандвічі. Вони просто працювали, і кожний з них виконував те, що від нього вимагалося. І ми тоді, на наше щастя, свій другий філадельфійський будинок здали своєчасно.
І ще одне моє спостереження щодо нашої української ментальності. Ті ж самі українці, що працювали в мене, у боса-американця працювали набагато краще американців. Такий український парадокс. Інакше це й не назвати.
Тепер я твердо знаю: щоб працювати на супервідмінно, кожній групі українців треба мати над собою боса-чужинця.
В боса-італійця українець працює як віл. В боса-українця — через пень-колоду. Ми з тобою, мовляв, однакові. Однакові й наші емігрантські долі, то чому ти хочеш бути наді мною "зверхником"? Хоча ти хотів тільки матеріально підтримати його самого і його родину.
Той випадок "з пережовуванням", де кожний собі бригадир, я згадав тому, що сьогодні, коли думаю про будівництво нашої держави — України, то воно мені також нагадує "пережовування сандвічів", де кожний бригадир, а точніше — "вождь" тієї чи іншої партії дає свої поради, як будувати державу: один пропонує авторитарність, інший — повернутися до тоталітаризму, третій — взяти на озброєння китайський соціалізм, четвертий — шведський, п'ятий — ринкову систему Америки чи Японії, але ніхто не хоче будувати на свій лад — на український. Бо такого ладу сьогодні в Україні просто немає, як немає єдиного, з умінням перспективно мислити державного мужа, який би чітко бачив найближче майбутнє і знав, як його будувати. Для цього потрібний і характер, і знання, і тверде переконання в своїй правоті, а не суцільне шарахання то в один бік, то в інший. При такому розхитуванні ніякі будівельні конструкції не витримають. Передчасно розваляться, не дочекавшись даху над головою.
Я дійшов висновку: українцю потрібний "варяг". Свій своїм керувати не може — починається демократія по-українськи. Як на Київській Русі. В генній ментальності українця ніякої еволюції. Отож треба своїх учити і привчати до нових, сучасних вимог. Наполегливо і терпляче працювати з ними.
Такий мій погляд на перспективу. З ним можна погоджуватися і не погоджуватися. Я ні з ким дискутувати не збираюсь. Я люблю працювати і досконало знаю свою справу.
Відповіді
2011.08.20 | Alamire
Ну от тому ми й маємо тепер цілу команду "варягів"
Це вважається ознакою шляхетного сраматизму чи чого там іще, але як на мене, є просто браком культури та власне шляхетства. Це тому і получились такі люди, що над ними завжди стояли варяги. Це специфічна ознака руської державності, коли власний нарід є ворогом для еліти - звичайно, бо вони ж варяги, що вони спільного мають з цим бидлом? В результаті вихована рабська ментальність, яка неспроможна до співпраці, взаємодопомоги та саморганізації - тільки до плазування перед "царьом".2011.08.20 | Sviatoslav D
Команду варягів ми маємо ще від часів заснування Київської Руси.
2011.08.20 | ола
а х1ба той, хто наймав тих укра1нц1в - сам не украйнець? Тобто, й сво1 таки можуть?
2011.08.20 | Alamire
Яж про це і кажу ))
2011.08.20 | Мартинюк
Шановний Воскобійник порушив важливе правило менджменту
Зайшов у панібратські стосунки з підлеглими. А він мав тримати дистанцію, яка дуже легко трималасяч коли він керував американцями, або коли ті ж самі українці працювали під началом американця.Просто в Україні мало еліти яка може дистансуватися від від тих, ким вона керує, і водночас залишитися українцем ... Гадаю це результат цілеспрямовоаного винищення або "опускання" ( 90 роки).
Приклад - історія з Ющенком, він програв неукраїнцям, які цинічніше і ефективніше дистансувалися від народу, лише імітуючи своє "повязання " з цим народом у формі, зручній як для них і "комфортній" для народу.
2011.08.21 | Alamire
Проблема Ющенка в тому що він якшався з ким попало
Ми колись грали йому в його маєтку - але кажучи "йому", я кривлю душою, бо він нас так і не послухав - з усіх боків йому їздили по вухах якісь його чергові прихлібали. Якщо би він подбав би про те щоби згуртувати навколо себе людей, відданних спільній справі - а таких було багато, готових працювати хоч задармо, тільки щоби втілити Божу волю - то врешті по тій епосі лишилося би хоч шось, якийсь кістяк, а лишилось лише шмаття, що розібгане по кутах, це притому що пройшло не так багато часу. Наприкінці, правда, навколо нього з цих кумів врешті щось таке позбивалося, але страшно далєкі оні билі от народа. Так все це і лишилося елітарним проектом, зрозумілим лише частині дописувачів Майдану. А могло бути інакше, якщо б він не покладався так на кумів, а хоча б запровадив якісь організовані реальні заходи щодо культури та суспільної комунікації.2011.08.21 | Мартинюк
Проблема Ющенка в тому що його отруїли.
