Дайош українізацію Києва - буде українським Київ - буде українською УКРАЇНА!
2012.02.20 | Арій.
Велика нація постає тільки коли вирішує великі завдання
Мірко пише:
> > Ми не змогли українізувати Донбас, то як з Кубаню впораємось?
2012.02.20 | BROTHER
Чому це без українців? Донбас і Кубань дуже і дуже різні. Ви плутаєте грішне з праведним
"мы, нижеподписавшиеся казаки куреня Старонижестеблиевского /…/, зибралысь на свою збирню перший раз писля пропажи москальской власти /…/, мы малы козачу мову в тим, що мы, козаки, потомки прежних запорожцив по своему слабоумию или недохвату в науци, ны так давно изменилы своий ридний Кубани, дали волю и власть проклятому москалю таку, якою сами владилы, памятую, що и вин наш брат по нашому Государству, також будэ з нами вмисти робыты и жыты на Кубани на пользу всего казацства, ну наша думка гныла и плода з нэи доброти ны выйшло"
"Родная Кубань", 2003. № 1. С. 26-27
Інша справа, що на цьому напрямку ще працювати і працювати. Але погодьтеся, що Донбас та весь індустріальний схід та південний схід України, куди примусово згоняли неукраїнців, і Кубань, куди примусово згоняли саме українців (козаків) - це дуже різні речі.
Про Голодомор забули. Та в цім Кубані із 55% українців лишилось у 1939-му 4%.
Може заголовок повинен бути "мертві українці, з'явіться!"
Матимемо цю Кубань коли мільйон трупів із могил повстають. А так то лишилась сама пісня та танці. Щось як у Бритійській Колумбії.
А крім того, мій поглян на кубанських козаків не дуже прихильний. Бачу їх як предтечу афґанців. Завзято боролись проти тубільців задля православної імперії. Фе.
Мене зворушує Ваш самовідданий захист "ісконорусскости" всіляких проблемних для Росії територій, але на Кубані , як і в інших регіонах де не було УРСР та фактично майже примусової реідентифікації "русинів, руських, козаків" в "українців" такого запису і самоназви ніколи не було. Однак це не означає що кубанці перстали бути яскравими і колоритним представниками української нації ...
Re: Кубань, куди примусово згоняли саме українців- A й брехати негарно
Мірко пише:
> Про Голодомор забули. Та в цім Кубані із 55% українців лишилось у 1939-му 4%.
> Може заголовок повинен бути "мертві українці, з'явіться!"
> Матимемо цю Кубань коли мільйон трупів із могил повстають. А так то лишилась сама пісня та танці. Щось як у Бритійській Колумбії.
В 50 роках на Кубані говорили українською мовою з вкрапленями лише кількох російських слів.
2012.02.20 | killer-thinker
Або - від Дону до Сяну!
2012.02.20 | MV
Вечір кубанської пісні
Прес-реліз № 601
“О, земле втрачена, явись!”
Вечір кубанської пісні
З нагоди 94-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки Історичний клуб “Холодний Яр” проводить вечір кубанської пісні, в якому візьмуть участь народна артистка України Ніна Матвієнко, заслужені артисти України кобзарі Тарас Силенко і Тарас Компаніченко, гурт “Хорея козацька”, бандуристи Тетяна Лобода та Ярослав Чорногуз, лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк та фольклорний гурт “Вольниця”.
Пролунають пісні “Тече Кубань”, “Там, на Кубані”, “Посіяли гайдамаки”, “На смерть Рябовола”, “Ой колись була розкішна воля”, “Ой там, у саду, під яблонькою“, “Ходить сорока коло потока” та інші.
Ведучий – Роман Коваль.
До зустрічі о 18.00 21 лютого 2012 р. у Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії (Київ, вул. Іллінська, 9).
Вхід вільний.
Охоче відгукнемося на пропозиції допомогти нам у проведенні вечора.
Зголошуйтесь за телефонами:450-27-14, 068-354-63-43, 066-352-87-33.
Вшанування в Холодному Яру
28 квітня 2012 р., в суботу, опівдні, в селі Соснівка Олександрівського району Кіровоградської області відбудеться урочисте відкриття пам’ятника хліборобам Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки, які загинули післяжнивної пори 1920 року від шабель червоного ескадрону (при нинішній трасі Київ – Знам’янка, поворот на Соснівку). Автор пам’ятника – Дмитро Бур’ян (Черкаси). Побудову пам’ятника здійснено коштом Холодноярської ініціативи.
О 15.00 відбудеться покладання квітів до пам’ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
У неділю, 29 квітня, о 10.30 розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, козаків та старшин полку гайдамаків Холодного Яру.
Збір о 10.00 в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області.
Співорганізаторами меморіальних заходів у Холодному Яру можуть вважатися об’єднання, партії, товариства та фізичні особи, які внесуть благодійні внески на організацію урочистостей. Назви організацій та прізвища благодійників і суми пожертв будуть оприлюднені в окремому комюніке.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
kovalroman1@gmail.com
Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/
Та ніхто там уже не розмовляє українською крім столітніх дідів
Так само як і в Україні ще ми з вами та ото й усе.
2012.02.22 | MV
Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”
Прес-реліз № 602
“О, земле втрачена, явись!”
З нагоди 94-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки у Києво-Могилянській академії відбулося свято кубанської пісні.
Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”
Вступне слово виголосив ведучий вечора Роман Коваль: “16 лютого 1918 р. Законодавча рада Кубані устами Миколи Рябовола проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час уже проголосила свою незалежність. Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би притримувався ухвалених рішень і був здатний втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж, авторитетний серед козацтва діяч, програв випадковому кандидату, русофілу-лінійцю Олександрові Филимонову…
Про подальші події Кубанської революції можна прочитати в книжках Історичного клубу “Холодний Яр”, зокрема в дослідженні Рената Польового “Кубанська Україна”. Ренат Польовий – найглибший дослідник Кубанської України. Ще в середині 1990-х років розпочав він серію публікацій про Кубань у газеті “Незборима нація”. 2002 року вони були зібрані під однією палітуркою. Хоч наступного року вийшло 2-ге видання “Кубанської України”, сьогодні знайти цю книжку практично неможливо.
Хочу згадати сьогодні “незлим тихим словом” і нашого товариша – бандуриста Олексія Нирка, дослідника репресованих кобзарів і бандуристів Кубані, засновника Музею бандуристів Криму і Кубані, звичайно і наших попередників – кубанських фольклористів, збирачів кубанських пісень – Якима Бігдая, Григорія Концевича та Олександра Кошиця.
Справу Рената Польового і Олексія Нирка пощастило продовжити мені: 2004 року на Першому каналі Національного радіо цілий рік звучав цикл радіопередач “Кубанська Україна” (57 радіопередач!). Того ж року вийшла моя книжка “Нариси з історії Кубані”, а в 2007 році – документальний роман “Тернистий шлях кубанця Проходи”.
Презентації цих книг перетворилися на свято українсько-кубанської дружби, українсько-кубанської любові і ностальгії!
Внеском Історичного клубу “Холодний Яр” у дослідження Кубанської України стала й книга “Тиха війна Рената Польового”, яка побачила світ 1 грудня 2011 року. В ній близько 100 сторінок присвячено кубанським дослідженням Рената Польового.
Свідченням того, що для нас, членів Історичного клубу “Холодний Яр”, гасло соборності не лише гасло, але й заклик до дії, став вечір пам’яті кубанського кобзаря Михайла Теліги 26 лютого 2007 р. у Будинку вчителя. В тому вечорі, що відбувся на великому емоційному піднесенні, взяли участь кобзарі Тарас Силенко, Тарас Компаніченко, Ярослав Чорногуз, Юрко Фединський з Детройта, лірник Ярема Шевчук, тринадцятилітній бандурист Данило Мельник, поети Леонід Череватенко, Борис Списаренко та Ольга Страшенко, заслужений артист України Анатолій Кобзар, піаністка Мирослава Зайко із м. Заліщики.
Коли тринадцятилітній бандурист Данило Мельник заспівав пісню “Любіть Україну” на слова Володимира Сосюри, публіка просто вибухнула, бурхливо вітаючи юнака. Данило співав з таким почуттям, з таким тремтінням і переживанням, що зал буквально здригався від радості. Так було й коли виступали й інші учасники того незабутнього вечора. Хоча дві години, відведені нам адміністрацією Будинку вчителя, минули, але публіка жадала все нових і нових пісень. “Ще і ще!” – вимагали люди. Ведучі вечора мусили гамувати пристрасті.
Сьогодні у нас є можливість не тільки згадати той феноменальний вечір, але й послухати декого з його учасників. Поруч з ними, окрасою сьогоднішнього дійства будуть народна артистка України Ніна Матвієнко, бандуристка Тетяна Лобода, лідер гурту “Тінь Сонця”, гурти “Вольниця” та “Хорея козацька”… Отож, починаємо вечір з нагоди 84-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки.
Сталася та пам’ятна подія 16 лютого 1918 року. Почувши, що Законодавча Рада проголосила незалежність рідного краю, кубанські вояки почали вертатися з фронту, щоб підтримати свою державу…”
Далі Роман Коваль оголосив першу пісню вечора: “Посіяли гайдамаки”, слова Тараса Шевченка, музика Віктора Захарченка, художнього керівника Кубанського козачого хору. Виконує заслужений артист України Тарас Силенко”.
І потужна, енергетично напоєна, пісня полилася залом…
Далі учасники вечора отримали щасливу нагоду насолодитися чарівним співом народної артистки України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, Героя України Ніни Матвієнко. Вона виконала пісні “Полюбила Петруся” та “Ходить сорока коло потока”, а тоді у дуеті з Тарасом Силенком “Ой там, у саду, під яблунькою”.
Як стихла овація, Роман Коваль продовжив: “У Новочеркаську розпочала роботу Південно-руська конференція. Під час спільної вечері один сенатор з денікінського табору несподівано звернувся до кубанців:
– Кубанци, спойтє что-нібуть, ви – такіє музикальниє!
Член Кубанської Ради Степан Манжула, не чекаючи запрошення вдруге, ворухнув пишними чорними вусами і скомандував:
– Петро Макаренко – баритон; Грицько Омельченко – бас, Іван Макаренко – другий тенор. Ставайте сюди!
Всі, як по команді, встали і Манжула високим тенором почав:
Із-за гори, з-за лиману вітер повіває,
Та вже ж Москва Запорожжя кругом обступає...
Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо. “Класна кімната, де вечеряли, – згадував кубанський прем’єр Василь Іванис, – наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних, у черкесках, співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів зґвалтованої душі... При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалося, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків!
Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, всі сиділи, як зачаровані. Ще мент і всі почали мовчки прощатися.
Послухаймо цю пісню і ми!”
Її з почуттям виконав Тарас Силенко. Учасники вечора могли уявити стан денікінців, які змушені були до кінця прослухати цей вирок московській грабіжницькій політиці… “Чи співають тепер цю пісню на Кубані? – поставив питання ведучий вечора і відповів: – Напевно, що ні, бо цензура в Росії антимосковську пісню не пропустить”.
“Ох і не стелися, хрещатий барвінку”, – ведучий оголосив наступний виступ. – Цю пісню співав бандурист Семен Федорович Бриж зі станиці Канівської. Його доля трагічна – як і більшості бандуристів. 1943 року після арешту органами НКВД керівника Канівської капели бандуристів Степана Жарка Семен Бриж застрелився у плавнях біля рідної станиці… Сьогодні цю пісню виконає соліст Національної капели бандуристів ім. Георгія Майбороди Ярослав Чорногуз...
Після Ярослава Чорногуза член Національної спілки письменників України Ольга Страшенко прочитала вірш “Бандура Михайла Теліги” – про кубанського бандуриста, учасника боротьби на боротьби на боці УНР.
Ця бандура при нім, наче зброя
На розпуттях Визвольних змагань;
Це її після гуркоту бою
слухав сам Головний отаман…
Ведучий вечора ще раз згадав “незлим тихим словом” Олександра Кошиця, який на початку ХХ століття зібрав на Кубані близько тисячі пісень кубанських козаків. “Співучість кубанських козаків була надзвичайна, – згадував Кошиць. – Тут виказувалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція... А присвист у маршовій пісні! Аж дух захоплює, наче несе тебе якась непереможна сила в наступ, на батареї якоїсь фортеці, чи в кінну атаку на ворога! Тут можна було відчути силу пісні і уявити собі її виховну роль для мас!..”
Коли Кошиць записував історичні пісні, він бачив, що “відгомін сумних історичних подій жив ще в колективній душі народній та якимось містичним способом передавався співаками... Якась урочистість, якась піднесеність відчувалась у голосах, якийсь особливий сум...” Кошиць згадував: “Я пильно стежив за обличчями співаків: буденне спливало з них, із тягом пісні вони робились сумними, поважними... зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров’ю і болить правдивим, живим болем. З їхніх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Кожного разу після таких духовних подій я був повний якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало настрій на цілі роки...”
Дев’яностосемилітній Максим Шутько зі станиці Новотитарівської старечим голосом, тихеньким, мов шум трави, витягує мелодію “Славне було Запорожжя”. Кошицю доводилось нахилятися до нього, наставляючи вухо, щоб почути спів. “Враження було таке, – згадував композитор, – наче вночі на могилі чуєш з-під землі голос: “Зруйнували Запорожжя, забрали клейноди, наробили козаченькам великі скорботи”.
Багато зворушливих моментів пережив композитор. “Доля дала мені найбільше щастя, – писав він, – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю”.
Давайте послухаємо одну з таких пісень!
“Ой колись була розкіш-воля”. Пісню записано у станиці Новосергіївській Крилівського району Кубанського краю. Виконає її бандуристка Тетяна Лобода.
Ой колись була розкіш-воля,
А тепер стала неволенька…
Проспівавши пісню, Тетяна Лобода, старший науковий працівник Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, розповіла, що її зберегли для нас три сестри – Марія Полякова, Лідія Завалова та Мотрона Милюточкина. З їхніх уст записала пісню 1992 року Надія Супрун-Яремко.
“За три літа Олександру Кошицю пощастило зібрати близько тисячі пісень кубанських козаків, – продовжував вечір Роман Коваль. – Він збирав би і далі, та новий наказний отаман – російський генерал Михайлов – “принципово припинив працю збирання пісень”, замкнувши кредити на цю справу. Отож 500 із них, оформлених у 10 збірників по 50 пісень у кожному, композитор надіслав до Катеринодара. Ці пісні, на переконання Олександра Кошиця, були “скарбом найвищої художньої та історичної цінності”.
І весь цей, надісланий до Кубанського статистичного комітету, пісенний матеріал зник. У 1910 р. Олександр Кошиць шукав його чи не в усіх кубанських установах, та слід їхній вже прохолонув... “Так закінчувались у Росії всі українські справи”, – написав у своїх “Спогадах” Олександр Кошиць. Зберігся лише один збірник кубанських пісень, впорядкований композитором.
“Там, на Кубані…” – оголосив Роман Коваль. – Виконує Сергій Василюк, лідер гурту “Тінь сонця”.
Сергій Василюк, як і Тетяна Лобода, спеціально вивчили ці кубанські пісні до цього свята. Це було одним із завдань Історичного клубу “Холодний Яр” – спонукати українських співаків повернутися обличчям до нашої кубанської спадщини.
Могутньо пролунала кубанська пісня у виконанні Сергія Василюка!
