09/04/2011 | stryjko_bojko

Четвертий переділ
http://www.chornomorka.com/node/4506

Ще не було ні порту, ні самої Одеси, а Канатна — була. Не вулиця, як нині, а просто «Канатка», напрям до фабрики, де робітники плели прядив’яні корабельні канати. Через двісті років в Одесі зі старих виробництв тільки канатне й збереглося. Чому? Троси всіх лебідок у країні, хоч у нафто- і газовидобутку, хоч на шахтах чи в ліфтах, звивають тут.

Десант з вогневим підкріпленням
«Стальканат» на живучість випробовувала й нова історія України. З усіх радянських заводів — а Одеса була в другу чергу оздоровницею, а в першу — великим промисловим вузлом — вижили всього два підприємства. Волочильні печі заводу не згасали навіть за найгірших часів. Коли зруйнувалися схеми поставок, давальницьку сировину для виробництва везли мало не возами. Тепер ветерани згадують «лихі дев’яності», самі собі не вірячи. Але — вистояли. Справжній же грім вдарив, коли здавалося, що всі випробування позаду. 19 травня 2011-го, перед обідом, на «Стальканаті» висадився десант. «Маски-шоу». Слідчий Малиновського райвідділу МВС України в Одеській області А. Чепель і співробітники УБОЗу в Одеській області В. Гулько, Я. Долгий, А. Скрибантович, Ю. Вдовиченко, С. Шпак і Д. Мартиненко почали вилучати документи. Вогневе підкріплення — мовчазні парубки з автоматами напоготові — розосередилися поверхами адміністративної будівлі. На тривалих вісім годин десятки співробітників, в основному жінки, почувалися злочинцями без прав і повноважень. Когось обшукували, по поверхах лунав незлобивий мат, особливо розумним, які посилалися на Конституцію та КПК, убозівці нагадували про існування «мавпятника», де в ролі мавп могли опинитися ці найрозумніші.

Ясна річ, що перелічених вище загарбників ніхто тоді за прізвищами не знав. Як невідомо було, і що міліція шукає. Це потім, із протоколу, стане зрозуміло, що вагон документів вилучили під неправдивим приводом: нібито директор С. Лавриненко відмовився видати один-єдиний документ — договір «Стальканату» з ТОВ «Мегалайн плюс» на перевезення заводських вантажів. Не було в цьому сенсу, тому що за місяць до обшуку копію цього самого договору на термінову вимогу начальника УБОЗу керівництво «Стальканату» видало негайно. Потім також стане відомо, що ще в січні 2011 року було порушено кримінальну, «фактову» справу через нібито підроблений підпис директора «Мегалайну» на договорі.

Хоча залишається загадкою, чому борці з корупцією шукали винних на «Стальканаті», який до справи — приший кобилі хвіст? Вантаж йому перевезли, 50 тис. грн за роботу завод заплатив. Це вже в судових розглядах з’ясується, що й привід для порушення кримінальної справи був надуманим. А підстав для судового рішення про обшук і вилучення документів у борців з корупцією й зовсім не було. Залишиться також загадкою, чому УБОЗ, організація серйозна, влізло у дріб’язкову справу? Навіть якби об’єднання ці 50 тис. не виплатило чи витратило, для нього це не є інтересом, справи про розкрадання в особливо великих розмірах починаються з 340 тис. грн. Утім, остання загадка — не великої складності. Навіть поверхневий аналіз фактів підказує, що міліція зробила наліт з іншою, неозвученою поки що метою, а справа про підроблений підпис — фіговий листок. Документи разом із жорсткими дисками комп’ютерів було вилучено для пошуку чогось… компрометуючого. Навіщо міліції компромат, сподіваюся, пояснювати не треба.

Четвертий переділ
Після незрозумілої приватизації, після акціонування, після алхімічного перетворення спільної власності на приватну, словом, після проходження всіх тих етапів, які пройшла вся Україна, виробниче об’єднання «Стальканат» виявилося банкрутом. Не через погану роботу чи бездарне керівництво. Леонід Шемякін, який очолював завод на зламі епох, був мудрим директором і господарем. Але підприємство нагадувало корабель, який дивом уцілів після бурі та зайшов у док для капітального ремонту з порожньою корабельною касою. До того ж команда голодна. І борги зростають як на скажених дріжджах.