Без тої тусівки яка крутилася навколо нього він не зміг би організувати вибори фінасово та організаційно. При всій моїй повазі до Вас я певний що Ви б не змогли забезпечити гроші і шналежну організаційну роботу - бо то речі які не даються а беруться , і то виключно тому що людина у свій час несподівано для сеьеб отримає унікальне розуміння як це слід робити.Якби Ющенко був у "формі" то він би опанував би цю зграю( як це й було до того ) і забезпечив би у ній надежну "ротацію" очищення та притік свіжої крові.
Коли ж він виявися на межі життя і смерті то йому просто не залишалося нічого як сподіватися на допомогу "друзів" - Третьякова (Росія) який зразу ж під отруєння забрав його до себе в маєток (для належного контролю за станом здоровя), Безмертному і Ключковському - люди Кучми, Жванії - отруйник і людина Росії.
Було розпущено партію "Майдан" яку створив Парубій на базі.
Чесно кажучи партію можна тоді було створити на віть на базі сайту Майдан - в базах були тисячі анкет добровольців та активістів з усієї України, але мої колеги тоді чомусь того забоялися. польвих командирів майдану. Ми всі понадіялияся на Ющенка. А смертельно хворий на той час Ющенко можливо сподівався на нас...
2011.08.21 | Alamire
От мені власне і цікаво, яким чином він "сподівався на нас"
не даючи при тому ніяких повноважень. Навколо сайту "Майдан", навколо "Пори" тоді дійсно зібралися дуже цікаві люди - ті люди, які зазвичай тримаються осторонь - не пожизненні активісти, які сують свій активізм скрізь де треба й не треба, а справді продуктивна культурна частина суспільства. Театрали, художники, письменники, видавці - всі готові були творити щось нове, збиратися, обговорювати, формулювати вимоги, маніфести, законопроекти, творити громадське життя - таке трапляється дуже рідко, чим розумніша людина, тим вона цинічніша. Але принаймні ті проблеми, які відносилися до культурно-гуманітарної сфери - а це, можливо, чи не найкардинальніші проблеми, пов"язані з елементарним подоланням комунікативних бар"єрів - можна було вирішувати більш свідомо, а не покладатися на кумів.Звичайно, Ви теж маєте рацію - цей синкліт треба було б комусь дисциплінувати, це і справді було трохи схоже на те, що описує пан Воскобійник. Дуже мало було на це часу, з одного боку, з другого - всі ці діячі, що пробралися на посади, не несли в собі нічого нового, той самий Василь Алібабаєвич в усіх ціх численних державних заходах лише плекав нафталіновий совєцький формат смотрів народної самодіяльності і тому подібні форми. Чи не було кому запропонувати щось нове, що викликало більше народної довіри та могло творити якесь чудо в серцях? Було, і коштувало зовсім небагато. Просто українцю важливіше всадовити свою дупу, а потому лише імітувати якусь діяльність - цеглу на газ і далі по тексту. Ющенко покладався на таких самих пересічних сірих бухгалтерів, як і він сам, тому й прорахувався - йому втерла носа яскрава артистична істеричка, яка просто чисто по-жіночому привернула до себе увагу всіх, кому набридла вся ця сільська бухгалтерія та шароварщина.
2011.08.22 | БС
Re: "...втерла носа яскрава артистична істеричка" (л)
Гадаю, Ви переоцінюєте артистичні достоїнства цієї "істерички". Без належної режисури, "патріотичного прикриття" (всяких там Яворівських і їм подібних) і, звичайно, фінансів ВОНА не відбулася б як успішна аферистка. Див., напр., http://farysei.narod.ru/makuha/book3.html#b3_3Вищим пілотажем цієї аферистки в політиці і, схоже, в житті було і є самій напаскудити і звернути на ближнього. І дуже мало знайшлося людей (Іван Плющ, Юрій Єхануров, Дмитро Чобіт, Степан Хмара ...), що мали мужність публічно оцінити її художества. А "бовдури з Нашої України" (http://farysei.narod.ru/lycemiry.html) до сих пір воліють ховатися під її спідницею.
