12/29/2011 | sad

До Праги на запрошення міжнародної громадської організації «Українська європейська перспектива» приїхав Василь Шкляр. Відомий український письменник 7 грудня зустрінеться з української громадою, а перед тим дав інтерв’ю Радію Свобода. Василь Шкляр розповів за яких умов вийде з Національної Спілки письменників України, про своє ставлення до кінорежисера Єжи Гофмана, про очікування від українських політиків і про свій новий роман.

– Пане Шкляр, ви перший лауреат народної Шевченківської премії, кошти на яку були зібрані звичайними громадянами України. Як себе почуває себе письменник із справді всенародною відзнакою й що сталося з Вашою офіційною Шевченківською премією?

– Почуваюся добре, в тому сенсі, що для мене була висока честь отримати саме народну премію, оскільки офіційна Шевченківська премія все таки, погодимося, дещо дискредитована. Хоча вона має велике значення, насамперед через те, що носить ім’я Тараса Шевченка. Я думаю, що саме через це від неї ніхто ніколи не відмовлявся. Свого часу я думав, що будуть такі кроки від певних видатних осіб, але того не сталося. Власне, й я не відмовився від неї остаточно. Я просто сказав, що не візьму цю премію доти, доки українофоб Табачник очолює Міністерство освіти. Тоді, як ви вже знаєте, люди зібралися – і прості люди, і депутати, і міністри, і вчителі, і лікарі, тобто справді з усіх верств пішов цей сигнал, щоб мені вручити народну премію. Я її отримав символічно в Холодному Яру, це найдорожча моя премія, бо я, насамперед вважаю це як визнання героями отих хлопців «холодноярців», які написали на своєму прапорі «Воля України або смерть!» і залишилися вірними цьому гаслу до кінця.

– А з Комітету Шевченківської премії від того часу до вас ніхто не звертався?

– Ніхто не звертався. Я думав, що Шевченківський комітет поміняють, зроблять там ротацію кадрів, так би мовити. Але на мій великий подив він залишився майже в тому самому складі. Там зо два чоловіки вийшли з нього, просто їм там стало працювати нудно.

– Пане Шкляр, ви приїхали до Чеської Республіки - країни з дуже давньою і багатою літературною традицією, в тому числі й українською. Цього року чехи в опитуванні знову навали письменника, дисидента і політика Вацлава Гавела найшановнішою людиною року. Ви можете собі уявити таке: заслужений працівник культури Вацлав Гавел? Чи не настав час переглянути концепцію нагород? Може все ж краще бути народним у тому сенсі, в якому вас визнали лауреата народної Шевченківської премії?

– Звичайно, від цих офіціозних звань треба було відмовитися давно, тим більше, що вони дискредитовані. Останнім часом ми бачимо, що діється, наприклад, зі званням Героя України. Це, взагалі, якийсь нонсенс, коли хочуть позбавити цього звання Шухевича, Бандеру, Стуса.

– А ось Борис Білашу звання Героя України дали...

– Так, тут раптом якомусь Борисові Білашу, хай дарує мені цей чоловік, що я так ніби кажу, та без зневаги, але з великим подивом і навіть обуренням, що відбирають звання в істинних героїв, а дають людям невідомим. Звання Героя треба давати, насамперед за вчинок, за чин, за діяння. Навіть в Радянському Союзі це було справедливіше. Бо там було звання Героя соціалістичної праці й звання Героя Радянського Союзу. Там ще була якась диференціація. А тут звання дають всім підряд. Через те, я вже казав, що якби Івасюк, чи Стус були живі, вони, звичайно, відмовилися б. Тому що сьогодні звання Героя не має абсолютно ніякого значення. В моїй свідомості воно не існує. Через те я не буду рвати душу і виступати на захист Івасюка чи Стуса:«Залиште їм ці звання!». Ні, воно нічого не варте і добре, що навіть помилку зробили українофоби цим своїм останнім кроком, бо вони самі вже показують, що немає такого звання для українців. Я думаю, що надійде час і будуть все ж якісь критерії поцінування, але, насамперед важливо, що ці люди, ці справжні герої утвердилися в нашій свідомості, в українській історії – ще раз кажу, – своїм чином.

