Жорстокі реалії сьогодення або як ми в Росії рублі заробляємо...
12/26/2011 | Микола
На календарі листопад. Роботи немає. А раз нема роботи то нема і грошей на підтримку злиденного існування. Обдзвонив знайомих але усі відповідали стандартно: "Роботи нема".
Аж тут кум із Московської області телефонує: "Є море роботи – потрібно залити 600 кубів бетону й отримати 30000$. Троє добровольців є. Будеш четвертим?"
- "Буду. Немає дома роботи тому що".
Думав так: бетону на фундамент йде багато, встигай тільки міксери приймати. До Різдва навіть в гіршому випадку зароблю "штуку" "зелених". Двісті обійдеться проїзд туди-сюди. В будь-якому випадку за тих 800 протягну до Великодня а там пора знову спаковувати сумки...
Зустрівся із тими трьома, замовили місця в мікроавтобусі, прибули. На будові нам оформили папери, виділили місця у вагончиках, видали матраци, перепустки, зареєстрували в їдальні. Наступного дня бригадир сумно повідомив: "Начальство передумало розпочинати заливку фундаментів отож доведеться викладати цеглою парапет на таунхаусі".
Таджики, котрі перші розпочали роботу залишили на даху затверділий розчин у ящику – як почули про виплату зарплати так все й покинули. (Добре що, хоч не в бетономішалці.) Отримали гроші, спакували сумки й бігом в аеропорт. Навіть ключ від вагончика забули повернути. Довелося зривати замок.
Мороз, сніг, хуртовина, дощ а ми при допомозі крана піднімаємо на дах будматеріали. Пісок просіюємо, закидаємо у бетономішалку разом із цементом, замішуємо розчин й кладемо кладку. О 17 годині темніє але в житлову зону до 18:00 охоронці не пукають. Мусимо мерзнути. Картина звична: з нами мерзнуть таджики з узбеками. Мерзнемо й обговорюємо перспективи заробітку. Світловий день короткий, пісок та вода замерзають, сітку наказали класти на кожному ряду отож особливо не розженешся. Куб кладки коштує 1200 рублів, тобто 0,75 гривні за цеглину. Вирахують за проживання, харчування, сам відрахуєш за проїзд туди-сюди та кишенькові витрати й додому привезеш мізер… Констатували факт: навіть дома класти цеглу по звичних наших 50 копійок вже не вигідно: витрачаєш час на зведення риштування, оплату підсобників, на проїзд та обіди отож в кишеню капають одні сльози…
Недільний ранок. Ще темно. Мороз, вітер, сніг а заробітчани на дахах палять в бочках піддони, щоб зігрітись й скидають сніг – очищають робочі місця. І нікуди не дінешся – мусиш користуватися моментом. Завтра можуть вдарити морози і тоді нудьгуй без роботи…
Кранівник, котрий мордвином виявився, обурювався: "Раньше была днёвка – 2000 рублей, а украинцы с таджиками понаехали и за 1000 работать соглашаются..."
Грошей на повернення не було отож мусили працювати й мовчки сопіти в дві дірки. Звернули увагу на жахливу безгосподарність: територія розрита, скрізь валяється цегла, піноблоки, піддони, дошки, куски мінвати, пінопласту, сітка, оцинковані дроти, штукатурні маяки, на присипаних снігом піддонах остаточно псуються затверділі мішки цементу, будівельних сумішей.
Запитали у виконроба: "Какой смысл на парапете на каждом ряду класть сетку?"
Отримали вичерпну відповідь: "Та вот привезли 8 тонн сетки и мы вынуждены куда то её девать. Запишем в смету и закажчик оплатит".
Стало зрозуміло чому на безгосподарність не звертають увагу: все зіпсоване запишуть у кошторис і замовники оплатять – російські корупціонери досить багаті тому що…
Останній тиждень "консервували" на зиму таунхауси – призначені на крокви шестиметрові бруси різали на частини, робили дверні та віконні коробки й затуляли плівкою. Нам дали вказівку замість дранки використовувати штукатурні маяки, видали цвяхи "сотку".
