"Архе" Дереша. Плач цільової аудиторії
07/08/2004 | otar
Любко Дереш. Архе. // «Четвер» №19/20
1. Книга не для читання (я в процесі)
“Книга для читання” – абсурдна тавтологія, породжена, треба думати, видавничою бюрократією, - згадувалась мені не раз у процесі лупання цієї скелі. Бо, якщо існують книги “не для читання”, то новий роман Дереша, вочевидь, належить саме до них.
Як я вже не раз (і не без підтексту) зазначав, “дереш” угорською значить “сивий”. Я в жодному разі не натякаю на спорідненість нашої юної зірки з однойменною кобилою; та й “Архе” – далеко не маячня. Власне, певний відсоток маячні міг порятувати ситуацію, але замість неї – холодний белетристичний розрахунок, концептуалістські амбіції дорослого письменника, який ось зараз візьме й напише. Тепер це радше асоціації з сивухою. Один Бог відає, як тяжко було споживати “Архе” (і не читати, бачте, не можна було, не той випадок). Якась неясна тривога, роздратування, щось таке (коли йдеться про Дереша, завжди маю бажання метафоризнути), як незнайомий хімічний присмак у питній воді. Відтак – ще більше бажання розібратись, у чому ж тут справа.
Спробую відрити істину. А ну як вийде?
Якщо цей текст і є новим романом Любка (а чи так? Щось там ішлося про журнальний варіант, можливо, це просто варварське скорочення?), то він, без сумніву, більшою мірою породження “феномену Дереша”, ніж його письменницького таланту. Цей феномен – тема для окремої розмови, яка може відбутися хіба після того, як будуть розвіяні легенди (наприклад: Дереш – Чийсь син, племінник або брат, псевдонім когось із бубабістів і ще багато всякого). Феномен є. Чи був він вигаданий на Вірменській, 35? Можливо. Ми клюнули на нього і успішно проковтнули переважно ще до прочитання “Культу” (блискучого, непересічного); та він ґрунтувався далеко не на художніх якостях роману – ключовими словами були “16 років”, “fiction”, “Стівен Кінг”, рекламою - слізлива історія про скромного хлопчика, що тихенько підкинув свій анонімний шедевр до редакції і щез. І ми всі як один увірували в Дерешеве чудо (він прорвався!).
(Не знаю, яке майбутнє чекає на Любка в літературній царині, та про цю надзвичайно важливу роль його ранньої творчості мусять згадати в підручниках: десятки й сотні молодих, які вірять, що пишуть доросло й талановито, поперли в діру, яку він пробив своїм “Культом”. Це не добре й не зле, це – тенденція... )
Але Дерешеві вже не шістнадцять.
Від його зоряного часу минуло кілька років. Треба або вкорінятись на завойованих теренах і продовжувати наступ – писати, або визнати свій успіх дещо передчасним і працювати над собою – читати. Друге було, їй-богу, потрібніше; але зірка літературного успіху світить лише тим, хто чухається, і кількарічна перерва могла вилізти цьому пестунчику видавничої фортуни боком. Тож невдовзі після “Культу” з’явилися проміжні твори (до них ми ще повернемось), а також нібито наївний, а насправді мудрий акт публічної самокритики – повідомлення про те, що Дереш забракував свій роман. Написав – і забракував. Цілий роман. “Індастріал”. Цікаво!
Піар – піаром, а люди хочуть нової читанки. І ось – “Архе”. Не раптом і не зненацька: добрячий шмат тексту давно вже валявся в Інтернеті, тож особливо нетерплячі мали нагоду ознайомитись. “Кальварія” заздалегідь прирекла роман на успіх, пообіцявши незабаром видати його окремою книжкою. Це діє на когось, але не на мене (після Поваляєвої). Молодому читачеві, голодному й не надто перебірливому, може ввижатися в цьому тексті й постмодернізм, і відчутний прогрес у порівнянні з “Культом” (направду, на порядок більше складностей і незрозумілостей, заплутано, сказати б, сліди). Читач дорослий, ще не взявши роман до рук, вважатиме його (заочно) зразком молодіжної літератури, і цим відразу виправдає цілу низку авторських невдач. Наприклад, вживання всує маси матюків і молодіжних жаргонізмів (у “них” так тепер модно), або притаманну незрілим белетристам переконаність, що каламутне заплутування сюжетних мікроходів, уривчастість образної системи й відсутність будь-якої системи в композиції робить книжку, як на початок ХХІ століття, поважнішою.
Не знаю, який я читач – молодий чи дорослий. Хочеться просто з’ясувати, що ж у цьому веселому романі про Терезку, хіміків і краплі – не так.
Щоб хоч трохи розібратись, довелося згризти більше половини. Ну нарешті! Неомодерністичним, прикрашеним реалізмом, що на ньому сучукрліт збудований, тут пахне місцями; та переважно події, що відбуваються з героями – ірраціональні, образи героїв – схематичні (куди ти, Банзайчику?), і відображена в романі реальність відповідає зміненому стану свідомості. Містика? Містика! Це містика! Це претензія на магічний реалізм. Докопались ми до собаки.
Якраз із того місця, де автор надумав нас містифікувати, й лунає глухий звук і характерне амбре творчого фіаско. На його думку, містифікувати можна, задуривши читачеві голову, заплутавши його, зігравши на несподіваних переходах, жирних шрифтах і розкиданих по сторінці буквах, позасюжетних елементах і трансформації “я” у сонечко семикрапкове, словом – зробивши так, щоб текст якомога менше нагадував класичний літературний твір. Яка прикрість, панове читачі. Видно, що Борхеса не читано - в чому автор, до речі, щиросердно зізнається десь на початку, попутно поділившись із нами надзвичайно цінною інформацію про те, що Еко на момент цитування він не читав також (є чим пишатися, пра’?); крім цього, складовою роботи над містичним ефектом є періодичне відсилання читача до своїх попередніх творів, у тому числі неопублікованих, і настільки недолуге влізання автора, яко ліричного героя, в сюжет, що хочеться сягнути туди рукою, витягти за шкірку маленького Любчика і запитати: куди преш? Ні, Любку (коли ми вже заговорили до Тебе), не так. Містичний ефект можливий лише за ідеальної внутрішньої організації тексту. Не конче бути сивим і досвідченим (Маркес, ми знаємо, задумав “Сто років самотності” в сімнадцять юних літ), але – системність, концептуальність, але – інтелектуалізм і досконале філософське осмислення тексту, без цього ніяк. Справжня містика, - не з розряду фентезі або страшилок, - з’являється тоді, коли текст оброблено незгірш коштовного каменя, і все в ньому гармонізовано на рівні симфонічної музики, де жодна нота, жоден дієзик або бемольчик не має права на фальш.
Словом, цього Любко Дереш не зміг.
І зовсім не все так безнадійно: просто не слід було пхатися в містику. Запитав би наркоманів, із якими, судячи з постійно підживлюваного іміджу, Любкові доводиться мати справу на дозвіллі; вони б підтвердили, що експерименти зі свідомістю вимагають ретельної підготовки й якнайсерйознішого ставлення, і, грубо кажучи, жовторотим там не місце (як у житті, так і в літературі, тільки в першому випадку легковажиш своїм власним життям, в іншому – долею твору). Невже без містики, галюциногенів, іншої реальності – ніяк? Є сфери в художній літературі, де можна реалізувати свій талант навіть попри непосидющість і безсистемність. Спостережливий, проникливий, іронічний і, врешті-решт, розумний молодик міг би без кінця утримувати в тонусі свою численну аудиторію, просто переповідаючи веселі й типові випадки з життя свого покоління. Доливаючи щоразу більшу порцію розумних ідей, можна було поступово підвищувати якість, покинути горизонти “Культу”, вийти, вирватись... Але ж ні. Він волів запропонувати нам квазимістичний напівфабрикат.
