06/01/2004 | Іван КОТОВЕНКО

Іван Котовенко: ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ВІДОМОГО ДРАМАТУРГА, ЕСЕЇСТА, КОМПОЗИТОРА ГАЛИНИ ТЕЛЬНЮК З ПРИВОДУ ЇЇ СПОГАДІВ ПРО БАТЬКА

“...Засудження часто приходить від недбалого невігластва,
від невміння бачити не лише крізь призму „совкових догм”,
а очима, коли не абсолютно вільної людини,
то, принаймні, обізнаної”.
Галина ТЕЛЬНЮК, “Він був одним із них...”.
http://maidan.org.ua/static/mai/1085738011.html

Вельмишановна пані Галино”!
Ваші спогади про батька, самобутнього, глибокого і далеко поки що, на жаль, недооціненого діяча української літератури і культури часів, за висловом Романа Андріяшика, „знакового і вирішального етапу українського рисорджименто”, на мою думку, є не зовсім точними, змістовними і коректними. В есеї багато запитань, “трьох крапок”, недомовленостей, натяків тощо. Відповідей нема, та їх у такому контексті і бути не може.
Причина, гадаю, одна (див. епіграф).
Почну з найделікатнішої теми.
Розповідаючи про тяжкі поневіряння батька, пов’язані з його допитами слідчими КДБ, Ви пишете: “В цей час виходять друком дві поетичні збірки, укладені переважно з ранніх творів „Опівнічне” та „Легенда про трьох сестер”. Але це було лише зовнішнє благополуччя. Аби хоч якось продовжувати літературну діяльність він був змушений тікати від КДБ з України подалі. Так почалося кількарічне добровільне заслання на „БАМ — стройку вєка” на Далекий Схід».
Гадаю, тут поставлено два запитання, на які потрібно дати відповідь: “Яким чином все ж було видано дві книжки крамольного літератора і яким чином він зміг втекти від лиховісного і довгорукого КДБ аж на БАМ?”.
Річ у тім, що все тут пов’язано: і видання вказаних поетичних книжок (додамо “Роботу” у 1976), і літературознавчих праць (1974, 1975), і перекладу повісті У.Бекбаулова “Тарас на Аралі” (1975), і поїздка на БАМ (їх було декілька), і наступне видання у співавторстві з Леонідом Горлачем книжок “Магистраль века” (1975), “От Днепра до Амура” (1976), “Дальневосточное кольцо” (1978), за які Станіслав Тельнюк отримав Республіканську комсомольську премію ім. М.Островського та високі державні нагороди (медалі “За трудову доблесть” та “За будівництво Байкало-Амурської магістралі”). І заслав Станіслава Тельнюка аж на Далекий Схід, кайлом і пером, у люті морози і спекоту будувати “стройку вєка”, працівник того ж лиховісного і довгорукого КДБ Євген МАРЧУК. Саме він, і без трьох крапок: чому ж не договорювати? – хай несе відповідальність. Чи не так?
Історія заслання Станіслава Тельнюка і участі у ній Євгена МАРЧУКА така.
У 1972-1973 роках судові процеси над заарештованими (так звана “часткова реалізація групової оперативної справи “Блок”, заведеної у 1970 році) відбулися. Голова КДБ при РМ УРСР Федорчук регулярно надсилав реляції у Москву і Щербицькому про наявність в Україні “розгалуженого антирадянського підпілля” і про необхідність подальшої боротьби з ним з метою “остаточного і безповоротного його припинення”. Тим самим Федорчук спонукував ЦК КПУ, під безумовним керівництвом якого працювали органи КДБ, у свою чергу розгортати тотальну боротьбу із будь-якими проявами чи особистостями, які не вкладалися в рамки комуністичної ідеології чи прокрустове ложе адептів соцреалізму. Москва, зрозуміло, підтримувала заплановані акції. Були складені списки “неблагонадійних”, проведені чистки творчих спілок, академічних інститутів, а в КДБ - визначені “фігуранти”, стосовно яких мались прийнятись рішення про їх арешти, і одним із перших у цих списках значився Станіслав Тельнюк. Підстави були вагомі: самвидавні вірші, есе Тельнюка, які кваліфікувались як “націоналістичні” чи “ідейно шкідливі”, фігурували під час обшуків і судових процесів не в поодиноких випадках; Станіслав Тельнюк потрапив під ковпак КДБ ще й тим, що підтримував контакти з “кримськотатарськими автономістами” (на ґрунті інтересу до кримськотатарської літератури), листувався з опальним генералом Петром Григоренком (його земляком із Запорізької області), не заперечував своїх зв’язків із засудженими і не засуджував їхню діяльність.
