“Для мене немає літературних авторитетів”
06/11/2004 | Київська поетеса Марина Ситник
“ДЛЯ МЕНЕ НЕМАЄ ЛІТЕРАТУРНИХ АВТОРИТЕТІВ”
Інтерв’ю з молодою київською поетесою, заступником головного редактора Молодіжного літературного порталу “Молода література” Мариною СИТНИК.
– Марино, як ти почала писати вірші?
– Я пам’ятаю лише, що років років у одинадцять писала “в голові”, але не записувала на папір. Це були якісь пісеньки, віршики, здебільшого імпровізаційного характеру. А вже через пару років я почала записувати зовсім дитячі російськомовні (українською я почала писати після п’ятнадцяти років) вірші про кохання, щось на зразок анкетних віршиків, де пишуть зазвичай про нерозділену любов: „він мене покинув”, плюс “сльози і горе”. Зараз теж інколи пишу російською, але ці вірші “не для загалу”.
– Чи всі можуть бути поетами? Чим відрізняється від поета людина, яка просто пише вірші?
– Мені важко сказати. Я вважаю, що поет – це людина, яка гостро переживає усе і в собі, будь-яка життєва ситуація проходить через почуття поета щоб потім вже якісно вилитися на папері. Всі інші графомани.
– Останнім часом у постмодернізмі віршами називають звичайний набір слів. Дехто це називає прозою. Як ти до цього ставишся?
– Та я взагалі це поезією не вважаю. Це ж набір слів. А окремих постмодерністів, наприклад деякі вірші Костянтина Коверзнєва просто не розумію. І мені здається, що вони самі себе не розуміють. Вони написали собі рядочок слів, не пов’язаних між собою елементарним змістом і вже вважають себе крутими постомодерністами, продовжувачами київської літературної школи, бо вони цього не розуміють, і цього не розуміють люди, які їх читають.
– Поети початку нового тисячоліття: хто вони?
– Це люди, які ще не визначилися у цьому житті і в поезії зокрема. Це нові люди, які не обов’язково все бачать, та вони вміють все відчути, але вони ще “не дозріли”. А може, просто зараз ще немає потреби писати громадянську лірику. Має статися якась визначна подія в житті країни, яка просто зробить переворот у суспільній свідомості, і тоді молоді люди відчують потребу у поетизації дійсності. Громадянська лірика має перспективу у будь-якій країні. Мені здається, що така перспектива в Україні наступить років через п’ять – тоді дійсно всім буде дорога та сама „калина-дівчина-Батьківщина”. Цього всього просто не буде, натомість будуть гамбургери і жирні американці.
– Яка твоя улюблена книга? Яку музику ти слухаєш?
– Однієї улюбленої книги у мене немає. Є книги, які просто хочеться час від часу просто взяти в руки і ще перечитати, здебільшого, в десятий раз. Це Сартр, Цвєтаєва, Єсєнін, Чубай. Подобається читати молодих поетів, своїх сучасників. „Свого” прозаїка ще не знайшла, хоча ще недавно віддавала перевагу класиці. Стосовно музики, то дуже подобається „Плач Єремії”, старі пісні Олександра Пономарьова, гурт „Scorpions” взагалі обожнюю. „Скрябін” дуже подобається – це просто цікава , якісна музика. А ще одна моя маленька слабкість – це орган і скрипка. Ці інструменти можу слухати в будь-який час, за будь-якого настрою.
– Кого з молодих поетів вже можна назвати „новими зірками”?
– Ігор Ясновид, Антон Мінаков, Ігор Вишневський, Петро Щербина, Артем Захарченко, Галина Ткачук, Антон Кушнір... Я не буду впевнено називати цих людей зірками і нав’язувати комусь свою точку зору, просто їх вірші мені імпонують, там дійсно є що почитати.
– Яка українська книжка була самою вдалою за останні 20 років?
– „Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко.
– А Андрухович? Кухарук? Жадан?
– Розумієте, є книжки, які можна перечитувати по декілька разів, є книжки, які одразу набридають. Андрухович – це щось середнє. Кухарук – сильний прозаїк і посередній поет, який собі створив свою Україну – “буковинсько-мадярську”. Жадан класний (він мій земляк, до речі) прозаїк і поет, хоча занадто епатує, проте вміє робити вигляд справжності.
– А які ти можеш визначити критерії графоманства?
– Та будь-кого можна назвати графоманом. Це залежить від смаків. Є люди, які пишуть заради того, щоб писати, а не заради того, аби їх читали. Вони люблять десь світитися зі своїми „шедеврами”, на студіях, в НСПУ. Є ще один тип графоманів. Це ті, хто має фінансову можливість друкуватися у газетах і журналах за гроші, а не за гонорари. І пишуть при цьому щось незрозуміле. Євген Юхниця зробив собі пристойну рекламу, а спитай в нормальних розумних людей, чи читають вони Юхницю. Отож-бо...
– Як ти ставишся до понять „літературне покоління” і „літературна школа”?
– Ніяк. Цвєтаєва, наприклад, не відносила себе до жодної літературної тусовки, бо вважала, що поет мусить бути сам по собі, якщо це справжній поет. Я притримуюсь такої ж точки зору. От, наприклад, в наш час є люди, які пишуть в стилі поетів шестидесятих років. То що ж їх тепер до шестидесятників відносити? Не можна систематизувати поезію, це вам не сорти ковбаси чи марки презервативів.
– А є для нового покоління певні літературні авторитети?
– Я не буду відповідати за кожного. Для мене немає літературних авторитетів. Стус на початку дев’яностих для багатьох був кумиром, але це ж тюремна лірика. Може, якщо посадити зараз за грати когось з молодих поетів, то він напевно, писав би в стилі Стуса.
– А яка різниця між лірикою Стуса і лірикою шансону?
– Та як такі речі взагалі можна порівнювати? Принципова різниця в тому, що у ліриці Стуса яскраво виражений патріотизм, любов до України. А шансон сучасний – це просто пісеньки про тюрму. Треба розуміти просту річ: Стус потрапив до в’язниці за неприхований патріотизм. А виконавці шансону?
– Про що ще пишуть молоді письменники?
– Одна з найпопулярніших тем – це місто. Воно давить, і це відчувають і ті люди, які в місті народилися, і ті, хто туди приїхав. Це вірші про боротьбу особистості з натовпом. Є люди, які „гордяться тим, що вони з села”, але через деякий час вони ці вірші закидають подалі від людських очей.
– А які твої найближчі творчі плани?
– Видати книгу і з’їздити в Мексику, подивитися на гробниці богів племені маяй. В мого майбутнього чоловіка є друг Юрій Полюхович, який розшифровує для мексиканського уряду їхню мова і перемальовує настінні малюнки в печерах.
А про найближчі плани – відіспатися з місяць, щоб ніхто мені не заважав, перечитати нових європейських літераторів, намалювати з десяток-другий картин, сидіти щоранку на балконі, нікуди не поспішаючи, гладити кішку і думати про сонце.
Розмовляв Роман Полонюк
http://www.literatura.iatp.org.ua/show.php?id=1100
Інтерв’ю з молодою київською поетесою, заступником головного редактора Молодіжного літературного порталу “Молода література” Мариною СИТНИК.
– Марино, як ти почала писати вірші?
