08/23/2011 | Манул

Якщо Антон Чехов - український поет,
тоді Ісаак Ньютон - бердичівський рабин
(або «Кукіш с маслом» до Дня Незалежності
від Ганни Герман)

Ця історія має початок від 29 січня 2010 року, коли кандидату у Президенти України Віктору Януковичу, який брав участь прямому ефірі телемосту «Сімферополь-регіони», від працівників літературного будинку-музею Антона Павловича Чехова у Ялті надійшла скарга стосовно долі цього відомого на весь світ закладу, крім того, працівники музею нагадали В.Януковичу, що саме того року виповнювалось 150 років від дня народження Антона Павловича Чехова (мало того, Антон Чехов народився саме в той день - 29 січня 1860 року).
Зазначимо, щ «нагадувати» В.Януковичу про ювілей Чехова не варто було, оскільки «пригадати» нічого він не міг, тому що, хто такий Антон Чехов, не знав, тим більше - коли той народився та хрестився, і коли та де малось святкувати його ювілей. Втім, зметикнувши, що мова йде про літературу, кандидат у Президенти України В.Янукович швидко зорієнтувався і самовпевнено заявив: «Я прекрасно осведомлён о том, что в городе Ялте отмечают 150 лет творчества Чехова, и сделаю всё, чтобы сохранить память о великом украинском поэте. После победы на выборах я подпишу президентский указ о праздновании юбилея Чехова, потому что Чехов – это великий и великолепный поэт» (кінець цитати).
Ну що тут скажеш? Чи можна пробачити В.Януковичу, що він не знає, хто такий Чехов, та ще і в контексті попередніх його заяв про поетесу «Ганну Ахметову», ймовірно - Анну Ахматову, та донецького поета «Павла Безсмертного», ймовірно - Павла Безпощадного? Звичайно, можна і треба: важке дитинство, замість уроків у школі – гоп-стоп у темних підворіттях, а потім незворотньо зона, нари, параша та інші такого ж штибу «університети». Одне слово – «проффесор», і на тому варто було й зупинитися. "Проффесор" так "проффесор", - то, може, Господь Бог за щось карає Україну, щоб таких помилок її народ більше не робив. І можна поставити крапку до наступних виборів.
Та ні, Ганна Герман, радник чинного президента з гуманітарних питань, у притаманній їй манері політичної лоретки і професійної брехухи, на сміх і глузд людей, які вчилися у середній школі, а не у виправно-трудових колоніях, і на власний гріх вирішила довести те, що ніколи не може бути доведене: Антон Чехов – поет. На сміх і глузд, на власний гріх, вискакуючи із спідниці, вона з десяток разів вже намагалася довести оте протилежне, навіть цитуючи вірші, які нібито належали перу всесвітньо відомого письменника Антона Чехова, який насправді віршів ніколи не писав.
І от щойно під час інтернет-коференції один із учасників, якому набридло слухати теревені Ганни Герман про «українського поета Антона Чехова», змушений був знову нагадати їй про той конфуз В.Януковича і про її постійне намагання обілити неграмотного шефа: «Ви постійно виконуєте роль невдалого тлумача «перлів» Януковича, а не його радника», - зауважив Ганні Герман учасник конференції. І він мав рацію, бо не тільки йому до оскомини набридло людям брехню Ганни Герман, тим паче що вона наразі, як той Брежнєв у ті застійні часи, світиться скрізь і усюди - яку б клавішу чи кнопку ви не натиснули, Ганна Герман скрізь: по всіх екранах телевізорів, по усіх новинах радіостанцій і по всіх сайтах в інтернеті.
І от знову Ганна Герман, замість того, щоб вибачитися і за свого шефа, і за себе, і перед співрозмовцем, і перед усім втомленим її брехнею людом, заявила про те, що нібито Антон Чехов таки писав вірші, тому повинен вважатися поетом (?!). «Про це написано в підручниках середньоосвітніх шкіл» - повідомила Ганна Герман (яких підручниках? – запитаймо, можливо, в тих підручниках, що підготовлені під її керівництвом відомством Дмитра Табачника, цілком можливо, але ж ми поки що їх не читали?!). Далі у тій же притаманній їй брехливій і нахабній манері, вона почала повчати учасника конференції, звинувативши його, що він нічого не знає і не читає, оскільки мусив би знати, що Антон Чехов у гімназичні роки нібито писав вірші, які нібито підписував псевдонімом «Антоша Чехонте». При цьому Ганна Герман прочитала співрозмовцю («для вашого загального розвитку», - як вона йому ущипливо заявила) один із віршів Антона Чехова під назвою «Последнее прости» (на її думку «трохи наївний і трохи смішний», - який він, зробимо висновок самі):
"Как дым мечты сигары
Носилась ты в моих мечтах,
Неся с собой любви удары
С улыбкой в пламенных устах.
Прости меня.
Зачем тревожить
заснувшего у гроба навеки мертвеца?
Иди вперед, не унывай, быть может,
найдешь другого подлеца".