Дома господар половину цеглини не викине а тут… Спочатку безгосподарність вражає, пізніше звикаєш…
Різні життєві обставини примушують українців тинятися світами. Ось молодий хлопець безвилазно сидить на будові. Житло у теплому вагончику є, годують, два рази в тиждень душ. Є телевізор. Купив ноутбук й зависає в Інтернеті, грає в ігри. І поспішати особливо нікуди – батьки розлучилися, завели нові сім'ї, народили спільних дітей отож він їм обуза. Приїздить час від часу погостювати то у тата, то у мами. Каже, що міг би дома винаймати квартиру та от у нас потрібно важко працювати тільки на її оплату. Тоді який сенс повертатися? Його приятель виріс у дитбудинку отож ситуація аналогічна. Роздратування обоє виливають на "Його" та "твою" мать…
Вражає наша рабська покірність долі. Якось у вагончику я заїкнувся про необхідність протесту, перемін, реформ. Хлопці підняли мене на сміх. Ще й глузували: "Скільки тобі Ющенко заплатив за те, що ти за нього мерз на Майдані!?"
В кінці грудня будівництво припиняються до середини січня. Вирішили повернутися й стали чекати розрахунку. Аж тут почули сумну новину: скоротили двох бухгалтерів. Усі рвонулися додому на свята отож одна дівчина не справляється нараховувати зарплату.
Написали довіреності й бригадир погодився зачекати ще тиждень. Стали спаковувати сумки й думати за які гроші вертатись. Один пригадав зміст присланої сусідом із Якутії телеграми: "Не хочешь потерять мужа – высылай деньги". Сміялися крізь сльози…
Вихід знайшовся. Троє наших в ДУПі (Департамент Управления Персоналом) отримали зарплату за листопад й позичили нам рублі на проїзд. Повстало питання: чим добиратись? Двоє земляків два тижні тому брали квитки у касах попереднього продажу й дісталися їм лише бокові місця верхніх полиць. Ще й до того колеги розповідали власні бувальщини про безчинства московських поліцейських. Немає легалізації – плати штраф (хабар) 100$. Зокрема Володимир розповів як він, щоб не платити заховав 200$ у раму дитячого велосипеда під сідлом. Підійшли, перевірили документи, завели у відділок, вивели у сусідню кімнату, роздягнули, прошмонали, відпустили. "Я, каже Володя, - радів, що не довелося платити. Просунув палець в трубу рами й нащупав кульок. Пронесло, значиться. Коли ж розгорнув а там… 100$. На порядних поліціянтів нарвався – поділилися чесно. А могли б і все 200$ забрати…"
Раз так то на вокзал не стали рипатися - замовили мікроавтобус й той прибув о 19:45. Завантажили сумки, розмістилися. Водії до третьої ночі збирали наших заробітчан по усій московській області. В кінці заявляли: "Є тільки місця в багажному відділенні. Поїдете на сумках?"
- "Звісно, поїдемо!" – чувся із мобільника радісний голос.
Земляки серед іншого вантажили в бус будматеріали та інструменти. Жартували: "В українців звичка є: брати все, що погано лежить!"
Ми ще за межі області не виїхали а водії вже 60 заявок прийняли – поспішають українці додому на новорічні та Різдвяні свята…
Рух напружений, дорога засніжена, водії стомлені. І мусять терпіти – саме момент заробити. Вдосвіта бачили жахливу аварію – розбиті вщент мікроавтобуси, перевернуті "фури", машини швидкої, поліцейськх, МЧСників. По новинах передали: бус із житомирськими заробітчанами потрапив у аварію. Восьмеро померли відразу, троє в реанімації.
А на їхньому ж місці в той злощасний момент й ми могли б бути! Якби так довго не збирали пасажирів по усій області…
В усіх стали дзвонити мобільники і стривожені голоси домашніх запитували чи все гаразд. Подумалося тоді: "Восьмеро наших вже ніколи не візьмуть слухавку, троє якщо й візьмуть то не скоро…"
Я сидів за спиною водія й бачив як той "відстібає" автоінспекторам та митникам. І нічого не вдієш – такі реалії виживання. У Росії зарплати вищі, отож ми туди працювати їздимо, а от у Білорусії ціни нижчі – водії по повній програмі затарювалися продуктами у Мінську.
Прибули пізно ввечері й водій став розвозити пасажирів по домівках. Мене просив: "Їдь до хати маршруткою, гроші на проїзд я дам. Троє діб із-за керма не вилазимо. Зараз покемаримо й порожняком летимо забрати вже 65 наших заробітчан із московської області…"
Пожалів бідолах – погодився. Сумно було: водії повинні крутити кермо лише 8 годин на добу а ці сплять по черзі сидячи або у багажному відділенні на сумках. Ради збудження п'ють міцну каву конячими порціями й цим самим "садять" серце. Від такого життя й аварійність…
Через тиждень бригадир привезе 10000 рублів. Літом за них отримав би 2820 гривень, сьогодні отримаю 2500. Інфляція в Росії тому що...