Містика – то ще півбіди. Коли б там була лише вона, “Архе” виглядав би, як новітні пригоди Електроніка після прочитання Кастанеди: сумбурна, дитяча фантастика, але не без іскри Божої, не без неї. Та Дереш, прагнучи піймати відразу двох різновекторних зайців, не припиняє в проміжки між реалізацією свого генерального, містичного, плану вживлювати іронічні елементи. Він вирішив сумістити дві реальності: одна – наївна й цілком міфологічна дійсність “архе”, інша – наша з вами, справжня, зображувана зі звичною для сучукрліту викривальною іронією.
Дядько-хіпі й закинута в Карпатах залізнична станція, “радіоколгоспник” і Терезчин рюкзак, таємне товариство хіміків і навіть абсолютно анахронічне слухання тинейджерами Джима Моррисона (Мобі з Фетбой Слімом істерично регочуть) - усі ці речі, що чарівно виглядали б на тлі нормального побутописання, вступають у безнадійний апаратний конфлікт із головною концепцією твору. Або іронія, або містика. Це, - на превелику досаду тих, хто схоче притягнути за вуха постмодерністичне жанрове взаємопроникнення, - не постмодернізм, це огірки з молоком: експеримент, може, цікавий, але наслідки плачевні й наперед визначені.
Гаразд. Закидавши ексгумовану собаку землею – читаймо далі.
2. Комплекс більш-менш-вартості (читаю далі)
Я чув від читачів роману "Культ" відгуки двох протилежних типів: "... книжка просто супер, дотепна, головне - правдива, але коли починається дурня з області фантастики, все псується..."versus "... спочатку якась нудна фігня, але з середини - фентезі, драйв, круто!" Ось грубо, але доволі точно сформульовані два творчі начала Дерешевої творчості, які читач розпізнав і оцінив, у силу своїх преференцій, по-своєму. І правильно оцінив. Я, щоправда, мушу віднести себе цілком і повністю до першої групи читачів. Перша половина "Культу", хоч і не вільна від впливів модних сучасників (а хто, зрештою, вільний?), може вважатися автентичною, а ось від Йог-Сотота пахне запозиченнями, плагіатиком. І можна було би цей плагіатик, нахабний і неприхований, Любкові вибачити, якби він сказав хоч якесь нове слово в жанрі фентезі. Але він не сказав. Відповідно, можна назвати "Культ" сполученням (ні, не синтезом) якісної і обдарованої модерної (ні, не постмодерної) іронічної прози і посереднього (на жаль, навіть не пародійного) фентезі. Кожне з начал віднайшло своїх поціновувачів (але зовсім різних), а в результаті вийшло, що всім сподобалось і водночас усім не сподобалось. Ще б пак. Уявіть веселий, запальний progressive house, нехай у виконанні супермодного діджея, що лунає посеред симфонічного концерту в філармонії (і гримить, гримить, не перестає!) - або, навпаки, витончену й піднесену симфонічну музику, нехай від "Віртуозів Львова", посеред клубної вечірки. Це не постмодернізм, це - недоречність. Те, для чого тут не час і не місце.
Можна припустити, що авторові "Культу", дещо розгубленому юнакові з новонародженою потребою в великих творчих планах, неодноразово вказували на ці два потенційні (але - окремі!) шляхи подальшого розвитку. Адже мусив хтось із старших, досвідченіших колег-симпатиків пояснити Дерешеві, що другий "Культ" уже не пройде. Читач простив йому явну, навіть хамську місцями, недбалість "Культу", бо це - зухвалий дебют кандидата в генії. Цей опус можна було критикувати без кінця, і критикою врешті-решт дощенту розбити, але бити дитину дорослим не пасує. Тому критики було мало, та й та, що була, кусалась беззубо: покажи, мовляв, себе тепер у другому романі, він-то, ми знаємо, набагато важчий за дебют.
Дереш узяв до відома. Оскільки начало "молодіжне" видавалось вочевидь перспективнішим за "фантастичне", він узявся перше за нього. Невдовзі ми побачили "Наркотичні рослини Східної Європи" (претензійно звані "уривками роману") в журналі "Ї", за ними наступного літа в черговому "Четверзі" вийшло "Поклоніння ящірці" - повість, написана приблизно в той самий період, що "Культ". Ці твори споріднює з "Культом" орієнтованість на яскраві молодіжні типажі, а з обговорюваним нині "Архе" - якість, а вірніше, ніякість цих типажів. Банзай, Дарця Борхес, Малаялам, Семпльований, а з ними інші персонажі "Культу" - жили; в них впізнавали себе і ближніх, і навіть я, зізнаюсь, абсолютно переконаний у своєму знайомстві з дечиїми прототипами. Юні хіпаблуди з "Ящірки" (не буду, хоч і кортить, торкатися інших проблем цього твору, передусім дріб'язковості ідеї), як і львівська молода богема з "Наркотичних рослин" і юні хіміки з "Архе", всі слабують на одне й те ж. Вони не досить типові, щоб бути узагальненими збірними образами, і водночас не досить особливі, щоб явити собою героїв нашого часу. В "Ящірці" причиною цього можна вважати надмірне ототожнення автора з героєм (це він, шістнадцятирічний, демонструє дива камасутри з юною Дзвінкою, це він убиває ворога руками свого ліричного героя, а відчайдушні намагання дистанціювати Міська Крвавіча від себе, зробити його якомога менш схожим, остаточно все псують під переможні звуки "Jethro Tull"). В "Наркотичних рослинах" образи не встигають розкритися, зате залишається інтрига: адже уривки роману, отже, роман таки буде, чекаймо! Ну, а ось і "Архе", на радість усім заінтригованим. Тутешні герої вже не схожі на автора (і ні на кого взагалі). Я не зустрічав Терезки, хоч скільки доводилось блукати Львовом. І Джима-Мендєлєєва також нема. Маестро не різав собі пальців. Ймовірно, я неодноразово бачив тих, кого Дереш мав намір зобразити, - але не зобразив. Я також бачу великий арсенал засобів, тих умоглядних рис характеру, чарівних подробиць, парадоксальних суджень і вчинків, які Дереш підібрав, аби створити оригінальні образи. Вони, на жаль, не спрацювали. Бідолашні маленькі големи! Можна припустити, що їхній тато щиро любив їх, і мені, знайомому з почуттям залюбленості у своїх героїв, ніяково вказувати пальцем на їхню несправжність.
Але доведеться.
