стронґовський

Ex

тіпа роман

Will you, won't you, will you, won't you, will you join the dance?
Will you, won't you, will you, won't you, won't you join the dance?

(Alice's Adventures In Wonderland,
Lewis Carroll)

А твій голос підповз під потріскані шини п’ятниць вівторків
А мій голос прив’язано до батареї мої хрипи смажаться на конфорках
І так хочеться блювати всім тим, що сказати ніколи не зможу бо
Мій рот заліплено такнінезнаю назавше бачиш бо
Мій рот заліплено тією павутиною заліплено Боже
У якій засинає назавше знову назавше ім’я
У бинтах і в крові ім’я
Знову чиєсь ім’я
(Вероніка Кавун)

– Ти бачив сон про мавпочок і бегемота?
– Ні, не бачив.
– Подивись. Класний сон!

Назви 101 розділу авторові не належать. Вони взяті з книги “101 Дзенська гісторія” (“Райдер енд К°”, Лондон, “Девід Мак Кей і К°”, Філадельфія, 1939). За додатковими сенсами звертатись туди.

Частина І

Досвідчена ворожка передбачить майбутнє та инші неприємностi

1. Чашка чаю

Нас завжди було троє: Глибоко По, Ахтунґ і... я. Четвертими (і так далі) були колеса, та ані їх кількості, ані назв ніхто достеменно не знав. Колеса проходили короткий шлях із нізвідки, аби відправити нас у чергову ходку в нікуди. Життя по кайфу в прямому сенсі слова.

Добре, зараз ви очікуєте, що автор розповість про вищевказану компанію, а заразом і про себе, під кінець, аби удати з себе скромника. Ви очікуєте, що буде якийсь екшн, дія, хтось наковтається, чи в когось буде передоз, чи автор на середині оповіді випадково здохне і вже Глибоко По буде вести авторську мову. Все це має відбуватися на тлі розповіді про тяжку наркоманську долю (сльози), і час від часу перериватися спогадами з не менш тяжкого (як у Чіпки) дитинства (мама садистка, татко в гробу). Врешт, як авторові (не має сенсу хто це буде) набридне вести цей текст, він буде плавно (чи навпаки) заокруглений (обірваний) повідомленням про те, що когось таки заціпило і він коле геру на пару з янголом третього-четвертого порядку, який там добре відомий за драґділерство чи, людською мовою, нарковсюдження. Про те, що внаслідок цієї події другого замели сміттярі, впаяли ще три десятки нерозкритих справ із можливим наркоманським слідом і ненавмисно забили ґумовими кийками так, що той має вже розвантажувати ваґони з ґанджем (а вогника то й нема) і саме тому він у пеклі. З третім теж можна щось зробити, якщо проґнозується гепіенд, то він має лягти, бажано на дно, чи на тіло, чи ще... а як ні, то най його заріже инший нарик в пошуках грошей на ширку (deadенд). Живи швидко, вмирай молодим і полишай добре збережений труп (бути красивим опісля смерти це модно).

Нас завжди було троє: Глибоко По, Ахтунґ і я. Гісторія не повторюється, повторюються гісторики. Власне кажучи, я досі не певен, що я це не Глибоко По чи Ахтунґ. Запевняю вас, вони теж. Але це деталі. Якщо маєш змогу спілкуватися з цікавою людиною, яка різниця чи вона існує і чи існуєш ти?

Глибоко По, Ахтунґ і я не нарки. Кажу так, бо не маю впевнености, що це всі, хто живе в мені. Замість мене в мені може жити хтоинший, наприклад Вацек Крайслер чи Корват. Чому, скажіть на милість, в мені не може жити Крайслер? Якщо в мені житиме я-К(райслер), то в ньому житиме я-(Г.П. А. я). Коли бачиш, що кожен із нас існує геть не в своєму тілі, то розумієш, в якому цирку живеш. Але не смішно.

Ахтунґ гадає що все це через пейотль. Що таке пейотль я не пам'ятаю, але, безперечно, колись знав. В минулому житті я був Антонич, а той, теж в минулому житті, був хрущем і жив на вишнях. Тому я реінкарнований онук хруща. Щось хрущове у мене має бути, наприклад личинки. Глибоко По це лиш личинка мене-хруща. Так, маніяки-душителі реінкарнують у жаб і душать населення українських територій.

Моя свідомість схожа на протимоскітну сітку в якій не розібратись яка з ниток належить мені, яка – решті. Якби кожен з нас потягнув цю ковдру на себе, ми б, як мінімум, померли. Запитайте себе, чи є життя до смерти і зрозумієте сенс протимоскітної ковдри. Вона замикає нескінченність, вічність і тому подібні дурниці у клаптики змішаної свідомости, в результаті сенсу набувають усі складові, в них з'являється глибина, без якої всі ми схожі на мальований натовп із заднього тла коміксів про супермена 1944 року випуску (ніколи того не бачив і не певен, що Супермен міг спокійно існувати на сторінках якихось коміксів, коли в европі точилася така безґлузда м'ясорубка). Ахтунґ каже, що найкраще ілюструє нашу спільну сутність інтернет – ти знаєш де ти, але не відчуваєш, що ти там є. Найбільше відчувається простір, що оточує, обіймає, поглинає у багатонаслідковому психоцитозі. Врешт, простір заміщує тебе і ти опиняєшся потойбіч власних відчуттів і єдине, що пов'язує тебе-там і тебе-тут це голос, яким ти розмовляєш з иншими “я”. Ахтунґ взагалі розумний, навіть забагато, якщо розділити свідомість на фракції, як це роблять з нафтою, то знання під власною вагою (чи то тягарем?) осядуть вниз, і з оцього “вниз” і був зроблений Ахтунґ. Будь-які персонажі є відображенням автора, переважно його неґативних сторін, відтак Глибоко По мався бути уявленим як олив'яно-хромові хмари, що нависають над рештками того розкладеного і розфасованого “я”, хмари важкі, знервовані, але все-ж таки вони нагорі, бо вони втілюють ідею легкости, якою б страшною та не була. Як охарактеризувати себе не знаю, та можна спробувати зловити моє відображення і робити аналоґії з нього, враховуючи ту похибку, що внесе пастка мого відображення в ориґінал – я про хвилі, якщо пастка рідка. Кажуть, так зображали медузу ґорґону, аби залишитися в живих, що вдавалося геть небагатьом за всю гісторію всього, ви мене розумієте.