600 гривень позичав на оплату поїздки отож їх доведеться повернути. Залишиться 1900 на прожиття до Великодня…
Сумно: стільки є розумних українців а Президента немає із кого вибрати. Перебираємо, переобираємо й вибираємо одну із кучок лайна…
Аж тут кум із Московської області телефонує: "Є море роботи – потрібно залити 600 кубів бетону й отримати 30000$. Троє добровольців є. Будеш четвертим?"
- "Буду. Немає дома роботи тому що".
Думав так: бетону на фундамент йде багато, встигай тільки міксери приймати. До Різдва навіть в гіршому випадку зароблю "штуку" "зелених". Двісті обійдеться проїзд туди-сюди. В будь-якому випадку за тих 800 протягну до Великодня а там пора знову спаковувати сумки...
Зустрівся із тими трьома, замовили місця в мікроавтобусі, прибули. На будові нам оформили папери, виділили місця у вагончиках, видали матраци, перепустки, зареєстрували в їдальні. Наступного дня бригадир сумно повідомив: "Начальство передумало розпочинати заливку фундаментів отож доведеться викладати цеглою парапет на таунхаусі".
Таджики, котрі перші розпочали роботу залишили на даху затверділий розчин у ящику – як почули про виплату зарплати так все й покинули. (Добре що, хоч не в бетономішалці.) Отримали гроші, спакували сумки й бігом в аеропорт. Навіть ключ від вагончика забули повернути. Довелося зривати замок.
Мороз, сніг, хуртовина, дощ а ми при допомозі крана піднімаємо на дах будматеріали. Пісок просіюємо, закидаємо у бетономішалку разом із цементом, замішуємо розчин й кладемо кладку. О 17 годині темніє але в житлову зону до 18:00 охоронці не пукають. Мусимо мерзнути. Картина звична: з нами мерзнуть таджики з узбеками. Мерзнемо й обговорюємо перспективи заробітку. Світловий день короткий, пісок та вода замерзають, сітку наказали класти на кожному ряду отож особливо не розженешся. Куб кладки коштує 1200 рублів, тобто 0,75 гривні за цеглину. Вирахують за проживання, харчування, сам відрахуєш за проїзд туди-сюди та кишенькові витрати й додому привезеш мізер… Констатували факт: навіть дома класти цеглу по звичних наших 50 копійок вже не вигідно: витрачаєш час на зведення риштування, оплату підсобників, на проїзд та обіди отож в кишеню капають одні сльози…
Недільний ранок. Ще темно. Мороз, вітер, сніг а заробітчани на дахах палять в бочках піддони, щоб зігрітись й скидають сніг – очищають робочі місця. І нікуди не дінешся – мусиш користуватися моментом. Завтра можуть вдарити морози і тоді нудьгуй без роботи…
Кранівник, котрий мордвином виявився, обурювався: "Раньше была днёвка – 2000 рублей, а украинцы с таджиками понаехали и за 1000 работать соглашаются..."
Грошей на повернення не було отож мусили працювати й мовчки сопіти в дві дірки. Звернули увагу на жахливу безгосподарність: територія розрита, скрізь валяється цегла, піноблоки, піддони, дошки, куски мінвати, пінопласту, сітка, оцинковані дроти, штукатурні маяки, на присипаних снігом піддонах остаточно псуються затверділі мішки цементу, будівельних сумішей.
Запитали у виконроба: "Какой смысл на парапете на каждом ряду класть сетку?"
Отримали вичерпну відповідь: "Та вот привезли 8 тонн сетки и мы вынуждены куда то её девать. Запишем в смету и закажчик оплатит".
Стало зрозуміло чому на безгосподарність не звертають увагу: все зіпсоване запишуть у кошторис і замовники оплатять – російські корупціонери досить багаті тому що…
Останній тиждень "консервували" на зиму таунхауси – призначені на крокви шестиметрові бруси різали на частини, робили дверні та віконні коробки й затуляли плівкою. Нам дали вказівку замість дранки використовувати штукатурні маяки, видали цвяхи "сотку".
Дома господар половину цеглини не викине а тут… Спочатку безгосподарність вражає, пізніше звикаєш…
Різні життєві обставини примушують українців тинятися світами. Ось молодий хлопець безвилазно сидить на будові. Житло у теплому вагончику є, годують, два рази в тиждень душ. Є телевізор. Купив ноутбук й зависає в Інтернеті, грає в ігри. І поспішати особливо нікуди – батьки розлучилися, завели нові сім'ї, народили спільних дітей отож він їм обуза. Приїздить час від часу погостювати то у тата, то у мами. Каже, що міг би дома винаймати квартиру та от у нас потрібно важко працювати тільки на її оплату. Тоді який сенс повертатися? Його приятель виріс у дитбудинку отож ситуація аналогічна. Роздратування обоє виливають на "Його" та "твою" мать…
Вражає наша рабська покірність долі. Якось у вагончику я заїкнувся про необхідність протесту, перемін, реформ. Хлопці підняли мене на сміх. Ще й глузували: "Скільки тобі Ющенко заплатив за те, що ти за нього мерз на Майдані!?"