Крім геніальних, є ще просто письменники. Якщо геній мислить настільки всеосяжно, що не стане продукувати погану, неякісну річ (адже мислить концептуально, наперед) , то простому смертному письменнику часом відмовляє самоконтроль, або ж поточна творча самооцінка, і він таки продукує щось малоцінне. Недозріле, помилкове. Погане. В цьому його, простого письменника, перевага: що для генія є творчою смертю, для нього - лиш розминка, хибний постріл, за яким наступний, імовірно, буде влучним. І все ж мене дивує, що письменник, нехай молодий і не надто досвідчений, може бути настільки позбавлений критичного ставлення до свого продукту. Що ніщо не зупинило його, не завадило принести до редакції "Четверга", а відтак до видавництва, оберемок цієї "дратуючої, нав'язливої, всюдисущої х**ні" (цитата з "Архе", мої лише коми). Коли творча невдача застрягла в горлі, її важко проковтнути, треба стриматись і змогти не виплюнути. Бо потім не піймаєш. Як воно і сталося, власне. Всі аргументи проти "Архе", які не встигли пролунати в голові Дереша перед оприлюдненням рукопису, є безнадійно запізнілими.
"Кальварія" дала Дерешеві картбланш, бо для неї він - усього лише проект, і то порівняно вдалий. Для української літератури це проект скоріше невдалий, але Дереш уже, хай там що кажуть, став явищем. Не те щоб константою, але дійсним феноменом сучукрліту, який майже одноосібно презентує її молодіжне крило. Його купуватимуть (стандартна розмова в книгарні: "- А порадьте-но нам щось таке класне, веселе, молодіжне, але модне! - О, так ось новий Дереш! Останній писк!"), перевидаватимуть, слухатимуть на літературних вечорах, заохочуватимуть писати ще - ще так само! - а для себе казатимуть: але ж, усе-таки, не таке воно вже й погане. Навіть, можна сказати, добре. Дуже добре.
Ось як часом важливо вміти не приймати компромісних рішень. Не погоджуватись із самим собою на більш-менш.
3. Гра в гру в гру
Маестро-Давихам - ось герой, найближчий до ліричного, себто до Дереша в період написання "Архе". Зверніть увагу: він пише до свого ґросбуху таку саму, в цілому, заплутану ахінею, частиною якої є сам. Вірніше, за допомогою якої він є змальований. Дерешем Маестро-Кварк і виявляється. "Текст є ніщо, поки він не відділений від позначуваного. Немає розділення - і Текст означає тільки Самого Себе. Тобто, є Богом."
Жертви неправильного трактування постмодернізму горами валяються на пустирищах літературної периферії. Вони зробили типову помилку: вирішили, що, коли ця хитровишукана література не є цілком зрозумілою для них, то будь-що, чого читач не зрозуміє, вважатиметься постмодернізмом. Відтак - народжувалась псевдоінтелектуальна фігня. Тим часом постмодернізм - це ніяк не фігня, це якраз антифігня, себто концептуальність найвищого рівня. Такого високого, що наш розум, у якому системність урівноважена хаотичністю, відмовляється розуміти (але все ж кайфує - тому це мистецтво, незважаючи на свою високопробність, популярне).
Сумно, що Дереш погнався за примарою постмодернізму, і герої йому не вдалися. До речі, Михайло Бриних таки зараховує його туди; ПМ в Україні приречений на екстремальне тлумачення: або його немає взагалі, або він - помийна яма, куди скидають усе більш-менш позначене впливами сучасної свідомісної парадигми; але ми говорили про героїв. Все ж, навіть невдалі, вони можуть нам придатися. Наприклад, щось нам підказати, з'ясувати якісь тенденції. Адже не від "архе", як виявилось, їх глючило; свідомісні зсув(ф?)и мали іншу природу. Звідки це невпинне пережовування набридлих постулатів постмодерну, з тридцятирічним запізненням акліматизованих у нас і вже практично відмерлих у світі? Як попередні свідомісні дискурси знецінили свої ключові поняття (дух, слово, краса, мистецтво, правда), так і постмодернізм догрався в гру: це слово більше не значить нічого. Немає більше Гри. Хоча, можливо, десь вона триває досі. Та для того, щоб узяти в ній участь у будь-якій ролі (гравця-митця чи гравця-читача), треба чітко знати й чесно виконувати Правила. Не можна так, як це зробив Дереш, зневажати композицію - вірніше, задовільнятися макрорівнем, на якому роман начебто являє собою дві дзеркально відображені частини (Мілорад Павич тихо сповзає по стінці). Або намагатись замінити загальну ідею твору мішаниною суперечливих, неясних концептів. Якщо ти, авторе, в особі свого героя дозволяєш собі говорити з Богом по телефону, а відразу по тому радісно розсипаєшся у нецензурній лайці, то мусиш обґрунтувати, чому, за твоєю версією, Божий дар дорівнює яєшні. Інакше - не Гра, ну ніяк не Гра.
"Неопубл", яко книга осяянь побутового філософа, зберігає цінність до тієї миті, коли стає (вже став) "опублом". У дев'яності (а також і раніше, в ті моменти, коли радянська система дозволяла трохи прорости пагінцям розуму) це так багато значило: бути мудрим, розумним, "сильно умним", неформальним, альтернативним, невизнаним, глибоким, особливим. Тепер такого нема. Бо тоді розумний і непрактичний Давихам протиставляв себе масі - і був помітний разом зі своїм "Неопублом". А тепер, відповідно до західних стандартів, він пливе, як усі, за течією; але збоку. Алкоголік-дисидент поступився п'єдесталом героя нашого часу... ну, скажімо, щасливому власнику американської стипендії. Герої Дереша анахронічні, бо їхні особистості ще чогось варті; це привілей, майже втрачений у 2000-х, саме тому, певно, вони повертають минуле штучно, живучи в музейній субкультурі хіппі, своїх батьків. У панорамах їхнього життя непропорційно переважає чорнушний надрив і безвихідь суто радянського андеґраунду (вичерпно описаного і нашою, і "братньою" літературами). Натуралізм класичного, Дерешем мавпованого, зображення пострадянщини - це чорноротий сміх над собою, над бідою зайвих людей без жодної надії: чи є він адекватним тлом для розвитку піднесених і абстрактних ідей а-ля "для розділення треба позбутися свого Я, щоб звільнити місце для не-Я"? Похмура дійсність не бавиться в любомудрів (вона взагалі не бавиться - їй завжди хочеться похмелитись).
Користуючись перевагами інформаційного суспільства, заганяємо слово "Дереш" у Google і робимо огляд преси - постфактумний, бо повторювати чужі думки, навіть підсвідомо, не є добре. Виявляється, не тільки критики, а й взагалі публікацій, Дерешеві присвячених, досить небагато. Погляньмо, що скаже він на свій захист - чи то на своє обвинувачення?
"Бути письменником для мене й зараз означає нести дуже велику відповідальність. Я не вважаю, що зобов'язаний для себе вирішувати, чи є я письменником уже, чи ще ні. Навіщо це?"
"Для мене кумирами були Стівен Кінґ, Говард Лавкрафт (це той, у кого Дереш "прикумирив" Йог-Сотота і майже всю теорію своєї містики, - О.Д.) і, в плані безпардонного запозичення метафор, Клайв Баркер. Але мені абсолютно не соромно. Думаю, цитування і стилізація - це природний процес для виписування руки."
"Гумор... для мене - на першому місці."
"У "Четвергу" не лише скорочений, а ще й деформований варіант. Це така забавка: людина, як прочитає деформований, а потім повний варіант, може, щось своє побачить..."
(про щось наступне) "... ще не готове, і навіть не придумане. Просто щось пишеться."
"Адже за Вітгенштайном..."