Глибоко По теж, ймовірно, має на це свою гадку, але хіба ж він її скаже? Він сидить перед Ахтунґом і ковальськими міхами, що заміняють йому легені (дивно дивитись як ґофрована шкіра переходить у дерев'яні рамці а потім, поступово, в тіло, цілком живе тіло, що досить вірогідно належить Глибоко По) повільно втягує в себе черговий корабель ґанджі, корабель, бо з його легенями менша доза на нього не впливає – він виходить зі свого звичного ступору і щось говорить, що саме не чутно, бо ми звикли не чути Глибоко По, а він звик на те не зважати. Глибоко По на все має свою гадку, проте висловлення її змусило б його стати кимось иншим, довелося б вигадувати нове ім'я, тіло, реальність, в якій би йому було комфортно. Попервах це важко зрозуміти, та й чи потрібно? Як потрібна висловлена відповідь, звертатись тра' до Ахтунґа, бо я тут теж не помічник. Глибоко По не висловлює відповідь, хоч би йому задавали питання, та все одно можна зрозуміти, що він міг сказати. Зрозуміти, а не висловити.

Нас завжди було троє: Глибоко По, Ахтунґ і я. І колеса, що методично стукали кутом пі ер квадрату по наших стравоходах. Це як віра, надія, любов і облом. Або отець, син, дух і бздух. Справа не в назвах і не в термінах, вони всього лиш струшують повітря. Сенс нашого існування полягає у відсутности того сенсу. Життя марнується на життя, це все.

21. Хлопок однією долонею

Нас вже не було троє, з нас був лиш Глибоко По. Він сидів навпроти Вацека Крайслера. Обидва курили. У Вацека вже три роки було щось не те з легенями, здається, їх просто не було чи збиралося не бути, тому розповідати йому про шкоду куріння було марним. Глибоко По курив не тютюн. На ньому була футболка з написом “Якби всі працювали, світ би загнувся”. На Вацеку була табличка з номером, схожим на тюремний, на біцепсі – татуйоване кільце із вмальованою п'ятикутною зіркою і підписом “Chrysler”. Обидва були круті, бо Вацек крутий, а з-поміж нашої трійці натяки на понтовість були лиш у Глибоко По. Його понти полягали в його мовчанні, часом це важить більше, ніж навіть слово товариша мавзера.

У нього єдиного були шанси витягти нас із цієї халепи, котра. Порушила. Наше. Існування. Завжди. Разом.

Із халепи під назвою “дурхата”.

3. Чи так це?

Мене звуть Ніде. Але поки що я цього не знаю. Це прийде потім, разом із санітаркою та лікарем. Санітарка тут важлива тим, що вона є першою жінкою в цьому опусі, точніше, я змушений вважати її жінкою. У неї порожнє галицьке ім’я. Як і все навколо, вона виглядає ніби з декорацій нового німецького кіно, десь як у тиквера – руда, знервована і зерниста, як плівка оброблена неякісним проявником. Коли я скажу їй, що люблю її, вона звично пошле мене далеко не німецькою лайкою, але я російської не розумію, тому не ображаюся. Санітарка має замінити судно і перевірити крапельницю, не знаю, чому саме в такому порядку. Потім прийде Вацек Крайслер, той що з татуюванням, він лікар, він має назвати мене по імени, і тоді я знатиму себе на ім'я.

Повертаюся набік і вивертаю вміст шлунку – не тому, що хочеться, а тому, що санітарка має винести непорожнє судно з рештками вчорашньої їжі. Буде шкода позбавити її цієї частини ритуалу. Я геть забувся – все, що навколо – ритуал, і я лиш його частина, можливо жрець, можливо жертва. Можливо  разом. Через ритуал треба проходити, як крізь лабіринт у формі жіночого тіла. Чому жіночого? Жінка це завше лабіринт, причому, скорше за все, без виходу. Рідше без входу. Лабіринт це зовнішній малюнок тіла, що тяжіє до зміни. Він починається рухом вліво, там де смерть, і закінчується рухами вправо, до воскресіння, а шлях між двома цими точками заповнений страхом. Вацек Крайслер належить лабіринту, бо він щодень проходить повз морґ, я – лише тоді, коли Крайслер приходить до мене. Він приносить мені запах страху і я перестаю боятися, бо мені буває страшно і без Вацека, тож з ним страхи накладаються один на один і взаємознищуються. Тоді я відчуваю спокій, хоча мав би відчувати його через ті уколи, що він їх наказує робити санітарці. Санітарка та сама, котрій я щодень зізнаюся в любові, вона щодень инша і рідко коли добирає одяг, що їй пасує; сьогодні не “рідко” і вона вдягнена у щільний камуфляж. Мілітарі. Щось, що вводять в мою кров, напіврозчинену вмістом крапельниці, має темно-брунатний колір і слабо віддає горілим мигдалем, цей запах мені знайомий, я мав якісь асоціяції з ним, але через те, що щодень приходить Крайслер, називає мене по-імени, питає, не очікуючи відповіді, як у мене справи і щодень наказує зробити мені цей укол, асоціяції перезаписуються і під час процедури, яка теж частина ритуалу, я лиш чіткіше уявляю собі обличчя доктора, уявляю настільки чітко, що здається, ніби воно належить мені, ніби воно є моїм відображенням на подертій хвилями воді, а я сам – лиш копія з того відображення, кажуть у давнину так робили скульптури медузи ґорґони; відтак, або не існує Крайслера, альбо не існує мене, дилема пропонується мені щодень, але відповіді чи то виходу нема, бо я у лабіринті у формі гнучкого жіночого тіла. Тільки під час присутности Вацека. Коли він йде, він перестає існувати, тому дилема зникає. Він йде, а я кидаю в судно камінця, це мій ритуал позбавлення від мертвяків, я сподіваюсь, що таким чином зможу позбавитись од тривожного, видираючи його з тіла й передаючи якійсь матеріяльній субстанції, чи сірникові, чи камінцю, який я можу викинути і змусити власний переляк піти від мене; камінців у мене багато і я не знаю звідки вони, можливо вони були мною і жили собі в нирках чи сечовому міхурі, чи в серці (серце не камінь, але зберігати воно може що завгодно), але я витрачаю лише один на день, бо не знаю, скільки маю бути. Тут.