Там на Кубані єсть Брюховецька,
Там тече річка в чистий лиман,
Там тече річка в чистий лиман…
Ой там стояла мати моя,
Ой там стояла мати моя
Та й дожидала сина свого…
Далі на авансцену вийшов гурт “Хорея козацька” (художній керівник, заслужений артист України Тарас Компаніченко). Геніальні музики виконали кубанські варіанти відомих в Україні пісень “Ой на горі там женці жнуть” та “Засвіт встали козаченьки”, а також кубанський варіант українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
Цього вечора, вперше за майже сто літ, пролунала зі сцени призабута, але тепер відтворена пісня на смерть Миколи Рябовола – голови Законодавчої Ради Кубані, якого вбили денікіні у Ростові над Доном – за публічну критику злочинної політики керівників Добровольчої армії. Проти ночі на 14 червня 1919 р. Миколу Рябовола застрелили офіцери загону особливого призначення генерала Врангеля.
У Катеринодарі на похорон зібрались десятки тисяч осіб. Московська еліта в цей день сховалася, побоюючись самосудів. І недаремно! На вулицях Катеринодара в той день було багато ексцесів – нападів на добровольців, “особливо було горе тим, хто зневажливо висловлювався про небіжчика”.
Кубанські козаки, дізнавшись про вбивство добровольцями голови Законодавчої Ради, почали поодинці та невеликими гуртами тікати з фронту. Настрій кубанців був такий: “Як ми будемо битися за Росію, за руських, що тим часом отак порядкують у нашій хаті – стріляють і вішають найкращих наших людей? Цього досить і нам нема чого класти свої голови. Гайда, хлопці, додому!”.
Дезертирів із Добровольчої армії населення станиць не засуджувало, навпаки – вважало патріотами. Крах Добровольчої армії ставав неминучим.
Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші кубанський козак Дмитро Петренко. Цей вірш, що починався зі слів “Плач, Кубане, краю рідний”, став народною піснею. І ось 21 лютого 2012 р. цю пісню повернув до життя гурт “Хорея козацька”.
Історичний клуб “Холодний Яр” планує відповідне подання, щоб у Києві з’явилася вулиця Миколи Рябовола, також і меморіальна дошка на київській політехніці, де він вчився.
Тарас Компаніченко виконав також пісню про трагічну долю кубанського козацтва у 1920 – 1930-х роках, записану очевидно, у станиці Павлівській.
Колись було времня, времня золоте,
а нині настало лихе, прокляте,
Худобу забрали, добро розтягли,
Невинних козаків в тюрму забрали…
На завершення свята хор “Вольниця” блискуче виконав пісню, яка народилася у станиці Старовеличківській, – “Тече Кубань аж у лиман” (солістка Владислава Кудлай).
Закінчився вечір спільним виконанням учасників вечора пісні “Там, на Кубані”.
Так не пускають наші враги,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Но ми докажем своїм клинком!
Но ми докажем своїм клинком!!!
Публіка з ентузіазмом дякувала за чудовий вечір, за свято духовного єднання з Кубанню.
Очевидно, одним із наслідків святкувань у Києві кубанської незалежності став лист співголови ГІ “Права справа” Д. Снєгирьова до прем’єр-міністра Росії В. Путіна з ініціативою встановлення у Катеринодарі пам’ятника голові Законодавчої Ради Самостійної Кубанської Народної Республіки Миколі Рябоволу. Лист написано 21 лютого 2012 р. – саме в той день, коли у Києво-Могилянській академії відбулося свято кубанської пісні, в якому взяло участь півтисячі осіб.
Щиро дякуємо президентові Києво-Могилянської академії Сергієві Квіту та директорові культурно-мистецького центру академії Миколі Вержбицькому за сприяння!
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
kovalroman1@gmail.com
Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/
На світлинах
Ведучий вечора, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль
Кобзар Тарас Силенко.
Народна артистка України Ніна Матвієнко
Бандуристка Тетяна Лобода.
Гурт “Хорея козацька (художній керівник Тарас Компанiченко)
Re: Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”
Зворушливо.
Нераз і я фантазую як то долучити до Вкраїни і Кубань і Сірий та Зелений Клин.
Але якщо тверезо - пригадуються часи коли синочки ще немовлятами були. Пхали в ротик стільки хліба! Але пережувати не могли, і довелось батькам пальцем витягати аби не задусились.
Так само молоденькій Україні-немовляті раджу спочатку українізувати Хрещатик і решта Києва. Далі пережуйте Дніпропетровське й Запоріжжя. Поверніть мову в Полтаву звідки, казалося колись, чулася найчистіша Українська мова. А далі зукраїнізуйте Харків (таки ніби столицю підчас Голодомору), і Донецьке і Луганське. Нехай залунає українська в Одесі та по старім Херсонесі як рев хвиль що розбризкуються по скелях. А тоді, і лише тоді підім в побідоносний похід по Кубані. Нехай тоді і спалахне українська революція в Зеленому та Сірому Клині.
Але не задусімся сьогодні, немовлята, передчасними соборними фантазіями. Зукраїнізуйте то що маєте, бо втратите все.
Відповіді
2012.02.19 | MV
Re: О, земле втрачена, явись!
Up!2012.02.19 | Анатоль
Що з воза впало...
2012.02.19 | Cтас
Від Сяну до Дону!
2012.02.20 | Мірко
Угу. Соборність без українців. так звана южная московія
Про Голодомор і ґеноциди може не чули?Ми не змогли українізувати Донбас, то як з Кубаню впораємось?
Холєра, розпічнім із Києва.
2012.02.20 | killer-thinker
Дайош українізацію Києва - буде українським Київ - буде українською УКРАЇНА!
2012.02.20 | Арій.