(про складність романної форми) "... структури не було, а раптом вона розвертається картою, як це сталося в "Архе"
"Дорослі - то люди, яких я не хочу бачити в своїх книжках... Я до старшого покоління ставлюся більш ніж іронічно. Як, зрештою, і до свого. Бо покоління як такого я не бачу, - лише себе, а з себе не сміятись я не можу..."
"Письменники будуть шукати нелінійну таємницю, яка є грандіознішою за присутність Бога. Принаймні для мене, це і є сенсом: пошук чистого, нелінійного ірраціонального."
...Ні-ні, це не фрази, навмисно вирвані з контексту, аби ще надійніше скомпрометувати перспективного і ні в чому не винного. До речі, щиро захоплююсь глибиною і небанальністю його суджень (там, де йому не лінь). Ці цитати - відповіді на мої внутрішні запитання, останнє в цьому тексті намагання докопатися до ще одного, найпотаємнішого корінця зла.
Ось воно: "... навіть не продумане - просто щось пишеться..." Цікава й захоплива, як на творчу особистість, забавка: братися писати (малювати, грати, ліпити, знімати) просто щось, зовсім або майже зовсім не знаючи, що з того буде в кінці. Це гра в гру в гру з собою, Автором; це нарцисичне творче самозадоволення, коротше кажучи, ніяк цього слова не уникнути - мастурбація. Для себе, і тільки для себе старався пустомитівський вундеркінд, бавлячи себе на канікулах після 10-го, чи якого там, класу створенням власного pulp fiction. Потім виробленого вміння і питомого почуття смаку вистачило, щоб виростити з цього "просто чогось" великий цілісний текст (нехай це буде роман, бо ж не повість). Сподобалось. Працює! Принесло дивіденди (увагу, повагу, зокрема, з боку дорослих) - їдем далі!
Автор задовільняє себе і хоче ще, але читачів-то за що? Хоч як Любко прагне відмежуватись від відповідальності, але вона, проклятуща, на ньому вже лежить. Він відповідальний за свою аудиторію, за тих, для кого і про кого він пише, і хто не в стані сприйняти його твори критично хоча б з огляду на свій вік. За ту армію тинейджерів, що вона, проковтнувши його від "Культу" й до "Архе", відразу перекваліфіковується на орду чукчів-письменників, готових знести до Іздрикових ніг плоди своїх молодих безсонних ночей, у які книжок не читано, щоб не зіпсувати стиль. І наразі його відповідальність виражається лише в роздаванні автографів.
Можливо, повна версія "Архе" змінить картину. Зрештою, мине скількись там часу, і це цілком у дусі Дереша - взяти й змінити, добудувати чи перебудувати текст, внести в нього щось, що компенсує якісь "але", чи хоча би предмети цих "але" повикидати. А тоді, як до двадцяти додасться ще кілька років, либонь, і сам Любко доросте до розуміння: в випадку "Архе" він, Іздрик і видавці необачно занизили планку того, що може бути опубліковане на правах фахової літератури. Та ще, напевно, не пора.
Бо молоде, - це вже я себе самого цитую, - це таке, що не має часу на роздуми.
Отар Довженко,
6.07.2004
Відповіді
2004.07.09 | Людмила Коваль
Re: "Архе" Дереша. Плач цільової аудиторії
Ну це ж треба? Стільки слів про пусте місце ("Архе"). Стільки тексту про ніщо. Ну Ви даєте, Отаре!2004.07.09 | otar
кому фігня, а кому мать родна (російське прислів'я)
Дереш сам по собі не є пустим місцем (це я намагався пояснити). Критично про Дереша не пише майже ніхто (це я теж намагався пояснити). Чому в результаті кількарічного прогресу вийшло отаке, як "Архе" - це питання, цікаве для критика (читача). Чи то ви мене підколюєте?2004.07.09 | Roo
Отар - молодець!
Людмила Коваль пише:> Ну це ж треба? Стільки слів про пусте місце ("Архе"). Стільки тексту про ніщо. Ну Ви даєте, Отаре!
У тому і біда наша: у зверхньому ставленні до думки і слів. Як наслідок - інфантилізоване, несамостійне мислення. Критичний текст слід сприймати значно ширше, ніж просто як факт звертання уваги на щось. Критика сама по собі є самодостатньою цариною. Текст Отара бездоганний. Думка - кришталево ясна. Одна з проблем нашої словесності - рецепційна невихованість читача. Втім, ця проблема не лише тільки українського літературного процесу.
Отар майстерно трепанував череп явища "нового імені" в літературі. Йдеться ж не просто про Л.Дереша.
Отар - молодець!
2004.07.09 | Не Дереш
Ну, не знаю...
Ну, не знаю... Отаре, як ви це сприймете... Але Ваша критика на багато, на багато вище та сильнше нж ваша власна творчсть. Супер критика! Можливо Ви би подумали над тим аби стати проф. критиком. Бо письменникв у нас у - кожному сели - по деклька на десяток, а от критикв - катма! Озолотилися б... Це цлком щиро...2004.07.10 | otar
дякую :)
Я стараюсь не писати тоді, коли можу не писати (здається, Нумбер Оне щось таке радив тут нещодавно). Власне, тому світ не переобтяжений моєю творчістю - її не є наразі багато, і навряд чи ближчим часом буде, бо я усвідомлюю необхідність побути чукчею-читачем.Щодо критики ви маєте рацію. Дуже мало хто може, висловивши своє "фє" або "ух ти!", ще й обґрунтувати цю думку. Тому, наприклад, я не чув конкретних (конструктивних) критичних зауважень щодо мого скромного доробку ще ніколи. Чув або "фігня", або "супер", або "нічо так" - не більше.
2004.07.09 | Олесь Бережний
Порожнеча. Дзенівській сад каменів Рьйоанджі
Людмило, невже Вам здається, що Дереш так радикально відрізняється від Малярчук?Людмила Коваль пише:
> Ну це ж треба? Стільки слів про пусте місце ("Архе"). Стільки тексту про ніщо. Ну Ви даєте, Отаре!
2004.07.09 | Олесь Бережний
Моя хустинка вже геть просяклася слізьми!
Отаре, чудовий текст! До речі, Ви писали його для якогось конкретного видання? Мені здається, що цей Ваш текст було б цікаво розмістити ще деінде окрім Майдану.2004.07.10 | otar
ноу обджекшенз :)
Насправді це моя епітимія - писати про кожну прочитану мною книжку принаймні невеличкий відгук. Я вирішив встановити для себе таке правило, коли зрозумів, що багато книжок пролітають і лише свистять у вухах, не залишаючи нічого. Дуже корисно для розвитку публіцистичного мисленняЦе писалось, отже, не для друку, але я не маю нічого проти, якщо якесь видання використає цей текст. Можете когось порадити?
2004.07.10 | Олесь Бережний
ай гав а саджещон!
otar пише:> Насправді це моя епітимія - писати про кожну прочитану мною книжку принаймні невеличкий відгук. Я вирішив встановити для себе таке правило, коли зрозумів, що багато книжок пролітають і лише свистять у вухах, не залишаючи нічого. Дуже корисно для розвитку публіцистичного мислення
Погоджуюся. Це дуже корисно як для розвитку власного стилю й навички зорганізування думок, так може бути корисним для ширшого загалу читачів, які у такий спосіб зможуть дізнатися про нову читанку. А ще це може бути корисним і літераторові, про якого Ви це пишите. Про користь для книговидавців, дистрибуторів і видавців я вже промовчу. Інакше кажучі - усі від цього у виграші!