Розібратися з тим “списком” було доручено Євгенові Марчуку, якого щойно перейшов із 1-го управління (розвідки) у 5-е управління. Становище “фігурантів”, представників творчих професій, відлучених від творчого процесу, загнаних у глухий кут фрустрації, – матеріальне, моральне, психологічне, – було надзвичайно важким.
Із певними застереженнями я погоджуюсь з Вашою патосно-емоційною тезою про те, що “...творча діяльність усіх нерегламентованих партією форм діяльності була фактично унеможливлена: одних фізично нищили, інших доводили до божевілля, чавили, принижували, примушували блазнювати, ставили у рамки єдино-сильного кадебістського „табу”. І дійсно, заступник голови правління Спілки письменників УРСР Василь Козаченко тоді заявляв: „Нехай ТЕЛЬНЮК розрахується з КДБ, тоді будемо його друкувати”.
Марчук, таки “розібравшись із списком”, зумів переконати Федорчука, спільно з ним і Щербицького, що заплановані репресії проти творчої інтеліґенції можуть сильно зашкодити і міжнародному іміджу СРСР (у той час вже почались розмови про детант, результатом яких стали Гельсінкські угоди від 1 серпня 1975 року), і безпосередньо ситуації в республіці, що для “фігурантів” треба створити умови, за якими вони б могли реалізувати свій творчий потенціал. Відповідальність за кожного Марчук взяв на себе.
Щодо Вашого батька.
Наскільки мені відомо, Марчук мав розмови з друзями Станіслава Тельнюка Борисом Олійником та Леонідом Горлачем на цю тему і, як варіант, зійшлися на поїздці Тельнюка і Горлача на БАМ. Але необхідно було поговорити безпосередньо з Тельнюком, довести до його відома, що йому з боку КДБ нічого не загрожує, що він може без будь-яких застережень займатися творчою працею і жити спокійно.
Поговорити з Тельнюком Марчук доручив мені. Я без роздумів згодився – мені імпонувала багатогранна його творчість, особистість, розвідки про Тичину: я віддавав належне його громадянській мужності і творчій сміливості, адже про Тичину на той час узагальнились дві протилежні, але взаємно пов’язані (як офіційна, так і андерґраундна) думки. Перша: партійний апологет і нездара (“партія веде”, “в полі трактор дир-дир-дир”), друга: модерніст, націоналіст, геній (“арфами”, “під Крутами” тощо); крім того ми з Вашим батьком, як я прочитав у спілчанському довіднику, були земляки (я теж родом із Запорізької області, хоча, як потім він мені сказав, у спілчанському довіднику були якісь, вже точно не пам’ятаю які, помилки у викладі його біографії). У моєму старому телефонному нотатнику збереглися дві адреси помешкань Тельнюка і телефони (ще шестизначні): вул. Миропільська, 16/2, кв. 20, тел. 24-21-94, і вул. Борщагівська, 14-а, кв. 30, тел. 74-82-58). Мало з ким із моїх знайомих за усе моє життя мені так легко, невимушено і цікаво вдавалось спілкуватися, як з Вашим батьком, коли одне одного розумієш з півслова, нічого не треба додатково пояснювати, посилатися, повторювати, коли зачіпаєш такі теми, про які можеш говорити тільки з такого рівня особистостями, - хіба що з Григором Тютюнником, Абрамом Кацнельсоном, Євгеном Марчуком, та ще можу назвати лише кілька прізвищ. Ніяких компромісів, громадських, етичних, естетичних, з боку Станіслава Тельнюка не було, та про це і мови не могло бути.
Австралійська дослідниця Ганна Кошарська 1992 року в есеї “Літературна тематика і національна свідомість” зазначала: “Несподівані зміни в офіційній політиці у 1979 р., згідно з якими почалися намагання співпрацювати з українською культурною інтелігенцією, дали змогу деяким письменникам і поетам виринути з літературної глушини. Раніш переслідувані й репресовані автори, як Роман Іваничук, Станіслав Тельнюк, Борис Харчук, Іван Білик, почали знову друкуватися, а Валерій Шевчук та Ліна Костенко просто-таки потрясли національну свідомість українського читача низкою старанно й талановито опрацьованих текстів, які відкрили малознані і досі недоступні сторінки української історії. Твори 70-х років, увінчували інтелектуальну діяльність авторів упродовж багатьох літ вимушеної мовчанки” (Сучасність. – 1992. - № 11. – С. 97).