– Я пам’ятаю лише, що років років у одинадцять писала “в голові”, але не записувала на папір. Це були якісь пісеньки, віршики, здебільшого імпровізаційного характеру. А вже через пару років я почала записувати зовсім дитячі російськомовні (українською я почала писати після п’ятнадцяти років) вірші про кохання, щось на зразок анкетних віршиків, де пишуть зазвичай про нерозділену любов: „він мене покинув”, плюс “сльози і горе”. Зараз теж інколи пишу російською, але ці вірші “не для загалу”.
– Чи всі можуть бути поетами? Чим відрізняється від поета людина, яка просто пише вірші?
– Мені важко сказати. Я вважаю, що поет – це людина, яка гостро переживає усе і в собі, будь-яка життєва ситуація проходить через почуття поета щоб потім вже якісно вилитися на папері. Всі інші графомани.
– Останнім часом у постмодернізмі віршами називають звичайний набір слів. Дехто це називає прозою. Як ти до цього ставишся?
– Та я взагалі це поезією не вважаю. Це ж набір слів. А окремих постмодерністів, наприклад деякі вірші Костянтина Коверзнєва просто не розумію. І мені здається, що вони самі себе не розуміють. Вони написали собі рядочок слів, не пов’язаних між собою елементарним змістом і вже вважають себе крутими постомодерністами, продовжувачами київської літературної школи, бо вони цього не розуміють, і цього не розуміють люди, які їх читають.
– Поети початку нового тисячоліття: хто вони?
– Це люди, які ще не визначилися у цьому житті і в поезії зокрема. Це нові люди, які не обов’язково все бачать, та вони вміють все відчути, але вони ще “не дозріли”. А може, просто зараз ще немає потреби писати громадянську лірику. Має статися якась визначна подія в житті країни, яка просто зробить переворот у суспільній свідомості, і тоді молоді люди відчують потребу у поетизації дійсності. Громадянська лірика має перспективу у будь-якій країні. Мені здається, що така перспектива в Україні наступить років через п’ять – тоді дійсно всім буде дорога та сама „калина-дівчина-Батьківщина”. Цього всього просто не буде, натомість будуть гамбургери і жирні американці.
– Яка твоя улюблена книга? Яку музику ти слухаєш?
– Однієї улюбленої книги у мене немає. Є книги, які просто хочеться час від часу просто взяти в руки і ще перечитати, здебільшого, в десятий раз. Це Сартр, Цвєтаєва, Єсєнін, Чубай. Подобається читати молодих поетів, своїх сучасників. „Свого” прозаїка ще не знайшла, хоча ще недавно віддавала перевагу класиці. Стосовно музики, то дуже подобається „Плач Єремії”, старі пісні Олександра Пономарьова, гурт „Scorpions” взагалі обожнюю. „Скрябін” дуже подобається – це просто цікава , якісна музика. А ще одна моя маленька слабкість – це орган і скрипка. Ці інструменти можу слухати в будь-який час, за будь-якого настрою.
– Кого з молодих поетів вже можна назвати „новими зірками”?
– Ігор Ясновид, Антон Мінаков, Ігор Вишневський, Петро Щербина, Артем Захарченко, Галина Ткачук, Антон Кушнір... Я не буду впевнено називати цих людей зірками і нав’язувати комусь свою точку зору, просто їх вірші мені імпонують, там дійсно є що почитати.
– Яка українська книжка була самою вдалою за останні 20 років?
– „Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко.
– А Андрухович? Кухарук? Жадан?
– Розумієте, є книжки, які можна перечитувати по декілька разів, є книжки, які одразу набридають. Андрухович – це щось середнє. Кухарук – сильний прозаїк і посередній поет, який собі створив свою Україну – “буковинсько-мадярську”. Жадан класний (він мій земляк, до речі) прозаїк і поет, хоча занадто епатує, проте вміє робити вигляд справжності.
– А які ти можеш визначити критерії графоманства?
– Та будь-кого можна назвати графоманом. Це залежить від смаків. Є люди, які пишуть заради того, щоб писати, а не заради того, аби їх читали. Вони люблять десь світитися зі своїми „шедеврами”, на студіях, в НСПУ. Є ще один тип графоманів. Це ті, хто має фінансову можливість друкуватися у газетах і журналах за гроші, а не за гонорари. І пишуть при цьому щось незрозуміле. Євген Юхниця зробив собі пристойну рекламу, а спитай в нормальних розумних людей, чи читають вони Юхницю. Отож-бо...
– Як ти ставишся до понять „літературне покоління” і „літературна школа”?
– Ніяк. Цвєтаєва, наприклад, не відносила себе до жодної літературної тусовки, бо вважала, що поет мусить бути сам по собі, якщо це справжній поет. Я притримуюсь такої ж точки зору. От, наприклад, в наш час є люди, які пишуть в стилі поетів шестидесятих років. То що ж їх тепер до шестидесятників відносити? Не можна систематизувати поезію, це вам не сорти ковбаси чи марки презервативів.
– А є для нового покоління певні літературні авторитети?
– Я не буду відповідати за кожного. Для мене немає літературних авторитетів. Стус на початку дев’яностих для багатьох був кумиром, але це ж тюремна лірика. Може, якщо посадити зараз за грати когось з молодих поетів, то він напевно, писав би в стилі Стуса.
– А яка різниця між лірикою Стуса і лірикою шансону?
– Та як такі речі взагалі можна порівнювати? Принципова різниця в тому, що у ліриці Стуса яскраво виражений патріотизм, любов до України. А шансон сучасний – це просто пісеньки про тюрму. Треба розуміти просту річ: Стус потрапив до в’язниці за неприхований патріотизм. А виконавці шансону?
– Про що ще пишуть молоді письменники?
– Одна з найпопулярніших тем – це місто. Воно давить, і це відчувають і ті люди, які в місті народилися, і ті, хто туди приїхав. Це вірші про боротьбу особистості з натовпом. Є люди, які „гордяться тим, що вони з села”, але через деякий час вони ці вірші закидають подалі від людських очей.
– А які твої найближчі творчі плани?
– Видати книгу і з’їздити в Мексику, подивитися на гробниці богів племені маяй. В мого майбутнього чоловіка є друг Юрій Полюхович, який розшифровує для мексиканського уряду їхню мова і перемальовує настінні малюнки в печерах.
А про найближчі плани – відіспатися з місяць, щоб ніхто мені не заважав, перечитати нових європейських літераторів, намалювати з десяток-другий картин, сидіти щоранку на балконі, нікуди не поспішаючи, гладити кішку і думати про сонце.
Розмовляв Роман Полонюк
http://www.literatura.iatp.org.ua/show.php?id=1100
Відповіді
2004.06.11 | otar
постмодернізм
Ох,нарід... Варто було б і Марині, і інтерв"юерові почитати спершу якусь літературу про постмодернізм. "поезією вважається набір слів..." і тут же постмодернізмом називається Коверзнєв... Мдя.Постмодернізму в Україні немає, бо постмодерністичне мистецтво вимагає настільки розвиненої, модульної творчої особистості, що вона,якби з"явилась в Україні, була б давно відомою на весь світ. Не можна писати "по-постмодерністичному", це - не стиль, це спосіб організації художнього матеріалу в певному загальносвітовому дискурсі, де, знов-таки, України н-е-м-а-є. Ні Андрухович, ні Іздрик, ні Забужко, ні Покальчук, ні Винничук, ні Жадан, ні надто Коверзнєв чи хтось там ще НЕ Є постмодерністами. Наближений до постмодернізму єдиний у нашій літературі справді енциклопедичний Розум - Володимир Єшкілєв. Але він ще не вийшов за рамки національних творчих горизонтів.