> Це писалось, отже, не для друку, але я не маю нічого проти, якщо якесь видання використає цей текст. Можете когось порадити?
Можу. Є кілька думок з цього приводу. Але то вже краще обговорювати офлайн.
Щиро - Олесь
2004.07.10 | пан Roller
Re: Любко Дереш, АРХЕ, ISBN: 9666631229 Правка.
пан Roller пише:> Четвер 19/20 «Overground» Volume 2 (без Карпи)
>
> ISBN: 9666631229
>
>
> Фрагмент твору
> Джерело: Сайт видавництва Кальварія (www.calvaria.org)
> URL: http://www.calvaria.org/read/?a=9666631229
>
>
> Любко Дереш
> АРХЕ
>
> Світ змінився.
> Людство роздирається у поліфонії, і кожен крик тут — заклик до тиші. Воно шукає тиші у героїні, в алкоголі, у потенційній можливості вимкнути мобільні телефони. Навіть Слово люди пробують обернути на тишу — але, описуючи її, все одно не замовкають.
> Людство вже так давно прагне тиші, що єдиний вихід для себе бачить у катастрофі, трагедії небаченого досі масштабу, яка змусить завмерти цілий світ у розпачі (бо основне, чого навчило Слово — це скорбота над самим собою і втраченою цілісністю). Та, перш ніж пронесеться думка «Це не з моєї вини! Я тут ні до чого!», планета отримає вимріяну секунду світового безмов’я. Цього виявиться досить. Слово лусне й осиплеться. І що б не йшло услід за тишею — світло звуку, трансцендеція шрифта у пробіл, ряди знаків оклику, що розчиняються поміж факторіалів безконечности — все це буде великим переходом у відчуття. Перш за все — у відчуття тиші.
Дивергенция поміслов фрактальна до безобразия.. Но, ничто не в силах изменит закона простых чисел, отношения ясности с неопределеностью.
> Люди тиші будуть останніми, хто поставить крапку в Тексті, позаяк вони — перші, не зацікавлені в доставлянні після крапки ще пари. Їх більше не манить естетика коми.
Люди тиши были останньми свидетелями комы.Но жизнь- исчадие рая возрождает их вновь, сама не понимая смысла блаженства.
Вони — це новий вимір крапки, новий намір точки, яка перетворюється на зріз нитки, безконечний тунель вглиб чистого аркуша.
> спочатку було
> СЛОВО
И слово это Бог.
Бог умер, но дело его живет.
Оно порождает бессмертие. Бессмертие же призывает мертвых к творчеству. Бог умер, но творец еще жив. Ему досталась жизнь, и он пытается побороть смерть. Зачем? Ведь смерть и есть то безмолвие которого он так жаждит убивая последнее слово.Безумству хилых поем мы песню.
> потім була
> .
>
> 6 і 2
> Маестро чухає чоло з переходом на потилицю — по чому з недовірою вивчає почорнілі нігті. Главное не разчухивать, а то хуже станет.
Знову закриває свій «Неопубл» і думає, до чого можуть призвести подібні міркування.
Будет плохо.
> Втім, якщо немає з ким бавитись у Гру правил, завжди залишається найдосконаліший, остаточний суперник — ти сам. Питання, наскільки далеко тобі дозволяє заходити твій страх?
Ты его раб. Ты используешь страх как стимулятор,и ишешь в себе смелости?
> > И т.д.
> Об’єкт №6. ПРИРОДНИЙ ТЕАТР
> Шекспірова сентенція про те, що світ — Театр, всяке прийдешнє покоління тлумачить по-своєму: чи то як прісний зразок поетичної метафори, чи як скрушну констатацію людської дволикості, чи як буквальну вказівку для і на Гравця. Той Театр, про який піде мова, багатий на декорації, костюми і музичне аранжування, однак його репертуар за останні п’ять тисяч років збагатився всього на дві чи три п’єси (хтось, може, чув про талановитого дебютанта з Галілеї?)
Достойно ли придаться искушенью? Иль треба оказать сопротивленье?
> Щоб ці міркування не видавалися надто невизначеними, звернімо наші погляди у бік Львова та його мешканців. Припустімо, що це місто є нічим іншим, як великим конґломератом певних структур... вихорів... Чогось такого, до чого пасувала б назва «природні театри». Надалі цим терміном будемо позначати певні території — тінистий бік вулиці N, чи столик біля вікна в кав’ярні NN, чи під’їзд будинку номер * по вулиці *** — з постійними типами життєвих ситуацій. Інакше кажучи, з притаманним лише їм сталим репертуаром — набором певних слів та обставин, які мають тенденцію повторюватися у цьому локусі знову і знову. Виконавці ролей змінюються, випадкові «глядачі» щораз інші (про «відмінність» між глядачем та актором природного Театру можна писати тільки з використанням лапок). Структурно ж п’єса залишається тою самою.
>
> Так-от, маестро подумки звертається до глядача. Коли Ви ходили до Театру востаннє?
>
> п’єси, що йдуть зараз у Львові:
> Скрупульозне дослідження театрального репертуару міста в цілому ще знайде свого шекспіра. Наведімо для прикладу найцікавіші з виявлених п’єс. Користуючись ними як ключем, вільний поціновувач зможе самостійно класифікувати й відкривати нові грані мельпомени. Кожен гість міста Лева при бажанні й мінімальному запасі терпіння зможе спостерегти п’єси у вказаних місцинах самотужки.
> 1. БОЖЕВІЛЬНА ЦЬОЦЯ (Високий замок; тло — комунальна сансара пенсіонера). Головна героїня — божевільна алкоголічка похилого віку. Часто з’являється з незапаленою сигаретою і розпочинає дію з того, що перепитує, чи нема, бува, вогню. Не виключено, що в руці вона триматиме неадекватний моментові предмет. З власного досвіду скажу, що раз бачив, як Цьоця стискала пласкогубці, ще раз — порожню пластикову пляшку, а втретє — старий чоловічий мешт у полотняній сумці. У захоплюючій, експресивній манері Цьоця (актриса розмовляє колоритним суржиком, тому більш коректно називати її «Сумасшедшей Тьотєнкай») переповідає свою біографію: переїзд у молодості звідкись зі сходу України (також: Молдавії, Кубані тощо), невдалий шлюб і — хвала Театрові! — вроки, які на неї кинула свекруха.
> П’єса йде переважно під вечір і триває від 10 до 30 хвилин.
> Існує також менш ефектний римейк, де головну роль виконує старий п’яниця-чоловік.
> 2. СЕСТРИЧКИ-ІСТЕРИЧКИ (р-н синагоги «Золота Роза»; п’єса розрахована на любителів grind-core-психологізму). Типаж — дві жінки віком від тридцяти до п’ятдесяти. Одна з них п’яна в дим, і їй начебто соромно. Інша вичитує п’яній супутниці моралі, вибачається перед перехожими за нетактовність подруги і сама раз по раз шаріється. При нагоді зверніть увагу на ґрим п’яної — джерело відчаю і духовної кризи, яку несе ця двійня.
> Залишається відкритим до з’ясування тип зв’язку між ними: сестри? сусідки? шкільні подруги? Кожен варіант відкриває специфічні, дедалі тонші грані рольової гри.