Велика нація постає тільки коли вирішує великі завдання
Мірко пише:> > Ми не змогли українізувати Донбас, то як з Кубаню впораємось?
2012.02.20 | BROTHER
Чому це без українців? Донбас і Кубань дуже і дуже різні. Ви плутаєте грішне з праведним
"мы, нижеподписавшиеся казаки куреня Старонижестеблиевского /…/, зибралысь на свою збирню перший раз писля пропажи москальской власти /…/, мы малы козачу мову в тим, що мы, козаки, потомки прежних запорожцив по своему слабоумию или недохвату в науци, ны так давно изменилы своий ридний Кубани, дали волю и власть проклятому москалю таку, якою сами владилы, памятую, що и вин наш брат по нашому Государству, також будэ з нами вмисти робыты и жыты на Кубани на пользу всего казацства, ну наша думка гныла и плода з нэи доброти ны выйшло""Родная Кубань", 2003. № 1. С. 26-27
Інша справа, що на цьому напрямку ще працювати і працювати. Але погодьтеся, що Донбас та весь індустріальний схід та південний схід України, куди примусово згоняли неукраїнців, і Кубань, куди примусово згоняли саме українців (козаків) - це дуже різні речі.
2012.02.21 | Мірко
Re: Кубань, куди примусово згоняли саме українців
Про Голодомор забули. Та в цім Кубані із 55% українців лишилось у 1939-му 4%.Може заголовок повинен бути "мертві українці, з'явіться!"
Матимемо цю Кубань коли мільйон трупів із могил повстають. А так то лишилась сама пісня та танці. Щось як у Бритійській Колумбії.
А крім того, мій поглян на кубанських козаків не дуже прихильний. Бачу їх як предтечу афґанців. Завзято боролись проти тубільців задля православної імперії. Фе.
2012.02.21 | Мартинюк
Запис в паспорті ще нічого не значить
Мене зворушує Ваш самовідданий захист "ісконорусскости" всіляких проблемних для Росії територій, але на Кубані , як і в інших регіонах де не було УРСР та фактично майже примусової реідентифікації "русинів, руських, козаків" в "українців" такого запису і самоназви ніколи не було. Однак це не означає що кубанці перстали бути яскравими і колоритним представниками української нації ...2012.02.22 | Мірко
Голодомору там не було?
2012.02.21 | Volodimir_V
Re: Кубань, куди примусово згоняли саме українців- A й брехати негарно
Мірко пише:> Про Голодомор забули. Та в цім Кубані із 55% українців лишилось у 1939-му 4%.
> Може заголовок повинен бути "мертві українці, з'явіться!"
> Матимемо цю Кубань коли мільйон трупів із могил повстають. А так то лишилась сама пісня та танці. Щось як у Бритійській Колумбії.
В 50 роках на Кубані говорили українською мовою з вкрапленями лише кількох російських слів.
2012.02.20 | killer-thinker
Або - від Дону до Сяну!
2012.02.20 | MV
Вечір кубанської пісні
Прес-реліз № 601“О, земле втрачена, явись!”
Вечір кубанської пісні
З нагоди 94-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки Історичний клуб “Холодний Яр” проводить вечір кубанської пісні, в якому візьмуть участь народна артистка України Ніна Матвієнко, заслужені артисти України кобзарі Тарас Силенко і Тарас Компаніченко, гурт “Хорея козацька”, бандуристи Тетяна Лобода та Ярослав Чорногуз, лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк та фольклорний гурт “Вольниця”.
Пролунають пісні “Тече Кубань”, “Там, на Кубані”, “Посіяли гайдамаки”, “На смерть Рябовола”, “Ой колись була розкішна воля”, “Ой там, у саду, під яблонькою“, “Ходить сорока коло потока” та інші.
Ведучий – Роман Коваль.
До зустрічі о 18.00 21 лютого 2012 р. у Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії (Київ, вул. Іллінська, 9).
Вхід вільний.
Охоче відгукнемося на пропозиції допомогти нам у проведенні вечора.
Зголошуйтесь за телефонами:450-27-14, 068-354-63-43, 066-352-87-33.
Вшанування в Холодному Яру
28 квітня 2012 р., в суботу, опівдні, в селі Соснівка Олександрівського району Кіровоградської області відбудеться урочисте відкриття пам’ятника хліборобам Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки, які загинули післяжнивної пори 1920 року від шабель червоного ескадрону (при нинішній трасі Київ – Знам’янка, поворот на Соснівку). Автор пам’ятника – Дмитро Бур’ян (Черкаси). Побудову пам’ятника здійснено коштом Холодноярської ініціативи.
О 15.00 відбудеться покладання квітів до пам’ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
У неділю, 29 квітня, о 10.30 розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, козаків та старшин полку гайдамаків Холодного Яру.
Збір о 10.00 в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області.
Співорганізаторами меморіальних заходів у Холодному Яру можуть вважатися об’єднання, партії, товариства та фізичні особи, які внесуть благодійні внески на організацію урочистостей. Назви організацій та прізвища благодійників і суми пожертв будуть оприлюднені в окремому комюніке.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
kovalroman1@gmail.com
Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/
2012.02.21 | Hadjibei
Угу, тільки от з Кубані ніхто не виступа...
Бо там українців ще менше ніж у Києві залишилося.2012.02.21 | Мартинюк
Ви давно були на виступах Кубанського козачого хору?