Шанована Ганна Кошарська трохи помилилась у хронології. Це ми бачимо по бібліографії творів Станіслава Тельнюка; у 1976 році вийшло перевидання роману прозаїка европейського масштабу Андріяшика “Додому нема вороття” (він подарував мені книгу з надписом: “З вдячністю за повернення Оксена”), а в 1978 році з’явилась його “Кровна справа” про гірників (як відробіток Щербицькому і Маланчукові за наданий „дозвіл” повернутися в українську літературу – “се ля ві”); збірка “Над берегами вічної ріки” Ліни Костенко вийшла у 1977 році; видавались Євген Гуцало (після “Мертвої зони”), Володимир Дрозд (після “Катастрофи”), Роман Іваничук (після “Мальв”), Іван Чендей (після “Березневого снігу”), Дмитро Павличко (після “Ґранослова”), Григір Тютюнник, Микола Вінграновський, Валерій Шевчук, Іван Драч, Борис Олійник, Олег Орач, Віктор Корж, Борис Нечерда, Віктор Іванисенко та інші, твори яких мали незаперечний вплив на формування громадської опінії, національної ідентичності, втримали українську літературу на належному рівні у світовому контексті і поступі до державної незалежності.
Але то вже інший дискурс, в процесі якого, певен, можливо віднайти відповіді на Ваші запитання: і про „шістдесятників” (без догм, патоки, патосу та іронії), і про місце Вашого батька серед НИХ, і про планету його творчості (він був „чорноробом”, але ж хто із митців не є „чорноробом”? він брався за багато справ, але тому, що талант його був універсальним, і вони йому вдавалися; він високо ставив планку у літературознавстві, критиці, перекладах, і тримав її - його роль неоціненна).
Напевно, можна почути, що якби Станіслав Тельнюк менше займався перекладами, то він більше б написав власних поетичних творів, якби менше займався літературознавчими студіями чи журналістикою, то зайняв би більш чільне місце, як прозаїк, тощо. Це не зовсім так, чи далеко не так, якщо оцінювати загальний доробок Станіслава Тельнюка (а він досить таки значний, з врахуванням історії, умов, інших обставин, при тому, що сам Тельнюк постійно себе картав за “ледачкуватість”, “непристосованість”, “непрактичність”), визначати його місце в українській літературі і суспільній думці, користуватися вимірами, як казав Павло Загребельний, “з погляду вічності”.
На мою думку, Тельнюк працював так, як підказувало йому його серце, інтуїція, талант, сприймаючи відповідні виклики літературної і суспільної опінії і ставлячи перед собою ту чи іншу мету. Знаменно, що саме Тельнюка серед усієї когорти обдарованих поетів-ровесників відмітив геніальний і дитинний у сприйнятті світу Павло Тичина, саме йому довірив все найпотаємніше, бо був певен, що тільки він зможе його зрозуміти і відповідним чином тлумачити всі секрети його творчості і життя. Без Вашого батька ми сьогодні б не знали Тичину, як ми його знаємо; а без Тичини ми б збідніли, без Тичини Україна втратила б великий пласт своєї культури, і ще б довгі роки ми йшли до нього, а ми б мусили це робити.
Виступаючи у галузі критики, Тельнюк показав ремісникам від літературознавства, що таке справжній аналіз художньої твору, бо він сам володів секретами наративу, та які завдання мусить ставити перед собою поточна критика; працюючи над художніми перекладами він, митець, опініював до тих же ремісників, які на той час висунули гасло про те, що рівень перекладу того чи іншого художнього твору нібито повинен визначатися напругою змагань, суперництва між перекладачем і автором, і впроваджував правило, необхідний закон, який сформулював багато у чому схожий із Станіславом Тельнюком чех Мілан Кундера: “Найвищою владою для кожного перекладача повинен бути індивідуальний стиль автора” (“Порушені заповіти”).
Я розумію Ваше намагання спогади про батька перевести у площину тем “боротьби” з ненависним режимом і лиховісним КДБ. Це актуально, склалася така ситуація, коли та чи інша персоналія вимірюється за вказаними критеріями, звідси й Ваш інструментарій: “ідейно-естетичні пошуки”, „художник, патріот і громадянин” тощо. Мені здається, що цей інструментарій треба повернути тому ж Нєкрасову, Бєлінському вкупі з Жулинським, а нам говорити з інших позицій і дотримуватися інших правил.