2004.06.11 | Георгій
Можна Вас запитати...
Пане Отраре, я зовсім не фахівець і мен самому важко розібратися в тому, що таке постмодернізм. Можна Вас запитати, яка Ваша думка про отаку річ, що я її почув від одного знайомого-літературознавця? Річ ця приблизно така. Приблизно до 1800-1830 рр. парадигмою літературної творчості був класицизм - тобто погляд на літературу як на певне "дзеркало," яке відбиває реальність, втиснуту в певні рамки (закони трьох єдностей і т.д.). З кінця 18-го ст. і на протязі усього 19-го ст. ця парадигма стала мінятися на іншу - романтизм, тобто погляд на літературну творчість як на певну "лампу," яка випромінює світло зсередини, із внутрішнього світу, мікрокосму автора. Більшість з нас, читачів, зараз все ще знаходиться під впливом цієї романтичної парадигми - ми чекаємо від літературного твору саме переживань автора, які крутяться навколо певних моментів його внутрішнього світу, і, коли ми ці переживання знаходимо, ми "співпереживаємо." Але і ця романтична парадигма відходить в минуле, міняється на парадигму постмодернізму, де внутрішній світ автора НЕ Є детермінуючим моментом у виробленні літературного твору. Тобто постмодерністська творчість - це вже і не "дзеркало" і не "лампа," а щось принципово інше. Чи Ви погоджуєтеся? Дякую. --ГП2004.06.11 | otar
постмодернізм - це підсумок
Властиво, постмодернізм є підсумком так званого Нового Часу, який розпочався разом із класицизмом. Не даватиму ніяких визначень (бо боюсь виставитись на посміховисько), але, так чи інакше, постмодернізм не є чимось якісно новим, відмінним від модернізму->неомодернізму (до останнього належать усі ті наші авангардні письменники, яких помилково прийнято вважати постмодерністами), а лише надбудовою, що акумулює найвищі інтелектуальні (!) досягнення попередніх етапів.Сказане вами про "переживання автора" як домінанту в романтизмі - звісно, правильно. Але ви не враховуєте існування такого справді потужного масиву літератури і мистецтва загалом, як РЕАЛІЗМ. У нас чомусь вирішили так: якщо в радянські часи був дозволений лише реалізм (у варіанті соціалістичного реалізму), то тепер ми взагалі про нього забудемо, наче його й не існує. Тим часом саме реалізм найбільшою мірою був домінантою світової літератури в ХХ столітті, і про нього ніяк не можна сказати, що в ньому домінують переживання автора.
2004.06.11 | Георгій
Re: постмодернізм - це підсумок
otar пише:> Сказане вами про "переживання автора" як домінанту в романтизмі - звісно, правильно. Але ви не враховуєте існування такого справді потужного масиву літератури і мистецтва загалом, як РЕАЛІЗМ. У нас чомусь вирішили так: якщо в радянські часи був дозволений лише реалізм (у варіанті соціалістичного реалізму), то тепер ми взагалі про нього забудемо, наче його й не існує. Тим часом саме реалізм найбільшою мірою був домінантою світової літератури в ХХ столітті, і про нього ніяк не можна сказати, що в ньому домінують переживання автора.
(ГП) Цей мій знайомий літературознавець вважає, що реалізм це не парадигма, а швидше літературна школа. Творчість знаменитих письменників-реалістів 19-го і 20-го сторіччя цілком вписується в парадигму романтизму, постільки, поскільки ценром літературного твору є людина як мікрокосм. Наприклад, Лев Толстой був безумовно реалістом, але його підхід до творчості все рівно романтистський - реальність індивідуального і суспільного життя доходить до нас через внутрішній світ толстовських героїв. Не так у класицизмі - ми, наприклад, рівно нічого не можемо сказати про внутрішній світ героїв Расіна чи Корнеля, його просто не існує. Мій знайомий думає, що так само ВЖЕ не існує внутрішнього світу героїв у постмодернізмі. Саме це, за думкою мого знайомого, відмінна характерна риса постмодернізму.
2004.06.11 | otar
це добре :)
Думка вашого знайомого має право на існування, і я точно не готовий до її спростування у форумному форматі... Якби якийсь офіційний диспут, можна було би щось придумати.2004.06.11 | Георгій
Re: це добре :)
Дякую, пане Отаре. До речі, цей мій знайомий (точніше, знайома) викладає літературознавство і семіотику в Університеті Індіани (Indiana University, Department of Slavic Studies). Там дуже хороша літературознавча школа, думаю, українським фахівцям було б корисно мати з ними контакт. При цьому університеті функціонує досить відомий Інститут Росії та Східної Європи (REEI), а їх бібліотека вважається найбагатшою на слов'янську літературу в усіх США.2004.06.11 | otar
американська наука :)
Цитую свою дипломну роботу:Американський літературознавчий словник визначає постмодернізм як естетичний напрямок кінця ХХ сторіччя, сформований під впливом засобів масової інформації, що характеризується недоказаністю та строкатістю стилю, шукає основ літературних та мистецьких форм у рефлексивній іронії та запозиченні елементів масової культури та електронної технології. Таким чином, постмодернізм із провідної світоглядної системи, що об'єднує найрізноманітніші концепції сучасності, переводиться до рангу варіацій сучасної культури, що змагаються між собою в залученні й використанні благ науково-технічного прогресу. В цьому є рація, якщо розглядати культуру й особливо мистецтво на національному рівні (приміром, провідним дискурсом сучасної української літератури є так званий неомодернізм, що частково перебуває в контексті свідомісної парадигми модернізму, збагачуючи її набутками постмодерну).
Я там не конкретизував, що за словник. Насправді це цитата з антології "Література США", виданої "Відродженням".
2004.06.11 | Георгій
"Сімпсони" Метта Грінінга?
otar пише:> Американський літературознавчий словник визначає постмодернізм як естетичний напрямок кінця ХХ сторіччя, сформований під впливом засобів масової інформації, що характеризується недоказаністю та строкатістю стилю, шукає основ літературних та мистецьких форм у рефлексивній іронії та запозиченні елементів масової культури та електронної технології. Таким чином, постмодернізм із провідної світоглядної системи, що об'єднує найрізноманітніші концепції сучасності, переводиться до рангу варіацій сучасної культури, що змагаються між собою в залученні й використанні благ науково-технічного прогресу. В цьому є рація, якщо розглядати культуру й особливо мистецтво на національному рівні (...)
(ГП) Пан Августо якось на релігійному форумі написав, що мультиплікаційний серіал американського автора Метта Грінінга (Matt Groening) "Сімпсони" є витвором постмодернізму. Чи Ви згідні? Там дійсно нема як такої оповіді про світ людської особи; персонажі там тільки ставляться в ситуації, де автор їх використовує як певний "рупор" для сарказму в адресу тих чи інших явищ американського життя, причому часто життя "переплетеного" зі стереотипами масової культури.