Санітарка з немитим рудим волоссям схожа на декорацію з фільму тиквера (здається я бачив лише один, і запам'ятав усе, крім сюжету, акторів та діялоґів) після того як перестане лаятись у відповідь на поривання мого серцевого м'яза і до того, як замінити мені судно та перевірити крапельницю, приносить мені їжу. Досліди довели, що якщо їсти багато, орґанізм старішає, розвалюється і руйнується швидше – як батарейка під напругою, тому мене годують раз на добу. Через постійне вливання психоактивних речовин більше не хочеться, хоча дають клапоть хрусткого м'яса, добре просмажений та приправлений, гарніром до нього йде рис (легка їжа, сприяє очищенню орґанізму і добре впливає на печінку) чи картопля (дуже важка їжа, що погано травиться і практично не містить вітамінів) чи гречка (зігріває і містить багато вітамінів і заліза) чи.., а також трошки салату з помідорів, огірків і цвітної капусти (достатньо трьох складових, більше скрутить мене у знак питання) заправлений сіллю та соєвою олією і склянка крові з фруктів або овочів. Я люблю сік з помаранчів, та частіше дають томатний, з сородичів тих помідорів, що є в моєму салаті (розкладатися в мені пошматованими чи перетертими їм різниці, сподіваюсь, нема). Або з помаранчів, або томатний. День без соку з помаранчів, це як день без соку з помаранчів. З томатним. Я їм, це перетворює мене на шлунок. Давні божки теж їли, це урівнює мене з ними. Кафка писав і тому панічно боявся ротів, їжі і супутнього. Не можна їсти і робити щось іще. Я їм м'ясо, це шмат ноги вбитої свині котру розрубали на частини, заморозили, змішали з купою всіляких доданків (хемікалії – сировина для їжі), потім засмажили і подали. Я щодня їм труп. Трупожерство дуже збуджує нервову систему і це дає відбиток на дію психоактивних речовин. Я, котрий ще не пам'ятає як його звуть, тобто є неназваною формою енерґії, перетворюю у зручну мені енерґію невідому свиню. Одразу після їжі я засинаю з бажанням перетворити таким чином усіх свиней світу, які б маски вони не натягали. Маски, втім, діляться на позитивні й неґативні, причому позитивна маска схожа на обличчя без шкіри, самий череп і м'язи (у Вацека в морзі таке має бути), а неґативна маска просто скидається на мерця (навіть шукати не треба – будь-що навколо мене є на якійсь стадії вмирання). Я при цьому знаю, що справжній – у масок немає очей, а свої я намацую сухими пальцями сколотих на венах рук вкритих такою ж сухою шкірою. Якщо висохнуть ще й очі, я стану маскою себе і доки з обличчя не знімуть шкіру, буду символізувати недобре, що має справити своє враження на лікаря і санітарку.

Це є мій день. Я прокидаюся, чи мені здається, що я прокидаюся, власне, все що є реальним, не є таким на стільки ж відсотків. І навпаки. Можливо я прокидаюся, засинаю, прокидаюся, блюю, приходить санітарка, приносить їжу, міняє мені судно і перевіряє крапельницю, засинаю, прокидаюся, приходить Крайслер, зве мене по-імени, питає як себе почуваю, щось собі нотує і йде, я кидаю в судно камінчика, засинаю, прокидаюся... Все. Завтра нічого не зміниться. Завтра відмінили через брак інтересу.

25. Ще три дні

Я не є весь час, що я сплю, тому що уві снах, якщо це сни, ніяк себе не ідентифікую. Я не знаю як мене звуть, знаю лише імена друзів – це Глибоко По і Ахтунґ. Вони знають мене, певно, більше ніж я сам і продовжують зі мною розмовляти. Це і робить нас друзями, бо я про них також дещо знаю.

Глибоко По, здається, таки перепонтував Вацека. Через те, що він мовчить багатозначно, я сподіваюсь, що Вацека перепонтували і він випустить нас з “дурки”. В лапках, бо ми не знаємо точно де є. Симптоми схожі на дурхатівські, але своє перебування там якось яскраво описав Ахтунґ. Вівсянка (корисна при розладах і болях у шлунку внаслідок неправильного харчування), хліб із пліснявою (не французький різновид, як-от сир буває, а неякісна і отруйна субстанція; тут: для використання корисних властивостей вівсянки), компот із сухофруктів (вітаміни. В теорії). Сухофрукти Ахтунґ ненавидить. В дитинстві любив, але самого дитинства не пам'ятає. Він народився після чорнобилю, не те, що з ним щось трапилось, достатньо було факту. Сім'я в нього була лише під час народження. Дитинства не було, а може амнезія – його улюблене слово, яке він постійно забуває. Потім дурка. Потім амнезія. Потім ми.

Хто такий Глибоко По ми не знаємо. Він курить і колесує, але не колеться. Якщо мене ґлючить, то на нього, тобто з ним постійно щось відбувається. Ахтунґа це не стосується, він може змінити голос на жіночий, трансформація може бути внутрішньою, але ніколи не зовнішньою. Мовчить Глибоко По по-різному, так ми розуміємо, що він каже. Вони з Ахтунґом повні антиподи, я б навіть сказав антипадли. Речовина не створюється з нічого і нікуди не зникає, також її не повертають без рецепту.