Поняття “ідеологія і творчість”, така моя думка, - несумісні; спільно їх можна розглядати виключно в контексті аналізу художнього дослідження конкретним митцем конкретних явищ. Взагалі, будь-яка ідеологія - тоталітарна, ліберальна, демократична, релігійна (у певній конфесійній формі) тощо є ворожою по відношенню до людини: вона є знаряддям, зброєю, засобом, які використовуються певними прошарками чи їх представниками для досягнення влади і її утримання, а метою влади (будь-якої) є політичне і економічне панування. Над людьми. У боротьбі між собою ідеології (їх перелік – вище) не гребують ніякими засобами. Наразі ми бачимо, як З’єднаними Штатами Америки насаджується (насаджувалася) на Балканах, в Афганістані, Іраку і по всьому Світу (глобалізація!) ліберальна ідеологія і який спротив, якими засобами здійснюють представники протилежної ідеології. До чого це приведе, сам Бог знає.
Земля стоїть, чи повинна стояти, як я сповідую, на трьох китах: любові, моралі, віри в Творця.
І все, перелік вичерпано.
Дотримуючись цих постулатів, український митець (та й посполитий врешті-решт) може вважати себе громадянином, умовно кажучи, Гваделупи, але для своєї Батьківщини і батьківщини зробити набагато більше, ніж усі її разом взяті, Вашим терміном, “націонал-свідомі громадяни” (я не забираю поваги до них). Гадаю, що саме цих принципів у своїй творчості і житті дотримувався Ваш батько, на ці теми ми з ним вели розмови. При тому, що і згадані Вами його поезії, й інші зіграли набагато більшу роль у формуванні національної свідомості і відповідної спонуки, аніж десятки протестних заяв, акцій, демаршів сакралізованих учасників національного опору.
Те ж, думаю, стосується хрестоматій і списків рекомендованої літератури, стосовно яких Ви справедливо нарікаєте. І я тут повністю з вами згоден, якщо я правильно Вас зрозумів.
Беру хрестоматію (рекомендовану Міносвіти і науки), за якою навчався мій молодший син, а наразі має навчатися мій старший онук, читаю:
„Шумуйте, весни – дні, ярійте, вечори,
поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність догорить –
ми віддані життю, і нам віддасться в славі!..”
І далі в іншому вірші:
„Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України...”
Це так звана громадянська лірика?
„Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками”.
Це ідейно-естетичні пошуки?
„Чаруй мене, чаруй мене, чарунко
далеких берегів, куди я плавом
пливу, пливу, пливу – й недопливаю,
бо зносить хвиля навісна...”
Чарунка в укр. мові, до речі, – ячейка, заглибина серед собі подібних; інших значень, у тому числі омонімічних, немає і ніколи не було.
І це мовна майстерність?
Гублюсь у римах:
мавп-раб, шукай–ридай, гибій–хліба, спалюй–одчалюй, донесе–спасе, лящить–біжить, відмовить–ловить, боюсь я–клонюся, судилось–снилось, слізьми–тюрми, солдати-автомати, немає–світає, боронить–дзвонить, пориве–зариво, живу–пірву, живу–рву, ваготою–журбою, жаротою–достою, летіли–гріли, струмує–почує, могил–бджіл, обокрай–прощавай, войовник–всевік...
І це поетична майстерність?
Мене у цій хрестоматії ще надзвичайно втішила строфа із поезії Юрія Тарнавського під назвою “Україна”:
„Країно зі стогонів і молитов,
важливий продуценте смерти,
недаром своєю формою
нагадуєш розжоване серце”.
Finita. На сцені з’являється Олесь Бузина із черговим „Вурдалаком”. Школярі ховаються під партами.
Я готовий до подальшої розмови (за Вашою участю чи без). Гадаю, що вона потрібна: на кривій правді не збудуєш ні оселі, ні храму, ні держави. Я не знаю, чи знайомі Ви з Євгеном Марчуком, можливо, Ви б хотіли з ним поговорить про батька. Думаю, що Ви маєте бути вдячною йому за те, що він, спільно з Борисом Олійником і Леонідом Горлачем, врятував Вашого батька від серйозної загрози. Усіх деталей, зрозуміло, я не викладав, вони тут не потрібні і доцільні в іншому жанрі. Але це вже тепер не мій дискурс.
Шанобливо, -
Іван Котовенко.
01.06.2004