Співрозмовець, певно, на цей раз їй повірив.

Але!

14 вересня 1889 року Антон Павлович Чехов у листі до свого друга російського поета Олексія Миколайовича Плєщєєва (людини трагічної долі, майже такої ж, як і у Тараса Шевченка: Плєщєєва за участь у гуртку Михайла Петрашевського разом з іншими було засуджено до смертної кари, вирок цар замінив на заслання рядовим солдатом військового гарнізону в Оренбурзькій губернії) писав: «Кроме романов, стихов и доносов, я все перепробовал, писал и повести, и рассказы, и водевили, и передовые, и юмористику, и всякую ерунду. Романов, стихов и доносов не писал».
Немає сумніву, що радника з гуманітарних питань українського президента Януковича Ганну Герман можна вважати на голову вищою від Антона Чехова - вона писала і романи, і вірші, і доноси.
Та річ не в тім.
Річ все ж таки в тім, що Антон Чехов НІКОЛИ віршів не писав, НІКОЛИ і ЖОДНОГО.
Ні в дитинстві, ні в юності, ні в старості, ні під псевдонімом «Антоша Чехонте», яким, до речі, він почав користуватися вже в Москві, значно пізніше після закінчення таганрозької гімназії, ні під якимось іншим, ні тим паче таких графоманських і бездарних, які процитувала Ганна Герман, теж до речі - таких же бездарних і графоманських, як і все те, що виходить з-під пера, клавішів чи балакливих вуст радника Президента України з гуманітарних питань слабуватої на логорею Ганни Герман (мені страшенно жаль Б.І. Олійника - коли йому натякнули, що наступного року Національну премію імені Тараса Шевченка повинна отримати радник з гуманітарних питань Президента України слабувата на логорею Ганна Герман за роман «Червона Атлантида», Борис Ілліч негайно подав у відставку, а жаль, він чоловік мудрий і достойний, доброго дня, Борисе Іллічу, і зі святом Незалежності Вас, Українська незалежність розпочиналася з Вашого кабінету на другому поверсі письменницької спілки, де Ви з побратимами по перу Миколою Вінграновським, Станіславом Тельнюком, Іваном Драчем, Віталієм Дончиком, Володимиром Маняком, Дмитром Павличком писали програму Народного Руху, щоправда, він називався «Рух за перебудову», але, певно, так треба було, писали в той час, коли Ганна Герман-Коровіцина, у дівоцтві Стеців, свої твори підписувала псевдонімом «Тереза»; і не Ваша вина, що отепер маємо таку Незалежність – її спаскудили такі, як Ганна Герман, вона ж Тереза Коровіцина, і ті, хто відіпхнув Вас та інших апостолів Незалежності від тієї справи, яка називалась завоювання Незалежності і побудова вільної України (вони її «розбудовували»), - вибачте за високий стиль, сьогодні ж свято, можна, чи не так? - а Ви, на жаль, опинилися серед тих, про яких у наших краях сказали б, що з ними на одному гектарі і колоски збирати ніхто б не став, і все ж доброго здоров’я, доземний уклін і многая літа Вам, Борисе Іллічу, зі святом!).
Той вірш, який процитувала Ганна Герман, справді називається «Последнее прости», в окремих зібраннях творів Антона Чехова він є, поряд з ним є там ще один вірш під назвою «Прости меня, мой ангел белоснежный», - і обидва ці вірші справді написані Чеховим.
Тільки не Антоном Чеховим, а його молодшим братом художником Миколою Чеховим.
Обидва вірші укладачі зібрань творів Антона Чехова спочатку додавали до розділу «Письма», а згодом в академічному зібранні їх помістили в окремому томі під назвою «Коллективное» разом з документами, які належали Антону Павловичу, та творами, які написані чи могли бути ним написані у співавторстві (див.: Т. 18. - Гимназическое. Стихотворения, записи в альбомах, шуточные аттестаты, прошения, рисунки и др. // Коллективное. — М.: Наука, 1982. — С. 83).
Автографи віршів не збереглися, тому що їх писав, як ми вже вказали, не Антон, а його брат Микола, підписані вони були псевдонімом «Известный», звернені і надіслані до адресатки Катерини Іванівни Юношевої (у заміжжі Орлової), подруги Миколи Чехова по курсах В.І. Гер’є.

Ось вони:

1. ПОСЛЕДНЕЕ ПРОСТИ
(Е. И. Ю......й)
Как дым мечтательной сигары,
Носилась ты в моих мечтах,
Неся с собой любви удары
С улыбкой пламенной в устах.
Но я — увы! — погиб уж для мечтаний,
Тебя любя, я веру потерял...
И средь моих мечтательных скитаний
Я изнывал и угасал!..
Прости меня... Зачем тревожить
Заснувшего в гробу навеки мертвеца?
Иди вперед! Не унывай! Быть может,
Найдешь другого... подлеца!!
Известный
Москва, 1883 года. 2 ноября. Полночь.