В кінці грудня будівництво припиняються до середини січня. Вирішили повернутися й стали чекати розрахунку. Аж тут почули сумну новину: скоротили двох бухгалтерів. Усі рвонулися додому на свята отож одна дівчина не справляється нараховувати зарплату.
Написали довіреності й бригадир погодився зачекати ще тиждень. Стали спаковувати сумки й думати за які гроші вертатись. Один пригадав зміст присланої сусідом із Якутії телеграми: "Не хочешь потерять мужа – высылай деньги". Сміялися крізь сльози…
Вихід знайшовся. Троє наших в ДУПі (Департамент Управления Персоналом) отримали зарплату за листопад й позичили нам рублі на проїзд. Повстало питання: чим добиратись? Двоє земляків два тижні тому брали квитки у касах попереднього продажу й дісталися їм лише бокові місця верхніх полиць. Ще й до того колеги розповідали власні бувальщини про безчинства московських поліцейських. Немає легалізації – плати штраф (хабар) 100$. Зокрема Володимир розповів як він, щоб не платити заховав 200$ у раму дитячого велосипеда під сідлом. Підійшли, перевірили документи, завели у відділок, вивели у сусідню кімнату, роздягнули, прошмонали, відпустили. "Я, каже Володя, - радів, що не довелося платити. Просунув палець в трубу рами й нащупав кульок. Пронесло, значиться. Коли ж розгорнув а там… 100$. На порядних поліціянтів нарвався – поділилися чесно. А могли б і все 200$ забрати…"
Раз так то на вокзал не стали рипатися - замовили мікроавтобус й той прибув о 19:45. Завантажили сумки, розмістилися. Водії до третьої ночі збирали наших заробітчан по усій московській області. В кінці заявляли: "Є тільки місця в багажному відділенні. Поїдете на сумках?"
- "Звісно, поїдемо!" – чувся із мобільника радісний голос.
Земляки серед іншого вантажили в бус будматеріали та інструменти. Жартували: "В українців звичка є: брати все, що погано лежить!"
Ми ще за межі області не виїхали а водії вже 60 заявок прийняли – поспішають українці додому на новорічні та Різдвяні свята…
Рух напружений, дорога засніжена, водії стомлені. І мусять терпіти – саме момент заробити. Вдосвіта бачили жахливу аварію – розбиті вщент мікроавтобуси, перевернуті "фури", машини швидкої, поліцейськх, МЧСників. По новинах передали: бус із житомирськими заробітчанами потрапив у аварію. Восьмеро померли відразу, троє в реанімації.
А на їхньому ж місці в той злощасний момент й ми могли б бути! Якби так довго не збирали пасажирів по усій області…
В усіх стали дзвонити мобільники і стривожені голоси домашніх запитували чи все гаразд. Подумалося тоді: "Восьмеро наших вже ніколи не візьмуть слухавку, троє якщо й візьмуть то не скоро…"
Я сидів за спиною водія й бачив як той "відстібає" автоінспекторам та митникам. І нічого не вдієш – такі реалії виживання. У Росії зарплати вищі, отож ми туди працювати їздимо, а от у Білорусії ціни нижчі – водії по повній програмі затарювалися продуктами у Мінську.
Прибули пізно ввечері й водій став розвозити пасажирів по домівках. Мене просив: "Їдь до хати маршруткою, гроші на проїзд я дам. Троє діб із-за керма не вилазимо. Зараз покемаримо й порожняком летимо забрати вже 65 наших заробітчан із московської області…"
Пожалів бідолах – погодився. Сумно було: водії повинні крутити кермо лише 8 годин на добу а ці сплять по черзі сидячи або у багажному відділенні на сумках. Ради збудження п'ють міцну каву конячими порціями й цим самим "садять" серце. Від такого життя й аварійність…
Через тиждень бригадир привезе 10000 рублів. Літом за них отримав би 2820 гривень, сьогодні отримаю 2500. Інфляція в Росії тому що...
600 гривень позичав на оплату поїздки отож їх доведеться повернути. Залишиться 1900 на прожиття до Великодня…
Сумно: стільки є розумних українців а Президента немає із кого вибрати. Перебираємо, переобираємо й вибираємо одну із кучок лайна…