2011.08.22 | Мартинюк
Його оточували аж ніяк не сірі бухгалтери - це були "яскраві комсомольці"
Наприклад Томенко - секретар комсомолу КДУ, Васюник те саме , але Львівського держуніверситету, Гринів -львівський обком комсомолу, Стецьків - секретар комітету комсомолу Львівської ювелірної фабрики (Без них одного боку було неможливо вийти на вибори, отримати фінанси та підтримку рад нижчого рівня напичканих таким ж самим комсомольцями, і навіть отримати якщо не підтримку то принаймні нейтралітет Заходу, який вважав цю публіку саме тим "що йому надо" в Україні.
Якби Ющенко після січня і аж до липня не був змушений постійно перебувати під крапельницею, на столах переливання крові - в деякі місяці йому робили більлше 30 переливаннь, тобто іноді по два в день, якби за цим ще й не треба було їздити за кордон - бо "свої" могли б додати ще того діоксину чи чогось подібного.
Якби він мав можливість працювати із цією шоблою, то він бтии без сумніву зміг би обмежити їхні хапальні інстинкти і навіть можливо перенаправити енергію в конструктивне русло, бо у всіх низ були і якісь позитивні задатки. Або позбутися їх по одному, НЕ ДАВШИ ЗОРГАНІЗУВАТИСЯ. Однак вони за час фактичної відсторонності Ющенка від влади змогли зорганізуватися у чітко організовану і націлену на класичний кучмівський дерибан зграю.
Якби у Ющенка не було ніяких реформаторських планів і він би вів аналогічну до Кучми політику потакання цим мародерам, то гадаю він би уцілів і навіть бт успішно висовувася на другий термін.
Але комса і їй подібні "еліти" розумли що повернення Ющенка в активну політику і державне управління означатиме реформи на кшталт грузинських ( які до речі Ющенко і Саакашвілі планували разом)
Тому - відомий версневий путч Бродського-Зінченка і Тимошенко 2005 року - комса вирішили нанести удар першою . Наступна війна, яка велася у тісному союзі з номенклатурою із Партії Регіонів, комуністами, литвинівцями, виявилася цілком успішною для неї - повноваження Ющенка були обрізані повністю, і лише після його відходу , фактично тими самим голосами у Верховній Раді були повернуті ставленику номенклатури Януковичу.
На жаль в процесі внутрішньої боротьби були зроблені серйозні уступки Росії - фактично Росії окрім Севастополя віддано і весь гуманітарний блок в Україні, і навіть керівника відповідного напрямку вже призначає не Україна а Росія - я абсолютно певний що Табачник посів би свою посаду незалежно від того хто б переміг у другому турі на президенських виборах 2010 року . Це підтверджують чисельні розмови про можливу участь Табачника ще в попередніх урядах Тимошенко, які припинялися лише після заяв Ющенка що він цього ніколи не допустить. А у випадку Тимошенко-Президента Табачник робив те саме що й зараз , але без нахабних і цинічних заяв. І хто знає що гірше...
2011.08.21 | Олекса
Re: Проблема Ющенка в тому що він якшався з ким попало
А чи не було причиною такої поведінки Ющенка його отруєння? Він же по факту 2,5 року був практично не дієспроможний...2011.08.22 | Alamire
Може й правда, не сперечаюсь
Кажуть, Бородино Наполеон теж програв через те що застудився.Война свирепа, как Медуза;
Ее описывать - обуза,
И здесь моя робеет муза...
Лишь видно было, как француза
_Безухой_ князь душил,
Как, распростертый у лафета,
Лежал солдат один да где-то,
На возвышеньи, у пикета,
Чихал Наполеон...
http://minaev.ouc.ru/Vojna-i-mir-Podrazhanie-Lermontovu-i-Lvu-Tolstomu.html
2011.08.22 | Лермонтов
Бородино? Це вже Орвел якийсь: російська армія втекла, а програв Наполеон!
2011.08.26 | razum
Re: Бородино? Це вже Орвел якийсь: російська армія втекла, а програв Наполеон!