А н самій Кубані колись були? Там у станицях розмовляють кращою українською аніж під Києвом...2012.02.22 | Hadjibei
Та ніхто там уже не розмовляє українською крім столітніх дідів
Так само як і в Україні ще ми з вами та ото й усе.2012.02.22 | MV
Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”
Прес-реліз № 602“О, земле втрачена, явись!”
З нагоди 94-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки у Києво-Могилянській академії відбулося свято кубанської пісні.
Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”
Вступне слово виголосив ведучий вечора Роман Коваль: “16 лютого 1918 р. Законодавча рада Кубані устами Миколи Рябовола проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час уже проголосила свою незалежність. Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би притримувався ухвалених рішень і був здатний втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж, авторитетний серед козацтва діяч, програв випадковому кандидату, русофілу-лінійцю Олександрові Филимонову…
Про подальші події Кубанської революції можна прочитати в книжках Історичного клубу “Холодний Яр”, зокрема в дослідженні Рената Польового “Кубанська Україна”. Ренат Польовий – найглибший дослідник Кубанської України. Ще в середині 1990-х років розпочав він серію публікацій про Кубань у газеті “Незборима нація”. 2002 року вони були зібрані під однією палітуркою. Хоч наступного року вийшло 2-ге видання “Кубанської України”, сьогодні знайти цю книжку практично неможливо.
Хочу згадати сьогодні “незлим тихим словом” і нашого товариша – бандуриста Олексія Нирка, дослідника репресованих кобзарів і бандуристів Кубані, засновника Музею бандуристів Криму і Кубані, звичайно і наших попередників – кубанських фольклористів, збирачів кубанських пісень – Якима Бігдая, Григорія Концевича та Олександра Кошиця.
Справу Рената Польового і Олексія Нирка пощастило продовжити мені: 2004 року на Першому каналі Національного радіо цілий рік звучав цикл радіопередач “Кубанська Україна” (57 радіопередач!). Того ж року вийшла моя книжка “Нариси з історії Кубані”, а в 2007 році – документальний роман “Тернистий шлях кубанця Проходи”.
Презентації цих книг перетворилися на свято українсько-кубанської дружби, українсько-кубанської любові і ностальгії!
Внеском Історичного клубу “Холодний Яр” у дослідження Кубанської України стала й книга “Тиха війна Рената Польового”, яка побачила світ 1 грудня 2011 року. В ній близько 100 сторінок присвячено кубанським дослідженням Рената Польового.
Свідченням того, що для нас, членів Історичного клубу “Холодний Яр”, гасло соборності не лише гасло, але й заклик до дії, став вечір пам’яті кубанського кобзаря Михайла Теліги 26 лютого 2007 р. у Будинку вчителя. В тому вечорі, що відбувся на великому емоційному піднесенні, взяли участь кобзарі Тарас Силенко, Тарас Компаніченко, Ярослав Чорногуз, Юрко Фединський з Детройта, лірник Ярема Шевчук, тринадцятилітній бандурист Данило Мельник, поети Леонід Череватенко, Борис Списаренко та Ольга Страшенко, заслужений артист України Анатолій Кобзар, піаністка Мирослава Зайко із м. Заліщики.
Коли тринадцятилітній бандурист Данило Мельник заспівав пісню “Любіть Україну” на слова Володимира Сосюри, публіка просто вибухнула, бурхливо вітаючи юнака. Данило співав з таким почуттям, з таким тремтінням і переживанням, що зал буквально здригався від радості. Так було й коли виступали й інші учасники того незабутнього вечора. Хоча дві години, відведені нам адміністрацією Будинку вчителя, минули, але публіка жадала все нових і нових пісень. “Ще і ще!” – вимагали люди. Ведучі вечора мусили гамувати пристрасті.
Сьогодні у нас є можливість не тільки згадати той феноменальний вечір, але й послухати декого з його учасників. Поруч з ними, окрасою сьогоднішнього дійства будуть народна артистка України Ніна Матвієнко, бандуристка Тетяна Лобода, лідер гурту “Тінь Сонця”, гурти “Вольниця” та “Хорея козацька”… Отож, починаємо вечір з нагоди 84-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки.
Сталася та пам’ятна подія 16 лютого 1918 року. Почувши, що Законодавча Рада проголосила незалежність рідного краю, кубанські вояки почали вертатися з фронту, щоб підтримати свою державу…”
Далі Роман Коваль оголосив першу пісню вечора: “Посіяли гайдамаки”, слова Тараса Шевченка, музика Віктора Захарченка, художнього керівника Кубанського козачого хору. Виконує заслужений артист України Тарас Силенко”.
І потужна, енергетично напоєна, пісня полилася залом…
Далі учасники вечора отримали щасливу нагоду насолодитися чарівним співом народної артистки України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, Героя України Ніни Матвієнко. Вона виконала пісні “Полюбила Петруся” та “Ходить сорока коло потока”, а тоді у дуеті з Тарасом Силенком “Ой там, у саду, під яблунькою”.
Як стихла овація, Роман Коваль продовжив: “У Новочеркаську розпочала роботу Південно-руська конференція. Під час спільної вечері один сенатор з денікінського табору несподівано звернувся до кубанців:
– Кубанци, спойтє что-нібуть, ви – такіє музикальниє!