Так на четвертому етапі переділу власності «Стальканат» став ПАТ — приватним акціонерним товариством.
Для канатників у цьому був символ, натяк на удачу. Тому що саме підприємство відносить себе до металургів. Тут — четвертий переділ, на якому залізна руда нарешті стає виробами: тросами, металевою сіткою, дротом, болтами, шурупами тощо. І — збулося! Після 2002-го розпочалася та сторінка історії підприємства, якою близько трьох тисяч нинішніх працівників якщо й не пишаються, то задоволені. Зарплату виплачують у точно призначений день, середній заробіток становить близько чотирьох тисяч на місяць, є квартальні премії, портфель замовлень не зменшився навіть у кризу й навіть у кризу нікого не звільняли та не скорочували. Мабуть, робітники як ніхто цінують останнє. Це білі комірці знайдуть роботу хоч у банку, хоч на ринку. А зварнику чи верстатнику потрібне виробництво.

Новий власник виявився ефективним. Щоб не загрузнути в деталях, назву тільки одну цифру — у відновлення виробництва останніми роками вкладено близько 100 млн грн. Причому ПАТ розширилося, придбало два нові заводи — в Одесі та Харцизьку. Тоді в чому задум міліцейського нальоту? Володимир Немировський, один із керівників ПАТ, озвучив його публічно: щоб заблокувати, паралізувати роботу підприємства. Щоб економіка зруйнувалася, і власники дозріли чи то шукати собі «дах», чи то взагалі продати справу з молотка. Начебто нічого нового. Але насправді чи не вперше в ролі загарбників виступає не конкурент-підприємець, а та сила, яка зобов’язана захищати від рейдерства.

Усе тільки бізнес.
Але з особливим цинізмом
Можна було б припустити, що Володимир Немировський страждає на зайву підозрілість, якби не одна обставина. Причому досить симптоматична.

На початку року ділову Одесу залихоманило. Як у відомому романі громадяни добровільно, під чортячими чарами, здавали валюту, так і авторитетні капіталісти почали відмовлятися від власності. За кілька місяців понад 20 провідних для Одеси бізнесів абсолютно добровільно поступилися хто більшою, хто меншою частиною своєї справи людям, про яких досі ніхто нічого не знав і не чув. І що цікаво: ніхто, жоден із прищучених бізнесменів, а казанських сиріт серед них не було, — ані пари з уст. На відміну від «Стальканату».

Першу скаргу керівництво ПАТ подало 19 травня, у день міліцейського нальоту, прокурору Одеської області Ігорю Проценку. Там було й про недостовірні дані в протоколі вилучення документів, нібито УБОЗу відмовилися видати оригінал договору з «Мегалайном», і про необґрунтоване вилучення документів, без яких об’єднання сліпе та глухе, і про хамську поведінку убозівців, і про невиправданий обшук співробітників. «Стальканат» просив повернути документи й притягти до відповідальності слідчого та співробітників УБОЗу.

Після цього було подано ще близько 30 скарг і позовів: у міліцейські інстанції — від начальника Малиновського районного відділу до МВС України, у прокурорські — від районного прокурора до Генеральної прокуратури, у суди — районні та апеляційні, голові Одеської облдержадміністрації пану Матвійчуку (тричі), президенту Україну з підписами тисячі робітників у додатку. Незабаром до прохань повернути незаконно вилучені документи й притягти до відповідальності порушників закону додалася й справедлива вимога про притягнення до відповідальності прокурорських і міліцейських начальників за бездіяльність.

Кожну з відповідей можна цитувати як зразок неправди та фарисейства. Але якщо підійти системно, то відписки діляться на три групи. У першій стверджується, що всі рішення приймалися законно та обґрунтовано, а скарга безпідставна. У другій — суди, міліція та прокуратура не підпорядковані виконавчій владі, діють у рамках закону, тож втручатися в їхню діяльність було б кричущим порушенням демократії. І в третій групі відповідей йдеться, що оскільки всі дії правоохоронців законні, то підстав для притягнення будь-кого до відповідальності нема. Коло замкнулося. Його можна справедливо назвати колом розпачу.