Ага. Аж до Парижу тікала...2011.08.22 | thinker
Re: Проблема Ющенка в тому що він якшався з ким попало
Та ні - його проблемою було те, що він сам озвучив на НУ-Зїзді - "... що він підбирав собі соратників по роботі ... нга смітнику"... А там, як відомо, одна падаль...2011.08.21 | loup-garou
Дистанція влади
З дослідження http://library.khpg.org/files/docs/1236146782.pdf я дізнався про культурні виміри Хофстеда, що характеризують культурні практики різних спільнот. Їх є всього п'ять, і один із них - дистанція влади. Може приймати значення від нуля до ста. Абсолютна величина тут мало про що скаже, тому простіше буде порівняти значення для різних країн:Ірландія - 21
Україна - 23
Норвегія - 25
Швейцарія - 29
США - 40
Росія - 43
Бєларусь - 44
Погратись більше можна тут: http://www.geert-hofstede.com/
2011.08.22 | Мартинюк
Дуже цікаво - лінки собі заникав
2011.08.21 | igorg
уважно читайте, він не був за панібрата. І за стіл сів тільки в кінці, коли розраховував їх
на жаль рідко можна знайти людей здатних розуміти що нормальне ділове спілкування це не ознака слабкості чи панібратство. Інші реагують виключно на вєлікій і могучій, ознака збидління. З іншого боку наш менеджер просто не має ніяких інших важелів окрім децибелів й вєлікарусскаго. Тому й називаються у нас не керівники й менеджера, а начальники.2011.08.21 | Мартинюк
Я уважно читав - він себе поставив занадто близько до них
Бо звісно як українць не міг утриматисч аби не поспілкуватися з ним по людськи ...Душевне спілкування з шефом корисне скажімо бригаді програмістів, але не будівельників.
2011.08.22 | stryjko_bojko
Re: Я уважно читав - він себе поставив занадто близько до них
Мартинюк має рацію:Як правило, робітники перестають якісно працювати, коли ти відносишся до них, як до "рівних" товаришів, колег.
Перевірено особисто за 10 років роботи в ЖКГ + ін.(в т.ч. при ремонтах
нашої власної квартири).
2011.08.20 | Koala
Не погоджуся.
Деякі українці чудово вміють командувати; це вам будь-який прапорщик доведе на раз-два-упав-віджався. Не треба перекладати особисті вади на всіх українців. Так, для організації ефективної роботи потрібні дещо інші методи, ніж в американців... але на те ми й не американці2011.08.21 | igorg
Це не все, там є ще багато цікавих оцінок, читайте, дуже корисно
http://kin.host22.com/v4.htmlТепер я стояв на Великій Окружній, в районі Борщагівки, за Києвом і милувався як американський будівничий творінням рук моїх земляків. Я радів за них, але серце моє плакало. У мій розум, у моє серце не вкладалося одне: більшість із цих багатіїв — вчорашні партійні номенклатурники, компартійні бонзи. Пропагандисти і агітатори совєтської ідеології, які вели мого односельця у кирзових рваних чоботях до світлого горизонту — комунізму. Усі вони на кожному перехресті запевняли народ, що не в грошах щастя. Що всі люди мають бути рівними і всім їм жити при тому комунізмі. Чому ж вони за одну ніч Незалежності переродилися? Де їхні комуністичні ідеали? Чому вони всі без винятку раптом захотіли стати багатими і дуже багатими? Тобто такими, яких учора переслідували, ненавиділи і фізично знищували. Сьогодні найнечеснішими методами, перебуваючи на високих урядових посадах, маючи у своєму розпорядженні найкращі приміщення, захопили їх, закріпили і приватизували. Буквально за копійки. А народ як був бідним, так і залишився. Частину нерухомого майна продали за безцінь (це на папері), а більшу частину грошей поклали у власні кишені, повідкривали за кордоном рахунки, а частину коштів кинули на будови у престижних районах Києва і на його околицях. А щоб замолити свої гріхи, масово пішли до церкви бити поклони і ставити найбільші свічки, аби Бог їх помилував і простив. І ці вчорашні активісти-атеїсти, які боролися з тим самим Богом і релігією, стали сьогодні найактивнішими "віруючими". Воістину атеїзм виховав людей без Бога і совісті. Замість цих святих понять уклав у їхні душі двоєдушність і лицемірство. Яке кощунство! Я навіть не знаю, яких тут слів вживати, щоб спробувати виправдати їхні покручені душі. Та хіба це можливо?
У 20-х роках Україна була продана московським брехливим більшовикам за обіцяні фабрики, заводи, землю, а в 90-х її так само продали за фабрики і заводи, поклавши гроші від проданих фабрик собі в кишеню, а не в державну казну. Тоді фабрики відбирали в капіталістів комуністи, тепер їх відібрали, по суті, у простого народу ті ж комуністи. Тільки нового покоління.
