Зоряний час прокуратури(\)
10/01/2011 | stryjko_bojko
Зоряний час прокуратури
http://ukrlife.net/zoryaniy-chas-prokuraturi/
З чотирьох приватних будинків, незаконно збудованих в заповідній зоні Масандрівського національного парку, два належать прокурорам.
Звичайно, невдячна справа вчити чомусь наших прокурорів. Ба! – навіть небезпечна, ці хлопці зазвичай жартів не розуміють. Про що можна говорити з людьми, які стверджують, що людина в стані шоку могла вдруге свідомо стріляти собі в голову та здатні в лісі серед тисяч дерев знайти те єдине, від якого нібито зрикошетила куля, що вбила Кушнарьова.
А ж кулі, зазвичай, від каменюк чи металевих конструкцій рикошетять, не від дерев! Але нехай – куля, що вбила Кеннеді, в американських прокурорів подорожувала не менш дивно. Так що може це всезагальна, не тільки наша, прокурорська хвороба.
Та й не вчили, мабуть, ці прокурори анатомії головного мозку, не знають законів фізики. Буває – цим тепер нікого не здивуєш. Але ж закони юридичні мали б знати?
Наприклад – розуміти, що склад злочину має передбачати або наявність важких наслідків, або – особистої вигоди. Яка вже точно не в покращенні власного іміджу полягає. Інакше першими за справою Тимошенко довелося би судити пана Киреєва і пані Фролову.
От хто-хто, а вони вже точно собі імідж небачений на цій справі зробили! Раніше про їхні прізвища ніхто навіть віддалено не чув. А тепер – хоч у депутати!
1. Лікнеп для прокурора
Закони, в принципі, можна створити які завгодно і де завгодно. Але історично склалося так, що в світі існувало дві системи законодавства – римського і візантійського права.
І якщо система римського права ставила за мету неухильне виконання законів: «світ може загинути, але закон має торжествувати», то система візантійського права на перше місце ставила не так безумовне дотримання букви закону, як його правильне трактування.
Кожна з систем має свої переваги і особливості. Не можна однозначно стверджувати, що римське право є кращим візантійського тільки тому, що в ньому вимагають неухильного дотримання законів.
Життя насичене і різноманітне – і не завжди вкладається у рамки законів. Тому дотримання норми ідіотського закону блага нікому точно не приносить. А іноді навіть навпаки – прямо перешкоджає життю.
Тому корупція й хабарі виникають не на пустому місці – навіть у послідовних германців за якусь досить незначну подачку можна було викупити єврея чи забрати червоноармійця з полону.
Не кажучи вже про те, що люди, наділені правом приймати й трактувати закони, завжди зацікавлені в тому, щоб усі ці закони просто неможливо було виконувати. Таким чином усі стають залежними від них, підкоряються їм.
Тому рано чи пізно це протиріччя між життям і законом мало вирішитися в якийсь інший, третій спосіб. Ним стала така система законодавства, яка б дотримуючись норми неухильного дотримання законів, робила б:
усіх перед ними рівними;
ставила б на перше місце не букву закону, а природні права громадянина;
гарантувала б право громадянина на вільний, відкритий і неупереджений суд.
Предтечею виникнення цієї системи права стали праці філософів-гуманістів епох Відродження та Просвітництва: Спінози, Локка, Гобса, Руссо.
Але законодавчо закріпилися ці норми лише внаслідок подій Великої Французької революції 1789 року – прийняття Декларації прав людини і громадянина та прийняття у 1804 році Кодексу Наполеона.
Але остаточно норми природного права запровадились в європейському законодавстві вже зовсім недавно – внаслідок жахіть, пережитих людством в ході Другої Світової війни. 10 грудня 1948 року було прийнято Загальну декларацію прав людини, а згодом – й Конвенцію про захист основних прав і свобод людини 1950-го року.
Обидва ці Акти ратифіковані українським парламентом. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, складені на основі Декларації прав громадянина, були ратифіковані ще радянською Україною 1973-го р.