> 3. МОНСТР! МОНСТР! (р-н перетину вулиць Пушкина і Цукермана). Дуже якісний зразок інтерактивної п’єси, де глядач в залежності від настрою може бачити хід подій у щораз несподіванішому ракурсі.
> Підіймаючись вздовж трамвайних торів по вул. Цукермана, ви спостерігаєте перед собою пристойну, інтеліґентної тілобудови жінку похилого віку. В якийсь момент жінка обертається через плече, зауважує вас і помітно пришвидшує крок. Ще один погляд (на лиці непідробний переляк міщанки) — і вона вже втікає від вас серйозно й без жартів. Вона зникає за рогом, і ви готуєтеся почути її крики на поміч. Йдіть за нею. Жінка, вже, було, сповільнивши ходу, знову зауважує вас і кидається навтьоки. У вас з-за спини чути
> дзеленькання трамвая. Той під’їжджає до зупинки, і жінка в останню секунду заскакує у відчинені двері.
> 4. ГРА В ТРАМВАЙ (р-н вул. Бендера, навпроти костелу св. Ольги; п’єса-забавка). Ще одна п’єса, де вдало обігрується тема львівських трамваїв. Двоє хлопчаків стоять на хіднику навпроти і чекають трамвая. Коли трамвай починає наближатися, перший хапає другого за руку і не дає вирватися. Другий у той час повинен видерти долоню з пальців товариша і встигнути перебігти на протилежний бік дороги перед самісіньким носом транспорту.
> 5. НОЇВ КОВЧЕГ (Високий замок р-ну Замарстинова; соціальна містерія). П’єса має глибоко алегоричний зміст, тому слід велику увагу приділити знакам: кольорам, числам тощо. Двоє молодих закоханих з’являються на краю Високого замку, відразу над обривом. Кілька хвилин вони дивляться зворушено на коробки бетону й рури труб. Цілуються. Підтримуючись навзаєм, спускаються вниз — із гори у місто.
> Ця вистава мала альтернативне прочитання у вигляді загибелі пароплава «Титанік», де алюзії на Ноїв ковчег обігрувалися з характерним тій порі пафосом есхатологічної антиутопії. Така собі демонстрація, що могло спіткати людство, якби у прірву за бортом ковчега не ступили закохані. Однак це, повторюсь, є відхиленням від апокрифічного варіанту; у Львові п’єса йде в ориґінальній режисурі.
> 6. МОЙСЕЙ (вул. Дорошенка-Буденого час-пік). У момент найбільшого руху по вулиці (як правило, післяобідень) на сцені з’являється набожна, але п’яна в дим алкоголічка із зачіскою «під хлопчика». Вона худа, засмальцьована, смердюча і страшна. Але від неї віє такою космічною одухотвореністю, що її постать мимоволі притягує погляди цілої вулиці. Сива баба, похитуючись, наче бувалий матрос, йде вулицею, плямкає губами і стиха бурмоче прокльони; кожне її заточення то вправо, то вліво викликає тихі охкання та скрики в особливо чутливої публіки. У найнесподіваніший момент баба різко вискакує на проїжджу частину і, під урочисті фанфари гудків, зупиняє нерозривний потік автомобілів, маршруток і трамваїв владним змахом рук. Змовкає все, і море розходиться — алкоголічка неспіхом переходить дорогу, опускає руки і розчиняється серед натовпу.
>
> За майбутнім поколінням шанувальників природного Театру лежить створення численних монографій, документальних фільмів та мультимедійних відеопроєктів, присвячених цьому питанню.
> Самим львів’янам, якщо вони хочуть опинитися в культурному аванґарді Европи, час зайнятися вишукуванням та каталогізацією природних п’єс, які реґулярно відбуваються у Леопіллі. Наскільки мені відомо, офіційно зафіксованих природних Театрів (не беручи до уваги іронічних візій Х.Л.Борхеса) у світі поки що немає. Тому в першу чергу необхідно створити каталог кишенькового формату на зразок туристичного буклета, де кожен бажаючий може побіжно ознайомитись із театральним репертуаром міста: замальовки-шкіци, ориґінально підібрані маршрути, несподівані паралелі.
> Резонно припустити, що репертуар саме львівських природних Театрів у перспективі стане непоганим джерелом доходів. Він (Театр) легко перетвориться на місце паломництва андеґраундної богеми та поціновувачів неакадемічних вибриків Мельпомени зі сусідньої Польщі, Чехії і т.д.
> За умови грамотного позиціонування феномену Театру Львів має всі передумови до зародження потужної субкультури новітніх театралів — носіїв нової моди, візіонерів нових естетичних обріїв.
> театрали
> — вони (а це, наважуся спрогнозувати, буде естетично невдоволена сьогоденням молодь, яка вже пробувала себе в пусканні різного ґатунку контркультурних коників) намагатимуться всіляко приховати свою причетність до Театру з кількох міркувань. По-перше, беззаперечна реальність вистав та топографічна прив’язаність репертуару. (В добутку це становить надто спокусливу знахідку, аби виносити її у широкі маси; ті, як завжди, докладуть максимум зусиль для применшення величності знахідки.) По-друге —цілком вмотивований страх зірвати надмірною розафішованістю Театру якусь особливо цінну з естетичної точки зору п’єсу.
> Щодо розвитку глядацької субкультури як такої, то вона може мати несподіване, а для декого навіть пророче продовження. Таємничість, яка щораз щільніше сповиватиме сподвижників цього ars nova, почне видаватися знайомою. Можливо, когось раптово осяє, і на гадку спадуть масонські містерії. Фіналом п’єси стане думка не відомого нам театрала: «Десь вже це було...».
В палате.Этцо было в палате.
> І такий висновок буде найкращим підтвердженням гомеостазу, динамічної рівноваги Об’єкта №6.
> Паплате № 6. Все новое забытое старое.Колесо изробретено.Мир обречен.
> Немає різниці між «вигаданим» і «дійсним», міркує маестро.
Да яка різниці,что сидло, что сидниця.
Різниця у площині усвідомлення.
> Він абсолютно переконаний, що саме зараз, тут і зараз існує товариство, яке вже зібрало каталог природних п’єс. Людей, які організовують туристичні ґедзи-паломництва на ріг вулиць Дорошенка і Сахарова, на Коптську, на Високий замок.
> Тут маестро здригається. Якщо існують вистави, безперечно, існують і режисери... чи то пак, лялькарі.
> Організувати: об’єднання «Клуб лялькарів», прив’язати їх до «Кабукі Бога» («Опери скрипу»?) як адептів покоління TNT (TУТ AND ТЕПЕР, предтечі-антиподи фінального «Покоління Тиші»), щось таке, що могло б правити за ...