– Тобто, є сенс у тому, щоб переглянути інституцію нагород, всі ці звання – заслужених, народних, які в багатьох західноєвропейських країнах не існують, або ж були скасовані, як, скажімо, це сталось і в Чеській Республіці. Одні митці заслужено заслужені, інші вважають, що такими є, але звань не мають і на цьому полі не вщухає бій.

– Треба скасувати ці звання. Мені теж пропонували висуватися на звання «Заслужений діяч мистецтв» або «Заслужений діяч культури», тим більше, що це дає якийсь доважок до пенсії. Я коли працював у Спілці письменників, я сам підписував ці нагородні листи, робив ці подання, бо я знав, що людям треба від цього якийсь невеличкий зиск. Але для мене це нічого не важить, бо народним артистом України є Кіркоров. Навіть при нашій улюбленій «помаранчевій владі» звання давалися ліворуч і праворуч без всілякого розбору, без якихось серйозних критеріїв.

–У листопаді ми спостерігали за чварами в Національній Спілці письменників України, що стосувались виборів голови Спілки. Головою був врешті обраний Віктор Баранов. Після обрання я прочитала кілька його виступів, в яких ішлося про будинки відпочинку, поліклініки, путівки, пільги, але жодного слова про проблеми творчості, мовної політики. Чи має Спілка письменників концепцію підтримки творчості, української літератури і мови, гуманітарної сфери, чим є нині Спілка письменників - творчою організацією чи органом, який відповідає за побутові справи?

– Мені здається, що Спілка письменників повинна виконувати свою роль як профспілкова організація. Щодо творчих питань, то навряд чи їй вдасться корегувати, чи посилювати, чи бути каталізатором творчості. Тому що кожен письменник, кожен митець - він насамперед індивідуаліст, самотній вовк. З Віктором Барановим ми завжди були у дружніх стосунках. Але мене неприємно вразило те, як він ставиться до звань. Коли Борису Білашеві дали звання Героя України, він відповів, що буде захищати кожного письменника і добре, що цього підтримали, і погано, що в останні роки якраз не давали цих звань – заслужений діяч мистецтв, заслужений діяч культури. Апофеозом тої фразеології було те, коли він сказав, що тільки дурень не захоче співпрацювати з владою. Знаєте, такий пафос мені не до душі. Якщо ці вислови втіляться в конкретну співпрацю з владою, то я напевно вийду із Спілки. Спілка письменників такою мені не потрібна.

– А хто, на вашу думку, в країні має зайнятись опрацюванням концепції гуманітарної політики, хто має підтримати літературу, видавничу справу, мовну політику, якщо не Національна Спілка письменників України?

– Я ніколи не належав до тих скептиків, які кажуть, що Спілка – це рудимент Радянського Союзу і що вона своє віджила і вона не потрібна. Спілка повинна бути як профспілкова організація, я її розглядав як одну із цитаделей захисту української духовності, мови, культури. Мені здається, що тут повинна бути просто гуманітарна політика, протекціоністська щодо свого національного, свого рідного, а не так, як у нас виходить навпаки: визначають квоту для української пісні, замість того, щоб визначити квоту для чужоземного. Це все доходить до абсурду. Думаю, що загальна гуманітарна політика повинна бути сприятлива, тобто має бути клімат для культури. Григір Тютюнник, наш великий письменник казав, що літературі, як і яблукам, потрібна погода. Так от отої погоди нам треба насамперед.

– Чому досі жодна з політичних партій – і з тих владних, і опозиційних не виступили з чіткою програмою в гуманітарній сфері?

– Я думаю, що немає справжніх професіоналів у цій сфері – у політиці. Я маю багато знайомих серед політиків, вони мають щире серце, дуже добрі прагнення, але як все це зробити на практиці, те, що ви називаєте програмою, у них не сягають руки і розум. Чому так, не знаю. Напевно треба шукати лекала тут, в Європі, на Заході. Ми кажемо, що йдемо в Європу, але йдемо чи то з заплющеними очима чи із таким деформованим зором....

читати повністю:
http://sad.te.ua/forum/viewtopic.php?f=7&t=13&start=20
або
http://sad.te.ua/forum/viewtopic.php?f=7&t=24