А Конвенція про захист основних прав і свобод людини – вже після здобуття нею незалежності, 17 липня 1997-го року. І коли ми зараз говоримо про верховенство прав людини, то насправді маємо на увазі не якісь там абстрактні й нікому не відомі європейські цінності, а цілком конкретні норми законодавства.
Візьмемо для прикладу першу статтю Декларація прав людини – «всі люди рівні в гідності й правах». А як же наші депутати, прокурори і судді? Де їхня гідність і де наша? Як пільги й недоторканість народних депутатів, суддів й прокурорів співвідносяться з цією статтею?
2. Пострадянська укр-візантійщина…
Важливим є те, що хоча Україна, як одна з держав-засновниць ООН, взяла на себе певні зобов’язання по приведенню свого законодавства до підписаних нею зобов’язань, але в часи СРСР повністю це зробити було неможливо – бо дотримувався він зовсім іншої правової концепції – не природного, а радянського права.
Так історично виникло вже не дві, а чотири правових системи – тут великий Юнг, схиляючись перед величчю числа 4, безперечно був правий!
Бо якщо норми візантійського і римського права, створюючи преференції для панівних чи аристократичних верств населення, фактично узаконювали нерівність людей перед законом, то система радянського права діяла рівно навпаки.
Але вона не вводила замість цієї нерівності всезагальну рівність, як це робить система природного права. А навпаки – надаючи преференції раніше пригнобленим верствам населення – наприклад робітникам і селянам, вводила нову нерівність.
Тепер кожного, хто міг бути віднесений до експлуататорських класів, навіть вчителя, лікаря чи інженера, можна було судити як ворога трудового люду.
Так основним в системі радянського права ставало не судочинство, а поділ громадян на трудові і паразитуючі (злочинні) елементи. Одні визнавалися в принципі непідсудними, хіба що за важкими кримінальними діяннями, інші – вважалися заздалегідь винними. По-суті – щодо них застосовувалася презумпція винуватості.
І хоча на початках така система й дійсно, принаймі декларативно, заявляла про підтримку працюючих верств населення, але в кінці-кінців звелася до того ж, що й її предтечі у вигляді римського та візантійського прав – усі закони завжди вигідні тільки тим, хто їх складає і трактує.
Тому радянські прокурори, принаймі до підписання Україною Декларації 1948-го року, були одноосібними вершителями людських доль. Але тоді вони й самі, хоча б позірно, мусили дотримуватися складених ними ж, хай і під керівництвом ЦК, норм і законів.
В усякому разі будинків в заповідниках відкрито собі точно не будували. Але оскільки ми ще й досі так і не вийшли остаточно з-поза меж радянського права, по римському ніколи й не жили, а до природного так і не доросли, то й отримали в результаті гримучу суміш радянського та візантійського правоустрою.
І тепер наші прокурори хоча й не є вже такими всесильними деміургами, як в часи Вишинського, хоча тепер й мусять служити певній політичній кон’юнктурі, але й не підконтрольні зате тепер вже практично нікому. Контролюють самі себе.
Цікаво, заради інтересу, чи був в Україні хоча б один випадок, коли б прокурора притягнули до кримінальної відповідальності за зловживання службовим становищем – і не тоді, коли б він перейшов дорогу комусь з вищестоящих покровителів?
Чи працює в нашій прокуратурі хоча б на найменшій посаді хоча б одна людина на всю Україну, що б не мала знаного родича-покровителя – іншого прокурора, олігарха чи політика? Може якщо такий чоловік десь є – він зголоситься відгукнутися на цей заклик, зголоситься розповісти про себе?!
Суд над Тимошенко нарешті висвітлив найслабшу (з точки зору побудови української державності) і найсильнішу (з точки зору опору їй) ланку нашої держави, що тихенько «відсиджувалася в тіні» усі останні 20-ть років – прокуратору.
Що далі?