Я і Вацек єдині, хто з'являється усюди. Глибоко По і Ахтунґ обмежені власним виміром до якого я раз у раз повертаюся, я і Вацек буваємо де хочемо. Нормальним є підозрювати, що є світи, куди мені зась, незалежно скільки мене ґлючитиме. Крайслер теж не дуже радий входу до нас, але вміє ховати свої емоції. Тому я не можу упевнитись, чи є в нього друзі, подібні до моїх. Мають бути для рівноваги, адже ми з ним теж антиподи. І падли. Якщо хочеш що-небудь зрозуміти, дізнайся, як воно виникло.

Якщо я зрозумію, чому є Крайслер, я зможу вибратися, де б я не був.

20. Порада матері

Я живу на дні басейну. Він заповнений повітрям і я тону, ковтаючи його, лиш крапельниця тримає мене при житті. Коли перестану, зможу випливти, хоч мій басейн і закритий з усіх сторін. Санітарка і Вацек риби. Коли я пишу, я підгодовую їх, не даю їм покинути, раз на період змушую їх дивитися на мої пальці, що викреслюють цифри і літери і знаки, якби я цього не робив, вони б з’їли мене, перетравили на інформацію, за якою приходять, вони б’ють хвостами і мутять повітря і бризки об’єму і хвиль і озеро з виром що є мій живіт і водограї вен, вони б’ють хвостами бо створені для підкоряння мені як птахи небесні, як худоба, як земля і як гади, що нею повзають. Я вдарю в повітря рукою і риба в повітрі помре окроплена кров’ю. Моєю.

Мій басейн м’який, бо вистелений старим поролоном з усіх сторін, я можу це бачити крізь діри у чомусь блискуче-білому, що дарма намагається його сховати, навколо нема жодного гострого кута, хіба що край пластикового судна, чи поліетиленового ж пакетика крапельниці. Навіть стояка крапельниці нема – пакетик невідомо як висить на повітрі. Треба добути кров, а єдиний гострий предмет окрім зубів (нігті мені стрижуть дуже коротко, а, може, вони і не ростуть, як не росте волосся) знаходиться у моїй вені. Якщо я його витягну, не зможу дихати.

Як завше, вибір є.

Або помру я, або Вацек.

Або ми.

60. Тунель

– Навіщо ти витяг голку.

Крайслер сидів на темно-зеленому шкіряному пуфі й курив. Цього разу це була гаванська сиґара. Цього разу з ним розмовляв я. Не тому, що Глибоко По не схотів помовчати. Просто його не було. Ні його, ні Ахтунґа. Нікого, крім ще одного темно-зеленого шкіряного пуфа і мене на ньому. Я не курив. Кинув давно. Мене надихнув приклад Вацека.

– Що у тебе з легенями.

– Тут я не лікар, можу і забути про те, що питати маю тільки я. Відповім. У мене атипова хронічна пневмонія на тлі часткової атрофії альвеолярного апарату легень. А, може, рак легенів спричинений людською схильністю до хвороб взагалі й моєю – в особливости. З тим самим успіхом в моєму мозку могли роїтися кліщі – це зветься енцефаліт – чи у мене б з’явилася емфізема, боюся, не знаю, що це таке. Єдине передзначення хвороб це нагадувати, що за задоволення треба платити, причому відсотки мають схильність нагромаджуватись...

– Нащо тобі хизуватись хоробою.

– А нащо жити, не знаючи, навіщо живеш. Люди схильні вважати, що перед ними купа часу, тож життя проходить поруч, але не крізь них. Коли знаєш, скільки тобі залишилось, приходить знання, як прожити цей час недаремно. Якщо бажання жити залишається. Тоді все одно, ти знаєш, скільки лишилось тягнути лямку. Що не кажи, а смертельна хвороба це просто необхідна в господарстві річ. А тепер скажи, чому витягнув голку з вени.

– Я і вену можу витягнути, бачиш.

Я дійсно витягую вену, чіпляю її двома пальцями і без зусиль витягаю назовні, щоправда обережно, аби не розірвалась. Вена холодних тонів, але тепла. Дикунство. Відчуваю, як вона пульсує, відпускаю і заходжуся витягати сусідню.

– І серце можеш, я знаю. Це твоя (під)свідомість, тут ти майже вільний. Навіщо тобі кров.

Я запускаю руку в себе і повільно, аби не пом’яти легенів, заходжуся копирсатись в пошуках серця. Знаходжу і витягаю і його. Ніколи не гадав, що серце таке важке і тепле водночас. Температура відчувається руками, природа не спроґнозувала сенсорів тепла чи холоду на серці. Зате там є рецептори тиску, тому завше можна впевнено сказати є в тебе там камінь, чи ні. За серцем тягнуться і навколишні судини, відсутність всього на своїх місцях абсолютно не позначається на моєму самопочутті.

– Це жертва.

Стискаю серце в руках, одночасно наказуючи вирости нігтям. Вони проривають стінки орґану і густа темна рідина зливається вниз. Краєм ока бачу, як Вацек стає кольору мого басейну, лиш темні очі та татуювання п’ятикутної зірки в колі (дуже скидається на радянський знак ҐОСТУ, не на диявольську пентаґрамму). Він тане як туман у лісі під час сходу сонця і у звужених зіницях я помічаю спокій.

Кого я вбив?

100. Храм, що мовчить

Кров, що торкнулась землі, йде до скам’янілих судом хаосу. Хаос розумний, він єдиний не харчується трупами, він надає перевагу крові, хоча, з таким самим успіхом, міг би паразитувати на внутрішніх орґанах. Втім, хто зможе сказати де і що є порядок чи хаос? Ніде, ані під, ані над, не визнають  післяплати. Як звертаєшся за більшим, ніж людські бажання, треба платити одразу – в перший раз, і набагато більше – потім; при виконанні бажань неможливо не поскупитись, инше, що люди ніколи не знають справжньої ціни того, чим платять, система ж оцінок завжди відносна. Кров за волю. Вода за повітря, якщо оперувати стихійними символами. Не я перший, не я останній. Гісторія людства це взагалі етюд у багряних тонах, етюд, що постійно оновлюється як аматорами, так і ґеніями.