Того дня ми об'їхали щонайменше тисячу дач у різних районах навколо Києва. Від окремих будинків як будівничий я не міг не прийти в захват. Це я щиро кажу. Я ніби зробив своєрідну екскурсію: був на Чайці, в Пущі-Водиці, згаданій уже Борщагівці, в Жулянах, в Катеринівці, Святошині, Кончі-Заспі. Назв інших дачних масивів не пригадую. Все це райони, де розташувалися дачі колишніх секретарів цека, депутатів совєтського народу, колишніх міністрів тощо. Тепер навколо тих дач будувалися нові вілли "нових українців" — банкірів, бізнесменів. Тільки дуже густо.
Зі слів мого знайомого, який супроводжував мене, це виявились ті самі люди, що працювали в тих самих цека, радах міністрів, верховних совєтських радах. Отже, нічого не змінилося. Тільки одне: тоді їм ці дачі на час їхніх високих посад виділяла партія — тепер вони їх самі собі повиділяли, заздалегідь переписавши на дітей, онуків, близьких родичів. Все це робилося не чесним шляхом, а за рахунок обкрадання народу у такий примітивний та безцеремонний спосіб.
2011.08.21 | Олекса
Re: Це не все, там є ще багато цікавих оцінок, читайте, дуже корисно
Ото я й питаю... Що ж є основною метою пєрєстройкі і так званого розвалу СРСР? Чому москалі розвалили свій радянський союз? Що є кінцевою метою?2011.08.23 | БС
Олексій Воскобійник про Івана Багряного (/) Re: Це не все, там є ще багато
http://kin.host22.com/v2.htmlУ Новому Ульмі ми познайомилися — уже через Михайла — з письменником та політичним діячем Іваном Павловичем Багряним. Його книжка "Чому я не хочу вертатись до СССР?" для всіх нас, біженців, та й полонених, — стала святим дороговказом. Мені здається, що цю книжку Івана Багряного й нині на Україні слід зробити настільною. Її треба дати почитати тим, хто дуже ностальгує за Союзом, запроваджуючи в Україні "ковбасну ідеологію". Справді унікальна ідеологія. Світ такої ще не знав.
Тут бодай коротко хочеться згадати й про випадок, що нам розповів сам Іван Павлович. В усіх зонах союзників після виходу тієї книжки Івана Багряного (власне, це брошура) совєти оголосили "всесвітній розшук". На листівках помістили портрет Івана Багряного і відповідний підпис: "Особливо небезпечний злочинець".
Щоправда, з портретом вийшов конфуз. Як не намагалися подати інтелектуала Івана Багряного так, щоб він скидався на злочинця, а на нас дивився досить симпатичний, інтелігентний чоловік.
Його розшукували в усіх зонах. І от двоє молодих американських офіцерів знайшли-таки Івана Павловича. Мабуть, хтось навів. Завітали до нього в кімнату. Познайомились. "Оригінал" на них також справив позитивне враження. На злочинця, як побачили американці, Іван Павлович аж ніяк не був схожий. Старший офіцер попросив навіть дозволу запалити сигарету. Так сам Іван Павлович нам розповідав. А тоді, спершись рукою на тумбочку, запитав, у чому його злочин. "Чому тебе усі розшукують?" Іван Павлович посміхнувся, підійшов до етажерки і взяв з неї кілька своїх брошур різними мовами. Англійською подав офіцерам. При цьому намагався пояснити, в чому суть справи. Чому він не хоче повертатися до Союзу і не радить цього робити не тільки українцям, а й усім іншим людям — представникам поневолених народів.
— На них чекають сибірські концтабори, в'язниці, розстріли без суду і слідства. Я хочу врятувати людей, особливо тих, які ще вірять у більшовицьку демагогію. Це брехня!.. У них немає нічого святого. Треба хоч трохи пожити під більшовиками, щоб це розуміти.
Американці це уже знали. Встигли на собі відчути, чим дихає "єдиний неділимий переможець". Їх те дуже ображало.
— І це все? - запитав старший.
— Так, мій злочин у тому, що я український письменник. Уник їхнього розстрілу. Хоча не уник свого часу їхніх таборів та в'язниці...
Американець останний раз затягнувся сигаретою і розчавив її в попільничці. Потім простягнув руку українському письменникові, міцно потис її і промовив:
— Ми тебе не бачили, і ти нас не бачив. Роби висновок сам... — І пішли.