Член Кубанської Ради Степан Манжула, не чекаючи запрошення вдруге, ворухнув пишними чорними вусами і скомандував:
– Петро Макаренко – баритон; Грицько Омельченко – бас, Іван Макаренко – другий тенор. Ставайте сюди!
Всі, як по команді, встали і Манжула високим тенором почав:
Із-за гори, з-за лиману вітер повіває,
Та вже ж Москва Запорожжя кругом обступає...
Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо. “Класна кімната, де вечеряли, – згадував кубанський прем’єр Василь Іванис, – наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних, у черкесках, співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів зґвалтованої душі... При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалося, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків!
Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, всі сиділи, як зачаровані. Ще мент і всі почали мовчки прощатися.
Послухаймо цю пісню і ми!”
Її з почуттям виконав Тарас Силенко. Учасники вечора могли уявити стан денікінців, які змушені були до кінця прослухати цей вирок московській грабіжницькій політиці… “Чи співають тепер цю пісню на Кубані? – поставив питання ведучий вечора і відповів: – Напевно, що ні, бо цензура в Росії антимосковську пісню не пропустить”.
“Ох і не стелися, хрещатий барвінку”, – ведучий оголосив наступний виступ. – Цю пісню співав бандурист Семен Федорович Бриж зі станиці Канівської. Його доля трагічна – як і більшості бандуристів. 1943 року після арешту органами НКВД керівника Канівської капели бандуристів Степана Жарка Семен Бриж застрелився у плавнях біля рідної станиці… Сьогодні цю пісню виконає соліст Національної капели бандуристів ім. Георгія Майбороди Ярослав Чорногуз...
Після Ярослава Чорногуза член Національної спілки письменників України Ольга Страшенко прочитала вірш “Бандура Михайла Теліги” – про кубанського бандуриста, учасника боротьби на боротьби на боці УНР.
Ця бандура при нім, наче зброя
На розпуттях Визвольних змагань;
Це її після гуркоту бою
слухав сам Головний отаман…
Ведучий вечора ще раз згадав “незлим тихим словом” Олександра Кошиця, який на початку ХХ століття зібрав на Кубані близько тисячі пісень кубанських козаків. “Співучість кубанських козаків була надзвичайна, – згадував Кошиць. – Тут виказувалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція... А присвист у маршовій пісні! Аж дух захоплює, наче несе тебе якась непереможна сила в наступ, на батареї якоїсь фортеці, чи в кінну атаку на ворога! Тут можна було відчути силу пісні і уявити собі її виховну роль для мас!..”
Коли Кошиць записував історичні пісні, він бачив, що “відгомін сумних історичних подій жив ще в колективній душі народній та якимось містичним способом передавався співаками... Якась урочистість, якась піднесеність відчувалась у голосах, якийсь особливий сум...” Кошиць згадував: “Я пильно стежив за обличчями співаків: буденне спливало з них, із тягом пісні вони робились сумними, поважними... зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров’ю і болить правдивим, живим болем. З їхніх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Кожного разу після таких духовних подій я був повний якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало настрій на цілі роки...”
Дев’яностосемилітній Максим Шутько зі станиці Новотитарівської старечим голосом, тихеньким, мов шум трави, витягує мелодію “Славне було Запорожжя”. Кошицю доводилось нахилятися до нього, наставляючи вухо, щоб почути спів. “Враження було таке, – згадував композитор, – наче вночі на могилі чуєш з-під землі голос: “Зруйнували Запорожжя, забрали клейноди, наробили козаченькам великі скорботи”.
Багато зворушливих моментів пережив композитор. “Доля дала мені найбільше щастя, – писав він, – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю”.
Давайте послухаємо одну з таких пісень!
“Ой колись була розкіш-воля”. Пісню записано у станиці Новосергіївській Крилівського району Кубанського краю. Виконає її бандуристка Тетяна Лобода.
Ой колись була розкіш-воля,
А тепер стала неволенька…
Проспівавши пісню, Тетяна Лобода, старший науковий працівник Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, розповіла, що її зберегли для нас три сестри – Марія Полякова, Лідія Завалова та Мотрона Милюточкина. З їхніх уст записала пісню 1992 року Надія Супрун-Яремко.
“За три літа Олександру Кошицю пощастило зібрати близько тисячі пісень кубанських козаків, – продовжував вечір Роман Коваль. – Він збирав би і далі, та новий наказний отаман – російський генерал Михайлов – “принципово припинив працю збирання пісень”, замкнувши кредити на цю справу. Отож 500 із них, оформлених у 10 збірників по 50 пісень у кожному, композитор надіслав до Катеринодара. Ці пісні, на переконання Олександра Кошиця, були “скарбом найвищої художньої та історичної цінності”.
І весь цей, надісланий до Кубанського статистичного комітету, пісенний матеріал зник. У 1910 р. Олександр Кошиць шукав його чи не в усіх кубанських установах, та слід їхній вже прохолонув... “Так закінчувались у Росії всі українські справи”, – написав у своїх “Спогадах” Олександр Кошиць. Зберігся лише один збірник кубанських пісень, впорядкований композитором.
“Там, на Кубані…” – оголосив Роман Коваль. – Виконує Сергій Василюк, лідер гурту “Тінь сонця”.
Сергій Василюк, як і Тетяна Лобода, спеціально вивчили ці кубанські пісні до цього свята. Це було одним із завдань Історичного клубу “Холодний Яр” – спонукати українських співаків повернутися обличчям до нашої кубанської спадщини.