Заходить Вацек. Називає мене по-імени. Просить санітарку поставити голку крапельниці на місце, тобто в мене. Я – доданок до голки. Мугикає собі під ніс якусь пісеньку. Ні, не пісню. Джаз. Як можна мугикати джаз? Я лише здогадуюсь, що Крайслер це робить. Я не чую. Нічого. Навіть як серце б’ється, не чую. Значить, воно не б’ється. Значить, розбилось. А Вацеку все одно. Він прийшов до пацієнта, він перевірив пацієнта, зараз він піде до наступного. По наступного. В його течці занотовано приблизно таке:

“Хворий, Марек Ніде, орієнтовно двадцять років, на облік поступив... діяґноз посттравматична енцелофалопатія усінзітивного психопата, діяґностована за малюнком на долонях пацієнта, можливо індукована adreochrome semicarbazone з порушеннями метаболізму, галюцінаторно-параноїдні розлади”. Незрозуміло, але зрозуміло і не треба. Зрозуміло це “Циркулярна шизофренія з деперсоналізаційним синдромом на тлі синдрому суіцідального”. Ну там “Проґноз песимістичний, можливий кінцевий стан – грубий емоційний дефект, реґрес поведінки, явища апатичної недоумкуватости”. Це я граю Крайслера-оптиміста, тому що набридло бачити його таким підозрілим і апатичним. В реальности він, мабуть, ненавидить свою роботу, приставлених до нього пацієнтів і санітарку, лікарню, де все це відбувається, дружину і троє діточок, начальство (його слід було згадати до дружини з дітками), бйоґрафію, людство і вищі сили. А, може, це я хочу, аби він все це ненавидів. Може тоді мені вдасться виправдати власну ненависть? Ненависть, що не має коренів, причин, сенсу... Чи тільки моя ненависть позбавлена цього. Ненависть старша за кохання, бо походить від інстинкту самозбереження самозакоханих ідіотів, що в такий спосіб відкидають світ і замикаються на собі. Підтверджується тим, що я не кохаю Крайслера, а ненавиджу його. Троґлодит фройд багато б із цього вивів... Наприклад, що я є героєм. Благородним. Позитивним злочинцем. Великий мандрівник. Я дію під впливом спровокованого стимулу, так діють всі. Всі контролюються і керуються авторитетами, ідеалами, ілюзіями які знищують будь-який спалах будь-якої волі. Коли я ненавиджу, я позбавляюся тої волі, що можу отримати внаслідок реалізації цієї довбаної ненависті.

За те зло, що він мені скоїв, міг скоїти чи коїтиме я ненавиджу його менше, ніж за його доліки. Крайслер це найсвітліша мрія мене-песиміста. Антонім до тої мрії вже виконаний.

Я – це саме та химера (холера?), виникнення якої більш за все бояться і яка є найкращим виходом з перенаселеного світу. Я не потребую спілкування поза собою, я в цьому самодостатній, а самодостатніх людей слід позбавлятись, вони як засіб очищують суспільство від того рекламного брухту, що перетворює андроїдів, якими всі ми є на роботів з романів чапека і, в результаті, зводять нанівець всю роботу по освіті – забиванню мізків звивинами (наука користування туалетним папером коли плаваєш у), формуванню демократичного суспільства (лайні, в якому всі мають плавати однаково, а влада підказувати напрям руху, шкода лиш, що світ це басейн підключений до каналізації) і реліґійній (не)покорі (цікаво, чому намагаються переконати, що нагорі сидять самі, коли сидить всього лиш купка, котра радіє з того, що не плаває, а просто дихає випарами, кожному своє щастя)... Я-ми це (штам проносного для басейну) зливний бачок perpetuum mobile, котрий хоч не працює, проте діє, засіб, подряпини від вживання якого знищують сенс існування бруду на поверхні, бо поверхня зникає. Дякую за терпіння при прочитанні мого дискурсу панківської естетики.

Крайслер його не чув, а я не чув Крайслера. Підкручую барабанну перетинку, аби ловити хвилі його голосу.

– ...іщотиитяго-олку.

Я не міг його адекватно сприймати. Це міг би зробити Ахтунґ, але чомусь на місці передзначеному для нього був я. Ще одна кулька в лототроні вселенської несправедливости. Що б ти не вибрав, все одно залишиться ще і лототрон ніколи не буде спустошено.

– Що.

– Навіщо ти витяг голку.

Я щосили трусонув головою. Я хотів відчути нею своє волосся, мені це прочищує звивини. Дарма, я все ще був лисий. Ось вам відмінність від в’язня замку іф.

Ахтунґ, де ти?

– Я...

Качаюся взад-вперед, ембріон у сумці, що несуть.

Де ти? Де ти? Дети? Детидетидетидети..?..

85. Час померти

– Все нормально.

– Все відносно.

Тими самими залишились лише пуфи. Темно зелені. Вони самі в білій кімнаті. Я вже був инший, а Ахтунґ змінювався не на моїх очах.

– Ти прийшов...

Якби він не прийшов, я б не відключився.

– То був не я. Глибоко По.

Катастрофа. Глибоко По не найкращий співрозмовник. Втім, все відносно.

– Він щось хотів сказати... Опісля...

– Немає ніякого опісля. Він ще там.

– Як, там.

– Там, це значить ти тут, і більше ніде. Якого біса тебе там звуть Ніде.

– Джек Лондон.

– А.

– Отож. Ти хоч розумєж, що значитиме Глибоко По для Вацека.

– Ні.

Звісно, Ахтунґ знає все, Ахтунґа решта не обходить. А раптом мені ще якусь гидоту колоти почнуть? Я ж подохну. Ахтунґ почав струшувати попіл у білу невідомість.