Поки понад три тисячі робітників «Стальканату» опікувалися зростанням ВВП, щоб поліпшення життя настало якщо не сьогодні, то хоча б завтра, слідство так і не знайшло зловмисника, який підробив підпис. Але, вочевидь, так серйозно заглибилося у вивчення вилучених документів, що виник новий мотив — про порушення процедури банкрутства. Пам’ятаєте, про нього йшлося вище? 2002 рік, борги, безгрошів’я… А потрібно сказати, що приводом для визнання старого «Стальканату» неспроможним був позов кредиторів, не заводу. Підприємство з боргами розрахуватися не могло, і в кредиторів був один шлях — до суду.

Взагалі-то банкрутство для країн з нормальною, не кланово-олігархічною економікою — процедура хоча й болюча, але нормальна. У нас на очах у Європі та Америці викидали білий прапор такі гіганти, що можна лише дивуватися. І це був шанс для них розпочати життя з нового аркуша, позбувшись вантажу помилок і невдач. В українському житті банкрутство стало бізнесом, на якому наживалися всі. Тому я не поручився б головою, що призначена за «Стальканат» ціна — 10 млн 259 тис. 622,62 грн відповідає реальній вартості підприємства. А тут важливо пам’ятати, що таку ціну за нього призначила не держава, не акціонери й тим паче не покупець. Продавцем було ТОВ «Метизмашпром». Це товариство виникло, як «Летючий голландець», і так само зникло.

Пам’ятаєте, після Майдану новий прем’єр країни виступила з ініціативою перегляду результатів приватизації й подала третьому президенту список із більш як 200 підприємств із сумнівною історією купівлі-продажу. Опозиція в особі Партії регіонів дуже заперечувала: вочевидь, їй було чого побоюватися. Ціну задуму показав перегляд приватизації «Криворіжсталі».

Не знаю, які були плани «помаранчевої чуми» щодо ревізії списку підприємств-банкрутів і кому та чим це загрожувало. Згідно із законом відповідальність за процедуру несе спеціально для цього створений виконавчою владою орган. Добросовісний покупець у цьому сюжеті — особа завжди другорядна. Тому, якщо в міліції є підозри, що банкрутство було шахрайським, винуватців потрібно шукати серед винних. І хоча строк давності пред’явлення претензій і обвинувачення — а він становить три роки — давно минув, їх уже шукали. За заявою одного з кредиторів «Стальканату», який вирішив через дев’ять років, що йому мало перепало, Приморська районна прокуратура м. Одеси провела перевірку законності банкрутства. 29 квітня ц.р., тобто раніше, ніж стався міліцейський наліт на «Стальканат». І дійшла такого висновку: «У порушенні кримінальної справи стосовно арбітражного керуючого Стась Е.П., а також посадових осіб ВАТ «Стальканат» за статтями про фіктивне банкрутство відмовити через відсутність у їхніх діях складу злочину».

Який прийом проти лома?
Не можу собі дозволити нешанобливо думати про співробітників адміністрації президента, голову Одеської обладміністрації Матвійчука чи начальника УМВС в Одеській області Яцкова, прокурора області Проценка, так само, як і про інших посадових осіб, які розглядали три десятки скарг «Стальканату». Нешанобливо — це вважати їх нездатними розібратися в простому та очевидному. Скажімо, одержує адміністрація скаргу з більш як тисячею підписів. Існуючи за рахунок цих громадян — платників податків, хіба не розуміє вона, що слід відрядити свого співробітника — адже шлях недалекий! — в Одесу. Зустрітися не з усією тисячею, а наприклад, із одним із підписантів, зварником Геннадієм Храпенком. Розпитати, що його схвилювало в міліцейському десанті? Що він думає про ситуацію на заводі? Поговорити з Андрієм Зайцевим, слюсарем із золотими руками, хоча він і працює на заводі лише два роки. З Юрієм Мальцевим, начальником цеху, де дріт стає канатами, який всього п’ять років тому ще працював на шахті в Донбасі. Вони багато чого розповіли б про настрої та думки робітників, які так і не повірили прем’єру, що жити стало краще та веселіше. Корисними були б зустрічі та розмови з тими робітницями, в яких витрушували все з сумочок у пошуках невідомо чого, — Яною Полтавченко, Вікторією Аверіною, Оленою Васильченко та іншими. Корисними, тому що можна було б довідатися, хто бреше. Ну повинна ж влада в особі адміністрації глави держави чи губернатора знати правду? Щоб не ганьбити себе подібними відписками.