>
> http://www.calvaria.org/i/books/9666631229s.jpg
2004.07.12 | pyrkalo
Критика
Спроби літературної критики - це дуже добре, але, як на мене, забагато суб*єктивізму. Може, варто було б більше написати про сам текст, а не про особу Дереша. Кого, по великому рахунку, мала б хвилювати особа Дереша? Мені було б цікавіше почитати не про "неясну тривогу" Отара і не про те, що він жодним чином не натякає на "маячню сивої кобили", а про сам текст - про стиль письма, героїв, метафорику. Не переконана, що писати про автора, що б він не наблєкотав, "характерне амбре творчого фіаско" - це гарний тон. Я сама час від часу пописую кніжонки, і мені б хотілося, аби мої критики вступали зі мною в полеміку на серйозному літературознавчому рівні.2004.07.12 | otar
і то правда
Тому на початку цього тексту Ви не знайдете слів "рецензія" або "літературно-критична стаття". Це суб'єктивний читацький відгук, і писався він з єдиною метою - висловити свої враження "як читач читачам", паралельно спробувавши розібратися з дуже важливим (для цільової аудиторії Дереша) питанням "хто такий Дереш?".Щоб бути фаховим літературним критиком, треба дуже багато прочитати - навіть набагато більше, ніж для того, щоб бути фаховим письменником. Тому я не висловлюю жодних подібних претензій
Що ж до образливих порівнянь, охоче вибачусь перед автором у письмовій формі, якщо він виявиться вразливим і прийме мої низькохудожні метафори близько до серця. Хоча навряд чи він має час щось таке читати. Зайнята людина
2004.07.12 | Правник
Критика-2
По-перше, текст Ваш добрий, влучний і все таке інше, я прочитав із задоволенням і видав гонорар оцінкою "+1".А по-друге, маю питання. Можливо, для тих, хто "у дискурсі", це не питання, а для мене, не письменника (хвала небу, що колись сам визнав свою макулатуру макулатурою) - питаннячко. І воно радикальне.
Нафіга взагалі потрібна літературна критика як явище?
Читачеві препарованого твору - ні.
Авторові препанованого твору - навряд чи.
Самому критикові?
2004.07.12 | otar
Чи не занадто безапеляційні ці ваші "ні"?
> Нафіга взагалі потрібна літературна критика як явище?Спершу спробуймо відповісти на ще радикальніше питаннячко:
- А нафіга взагалі потрібна література?
Тобто: для чого ми книжки читаємо?
Ось, наприклад, читав я років 5 тому "Чуму" Камю. Отримав певне естетичне задоволення і перейняв, напевно, дещицю чогось там. А потім відкриваю післямову перекладача (чи чиюсь там), і мені наче в ніс кулаком: "Роман "Чума" - одна з найталановитіших антифашистських антиутопій..." Йолки-палки, думаю я. Що ж ви не попередили? Я собі читав про зачумлене місто, і не побачив ніяких аналогій ні з фашизмом, ні з чимось таким. Але ж автор заклав у роман саме це, і прочитати його правильно я не зміг не тому, що дурний, а тому, що просто не здогадався. Проґавив. Не подумав у потрібний бік.
А ви кажете.
> Читачеві препарованого твору - ні.
Ну чому "препарованого"? Чому не "в певний суб'єктивний спосіб прочитаного і потрактованого"? Літературна критика наводить читача на певний шлях. Зрештою, вона сама по собі є рекламою, навіть якщо вона - негативна (так чи інакше, критикуючи "Архе" і Дереша, я визнаю, що ці об'єкти гідні уваги і критики; є про що говорити!). Ну, припустимо, я - не авторитет, але, прочитавши рецензію (знущально-негативну) Михайла Бриниха на "Культ", багато хто захотів прочитати роман.
> Авторові препанованого твору - навряд чи.
Чому "навряд чи"? Я, як "трохи письменник", який ще не визнав свою макулатуру макулатурою, просто-таки на вагу золота ціную критику. Мені здається, що кожен автор її цінує (крім безнадійно самозакоханих і заражених вірусом "зоряної хвороби"). Звісно, питання: хто критикує? Хто, власне, судді? Але в публіцистиці слушні думки значать набагато більше за особу автора. Більше того: особа автора часто заважає почути слушні думки
> Самому критикові?
Ну, і самому критикові
2004.07.13 | Правник
Ну що ж, визнаю право літкритики на існування
otar пише:> Ось, наприклад, читав я років 5 тому "Чуму" Камю. Отримав певне естетичне задоволення і перейняв, напевно, дещицю чогось там. А потім відкриваю післямову перекладача (чи чиюсь там), і мені наче в ніс кулаком: "Роман "Чума" - одна з найталановитіших антифашистських антиутопій..." Йолки-палки, думаю я. Що ж ви не попередили? Я собі читав про зачумлене місто, і не побачив ніяких аналогій ні з фашизмом, ні з чимось таким. Але ж автор заклав у роман саме це, і прочитати його правильно я не зміг не тому, що дурний, а тому, що просто не здогадався. Проґавив. Не подумав у потрібний бік.
> А ви кажете
Але, не знаючи про те, що заклав у роман автор чи те, що відколупав у романі критик, Ви, можливо, відкрили там для себе те, що не побачили інші. Оскільки читали неупереджено.
А Ви кажете
>
> > Читачеві препарованого твору - ні.
>
> Ну чому "препарованого"? Чому не "в певний суб'єктивний спосіб прочитаного і потрактованого"? Літературна критика наводить читача на певний шлях. Зрештою, вона сама по собі є рекламою, навіть якщо вона - негативна (так чи інакше, критикуючи "Архе" і Дереша, я визнаю, що ці об'єкти гідні уваги і критики; є про що говорити!). Ну, припустимо, я - не авторитет, але, прочитавши рецензію (знущально-негативну) Михайла Бриниха на "Культ", багато хто захотів прочитати роман.
Див.вище. Особисто мені не потрібно, хоча може кому і так. Мені цікаво препарувати самому
Але тут інший нюанс. Коли я читаю критику то не з інтересу до тексту, котрому вона присвячена, а з інтересу до тексту самої критики як речі самодостатньої. От і Ваше прочитав.
Був би на Вашому місці, відповів би на моє запитання двотезово:
1. Для самого критика
2. Для читача, бо ж я (читач) не тільки прочитав, але і "з задоволенням" і навіть за результатом прочитання видав гонорар у вигляді "+1"
> > Авторові препанованого твору - навряд чи.
>
> Чому "навряд чи"? Я, як "трохи письменник", який ще не визнав свою макулатуру макулатурою, просто-таки на вагу золота ціную критику. Мені здається, що кожен автор її цінує (крім безнадійно самозакоханих і заражених вірусом "зоряної хвороби).
Що я мав на увазі. Що я мав на увазі.....А що я мав на увазі? А-а-а, от шо:
По-перше, імхо таких самозакоханих до чорта.
По-друге, Вам не здається, що критикня
2004.07.12 | Shooter
Гм...може даремно?
Правник пише:> хвала небу, що колись сам визнав свою макулатуру макулатурою
Pulp fiction була суперпопулярна.
З моїх аж чотирьох давніх (розквіту молодости
Такщо дарма Ви, дарма...
2004.07.12 | pyrkalo
Може, і справді даремно
Як на мене, то багато літературознавчої критики чи нібито-критики в Україні відображує передусім той факт, що народ насправді пише мало. Якби в Україні була повноцінна і обширна сучасна література, включно із творами самого Отара, то він, можливо, взагалі не звернув би уваги на роман Дереша, а так стільки часу йому присвятив. Але критика потрібна - якщо про книжки взагалі не писати, то яким чином люди про них мають дізнаватися? Окрім того, авторам також корисно знати, як сприймають їхні книги.Так що я лише за, що Отар пише про книжки, які він прочитав. Він створює цим здорове літературне середовище, це класно. Але хочеться також, аби письменникам, які читають українських критиків, не відбило бажання писати взагалі.