2004.06.11 | Mary
Поясніть темній (постмодернізм)
В літературі (чи теорії літератури, чи як там) я, м'яко кажучи, мало петраю, але цікавлюся філософією, і тому в мене виникає питання, чим постмодернізм у філософії відрізняється від, і чим подібний до постмодернізму в мистецтві, в літературі зокрема.Так от, постмодерн(ізм?), - реакція на "модерн", тобто те, що (як вже казав Отар) в нас називається "Новис Часом". Новий час - то просвітництво, енциклопедія, наука і гуманізм
Пост-модерн - це наслідок краху теоретичних засад науки, та й всіх їнших мітів перелічених вище. Габермас, здається, жартував: "Найбільшим мітом просвітництва є те, що воно позбулося мітів". Тобто коли виявляється що все це просвітництво - один суцільний міт, і істини в ньому як кіт накакав - народжується пост-модернізм - розчароване в свої батьках дитя Нового Часу
Пост-модерністи люблять вважати своїм пророком Ніцше (бідний Ніцше, хто тільки не вважав його пророком). Це він першим сказав і "бог помер", і "немає абсолютних істин, всі істини - тимчасові", і "розум - лише іграшка тіла", ну і т.д. Тобто для пост-модерністів речі - це лише мильні бульбашки, поверхні, під яким порожнеча. Істини нема, справжньості нема, є лише маски, маски, маски, а під ними що? - ніщо. Оце нішо і є тим, що найкраще визначає доведений до логічного завершення пост-модернізм. Звітси й іронія/сарказм - висміювання всього, що претеднує не справжність, на не-порожність. Звідси - гра й маніпуляція - це єдине, що залишається після аботу(а?) буття, і викидання на смітник недошошеного зародка істини. (ух, як сказонула!) Звідси й карнавал, святкування "репрезентації", святкування "прикиду". Мова - лише замкнуте коло взаємо-референтів, вона нічого не стосується, нідочого не веде, нічого не відкриває, бо там, під мовою, нічого нема.
От і Деріда - гра словами, стрибання по поверхні, ненав'язливі фальсифікації - заради гри, нещадне висміювання тих, хто не вдупляє, шо то все - прикид. Десь минулого року вийшов документальний фільм - називається Деріда. Деріда замовив собі журналістку/режисерку - вона волочиться за ним коли він чимчикує по своїх справах, задає йому запитання, і мотає то все на камеру. Бідна дура не шарить, що він просто стібається з неї, стібається з глядачів, стібається зі всіх тих, хто купився на його прикид.
Отаке-от розуміння пост-модернізму у філософії (вибачайте, що трохи хаотичне - поганий вплив пост-модернізму). Як це стосується літератури, які ознаки працюють там, - питання до вас, тобто тих, хто читає літературу.
2004.06.11 | Нумбер ОНе
Дефініція постмодернізму.
Герой одного польського серіалу, Фердек Кепський означив постмодернізм дуже влучно: "Дупа, дупа, дупа, дупа, дупа!" Не можу з ним не погодитись.2004.06.12 | ziggy_freud
;-) герой польського серіалу засудив постмодерн
з позиції дадаїзму. Чи поп-арту середини ХХ сторіччяНумбер ОНе пише:
> Герой одного польського серіалу, Фердек Кепський означив постмодернізм дуже влучно: "Дупа, дупа, дупа, дупа, дупа!" Не можу з ним не погодитись.
Тобто явище він знає скоріше ззовні, ніж із середини, як автор.
2004.06.12 | пан Roller
ощущение жизни, "резиньяция".
Mary пише:> В літературі (чи теорії літератури, чи як там) я, м'яко кажучи, мало петраю, але цікавлюся філософією, і тому в мене виникає питання, чим постмодернізм у філософії відрізняється від, і чим подібний до постмодернізму в мистецтві, в літературі зокрема.
>
> Постмодернизм сеет не страх, не гнев, даже не действенное отчаяние, а то ощущение жизни, которое точнее всего выражается французским словом "резиньяция".
Несколько тысячелетий тому назад такое ощущение жизни выразил Екклесиаст: "И оглянулся я на все дела мои, которые сделали руки мои, и на труд, которым трудился я, делая их: и вот, все - суета и томление духа, и нет от них пользы под солнцем!" Екклесиаст - как бы праотец постмодерного мировосприятия. А более позднее "Откровение Святаго Иоанна Богослова", иначе называемое "Апокалипсисом", - нечто вроде канона мировосприятия модернистского, ибо пронизано активной верой в благотворность возмездия и кары. Однако и Екклесиасту, пожалуй, не хватает той самоиронии, что присуща новейшей постмодернистской смятенности.
http://www.philology.ru/literature3/zatonsky-96a.htm
2004.06.13 | Георгій
Здається, в "Обломові"...
... Гончарова є герой, який не розуміє, чого оце публіка все говорить про Пушкіна, тоді коли СПРАВЖНІ поети - це Дмітрієв, Херасков, Сумароков і т.д. Я іноді думаю, чи ми не такі ж, як він, коли пишемо чи говоримо про постмодернізм як про якесь чергове дивацтво. Може років так через 30-40 постмодернізм стане панівною парадигмою?2004.06.13 | otar
ви запізнились років на 20 :-)
Постмодернізм уже був панівною парадигмою в 70-80-х2004.06.13 | Георгій
Добре. Побачимо років ще через 40-50!
Принаймні, наші діти чи онуки побачать...2004.06.13 | Roo
Усвідомте слова Отара. Правий він (-)
2004.06.13 | Георгій
Я не заперечую...
Тут для мене взагалі річ не в назвах літературних шкіл і не в тому, хто кого "перетягне." Для мене питання в тому, чи буде в майбутньому фокус літературної творчості на мікрокосмі людини, чи ні. Був такий час, коли внутрішнього світу героїв не існувало - герої були рупорами ідей, чеснот і т.д. (класицизм). Зараз я сприймаю класицистські твори тільки як літературні пам'ятники, а отого почуття співпереживання і аристотелівського катарсису вони в мене не викликають. Для мене цікаве питання, чи не станеться так само і з творами романтистського плану, творами, де фокус на внутрішньому світі людини. Може, через деякий час "Я помню чудное мгновенье" буде викликати в читачів таку саму посмішку, як зараз викликає "Неправо о стекле те думают, Шувалов..."2004.06.14 | пан Roller
Re: "Я помню чудное мгновенье" К Муму не зарастет народная троп
Георгій пише:Може, через деякий час "Я помню чудное мгновенье" буде викликати в читачів таку саму посмішку, як зараз викликає "Неправо о стекле те думают, Шувалов..."
Re: Про алгоритм Тьюринга, транслятор Бебиджа и интеллект Rolle (6) пан Roller . 14-06-2004 15:09 . нове
http://www.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_mova&trs=0&key=1087214945&first=&last=
+ Укрмова ждет своего героя любовника. (0) пан Roller ®. 14-06-2004 17:55 . http://www.maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_mova&trs=0&key=1087224940&first=&last=
2004.06.14 | Георгій
Я не про те
Пане Роллере, я не збирався порівнювати укоаїнську поезію з російською чи дискутувати в цій гілці про особливості української та російської мов. Я навів рядки з Пушкіна і Ломоносова просто як приклад. Можна так само протиставити романтистську і класицистську парадигми на прикладі рядку, скажімо, з Шевченка і рядку з Маркіяна Шашкевича. Шевченко сфокусований на внутрішньому світі героїв (романтизм), Шашкевич - на певних істинах, абстрагованих від мікрокосму героїв. Поети-модерністи все ще сфокусовані на внутрішньому світі людини, тобто вони все ще вписуються в парадигму романтизму. А от постмодерністи, мабуть, вже ні. Саме в цьому було моє запитання п. Отарові, і Ви на нього відповіли у Вашому повідомленні про "резиньяцію."2004.06.14 | пан Roller
Это я сделал скрытую рекламу, пардон (-)
2004.06.14 | пан Roller
статья Фукуямы, иллюстрирующий нынешнюю духовную смятенность.