– Хто такий Вацек.

– Що.

– Ти сказав, що Глибоко По щось значитиме для Вацека. Хто такий Вацек.

Вацек вмер. Вацек таки вмер. Або він вмер для мене, а для Ахтунґа його ніколи не існувало. Можливо для Глибоко По так само не існуємо ми. А зараз для нього не існує там, де санітарка і Крайслер. Дуже ймовірно, якщо врахувати його реакцію на нас, точніше, повну її відсутність.

– Забудь.

Очі Ахтунґа дивляться поглядом Глибоко По.

– Як я можу щось забути, якщо я нічого не пам’ятаю.

– Як ти можеш знати, що нічого не пам’ятаєш, коли ти нічого не пам’ятаєш.

– Де я.

Складне питання. У мене самого все на рівні підозр. Висловити їх означає поставити під підозру Ахтунґа.

– Просто забудь. У мене вже голова кругом йде.

Повз проносилось задумливе обличчя Ахтунґа... біле... біле... біле... обличчя Ахтунґа... біле... Голова йшла обертом.

– У тебе вона дійсно крутиться. Навколо шиї.

Значить, відкрутиться. Голова в мене сидить на хребті, а хребет можна вивернути з тіла, як ґвинт. Ахтунґ закрив обличчя руками. На його плечі я помітив татуювання п’ятикутної зірки у колі з підписом Chrysler. З кожним обертом він ніби меншав. Я поглянув униз і зрозумів, що хребет таки викручується, стає частиною шиї і голова моя значно вища від належного їй місця, через те ненормально хилитається в усі боки як факірська кобра з вирваними знаряддями самооборони. Зі сторони, певно, я скидався на ранньодаліянський портрет, але при всій нестабільности психіки далі, бачити мене йому було б варто. Моцний поштовх у творчости, я так гадаю.

– Тебе як звати.

Те ще питаннячко. Там мене звати Ніде, Марек Ніде, але я цього не пам’ятаю, бо зараз ніякий лікар до мене не достукається і не скаже як мене звуть. Тут до мене ніяк не звертались. Ніколи. На моїй пам’яти, а вона має дивну властивість зберігати купу дрантя під шкіцами „можливі світи й віртуальні реальності”, „101 дзенська гісторія”, „демон і лабіринт”, „тощо”... Там не було нічого схожого на „я. автобйоґрафія” чи „найважливіші дати й знаменні події що відбулися, можливо відбулися та можливо не відбулися у часово-просторовому контінуумі басейна з повітрям”. Я... Романтика...

– Зви мене Я.

– Я так я. А звідки знатиму, що я це я. Втім... Мене звуть...

– Тебе звуть Глибоко По.

Що я сказав? Глибоко По там, а ми з Ахтунґом тут, тому Ахтунґа і не звуть Глибоко По, бо є Глибоко По, а є Ахтунґ...

Що Я сказав? Чому мене мають звати Глибоко По? Якось назватися мені все ж треба, то Глибоко По нічим не гірше за його ім’я.

Ахтунґ (котрий тепер Глибоко По) несподівано замовк і лише в очах Глибоко По я бачив погляд Ахтунґа. Під футболкою з написом „Ти маєш право на власну думку, тільки її я не слухатиму” вгадувались обриси ковальських міхів. Значить справжній Ахтунґ вже там. Крайслеру повезло, його забалакають до смерти. Якщо це везіння. Ремарк казав, що несправедливости не існує, є тільки невезіння. Вацеку повезло по-дурному і це треба використати. От тільки як?

Що значить замкнутися у собі без права вийти. Що значить отримати волю, без права нею користуватись. Що зможе Ахтунґ зробити з волею і який він, той світ, куди він потрапить.

– Я...

– Ти...

– Ти не зрозумів. Це я.

– Ти говориш.

Підводжу очі. На темно-зеленому пуфі (треба поміняти меблі) сидить Ахтунґ і курить. Цього разу гаванську сиґару. Кліпаю очима, та Ахтунґ залишається: у білій шпиталевій піжамі з сиґарою.

– Глибоко По... Де.

– Де...

– Так...

– Ніде...

Ніде... Це значить ще щось, але що – не згадується.

– Ти Вацека знаєш?

– Знатиму, як ти розповіси...

Вацек вмер(?)(!). Глибоко По(!)(?). Ахтунґ(?)(.)! Я(?)(?)?

Я...

Питання смерти лишилось на часі. Час теж помер, як і реліґія, як багато чого. То хто лишився...

42. Відповідь мертвяка

– Марек, вам добре спалось.

Сон. Мені щось снилось. Можливо сниться. Крайслер із нетипово занепокоєною для нього фізією нахилився до мене майже впритул, так, що я міг чути гидкий запах його жуйки з м’ятою і корицею. Лівий відросток його тулубу світився, я скосив очі й побачив що ним він тримає ліхтарика, яким ґвалтував мої зіниці. Я звик до світла, світло було завжди, звик до нього настільки, що світло було в мені, я був світлом. А ще я був розумово безплідний, бо в мізках містилась розпечена вольфрамова спіралька. Через те, що аналізувати ситуацію я не міг, лише промимрив:

– Вацек.

Вацек вимкнув ліхтарика і сховав його кудись вниз, до кишені, за лоґікою, але ця опція теж була вимкнена через перегоряння запобіжника. Вацек усміхнувся, щоправда, фальшиво. Вацек був фальшивий, ніби вирізаний із заднього плану двовимірних за координатами й одномірних за сенсом коміксів про супермена 1944 року випуску, коли в европі йшла війна.

– Вацек. То ось як звуть того, з ким ви щодень розмовляєте.

Спіралька перегоріла і на свідомість повільно наповзали сутінки.

– Так, я щодень з ним розмовляю. А ви ні.

– Я – ні. Чому б я мав, це ж ваш Вацек. До речі, це ім’я чи прізвище.