Ігор Лубківський, для УП
http://www.pravda.com.ua
http://ukrlife.net/zoryaniy-chas-prokuraturi/
З чотирьох приватних будинків, незаконно збудованих в заповідній зоні Масандрівського національного парку, два належать прокурорам.
Звичайно, невдячна справа вчити чомусь наших прокурорів. Ба! – навіть небезпечна, ці хлопці зазвичай жартів не розуміють. Про що можна говорити з людьми, які стверджують, що людина в стані шоку могла вдруге свідомо стріляти собі в голову та здатні в лісі серед тисяч дерев знайти те єдине, від якого нібито зрикошетила куля, що вбила Кушнарьова.
А ж кулі, зазвичай, від каменюк чи металевих конструкцій рикошетять, не від дерев! Але нехай – куля, що вбила Кеннеді, в американських прокурорів подорожувала не менш дивно. Так що може це всезагальна, не тільки наша, прокурорська хвороба.
Та й не вчили, мабуть, ці прокурори анатомії головного мозку, не знають законів фізики. Буває – цим тепер нікого не здивуєш. Але ж закони юридичні мали б знати?
Наприклад – розуміти, що склад злочину має передбачати або наявність важких наслідків, або – особистої вигоди. Яка вже точно не в покращенні власного іміджу полягає. Інакше першими за справою Тимошенко довелося би судити пана Киреєва і пані Фролову.
От хто-хто, а вони вже точно собі імідж небачений на цій справі зробили! Раніше про їхні прізвища ніхто навіть віддалено не чув. А тепер – хоч у депутати!
1. Лікнеп для прокурора
Закони, в принципі, можна створити які завгодно і де завгодно. Але історично склалося так, що в світі існувало дві системи законодавства – римського і візантійського права.
І якщо система римського права ставила за мету неухильне виконання законів: «світ може загинути, але закон має торжествувати», то система візантійського права на перше місце ставила не так безумовне дотримання букви закону, як його правильне трактування.
Кожна з систем має свої переваги і особливості. Не можна однозначно стверджувати, що римське право є кращим візантійського тільки тому, що в ньому вимагають неухильного дотримання законів.
Життя насичене і різноманітне – і не завжди вкладається у рамки законів. Тому дотримання норми ідіотського закону блага нікому точно не приносить. А іноді навіть навпаки – прямо перешкоджає життю.
Тому корупція й хабарі виникають не на пустому місці – навіть у послідовних германців за якусь досить незначну подачку можна було викупити єврея чи забрати червоноармійця з полону.
Не кажучи вже про те, що люди, наділені правом приймати й трактувати закони, завжди зацікавлені в тому, щоб усі ці закони просто неможливо було виконувати. Таким чином усі стають залежними від них, підкоряються їм.
Тому рано чи пізно це протиріччя між життям і законом мало вирішитися в якийсь інший, третій спосіб. Ним стала така система законодавства, яка б дотримуючись норми неухильного дотримання законів, робила б:
усіх перед ними рівними;
ставила б на перше місце не букву закону, а природні права громадянина;
гарантувала б право громадянина на вільний, відкритий і неупереджений суд.
Предтечею виникнення цієї системи права стали праці філософів-гуманістів епох Відродження та Просвітництва: Спінози, Локка, Гобса, Руссо.
Але законодавчо закріпилися ці норми лише внаслідок подій Великої Французької революції 1789 року – прийняття Декларації прав людини і громадянина та прийняття у 1804 році Кодексу Наполеона.
Але остаточно норми природного права запровадились в європейському законодавстві вже зовсім недавно – внаслідок жахіть, пережитих людством в ході Другої Світової війни. 10 грудня 1948 року було прийнято Загальну декларацію прав людини, а згодом – й Конвенцію про захист основних прав і свобод людини 1950-го року.
Обидва ці Акти ратифіковані українським парламентом. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, складені на основі Декларації прав громадянина, були ратифіковані ще радянською Україною 1973-го р.