Ловлю себя на том, что бы сложить мнение о постмодернизме треба прочитать много литературы.Не уверен, стоит ли этим заниматься.
Во-первых, не с кем будет обсуждать. Большинство, как и я не читало.
Возникает вопрос о том, что такое культурный человек. Каков его необходимый джентльменский набор.
Я уверен, что скажем, выпускник современной школы, вуза не читал, не проходил этого в школе и не пройдет. То есть, существует стандартный набор знаний, приобретая который, человек даже не подозревает какой он темный.
Это касается не только литературы. Но литература, слово, наиболее доступно сегодня среда для культурного середовища.
Сказать, что это вопрос профессиональный, филологический, а не культурный тоже нельзя. Поскольку аналогичные наборы знаний необходимы. Скажем какие-то представления об экономике, философии. И не просто представления, необходимо иметь свое мнение в этих вопросах.
На жаль это начинаешь понимать, когда уже поздно. Многие люди и не подозревают о существовании вещей им так необходимых. И одновременно они не понимают, что они здесь делают.
В этом плане находит оправдание религиозный источник. Библия, Коран. По крайней мере, есть какая-та вещь, которую читают и которой пользуются вокруг которого формируется культурное середовище.
Другой момент состоит в том, что объем прочитанного им, ни как не обещает того, что перед вами не дурак. То есть само прочтение еще не включает механизма самостоятельных размышлений. Это скорее зависит от каких-то внешних условий, личных потрясений, когда начинаешь задумываться сам.
Наверное, хорошо, что постмодернизма нет на Украине. Хотя в указанной статье упоминается имя Винниченко, Тычины, Кафки, вероятно сюда можно отнести Гоголя с его "Носом", то есть чистого классика. Но, отсутствие цели, чистый сарказм, это путь в никуда, путь в разочарование. Этот стиль выгоден тем, кто хочет разделить общество на личности, прикрываясь словами о свободе превратить людей даже не в рабов, а полезное ископаемое. Это подходящая философия для наркомании и сопутствующей инфраструктуры по сокращения поголовья людей.
Фот один фрагмент, он раскрывает какие-то вещи.
3. "Наша эпоха постапокалипсична..." http://www.philology.ru/literature3/zatonsky-96a.htm
Трудно, пожалуй, указать на пример, убедительнее, чем статья Фукуямы, иллюстрирующий нынешнюю духовную смятенность. Благой эсхатологии издавна противостояла катастрофическая, апокалипсическая. Мы привыкли к этому, как к чему-то само собой разумеющемуся: ведь чуть ли не каждая утопия обретала свое антагонистическое отражение. И еще недавно сочинения Т. Мора, Т. Кампанеллы, К.А. Сен-Симона, Ш. Фурье и "Мы" Е. Замятина, "О дивный новый мир" О. Хаксли, "1984" Дж. Оруэлла твердо стояли по разные стороны оси мировоззренческих координат. А ныне все они в некотором смысле уже "одна сторона"; "другую" же заполонило нечто новое, выделяющееся не столько идеологией, сколько ее отсутствием: наиболее распространенное представление о постисторическом существовании - это уже "не конец света, а конец его смысла".
Замятин или Оруэлл, вступавшиеся за попранный смысл, тем самым оказываются рядом с Сен-Симоном и Фурье - среди поборников Просвещения, так сказать "модернистов". Что же до постмодернистов, то в их глазах всякий смысл безвозвратно утерян. "В эссе "2000 год не наступит", - пишет только что процитированный немецкий философ Люц Нитхаммер, - ...Бодрийар прогнозирует не близкий физический конец света, а социальное испарение истории... И это не гибель - лишь безразличие. И "нет оснований отчаиваться", ибо отчаяние предполагало бы некую историческую последовательность, некую неосуществленную цель".
История растворяется в "безразличии" и по мнению Арнольда Гелена: он замечает, что тут имеешь дело с "подвижностью на стационарном базисе", и тем самым солидаризуется с еще одним постмодернистским мыслителем, Рольфом Швендтером, который толкует ожидающее нас "будущее как пролонгированное на бесконечность прошлое".
Прежде социальная и философская мысль нечто либо принимала, либо отвергала. Чего в ней (за весьма редкими исключениями) по-настоящему никогда не было, так это "безразличия". Откуда же оно взялось? Думается, что отчасти из ощущения, будто все у нас уже позади, причем не только самое великое, но даже и самое ужасное. "Истинное термоядерное событие не произойдет, - сказал Жан Бодрийар, - потому что оно уже произошло".
Это звучит как пустой парадокс, но, в сущности, таковым не является. Вот что пишет немецкий философ Михаэль Ветцель, толкуя, правда, не Бодрийара, а вполне с ним здесь солидарного Жака Деррида: "Наша эпоха постапокалипсична, поскольку атомный Апокалипсис уже состоялся: на страницах книг, в средствах массовой информации, в центрах моделирования и т.д., переполненных его чувственным присутствием. В качестве реального термоядерный взрыв не произойдет, ибо не будет сцены и не останется публики, на которой и для которой все это могло бы быть разыграно".
А теперь предоставлю слово самому Деррида, поясняющему, отчего, на его взгляд, наша эпоха беспрецедентна: "Это абсолютная эпоха; это не абсолютное знание или конец истории, это эпоха абсолютного знания" и одновременно "...абсолютного саморазрушения без Апокалипсиса, без откровения, без абсолютного знания..."
Тут требуется кое-какой комментарий. Дело в том, что, помимо понимания Апокалипсиса как вселенской катастрофы, Деррида обращается и к исходному древнееврейскому значению: "откровение", "снятие покровов". И он как бы сплавляет друг с другом оба значения, создает из них нерасторжимое рационально-иррациональное целое. Возникает некий мыслительный "монстр": "абсолютное саморазрушение", но без физической катастрофы; "абсолютное знание", но без "абсолютного знания".
В этих провоцирующих метафорах, однако, прячется истина. Они, во всяком случае, ближе к истине, чем падшие ангелы Кампера или даже "птоломеевское разоружение" Слотердийка: ведь "постмодернистские времена" и в самом деле наступили после того, как термоядерный Апокалипсис не состоялся. Мы заглянули в бездну и остались жить. Правда, заплатив за это Верой, Надеждой, Любовью... "Именно в нашу эпоху, - полагает итальянский философ Джанни Ваттимо, - начинается постижение мира, в котором все ценности, все абсолюты превращаются в мифические существа". И еще: "История некоторым образом лишена смысла, во всяком случае того, какой можно было бы постичь". Так что "постмодерному мироощущению... более приличествует обращенность в прошлое, чем в будущее..."
2004.06.11 | Shooter
Знову "брат Прокруст"
Цікаво - як Ви окласифікуєте, скажімо, літературу все того ж Андруховича чи Прохаська?"Класицизм", "модернізм"?...чи ще якось? чи то взагалі не література?
2004.06.11 | otar
неомодернізм (за тим-таки Єшкілєвим) (-)
2004.06.11 | Shooter
Ну хоть ти вбий - не є ані Андрухович, ані Прохасько...
..."неомодернізмом".Як і, скажемо, Кундера, Грабал чи Коельо
А ще ж існує "магічний реалізм" - "Маркес, Борхес, Кортазар атвєчают за базар"
Себто я веду до того, що класифікація - річ ДУЖЕ умовна. І якщо хтось каже, що Улліс чи Маятник Фуко, чи "базовий" Кундера в ліце "Невиносимої легкості буття", чи той же же Павич - постмодерністи, а Андрухович - ні, то я їм кажу - хлопці, попустіться.