Коли прокурори всіх рівнів з маніакальною впертістю стверджують, що все відбувалося й відбувається за законом, що міліція права, а дії її правомірні, що тоді робити з рішеннями судів? А суди й скасували поспішне рішення про вилучення документів, і ухвалили «повернути вилучене в ході проведення вилучення майно, що належить ПАТ «Стальканат». І якщо слідчий Малиновського райвідділу міліції не виконує рішення суду, то це не свідчить про його юридичну тупість чи службову хоробрість, і вже тим паче про процесуальну незалежність. Може скластися враження, що він виконує команду — а вже чию й навіщо, про це нам, найшвидше, не довідатися. Та й чи так це важливо? Важливо головне — вони, прикриваючись законом, проти закону. Вони — з ломом. От у таких ситуаціях і з’являється синдром розпачу, страшний і непередбачуваний за своєю суттю.

Багато років тому, у дев’яностих, одеський підприємець Сергій Каверін довго та безуспішно домагався правди в податковій інспекції Приморського району. З ним поводилися приблизно так само, як міліцейсько-прокурорські зі «Стальканатом». Закінчилося це сумно і страшно — Сергій спалив ненависну йому службу і згорів сам. Сьогодні в сусідньому Миколаєві триває судовий процес, який розколює місто. Дрібний підприємець довго та вперто не поступався своїм бізнесом вимагачу. Вимагання не було таємницею. І вимагача ніхто не зупиняв. При черговому «наїзді» з відвертим хамством і насильством підприємець узяв у руки рушницю. Вимагача вбито. Я це до того, що в кожного свавілля є своя межа, і що коли закон не діє, людина змушена захищати себе так, як може та вміє.

У матеріалах, які я вивчав по цій справі, часто зустрічалися посилання на ст. 94 КПК. У ній викладені підстави, за якими можна та необхідно порушувати кримінальні справи. Одна з норм — виступ у пресі. Користуючись наданим законодавцем правом, я прошу порушити кримінальну справу у зв’язку з перевищенням повноважень і бездіяльністю всіх учасників «наїзду» на ПАТ «Стальканат» — слідчих, міліцейських і прокурорських начальників, чиновників. Має ж, зрештою, бути в усіх нас прийом проти лома. Крім самоспалень і стрілянини з рушниць.

Р.S. Поки матеріал готувався до друку, з’явилося дві новини. Перша за темою — слідчий Малиновського райвідділу наклав арешт на все рухоме та нерухоме майно ПАТ «Стальканат». Без попередження та пояснення причин. У витягу з Держреєстру товариство значиться в графі «Боржник». Кому й що заборгував «Стальканат», «пред’яву» поки що не зроблено. Друга новина стосунку до справи не має. Давній мій знайомий і товариш Сергій, фермер з Овідіопольського району, розповів, що до нього звернулися вихідці з краю степів і териконів із пропозицією переуступити оренду на земельні паї селян. Обіцяли за кожен гектар начебто непогану суму. Сергій свого часу був головою колгоспу, і те, що селяни повірили йому та віддали землю в оренду, свідчить, що господар він розумний. Сергій відмовився, а коли гінці «поперли буром», пообіцяв подумати. Щоб відстали. Через короткий час ділові з’явилися знову і заявили: довго думав. Тепер сума вдвічі менша. Ще думатимеш — заберемо за так.
Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.
«Дзеркало тижня. Україна».
===
no comments