– Я не розумію. Не можу розмовляти про те, чого не доганяю, лише з ввічливости.

Сутінки наповзали.

– Не заплющуйте очі, мені цікаво з вами спілкуватися.

Начхати. Здалеку:

– Добре, повернімось до початку. Марек, вам...

Хто такий Марек...

– Марек, ви чуєте, ви маєте мене чути...

Геть далеко...

– Сестро, введіть Ніде заспокійливе...

– Ві-інже-ейтакза-спо-ко-є-ни-ий...

– Ави-игля-ядаєєяк ме-ертви...

То я спав.

17. Скупе вчення

– Ти жив тут все своє життя.

– Ні, вдвічі довше.

Телепатії не існує тому, що телепати читають думки, а думок якраз і нема. Це була не моя гадка, її колись висловив Ахтунґ, але впевнено сказати хто такий Ахтунґ я б не зміг. Все було трошки навіженим, а я від того скаженію і починаю навіжено плутатись. Зливний бачок perpetuum mobile: зливаю власну свідомість для затирання бруду, що мене оточує і отримую її ж, але вже забруднену, втім, ніколи аж настільки, щоб це заважало жити. Мої вени були поколоті, але не порізані, самогубство уявлялось, але не більше. Все, що я міг пам’ятати було навіженим спокоєм, все, що я забувся було спокоєм, все, у чому я жив було навіженим.

Перший доказ того сидів переді мною на пуфі обтягненому темно-зеленою шкірою і заганяв чотири куби компоту, що він їх брав із десятилітрового шкляного слоїка, собі в систему. Це були двадцять четверті чотири куби, що він їх собі заганяв, не знаю, куди поділася кров, можливо всередині нього існувала чорна діра, котра і всмоктувала компот у навіжених кількостях. За доказом я спостерігав двадцять чотири уколи, вже двадцять п’ять і вперто не міг його ні з ким ототожнити. У Глибоко По обов’язково мала бути купа пірсинґу на обличчі й орнамент племені маорі зроблений видатним їхнім майстром-татуювальником, що у системі спіральних лабіринтів та глухих кутів зображувала одвічну битву добра і зла із добром і злом. Глибоко По носив довге чорне кучеряве волосся перетягнене у хвіст срібним кілечком та футболку невизначеного кольору із написом, що мав здатність мінятись, але завжди вірно відображав його сутність. Останнім подібним був, здається, „Що гірше: іґнорування чи апатія? Хтозна? Кому яке діло?”. Він ніколи не коловся, принаймні, в межах моєї пам’яти, лише постійно курив ґандж, котрий втягував своїми ковальськими міхами, та колесував, щоправда, ніколи не переступаючи межі. Ще в нього були оці рукавички на ноги у вигляді укурених свинок, укурених тому, що в них були довгі вуха, середні вуса, не було п’ятачка і були вони сірого кольору. Зі штанів – драні шорти, це я на випадок, якщо все це екранізуватимуть і герою, відтворюючи дійсний вигляд Глибоко По, доведеться світити яйцями. Не доведеться. У тридцять перший раз ганяв баяна не Глибоко По, як і попередні. Я підрахував, що того слоїка йому орієнтовно має вистачити ще на 2428 ширянь, тому обличчя суперторчка я побачу нескоро. Хоча, який він торчок? Він тупо коле по чотири куби зараз, потім набирає шприц і тупо коле чотири куби. Рука в нього не перев’язана, а то б пересохла й відпала, крові в баяні не лишається, крапочок від уколів на шкірі – теж, бо коле він в одну й ту саму вену. Баяніст, дідько б його взяв. Віртуоз хренів. Він коле без приходу, ось де головна неправильність. Коли я це зрозумів, подумав, що слід би було цьому породженню моєї самотньої мозкової клітини вже і зникнути, але телепатією породження не володіло, тому просто продовжувало качати компот.

– Хочеш, крапельницю дам?

З нею було б простіше, крапельниця на п’ятсот кубів, не так би мучився. Не підіймаючи голови сон розуму відповів:

– Дякую, ні.

Голос був мій, той самий, яким я пропонував крапельницю. Голос існував окремо від мене, до цього я звик, але одна справа – знати, инша – усвідомлювати. Усвідомлювати було страшно, але страх усвідомити не вдавалося.

– Ти...

– Я...

Багатозначний діялоґ. Я це одне з моїх імен. Тобто, зараз не мало ніякого значення, хто що сказав. Ще один доказ на те, що ніде нічого не має значення. Ніде не має значення.

– Ти не маєш значення.

Породження підвело голову. Я побачив кульчика у брові у формі гібриду прапорця з тризубом. Другого такого не існувало, я сам його вигадав. Та й очі дивилися на мене суто мої: одне зелене, друге відсутнє. Я якось не згадував, що одноокий. До слова, ще в мене нема останньої фаланґи середнього пальця лівої руки, тому посилаю я рухом під лікоть. Синя лляна сорочка з ісландською вишивкою, джинси зі шкіряними нашивками, масивне взуття на платформі MacOs і бронзовий анк на шиї. Саме той, яким завжди себе уявляв. Щоправда, не думав, що я нарк аж настільки. Куби продовжували зникати.

Я підвів очі.

– Навіщо тобі ще один ти?

Навіщо мені два диска С:/, подумав ламер і форматнув один.

– Хоч ти Вацека знаєш?

– Я знаю все, що знаєш ти. Вацека ти не знаєш.

– Чому?

– На сході вчать, що ненавидіти свого ворога можна тільки пізнавши його. Треба знати про нього все. Тому тепер я питаю: чи ти знаєш Вацека?

– Ні, я не знаю його. Але...

– Ти хочеш пізнати Крайслера.

– Я хочу... я хочу зрозуміти його.

– Ти хочеш. Хоч із чимось ти визначився. А тепер я розповім тобі дещо про Крайслера. Аве, Марек.

Шприц проколов мою шкіру.

– Аве.