P.S. А є ще ж Іздрик...
2004.06.11 | otar
можна і вбити :-)
Ви кажете "не є", я кажу "є"Безперечно, класифікація в цьому випадку - штука надзвичайно умовна. Але, коли дівчинка-поетеса каже:"Ах, цей постмодернізм... Воно все таке складне... Ось Коверзнєв наприклад..." Це нагадує славнозвісний анекдот про "мені Рабинович наспівав". Ось що я мав на увазі.
2004.06.14 | Shooter
помаліше, помаліше...
otar пише:> Ви кажете "не є", я кажу "є"
> Безперечно, класифікація в цьому випадку - штука надзвичайно умовна. Але, коли дівчинка-поетеса каже:"Ах, цей постмодернізм... Воно все таке складне... Ось Коверзнєв наприклад..." Це нагадує славнозвісний анекдот про "мені Рабинович наспівав". Ось що я мав на увазі.
Я не вів мову про дівчинку. І навіть Коверзнєва я не читав. Проте і Андруховича, і Прохаська я би (персонально) однозначно зарахував до..м-м-м..."постсовіцького постмодернізму"
Але таки постмодернізму.
2004.06.11 | Поляк
Як там її звати?
Все інтерв'ю тільки для того, щоби запам'ятали цю дівчинку. Марину. Як там її далі?2004.06.11 | Олег
Зате незлецьку тему для роздумів підкинуто
Стус і Шансон.По-моєму, є над чим поміркувати. До речі, я останнім часом вельми часто слухаю ці радіостанції (благо, в такому просунутому місті, як рідна слобідська столиця, їх 2). То мушу сказати: пісень про тюрму (тобто того, що реально могло б зацікавити ну хоча б мене, а зважаючи на сутність політико-соціальних умов укрсучжиту, й багато кого) там дуже мало, ненормально мало. Тюремності там у 1000 разів більше в звуковому й вербальному дизайні радіо, ніж у піснях. А якби була справжня в*язнична мужика - було б цікаво й щонайменш пізнавально, чи не так? Адже в нас чомусь нічогісінько невідомо широкому загало про місця, де "погостювало" скільки там? третина населення чи що?
пс. Ад фонтес: перепрошую за блюзнірство, та я чудово уявляю собі "Цей біль, як алкоголь агоній" під роздовбану гітару й у відповідному аранжуванні.
ппс. І, здається, уркам могло б сподобатись. Обізнані кажуть, що кращих слухачів немає в природі. Отак.
ппс.
2004.06.11 | otar
Cкрябін, "Самотній в'язень". Присвячується Януковичу :)
Там там та-а-ам де немає тихих слiвТам там та-а-ам де нема в кольорах снiв
Став вiн в`язнем посеред сивих стiн
Став вiн в`язнем посеред сивих стiн
Вам вам ва-а-ам не поможе вже нiхто
Сам сам са-а-ам бог вiд вас давно пiшов
Став вiн в`язнем посеред штивних стiн
Став вiн в`язнем посеред сивих стiн
Думаю, це також сподобається уркам
2004.06.12 | ziggy_freud
місця позбавлення свободи творчості
Олег пише:> Стус і Шансон.
> То мушу сказати: пісень про тюрму (тобто того, що реально могло б зацікавити ну хоча б мене, а зважаючи на сутність політико-соціальних умов укрсучжиту, й багато кого) там дуже мало, ненормально мало.
Ну куди ж тим "шансоньям" до таких _вершин_, як Владімірскій Централ
> Тюремності там у 1000 разів більше в звуковому й вербальному дизайні радіо, ніж у піснях.
Згоден. Це місце позбавлення свободи творчості зветься ХВорматом.
> А якби була справжня в*язнична мужика - було б цікаво й щонайменш пізнавально, чи не так?
Звичайно. Є багато речей, про які краще знати з чужого досвіду.
> Адже в нас чомусь нічогісінько невідомо широкому загало про місця, де "погостювало" скільки там? третина населення чи що?
Це Ви плутаєте із деякими регіонами Росії. Чи (на жаль) з деякими районами східних промислових центрів.
2004.06.13 | Олег
Централ
А чим не вершина? Принаймні, абсурдовості. Витонченої маячні, чи що. Я вважаю Круга явищем. Дуже показовим. Не менш яскравим, ніж Сердючка, хоч і таким самим "невдалим".А про відсотки - Росія тут ні до чого. Я ґрунтуюсь на нещодавній офіційній статистиці. Звісно, мабуть, СИДІЛА не третина, а менше, та ПРИТЯГУВАЛАСЯ саме схожа цифра. Про індустріальні ж райони ліпше промовчу
2004.06.14 | ziggy_freud
бардівська пісня із попсовою аранжацією
Олег пише:> А чим не вершина? Принаймні, абсурдовості. Витонченої маячні, чи що. Я вважаю Круга явищем. Дуже показовим. Не менш яскравим, ніж Сердючка, хоч і таким самим "невдалим".
Владімірскій централ у пісні розташовано недалеко від Алєксандровского, про який заспівали 100 років раніше.
В результаті виходить смішно із музичної точки зору. Хоча: із суто людської точки зору ліричному герою можна поспівчувати. І в хіти воно таки потрапило.
> А про відсотки - Росія тут ні до чого.
На жаль, до чого. Бо блатну субкультуру експортують переважно звідти.
> Я ґрунтуюсь на нещодавній офіційній статистиці. Звісно, мабуть, СИДІЛА не третина, а менше, та ПРИТЯГУВАЛАСЯ саме схожа цифра. Про індустріальні ж райони ліпше промовчу
Будь ласка, киньте лінька на ту статистику.
2004.06.15 | Олег
Re: бардівська пісня із попсовою аранжацією
> > Я ґрунтуюсь на нещодавній офіційній статистиці. Звісно, мабуть, СИДІЛА не третина, а менше, та ПРИТЯГУВАЛАСЯ саме схожа цифра. Про індустріальні ж райони ліпше промовчу
>
> Будь ласка, киньте лінька на ту статистику.
Я би з величезним задоволенням! Аби я точно пам*ятав, де вона, то цифри були б точні. Єдине, що зараз можна згадати - у Вільному форумі була тема - щось а-ля Соціально-економічно-політична ситуація у Донбасі перед виборами. Там була ця статистика про Донбас із доволі вражаючими цифрами.
Що ж до експорту з Росії - звісно. Але суть та сама, скажімо, в тих же батярських піснях. З цього приводу повчальний випадок. Є в нас у Харкові таке "Радіо Слобожанщини" - по по брехунцю, але комерційне. Я їм якось зробив сценарій передачі про диск "Тільку ві Львові". То мотивація відмови взяти до ефіру була така: це - формат радіо "Шансон".
Ну, батярів на Шансоні я не чув, але Гади траплялися, ВВ, Сердючка, ясно, плюс наші російськомовні (не лише Кричевський, а й якісь безіменні харків*яни навіть).
Я до того, що воно виробляється й затребується не лише в Росії. бИття визначає свідомість. Інше вже питання, що кримінальна субкультура в нас - дітище репресивної машини радянської окупації і т.под....
пс. Я не вважаю, що творчість Круга має велику літ- або муз-цінність
2004.06.16 | ziggy_freud
реальний міський фолк?