2004.07.12 | Олесь Бережний
Критика як знаряддя літературного дарвінізму?
pyrkalo пише:> Як на мене, то багато літературознавчої критики чи нібито-критики в Україні відображує передусім той факт, що народ насправді пише мало.
Шановна pyrkalo,
Факт! Але й факт те, що насправді в Україні друкується ще менше, ніж те "мало", яке народ усе ж таки пише.
> Якби в Україні була повноцінна і обширна сучасна література, включно із творами самого Отара, то він, можливо, взагалі не звернув би уваги на роман Дереша, а так стільки часу йому присвятив.
"Якби..."
А критика творів самого Отара - це дуже цікава думка! Чи хтось уже звернув увагу на нього? Шановна pyrkalo, може Ви наважитеся й започаткуєте?
> Так що я лише за, що Отар пише про книжки, які він прочитав. Він створює цим здорове літературне середовище, це класно.
Дуже слушна думка! Чи маєте конкретні поради щодо подальшого створення здорового літературного середовища? Чи бажали б і самі щось іноді пописувати на тему прочитаних книжок? Будь ласка зголосіться мені на мило, якщо бажатимете.
> Але хочеться також, аби письменникам, які читають українських критиків, не відбило бажання писати взагалі.
Якщо щось чи хтось може відбити бажання писати, то, нмд, це бажання не було достатньо переконливим. Survivial of the fittest! Можливо, це тільки на користь укрсучліту? Щиро -
2004.07.13 | otar
ой мамочки :)
Пані-панове, вас почитаєш, то можна дійти висновку, що ви тут обговорюєте перші спроби української літературної критики взагалі. Мені, звісно, приємна увага до моєї персони, але я аж ніяк не претендую на звання критика навіть з маленької, не кажучи вже про велику. Як публіцист, я берусь оцінювати те, що мені до снаги оцінити (ось і відповідь на запитання, чому саме на Дереша, а не, скажімо, на Валерія Шевчука я "звертаю увагу").Літературна критика в нас начебто є, просто вона нецентралізована і (на щастя?) не має ще своїх авторитетів. До речі, у "Книжці дня" у газеті "Поступ" можна прочитати багато цікавого, хоч і "місцевого розливу" - велкам, http://postup.brama.com .
А проблема, як на мене, не в браку критики, а в браку цікавості до літератури. Грубо кажучи: ми мало говоримо про книжки. Читаємо, переживаємо, але недостатньо вербалізуємо.
2004.07.13 | Олесь Бережний
несцо, козаче - отаманом будеш!
otar пише:> Пані-панове, вас почитаєш, то можна дійти висновку, що ви тут обговорюєте перші спроби української літературної критики взагалі.
Зокрема.
> Літературна критика в нас начебто є, просто вона нецентралізована і (на щастя?) не має ще своїх авторитетів.
Отаре, чи Ви начебто впевнені, що вона начебто є? Чи вона просто децентралізована до такого ступеню, що її вже начебто і нема? А з авторитеми проблеми завжди і всюди - риба, як там кажуть, починається з голови...
> До речі, у "Книжці дня" у газеті "Поступ" можна прочитати багато цікавого, хоч і "місцевого розливу" - велкам, http://postup.brama.com .
Цікаве є - це факт, але у нас з Вами різні кількісні виміри щодо "багато" - "мало".
> А проблема, як на мене, не в браку критики, а в браку цікавості до літератури. Грубо кажучи: ми мало говоримо про книжки. Читаємо, переживаємо, але недостатньо вербалізуємо.
Отаре, чи Вам вдалося самому прочитати цей абзац, який Ви написали? Раджу перечитати його уважніше ще раз. І подивуватися тому, навіщо Ви самі заперечуєте власне твердження? А тоді відповісти на запитання - якщо немає "браку критики", але "ми мало говоримо про книжки", то хто покликаний у першу чергу говорити про книжки як не літературні критики, і як інакшим словом називати їхнє говоріння про книжки?
Щиро -
2004.07.13 | otar
Re: несцо, козаче - отаманом будеш!
> Отаре, чи Ви начебто впевнені, що вона начебто є?Якщо її "немає", то "немає" так само, як в СРСР не було сексу
> Цікаве є - це факт, але у нас з Вами різні кількісні виміри >щодо "багато" - "мало".
Безперечно
> Отаре, чи Вам вдалося самому прочитати цей абзац, якиq Ви написали?
Нє, я намагався цілу ніч, дуже страждав
> І подивуватися тому, навіщо Ви самі заперечуєте власне твердження?
Під "ми" я мав на увазі аж ніяк не "літературних критиків", а нас з вами яко читачів.
>хто покликаний у першу чергу говорити про книжки як не літературні >критики, і як інакшим словом називати їхнє говоріння про книжки?
Та, фігово я сформулював думку, сорі-сорі. Спробую ще раз.
Літературна критика, яка в нас є, занадто відірвана від "народу". Себто - від читача. Вона бере занадто, скажімо так, авторитетний тон. У результаті складається хибне враження, що літературна критика - така сама закрита фахова сфера, як ядерна фізика, мікрохірургія або космонавтика. Тим часом, як на мене, нормальний навкололітературний процес передбачає більш-менш відкриті й вільні дебати з можливістю висловлення суб'єктивних і непрофесійних думок - хоча б в Інтернеті. А що маємо ми? Якщо й трапляється десь якась літературно-критична полеміка, вона відразу перетворюється на філософствування. А прості смертні дивляться на це збоку й чухають потилицю.
Хотілося б заповнити ту величезну порожнечу, яка існує між рівнем оцінки "подобається/не подобається", яку найчастіше трапляється зустріти, наприклад, у коментарях до творів у нас на Літклубі, і високопрофесійною літературною критикою. До речі, Іздрик, запровадивши "Час делікатесів" у "Четверзі", зробив крок у цьому напрямку
2004.07.13 | Правник
Гм,..а може і дійсно....Я подумаю над цим потім;) (-)
2004.07.13 | pyrkalo
Критика - яка вона буває
Справді, часом українську літературну критику читати дуже важко. По-перше, мало хто вміє легко і зрозуміло (тобто якісно) писати, і наш друг Отар є приємним винятком з цього правила. По-друге, всі, кому не лінь, додають до своїх критичних суджень стільки суб*єктивізму, що мимоволі думаєш, що це розборки між критиком та письменником.Наприклад, у Британії всі солідні газети і більшість несолідних щодня присвячують деяке місце огляду книжкових новинок - стисло, для того, щоб читач просто зорієнтувався в ситуації. Раз на тиждень газети видають додатки про містєцтво, де пишуть про художества, книжки, оперу, театр і таке інше. Правда, народу це цікаво, бо в театр ходить багато людей, тому критика затребувана. Але треба не забувати, що і фантастика, і жіночі романи та детективи, і все таке інше, - це все також література, яку треба критикувати, порівнюючи не з Маркесом і Борхесом, а з найкращими зразками такої ж самої літератури. А то напише яка-небудь тьотя роман про любов, а від неї вимагають висот Кафки, а кому ето нада?
2004.07.14 | пропозиція
Отаре, відгукніться, будь-ласка
будьте ласкаві, зголосіться на адресу: hilka@gala.netаби ми обговорили з Вами пропозицію щодо Ваших відгуків.