2. Знаходження діяманту на брудній дорозі

Отрута може викликати блювоту. Аби це попередити, перед тим треба вжити декілька антиґістамінних чи антихоллінерґічних піґулок (атропін, засоби од морської та повітряної хороби, димедрол, тавеґіл, тощо), приблизно за годину до того, більше нічого не їжте. У принципі, атропін сам собою є сильною отрутою, при передозі можливі галюцінації і розлади свідомости – достатньо неприємні, якщо нема звички.

Якщо отрута в піґулках, випийте п’яту частину як є, а решту розітріть і випийте разом з міцним алкоголем чи спиртом. Це покращує всмоктування і призводить до посилення ефекту. Можна продовжувати пити, доки ви ще при свідомости, є шанси померти як кейдж у „любові й ненависті в лас-веґасі”. Підвищать надійність внутрішньовенне введення отрути (не просіть друга допомогти, йому можуть пришити вбивство) та пластиковий кульок закріплений шарфом на шиї. Тоді результат можна буде ґарантувати.

Якщо ви естет, метод вам протипоказаний – хоч і ефективно, але красивого трупу не дочекаєтесь. І майте на увазі, що якщо ви раптом щось подібне вживали в менших дозах, ефект буде зменшений, чи взагалі відсутній. Користуйтесь оперативними засобами, кажуть, добрий ефект дає засіб для прочищення труб, тільки це дуже боляче і при трепанації ви всередині будете насичено чорного кольору. Засоби для прочищення труб перетворюють лівер на зручну для каналізації субстанцію, вони для цього і проєктувались.

7. Повідомлення

Крайслер сидів на підлозі й маркером писав на форматних аркушах. Може писав, а може й малював. Результати його праці, що скидалися на пізнього пікасо, молодого бунюєля й арабську в’язь водночас, були розкидані підлогою, формуючи геть новий вид камери. Камера, це басейн, де я живу. Що таке басейн, я вже розповідав. А камера він тому, що акваріум для риби теж камера. Я риба. На мене можуть тицяти пальцями, а мені пофіґ, я тут плаваю. Вацек тоді, значить, іхтйолоґ. Те, що він теж має дві руки й ноги та инше притаманне людині причандалля не робить його рибою. Він пристрасний, але це пристрасть патолоґоанатома. Йому кортить залізти в мій особистий акваріум і оцінити, чи має там щось науковий інтерес. Я так гадаю.

Крайслер писав гісторію хвороби. Власної хвороби, бо вважається, що я здоровий і це він щодень підтверджує своїми короткими нотатками зібраними в алюмінієву течку. Сьогодні вона в нього теж алюмінієва. Яка б вона в нього не була, все на краще. Які б там бджоли не гули в його голові, все на краще, бо щось таки гуде.

Вацек підняв, врешті, голову з-над паперів. Дописав. Певно що дописав. Уважно дивився в його очі, такі бувають, як в око забилася якась порошинка і змушений їх терти, а та гидота ніяк не виймається і ти все треш... Червоні в нього очі. Як у втомленого вола. Дивився йому у вічі й намагався зрозуміти його хворобу. Порівняти зі своєю. Зрозуміти його. Намагався.

А він дивився на мене розтертими очима доти, доки різким рухом не звернув йому шию. Це було зовсім легко, ніколи не сподівався, що аж настільки. Він враз став дуже важким, я зрозумів, що тримаю на руках труп і з огидою відкинув його. Намагався відкинути. Зняв сорочку, витер руки, заозирався: на чому ще могли бути мої відбитки. Не бачив нічого, окрім списаних аркушів на підлозі та трупа Крайслера. Взяв маркера, помалював пальці й заходився залишати відбитки, котрі лоґічно довершували напрацьоване Вацеком. Ось чого йому не вистачало. Без мене його хвороба недосконала. Тому він мене й тримає в басейні.

Витер брудні пальці підлогою, залишивши на ній клаптики шкіри й нігтів. Крові не було. Як обернувся, Крайслер теж кудись зник. Басейном плавала гісторія хвороби.

23. Відхід Есюн

Сьогодні, коли я вчергове зізнався санітарці у любові, вона мене вдарила. Це було несподівано, раніше мене лиш посилали. Вдарила мене неболяче, але знаменним був сам факт. Щось невідворотно змінилось, щось втратилось, до чогось я став ближчий. Мене вдарили, иншими словами – торкнулися. Мене дуже давно ніхто не торкався, хоч би й так.

Було над чим замислитись.

Мотивів її вчинку я не розумів, але його наявність, неодмінно, символізувала початок нової ери в моєму житті, чи як назвати цей процес заповнення часопростору моїм тілом. З нетерпінням очікуючи на прихід Крайслера, намагався уявити собі майбутнє. Вацек не йшов.

...

Він таки прийшов, але вже потім, як скінчилося терпіння разом із харчами для уявлення майбутнього. Я сидів у кристально білому басейні (щілини, крізь які визирав поролон, посилювали враження натяком на жовті водрості) і обмацував постраждалу щоку. З нею, власне, нічого не трапилось, лиш трохи почервоніла й була гарячішою за решту тіла, але цінною її робило не це. Якщо мене торкнулись, значить можуть торкнутися ще.

– Та-ак. Марек Ніде, пацієнт намбер... Марек, як ви себе почуваєте?

Крайслер був у класичному сірому костюмі з блідо-жовтою краваткою, хустинкою такого самого кольору, що стирчала чомусь з лівої кишені та лакованих пантофлях із подовженими носками, що останнім часом стали популярні серед сексуальних меншин. Шнурки взуття чомусь були білі, але випрасувані, тому я змирився.

– Сьогодні я мав фізичний контакт...

Коротенькі товсті пальці, що вистукували якусь класичну мелодію (на середньому був перстень із блідо-жовтим топазом, всередині легко розрізнялася повітряна бульбашка, інклюз, носять аби вберегтися від повернення злого ока, хвала морісону) призупинилися, та за мить відновили свій хід.

– Кон-такт? Ви сказа