Олег пише:>
> Що ж до експорту з Росії - звісно. Але суть та сама, скажімо, в тих же батярських піснях. З цього приводу повчальний випадок. Є в нас у Харкові таке "Радіо Слобожанщини" - по по брехунцю, але комерційне. Я їм якось зробив сценарій передачі про диск "Тільку ві Львові". То мотивація відмови взяти до ефіру була така: це - формат радіо "Шансон".
Формат шансону - Піаф, Азнавур, Ів Монтан та хто там ще.
Сучасні батярські пісні в Гамериці звуться репом. І тексти там іноді теж доволі соромицькі
Розкажіть більш докладно про диск "Тільку ві Львові" :[?] Реальний міський фолк мене дуже цікавить.
> Я до того, що воно виробляється й затребується не лише в Росії. бИття визначає свідомість.
Як в країні є горілка, гітари та батяри, навіщо нам ще якийсь імпорт
2004.06.24 | Олег
дещиця про батярів
Пардон, тільки дістався до інету.Отже, трохи про “Тільку ві Львові”. Чимало фактичної інформації донедавно було на http://www.mo-productions.com/ukr/discogr.html#only. Гадаю, подітися звідти їй нема куди. А на додачу - трохи відредагований для візуального сприйняття текст нездійсненої радіопередачі про цей CD. Він, звісно, не найінформативніший, враховуючи те, що музики не чути J, але “все ж щось зостається”.
****** ТІЛЬКУ ВІ ЛЬВОВІ******
Олег Коцарев
Якщо хтось коли-небудь зацікавиться нашими двотисячними роками і як слід зануриться у їх дослідження, то одним із головних його спостережень щодо культури цих дивовижних міленіумних часів стане просто маніякальна закоханість тодішніх, себто теперішніх, українців у так званий шансон. А точніше - міський, вуличний ретро- і псевдо-фольклор. Незграбні, примітивні, але по-своєму оригінальні й дотепні пісні про злодіїв, кохання, тюрму і матерів перестали бути атрибутами дворових уркаганських посиденьок з гітарами. Вони тепер - справжній шоу-бізнес. Опановують усе більше радіохвиль, автобусних маршрутів, розважальних закладів, розчулюючи до щему в серці одних і страшенно дратуючи других.
Що б там хто не казав, а головний недолік “пацанських пісень” - їхня одноманітність. Усі чи майже всі вони під ту саму мелодику розповідають наївному слухачеві ту саму історію з тими самими романтичними атрибутами, закоріненими в одеську міфологію. Адже, як стверджують чи не всі втаємничені, саме Одеса у першій половині ХХ століття стала батьківщиною всього того комплексу етично-естетичних понять і розпальцьовок, які зцементували кримінальну контркультуру однієї шостої землі. Південна музика, специфічний приморський жаргон, єврейські загони самооборони, період первинного накопичення капіталів, бурхливий розвиток комунікації, загальне зубожіння - от що породило “одеський жанр”. І навіть коли співають не про Рабіновича з наганом, а про Сибір, недовгу весну у Владімірі, московські провулки чи про те, як змінився Харків за час тривалої ходки ліричного героя, нас не обдуриш. Тут у кожній ноті й у кожному звороті солоний одеський присмак.
Звісно, тематику міського романсу не зміниш. Найпрогресивнішому продюсеру це не під силу. Але для врізноманітнення можна згадати, що в Україні була і є не тільки Одеса. У тій самій довоєнній половині ХХ століття Львів також став значним торговельним містом. Суміш націй і культур тут не менша, як в Одесі, убогі околиці різко контрастували з “євроцентром” і, взагалі, життя вирувало. У Львові народилася своя потужна традиція міського музичного фольклору, зараз призабута на малій батьківщині та майже невідома у решті країни. Ознайомити нас усіх з цією своєрідною культурою покликано недавно виданий диск “Тільку ві Львові”.
Заглавну пісню “Тільку ві Львові” співав у 30-х роках на львівському радіо комічний дует Щепцьо Міґач і Тонько Титилита, її ж було використано у фільмі “Волоцюги” (де ті фільми тепер? взагалі, де українське довоєнне кіно?).
Львівський “шансон” співали так звані “батяри”. Батяр - це водночас бандит, гульвіса, останній романтик, п’яничка і донжуан. Від решти бандитів і шпани з інших міст львів’яни вирізнялися своїм псевдоєвропейським лоском і гонором, а ще тим, що, крім традиційних занять, дуже багато часу віддавали, так би мовити, мистецькій діяльності - вигадували та співали пісень і організовували святкування з театралізованими елементами, що називалися “фести”, від слова фестиваль.
Львівські вуличні пісні та балади співали дуже дивною, як на наш час, мовою. Ця говірка, суміш української, польської, німецької та єврейської, називалася “балак” (від слова балакати). Так розмовляла більшість львів’ян аж до другої світової війни. Тепер цей діалект зник, лишивши по собі тільки своєрідну вимову та кількадесят смішних слів, які дозволяють вирізнити львів’янина у будь-якому товаристві. Такі, як “філіжанка” (“чашка”), “ніц” (“нічого”), “нікт” (“ніхто”), “кнайпа” (“генделик”), “майтки” (“нижня чоловіча білизна”), “мешти” (“взуття”) та інші. Як стверджує лінгвіст Т. Шмігер, мова частини львівського блатняку ґрунтувалася все-таки на польській лексиці, а другої частини - на українській.
Компакт-диск “Тільку ві Львові” записав на МД-студії “Батяр-бенд “Галичина””. Музичні інструменти - найстандартніші та найавтентичніші: гітара, акордеон, скрипка, кларнет, контрабас і туба. Зініціював усе відомий у Західній Україні співак і гітарист Віктор Морозов, активний боєць рок-андеґраунду і масової культури ще з сімдесятих років. Він встиг поспівпрацювати з такими персонажами, як Володимир Івасюк, Оксана Білозір, рок-групи “Мертвий півень” і “Плач Єремії”. Морозов - ще й літературний перекладач. Свого часу він переклав українською одного з засновників модернізму Еліота, а тепер - культові саги Джоан Ролінґ про Гаррі Поттера та не менш культові романи Пауло Коельйо.
Над літературним редагуванням майже всіх текстів пісень довелось попрацювати письменнику Юрію Винничуку, щоб хоч трохи розбавити їх стандартною сучасною лексикою, бо жаргон тридцятих років не надто розуміють уже, мабуть, і самі львів’яни. Юрій Винничук - відомий стилізатор і популяризатор довоєнної культури Львова. Він написав такі книжки, як “Легенди Львова”, “Кнайпи Львова” про львівські розважальні заклади, еротичний роман “Житіє гаремноє”, пародію на “Роксолану”, написану мовою XVI століття.
Сподіваюся, новий CD допоможе з нового, незвичного кута подивитися на таке саме по собі досить незвичне явище, як міський фольклор ХХ століття. Ці пісні, виявляється, значно різноманітніші, ніж ми про них думали.