А Конвенція про захист основних прав і свобод людини – вже після здобуття нею незалежності, 17 липня 1997-го року. І коли ми зараз говоримо про верховенство прав людини, то насправді маємо на увазі не якісь там абстрактні й нікому не відомі європейські цінності, а цілком конкретні норми законодавства.
Візьмемо для прикладу першу статтю Декларація прав людини – «всі люди рівні в гідності й правах». А як же наші депутати, прокурори і судді? Де їхня гідність і де наша? Як пільги й недоторканість народних депутатів, суддів й прокурорів співвідносяться з цією статтею?
2. Пострадянська укр-візантійщина…
Важливим є те, що хоча Україна, як одна з держав-засновниць ООН, взяла на себе певні зобов’язання по приведенню свого законодавства до підписаних нею зобов’язань, але в часи СРСР повністю це зробити було неможливо – бо дотримувався він зовсім іншої правової концепції – не природного, а радянського права.
Так історично виникло вже не дві, а чотири правових системи – тут великий Юнг, схиляючись перед величчю числа 4, безперечно був правий!
Бо якщо норми візантійського і римського права, створюючи преференції для панівних чи аристократичних верств населення, фактично узаконювали нерівність людей перед законом, то система радянського права діяла рівно навпаки.
Але вона не вводила замість цієї нерівності всезагальну рівність, як це робить система природного права. А навпаки – надаючи преференції раніше пригнобленим верствам населення – наприклад робітникам і селянам, вводила нову нерівність.
Тепер кожного, хто міг бути віднесений до експлуататорських класів, навіть вчителя, лікаря чи інженера, можна було судити як ворога трудового люду.
Так основним в системі радянського права ставало не судочинство, а поділ громадян на трудові і паразитуючі (злочинні) елементи. Одні визнавалися в принципі непідсудними, хіба що за важкими кримінальними діяннями, інші – вважалися заздалегідь винними. По-суті – щодо них застосовувалася презумпція винуватості.
І хоча на початках така система й дійсно, принаймі декларативно, заявляла про підтримку працюючих верств населення, але в кінці-кінців звелася до того ж, що й її предтечі у вигляді римського та візантійського прав – усі закони завжди вигідні тільки тим, хто їх складає і трактує.
Тому радянські прокурори, принаймі до підписання Україною Декларації 1948-го року, були одноосібними вершителями людських доль. Але тоді вони й самі, хоча б позірно, мусили дотримуватися складених ними ж, хай і під керівництвом ЦК, норм і законів.
В усякому разі будинків в заповідниках відкрито собі точно не будували. Але оскільки ми ще й досі так і не вийшли остаточно з-поза меж радянського права, по римському ніколи й не жили, а до природного так і не доросли, то й отримали в результаті гримучу суміш радянського та візантійського правоустрою.
І тепер наші прокурори хоча й не є вже такими всесильними деміургами, як в часи Вишинського, хоча тепер й мусять служити певній політичній кон’юнктурі, але й не підконтрольні зате тепер вже практично нікому. Контролюють самі себе.
Цікаво, заради інтересу, чи був в Україні хоча б один випадок, коли б прокурора притягнули до кримінальної відповідальності за зловживання службовим становищем – і не тоді, коли б він перейшов дорогу комусь з вищестоящих покровителів?
Чи працює в нашій прокуратурі хоча б на найменшій посаді хоча б одна людина на всю Україну, що б не мала знаного родича-покровителя – іншого прокурора, олігарха чи політика? Може якщо такий чоловік десь є – він зголоситься відгукнутися на цей заклик, зголоситься розповісти про себе?!
Суд над Тимошенко нарешті висвітлив найслабшу (з точки зору побудови української державності) і найсильнішу (з точки зору опору їй) ланку нашої держави, що тихенько «відсиджувалася в тіні» усі останні 20-ть років – прокуратору.
Що далі?
Ігор Лубківський, для УП
http://www.pravda.com.ua