Іван Багряний бачив усе на своєму віку. Мав міцний характер. Але спазми тоді так перехопили горло, що "сенк'ю" сказати уже не міг. Того ж вечора Іван Багряний переїхав у Новий Ульм, як і ми. Тут він почав створювати свою партію, свою газету. Загальноукраїнську. ОУН він вважав загумінковою організацією. Тим більше що вона ще й розкололась на кілька угруповань. Стала дуже локальною, галичанською. Потрібно було думати про всю Україну.
У цьому він розійшовся із Степаном Бандерою. Той образився і навіть не запросив Івана Багряного на якийсь там збір ОУН.
Час показав, що з усіх партій єдиною по-справжньому державницькою партією була і є партія Івана Багряного. Іван Багряний вірив, був упевнений, – і це час підтвердив, – що серед мільйонної маси комсомольців і комуністів є стовідсоткові "атеїсти", які не вірять у побудову "світлого майбутнього", але перебувають у рядах партії і комсомолу. Пристосовуються до системи, аби не тільки вижити, а й досягти певних вершин у силу своїх можливостей, щось зробити корисне для народу. Загальмувати процес русифікації, асиміляції українського народу, не перетворити його передчасно у "совєтський гвинтик".
"Вільну Україну виборюватимуть комсомольці і комуністи", — впевнено заявляв Іван Багряний. Він, зрозуміло, не поділяв комуністичних поглядів, але враховував реалії життя. Його пророцтво підтвердилося у 1991 році. Коли саме вчорашні комсомольці і комуністи, а пізніше дисиденти і шістдесятники, до яких приєдналися навіть номенклатурні комуністи — Президент України Леонід Кравчук, спікер Іван Плющ, — оголосили разом з народом Україну вільною і незалежною. Іван Плющ підписав разом з багатьма комуністами України Декларацію про нашу Незалежність. Потрібно бути терпимими. Особливо між собою. Інакше не втримаємо державу. Північний сусіда не дрімає. А спить і у сні Україну бачить у своїх обіймах.
Не задумуючись, у партію Багряного вступив і мій брат Михайло. Після смерті Івана Багряного він понад 20 років був її незмінним головою. Окрім мого брата до партії прийшли з інших організацій такі видатні люди, як Василь Гришко, Григорій Костюк, Іван Майстренко, Олексій Коновал, Юрко Лавриненко, Петро Майсюра, колишній львівський видавець Роман Паладійчук. Він тут, у Новому Ульмі, також організував українське видавництво. До згаданих можу додати ще Бориса Левицького, Михайла Турчмановича та багатьох, багатьох інших. Одних я уже з плином часом забув, а інших і тоді добре не знав. У мене були свої справи — бізнесові. Політиків та науковців я тільки підтримував. Інколи мене питають, кому я допомагав. Я відповідаю:
— Ви краще мене запитайте, кому я не допомагав. На це питання мені легше відповісти.
До речі, ставши бізнесменом, можу твердо сказати: газету "Українські вісті" і партію Івана Багряного підтримував завжди. І про це можу спокійно писати, бо підтримував не лише на словах.
2011.08.22 | stryjko_bojko
Re: Спостереження і рекомендації від Олексія Воскобійника. Щодо нас-Клас!
2011.08.22 | Микола Гудкович
Це кому рекомендації? Нардепам? Магнатам типу Лозінського?
igorg пише:> http://kin.host22.com/v4.html
>
> Я дійшов висновку: українцю потрібний "варяг".
Вони це вже знають…
> Свій своїм керувати не може — починається демократія по-українськи.
Сказав би просто: «Я не вмію керувати»… Ба ні, краще на демократію по-українські спихнути.
> Як на Київській Русі.
!!!
> В генній ментальності українця ніякої еволюції.
Угу. Бо ніякої генної ментальності не існує.
> Отож треба своїх учити і привчати до нових, сучасних вимог. Наполегливо і терпляче працювати з ними.
А з цим не можна не погодитися. Тільки, щоби вчити, треба повикидати з голови дурню типу «генної ментальності».
2011.08.22 | igorg
Власне я мав на увазі нашу спільноту. На жаль бутерброд жується до полного
ізмєльчєнія і будь яка тема падає на лінію Вітя-Юля. Я не знаю це ментально чи зловмисно, але так є.2011.08.26 | razum
Re: Спостереження і рекомендації від Олексія Воскобійника. Щодо нас
"Ваша держава" - США, а не Україна. Повчайте Обаму, як йому будувати. Маєте повне право, як платник американських податків.