Могутньо пролунала кубанська пісня у виконанні Сергія Василюка!
Там на Кубані єсть Брюховецька,
Там тече річка в чистий лиман,
Там тече річка в чистий лиман…
Ой там стояла мати моя,
Ой там стояла мати моя
Та й дожидала сина свого…
Далі на авансцену вийшов гурт “Хорея козацька” (художній керівник, заслужений артист України Тарас Компаніченко). Геніальні музики виконали кубанські варіанти відомих в Україні пісень “Ой на горі там женці жнуть” та “Засвіт встали козаченьки”, а також кубанський варіант українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
Цього вечора, вперше за майже сто літ, пролунала зі сцени призабута, але тепер відтворена пісня на смерть Миколи Рябовола – голови Законодавчої Ради Кубані, якого вбили денікіні у Ростові над Доном – за публічну критику злочинної політики керівників Добровольчої армії. Проти ночі на 14 червня 1919 р. Миколу Рябовола застрелили офіцери загону особливого призначення генерала Врангеля.
У Катеринодарі на похорон зібрались десятки тисяч осіб. Московська еліта в цей день сховалася, побоюючись самосудів. І недаремно! На вулицях Катеринодара в той день було багато ексцесів – нападів на добровольців, “особливо було горе тим, хто зневажливо висловлювався про небіжчика”.
Кубанські козаки, дізнавшись про вбивство добровольцями голови Законодавчої Ради, почали поодинці та невеликими гуртами тікати з фронту. Настрій кубанців був такий: “Як ми будемо битися за Росію, за руських, що тим часом отак порядкують у нашій хаті – стріляють і вішають найкращих наших людей? Цього досить і нам нема чого класти свої голови. Гайда, хлопці, додому!”.
Дезертирів із Добровольчої армії населення станиць не засуджувало, навпаки – вважало патріотами. Крах Добровольчої армії ставав неминучим.
Глибокий сум, що огорнув увесь Край, висловив у своєму вірші кубанський козак Дмитро Петренко. Цей вірш, що починався зі слів “Плач, Кубане, краю рідний”, став народною піснею. І ось 21 лютого 2012 р. цю пісню повернув до життя гурт “Хорея козацька”.
Історичний клуб “Холодний Яр” планує відповідне подання, щоб у Києві з’явилася вулиця Миколи Рябовола, також і меморіальна дошка на київській політехніці, де він вчився.
Тарас Компаніченко виконав також пісню про трагічну долю кубанського козацтва у 1920 – 1930-х роках, записану очевидно, у станиці Павлівській.
Колись було времня, времня золоте,
а нині настало лихе, прокляте,
Худобу забрали, добро розтягли,
Невинних козаків в тюрму забрали…
На завершення свята хор “Вольниця” блискуче виконав пісню, яка народилася у станиці Старовеличківській, – “Тече Кубань аж у лиман” (солістка Владислава Кудлай).
Закінчився вечір спільним виконанням учасників вечора пісні “Там, на Кубані”.
Так не пускають наші враги,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Но ми докажем своїм клинком!
Но ми докажем своїм клинком!!!
Публіка з ентузіазмом дякувала за чудовий вечір, за свято духовного єднання з Кубанню.
Очевидно, одним із наслідків святкувань у Києві кубанської незалежності став лист співголови ГІ “Права справа” Д. Снєгирьова до прем’єр-міністра Росії В. Путіна з ініціативою встановлення у Катеринодарі пам’ятника голові Законодавчої Ради Самостійної Кубанської Народної Республіки Миколі Рябоволу. Лист написано 21 лютого 2012 р. – саме в той день, коли у Києво-Могилянській академії відбулося свято кубанської пісні, в якому взяло участь півтисячі осіб.
Щиро дякуємо президентові Києво-Могилянської академії Сергієві Квіту та директорові культурно-мистецького центру академії Миколі Вержбицькому за сприяння!
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
kovalroman1@gmail.com
Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/
На світлинах
Ведучий вечора, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль
Кобзар Тарас Силенко.
Народна артистка України Ніна Матвієнко
Бандуристка Тетяна Лобода.
Гурт “Хорея козацька (художній керівник Тарас Компанiченко)
Світлини Гриця Лук’яненка.
2012.02.23 | Мірко
Re: Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”
Зворушливо.Нераз і я фантазую як то долучити до Вкраїни і Кубань і Сірий та Зелений Клин.
Але якщо тверезо - пригадуються часи коли синочки ще немовлятами були. Пхали в ротик стільки хліба! Але пережувати не могли, і довелось батькам пальцем витягати аби не задусились.
Так само молоденькій Україні-немовляті раджу спочатку українізувати Хрещатик і решта Києва. Далі пережуйте Дніпропетровське й Запоріжжя. Поверніть мову в Полтаву звідки, казалося колись, чулася найчистіша Українська мова. А далі зукраїнізуйте Харків (таки ніби столицю підчас Голодомору), і Донецьке і Луганське. Нехай залунає українська в Одесі та по старім Херсонесі як рев хвиль що розбризкуються по скелях. А тоді, і лише тоді підім в побідоносний похід по Кубані. Нехай тоді і спалахне українська революція в Зеленому та Сірому Клині.
Але не задусімся сьогодні, немовлята, передчасними соборними фантазіями. Зукраїнізуйте то що маєте, бо втратите все.