2. ПРОСТИ МЕНЯ, МОЙ АНГЕЛ БЕЛОСНЕЖНЫЙ...
Прости меня, мой ангел белоснежный,
Подруга дней моих и идеал мой нежный,
Что я, забыв любовь, стремглав туда бросаюсь,
Где смерти пасть... О, ужасаюсь!
В могильный склеп с груди горячей,
Убитый, раненый, лежачий,
Стремглав я падаю... Не плачь, прости,
Все птицы будут петь и розаны цвести
Над свежевырытой могилой,
Куда меня злой рок стремглав опустит.
Тогда поймешь, как я страдал,
Как я любил свой идеал...
Над ней стремглав взойдет моя идея
Во образе цветов, ландышей, роз приятных;
Тогда по повеленью таинств непонятных
Из гроба буду я вставать стремглав ночами
И, отравясь цветов благоуханьем,
Как чудной девицы лобзаньем,
Уйду обратно в гроб стремглав с прослезненными глазами...

Відомо, що в той же день, 2 листопада 1883 року, Антон Чехов і сам надіслав листа К.І. Юношевій, який контроверзійно підписав «Неизвестный». В конверт Антон Павлович поклав засушеного жука, «погибшего, - як він вказав, - от безнадежной любви к одной курсистке», тобто Катерини Юношевої. Чехов («Неизвестный») далі жартома написав: «Судьба этого жука может служить уроком для некоторых художников...», тобто Миколи Чехова.
Антон Павлович дещо скептично ставився до захоплень свого молодшого брата, як у царині жіноцтва, так і поезії, в оповіданні «О женщины, женщины!..» він нещадно, іншого слова і не знайдеш, висміяв псевдоромантичний і графоманський стиль Миколиних віршів.
Суть і фабула оповідання «О женщины, женщины!..» така.
Його персонаж редактор провінційної газети «Кукиш с маслом» Сергій Кузьмич Почітаєв, прийшовши додому з роботи, втомлений і замучений різними редакційними проблемами, скаржиться своїй жінці Мар’ї Денисівні на те, що його приятель князь Прочуханцев вимагає у наступному числі газети надрукувати вірші, які він написав і присвятив своїй коханці акторці місцевого театру такій собі Зрякіній. «Чепуха невозможнейшая!» - дає оцінку творчості князя Прочуханцева Почітаєв у розмові зі своєю жінкою.
«А какие стихи? О чем?» - зацікавившись, запитує Мар’я Денисівна.
«Ни о чем… - відповідає Почітаєв. – Ерунда… Хочешь прочту? Начинаются они так:
Сквозь дым мечтательной сигары
Носилась ты в моих мечтах,
Неся с собой любви удары
С улыбкой пламенной в устах…
А потом сразу переход:
Прости меня, мой ангел белоснежный,
Подруга дней моих и идеал мой нежный,
Что я, забыв любовь, стремглав туда бросаюсь,
Где смерти пасть... О, ужасаюсь!
И прочее… чепуха», - говорить стомлений і замучений редакційними проблемами і домаганнями князя Прочуханцева редактор газети «Кукиш с маслом» Сергій Кузьмич Почітаєв. Мар’я Денисівна була категорична незгодна і відповіла майже тими словами, якими щойно оцінила ці вірші радник нашого президента з гуманітарних питань Ганна Герман: «Что же? Это стихи очень милые! Даже очень милые! Чем не стихи? Ты просто придираешься, Сергей! «Сквозь дым… с улыбкой пламенной»… Значит, ты ничего не понимаешь! Ты не понимаешь, Сергей!».
«Знатоки!» - пробурмотів Сергій Кузьмич, презирливо посміхаючись. Потім взяв свій циліндр, гірко похитав головою і вийшов з дому: «Иду искать по свету, где оскорбленному есть чувству уголок… О женщины, женщины! Впрочем, все бабы одинаковы!» - думав Сергій Кузьмич, цілеспрямовано крокуючи у напрямі до ресторану під назвою «Лондон».

Підведемо підсумок - ось такий «Кукіш с маслом» піднесла Ганна Герман своєму співрозмовцю щойно під час інтернет-конференції напередодні Дня Незалежності у відповідь на його зауваження.
Будемо вважати, що то було її поздоровлення з Днем Незалежності і усім нам, бо ми того варті, тому що саме ми обираємо таких президентів і терпимо таких їхніх радників з гуманітарних питань. І Господь Бог, зізнаємося, тут не при чому.

Іван Котовенко
(для Майдану)