08/25/2011 | MV

НОСТАЛЬҐІЯ

Ми ще ніколи не були собою.
Максим Рильський

Чому так важко бути нам собою,
Коли нема для духу заборон,
Коли його не стиснуто скабою,
Коли він сам собі суддя й закон,
Коли душа, котра була рабою,
Зійшла неждано на сяйливий трон,
І їй дозволено, немов цариці,
Діла шляхетні і злочинства ниці?
Дозволено, та вибирай сама,
На що ти здатна, будучи на троні,
Ще день назад потульна і німа,
А нині владна, ще й при охороні:
Чи ти підеш за покликом ума,
Чи самохіть зостанешся в полоні
Злобивої й затаєної мсти —
Єднатимеш людей, а чи клясти?
Нема нічого вищого на світі,
Як мудра єдність неподібних душ;
І справа тут не в мертвім моноліті,
Коли життя, що грає надовкруж,
І люди всі в одне насильно злиті
І без команди зверху — ані руш.
Ні, мова про цілющий дух собору,
Що націю з колін підводить хвору.
А ти, з неволі вирвана душе,
Не відаєш ні співчуття, ні стриму,
Твій голос зненавидою ірже,
І все, що рідне й чисте побратиму,
Для тебе нечистотне і чуже;
Не знаєш ти нічого про незриму
Болящість людства — а на цій землі
Розп’яті всі, великі і малі.
Але одні розп’яття на Голготі,
На високостях — видно їх здаля,
А інші — в ямах, у лайні, в мерзоті,
У норах, де живе сліпа земля;
Та дух один карається во плоті,
І кожен чистий, наче немовля,
Бо кожен людський крок — страсна дорога,
І кожен мученик — явління Бога.
Скажи, чи не собою ти була,
Коли тебе в’язали й мордували,
Тягнули від письмового стола
В набиті страхом камери й підвали;
Ти ж брала маску хитрого хахла,
Катам співала оди й мадриґали,
Та від ганьби, що гірша катувань,
Собі сказала: “Воскресись! Повстань!”
Ти вже забула про свої провини,
Бо хто при владі — праведник, авжеж,
І люта мста з твойого серця рине,
Вчорашніх подруг нині ти клянеш;
О мстива коронована рабине,
Чому лише собою ти живеш,
Чому не знаєш прощення й любові,
А тільки — фрази, мов киї дубові?!
Ненависть і свобода — не рідня;
Людина вільна сяє добротою,
Жадає не відомсти, а знання
І єдності під правдою святою,
А темний раб ряхтить, мов порохня,
Наповнена дрібною червотою,
Яка вгніздилась в дерево слабе
І пожирає там сама себе.
У темряві були ми дуже гарні,
Хоч, правда, не сонця, а світляки;
На сонці жалюгідні і почварні
Ми стали (мало б бути навпаки!),
Там, начебто на світло із трупарні
З’явилися жахливі мертвяки,
Що їх недобра, сатанинська сила
Для мсти навзаємної воскресила.
Докори, звинувачення, суди,
Самохвальби оправдувальні нути,
Жага руйнації та ворожди!
Невже так важко правду осягнути,
Що ми — нащадки матері-біди —
З одної чаші напились отрути,
Хто більше, а хто менше, — не кажіть,
Що брали ви питво несамохіть.
Що ж діяти, коли навколо чвари;
Найвищі опинилися в юрбі,
Тупі звинувачі жадають кари
Таким же, як вони, та не собі,
А мудреці сховалися у шпари,
Як таргани, а на твоїм горбі,
Мов коники в траві, без осороми
Самозакоханні танцюють гноми.
А може, в нас такий психічний стрій,
Що ми придатні тільки для погною
Чужого поля? (Не спіши, постій,
Не сперечайся зопалу зі мною!)
Он хмара попелу із наших мрій
Сибірською лягає борозною —
Самі себе палили ми колись
І знов за самоспалення взялись.
Як барани, б’ємося ми лобами,
Хоч не для бою нам дано чоло;
Самі себе вкриваємо гробами,
Говорим про добро, а чиним зло;
Задовго, мабуть, ми були рабами,
І нам до серця рабство приросло,
Пустило корінь в жили, як омела,
Замкнуло крові жизної джерела.
Біда велика — патріот з хамла;
Вітчизну обіймає він, як дівку,
Та пристає до неї, як смола,
Та улещає, гладячи голівку,
Щоб слухалась, щоб хліб йому пекла
І зв’язувала порвану шнурівку,
А ні — бере нагайку дротяну
І хоче бити, як свою жону.
Якби хоч дрібку мозку, та культури,
Та ніжності (еге, чого схотів!), —
Для нього люди — то продажні шкури,
Чужі й неоднодумці — поготів;
Якби він міг, то всі фортеці й мури
На тюрми обернув би для братів;
Жовто-блакитний більшовик — це лихо,
Лікуй його, шановна обліпихо!
Але ще гірший — злобний малорос,
Подібний він до хитрої блощиці:
Кров з України тягне, як насос,
А мізочку не має і дещиці;
Свобода — то для нього хлорофос.
Він у московські меблі та полиці
Сховався й ночі потаємно жде,
Щоб жерти наше тіло молоде.
Хахли-манкурти — плем’я безголове,
Та не кажіть, що розуму нема
У тих створінь, бо до чужої мови
Вони летять, немов до лампи цьма;
Найбільше задоволення хахлове —
Ходити перед сильним повзкома;
Він лиже гузно панові з Європи,
Свої крамниці обернувши в “жопи”.
Говорить по-вкраїнські пан посол,
Хоча прибув до Києва лиш вчора,
А пан хахол, хоч жив на річці Псьол,
Не втне й півслова. Що то за потвора?
Він, звісно, не осел, а лиш асьол,
Московства малоруського опора,
Що за права трудящих обстає,
Та дбає лиш про черево своє.
“Інтернаціонал” хахол співає,
Та тільки по-російськи. Свій народ
Він любить, доки сало й ковбаса є;
А як нема, то всьо наабарот —
Свою державу лає і кусає,
Од пса сказного гірше востокрот;
О пане Кучмо, дайте йому їдла,
Бо загризе і вас почвара підла.
Хахол — у депутатах! Порятуй
Нас, Господи, од нечисті такої;
А вздриш його — перехрестися й сплюй:
Таке страшидло і в уяві Гойї
Не появлялось! Яничар, холуй,
Що вимагає плати немалої
За те, що мови рідної не зна,
Хоч двоязикий він, як сатана.
Я маю на увазі сатанюку,
Що гадом був у Божому раю.
Хахол засвоїв повзання науку,
Тож здатний обертатися в змію;
Він проповідує слов’янську злуку,
Благословенну й радісну сім’ю,
Де всі народи з гордістю живою
Повинні повзати перед Москвою.
Хахол за шовініста-москаля
Страшніший, бо не відає вітчизни;
Хоч він дрібний і пажерний, як тля,
Себе він бачить в серці московизни,
Десь там, наприклад, у звізді Кремля,
Що так горить, мов скоро кров’ю бризне;
Хахол — то жрець, що божество своє
Повчає й сам йому поклони б’є.
***
© Дмитро Павличко.