Список треків:
. БАТЯР Я СИ, БАТЯР - 1:24
2. ТІЛЬКУ ВІ ЛЬВОВІ - 2:30
3. В СТРИЙСЬКІМ ПАРКУ НА ФИСТИНІ - 3:21
4. ПАННА ФРАНЦІШКА - 2:47
5. ТАМ НА БАЛЮ ВЕТИРАНІВ - 3:09
6. КОЛИ МУЗИЧКА ЗАГРА ШТАЄРА - 3:19
7. ЯК ХЛОП СИ ПУСКАЧИ - 2:13
8. З ДАЛЯ ВІД ҐВАРУ - 3:38
9. ЗА РУГАТКОВ НА ЗАБАВУ - 3:09
10. ВЖЕ ДВАНАЙЦЯТЬ Б’Є МЕНі - 2:51
11. ЛИЧАКІВСЬКЕ ТАНГО - 1:46
12. ЦЬОТКА БАНДЗЮХОВА - 3:50
13. ФАЙДУЛІ, ФАЙ - 3:35
14. ТІЛЬКУ ВІ ЛЬВОВІ (ремікс 30-і роки) - 2:43
Батяр-бенд "Галичина" (під орудою П.Рачинського):
Віктор Морозов - вокал, гітара
Петро Рачинський: акордеон
Богдан Назар: скрипка
Степан "Смола" Нетребяк: кларнет
Іван Огар: контрабас
Роман Жук: туба (6)
записано і зведено в МД Студії, Львів, Україна
звукорежисер: Маркіян Дрібнюк
помічник режисера: Василь Гнат
мастерінґ в Lacquer Channel, Торонто, Канада
звукорежисер Джордж Ґрейвс
дезігн: Юрко Кох
препрес: Петро Стешко
друк: "Аз-Арт"
тиражування: "Росток-Рекордс"
продюсери - Мотря Онищук-Морозов і
Віктор Морозов
Велика подяка:
Романові Лозинському, Остапові Федоришину
і цісарю Францу-Йосифові.
2004.06.14 | Ukr-Parus
Re: “Для мене немає літературних авторитетів”
Так є в Україні постмодерністи чи ні?2004.06.14 | otar
є ті, кого вважають такими, і ті, хто вважає себе (-)
2004.06.14 | Ukr-Parus
Otarovi
Отаре!Так хто ж ті "українські постмодерністи" або хоч ті, хто хоч може претендувати на такий "титул"?
2004.06.15 | otar
hm
Так чи інакше називали себе постмодерністами Прохасько, Андрухович, Іздрик, Забужко (тут уже я не втримаюсь від ха-ха), Покальчук (ха-ха-ха) і Винничук (ха-ха-ха-ха-ха).З них усіх більш-менш в концептуальному плані близький до постмодернізму хіба що Прохасько. Андрухович - ні. Іздрик - "Джеймс Джойс з Калуша", як його одна особа називала
Про ха-ха мовчу, то треба цитувати тексти
2004.06.15 | Горицвіт
самі себе називали?
otar пише:> Так чи інакше називали себе постмодерністами Прохасько, Андрухович, Іздрик, Забужко (тут уже я не втримаюсь від ха-ха), Покальчук (ха-ха-ха) і Винничук (ха-ха-ха-ха-ха).
Невже? Щось я сумніваюся, особливо щодо Забужко.
2004.06.16 | Ukr-Parus
Re: hm
Так у чому Ви не погоджуєтеся з Мариною Ситник (інтерв'ювованою)?2004.06.16 | otar
з її профанацією поняття постмодернізму
2004.06.17 | UkrParus
Re: з її профанацією поняття постмодернізму
Тож хібо не дивно, Отаре, що Марина не розуміє постмодернізму, коли в Україні його "суто такого яко треба" немає...???...2004.06.18 | otar
Radamer
Нема в нас такого сиру, але ось у Золочеві (здається; може, в Радехові) намагаються робити щось подібне. Вони взяли пропорції та рецепти в оригінальних виробників і відтворюють на своїй виробничій базі. Коштує цей сир приблизно в півтора рази менше, ніж імпортований справжній "Радамер", а хавати його можна хіба з великої голодухи, бо він гіркий і несмачний.Це, бесперечно, натягнута аналогія
Але коли гурман говорить: "Радамер не люблю, він гірчить", і з'ясовується, що він має на увазі не класичнй, а золочівський продукт - то який він гурман? То саме і про поета.
Хоча в нас тепер усе більше чукчі-пісатєлі
2004.06.16 | Сашко Хоменко
Хіба важливо?
Хіба важливо як називатися:постмодерніст, модерніст чи верлібр-ман?Головне щоб поет був добрий!
2004.06.16 | UkrParus
Re: Хіба важливо?
Той самий Коверзнєв колись говорив, що "Сашко Хоменко" має псевдо "Іуда"? - Це правда?2004.06.17 | коверзнєв
Re: Важливо инше
Опаньки, впізнаю витівки петі. Ніколи не переказував жодних пліток.Инше. Хотів би запитати знавців постмодернізму і т. д., чому вони зациклилися на цьому питанні й не побачили цілковитої інтелектуальної неспроможности авторки інтерв'ю. Є багато у цих розумових потугах сумнівних деталей, але, скажімо, називати поезії Стуса ТЮРЕМНОЮ лірикою?! Ще краще б назвала оранжевою (за влучним висловом Герасим'юка про громадянську лірику).
2004.06.18 | UkrParus
Re: Важливо инше
Що таке "візнаю витівки петі"?А про Хоменка мені розповідали лише, а не я це чув особисто від Коверзнєва.
Але, "важливо інше".
PS
Поезій Коверзнєва ніколи не читав, а от вірші юної автореси доволі таки не погані.
2004.06.24 | Панченко
Re: Важливо инше
Ну ви даєте, хлопці! Непогані... Та вже занудство Коверзнєва на кільканадцять голів ліпше від цієї графоманії. А те, що ця дівчинка верзе, взагалі ні в що не вкладається, навіть у постмодернізм.2004.06.18 | Про шансон
Re: “Для мене немає літературних авторитетів”
Київському міському головіОлександру Омельченко
Шановний Олександре Олександровичу,
Товариство “Молода просвіта” звертається до Вас з пропозицією щодо встановлення порядку прослуховування радіоприймачів в транспорті загального користування в місті Києві.
Необхідність документу, що буде регламентувати використання водіями громадського транспорту та маршрутних таксі приймачів, викликання нехтуванням водіями маршруток правами пасажирів. Репертуар, що звучить в київських маршрутках визначається водіями, а не пасажирами, які, як відомо, платять за свій проїзд.
Результати моніторингу, що був проведений Київським міським товариством “Молода Просвіта” у квітні 2004 свідчать, що більше ніж у третині маршруток водії включали пісні в стилі “шансон” та твори, що оспівують “кримінальну романтику”, примушуючи слухати те саме весь салон, в якому знаходилися і діти. На зауваження пасажирів, деякі водії реагують вороже, що є причиною пасивності пасажирів у відстоюванні своїх прав.
Компромісним для водіїв, що хочуть слухати радіо під час поїздок та інтересів пасажирів могли б стати рекомендації Київської міської ради, як представника інтересів київської громади, щодо репертуару, що звучить в столичних маршрутках. Враховуючи появу у київського самоврядування своєї радіостанції “Київ”, саме вона могла б звучати у громадському транспорті, доносячи до киян та гостей міста корисну інформацією.
Просимо Вас вжити заходів щодо виправлення ситуації та захистити інтереси пасажирів.
Голова Київського міського
товариства
“Молода Просвіта” Юлія Сучак
2004.07.27 | {
Re: “Для мене немає літературних авторитетів”
Разве украинской литературы нет нормальной?2004.08.13 | Hjvfy
Re: “Для мене немає літературних авторитетів”
Тобто, "нєт"?Українська література одна з найбільших у світі!