07/10/2004 | стронґовський

[суб’єктивна спроба зрізу нульового покоління]

0. Час невчасних висновків
Припускаю, що статті на зразок цієї найбільші величини світової критики пишуть на заході своєї кар’єри, а так як жоден із українських Великих критиків не досяг схилу віку, то і не чешеться ніхто узагальнювати сучасний молодіжний літпроцес. Поодинокі випадки інтересу, втім, спостерігаються і можуть бути зараховані як виключення, що підтверджує правило.
Особисто я теж збирався зачекати, доки стукне мені за 80, але, боюся, до того часу література не дотягне. Тому користуючись нагодою…
Власне, нагоди не було. Мене, скептика і реакціонера, забембали питаннями «А кого б Ви (оце «Ви» завше чомусь вимовляється з (не)удаваною повагою й з великої літери) порекомендували зі свого покоління?». І я зрозумів, що мушу створити таку собі приватну колекцію молодліту, типу «the best of», «highly recommended» та «explicit lirycs». Мушу знайти тих, за кого можу, висловлюючись псячою і, водночас, провладною фєнєю, «атвєтіть» з усією потужністю власного суб’єктивізму.
Слава небесам, анемічні дев’яностики не найбільше досягнення сучасної літератури. «Нульові» таки цікавіші і це перший невчасний висновок цієї статті. Але робити порівняльний аналіз покищо зарано — дуже вже не співпадають вагові катеґорії. Все, чого дев’яностики не досягнуть, на нас ще чекає.
Ми — це ті, хто, здебільшого, ще не видавався і не має розкрученого імени. В нас ще не вкладають гроші і не надають сторінки товстих часописів (хіба що «Четвер»). Ми дізнаємось одне про одного, найчастіше, випадково. Ви про нас не дізнаєтесь. Висновок другий.
В контексті світової гісторії чотири роки навіть терміном не можна назвати, але цього часу вистачило, аби формація покоління-з-неусталеною-назвою стала на ноги. Це сталося тоді, коли ви гадали, що в курсі всіх подій. Вчора. І це третій невчасний висновок.

І. «Цьому ніколи назви не буде» (© Ірина Білик)

Дізнаватись, звідки ми з’явилися будуть ще довго. Ламатимуться олівці, литиметься пиво, а питання залишиться невирішеним. Ми завелися, як в середньовіччя заводились миші з тарганами в брудній білизні. Ми результат експерименту по залишенню творчої молоді без пріорітетів, освіти і батьків. Останні намагалися заробляти гроші, і на виховання часу не лишалось, тому найґрунтовніші знання отримані нами з телєвізора. Перед ящиком ми всотали відразу до маскульту. Зі шкільної проґрами (пом’якшено з огляду на цензуру) — ненависть до української та більшої частини світової літератури. Як писав Неборак, «віршів, котрі хотілося б читати, не було, і я почав писати їх сам». Необхідне виправлення з огляду на час, що пройшов: ми починали творити через суцільний інформаційний вакуум.
Звісно, що ця творчість була вартісною не від початку. Від початку всі творці в усі часи були закомплексованими ґрафоманами. Потім комплекси змінювались, а ґрафоманія, в основі своїй, залишалась. І от з цією основою в собі ми почали боротись. Плюс, повторюся, відсутність орієнтирів. Нема нічого складного прочитати Антонича, потім писати під нього і вважатись постмодерністом 90-х. Ще легше взяти постмодерніста 90-х і стати під його впливом, скажімо, постурбаністом 95-х. Ми (страшенно не хочеться повторювати оце «нулики») відносно самостійні у своїй творчости, бо єдиною умовою було «не писати під шкільну проґраму», майже єдине джерело літератури. Антишевченко. Протифранко. Нелеся. БороньБожесосюра. Саме тому в нас стільки спільного з аванґардистськими течіями початку минулого століття. Ми скидали однакових ідолів.
Одним з найбільших моїх культурних потрясінь був виступ житомирського прозаїка та критика Анатолія Сірика в моїй школі. Потряс мене факт, що зараз, оце саме зараз, коли я в дев’ятому класі, десь у Житомирі жиє письменник. Не закатаний у засмальцьовані сторінки підручника класик, а жива людина. Виходить, і я так можу?
Щастя мого покоління, що йому не було до кого звернутися за оцінкою своєї творчости окрім себе. Щастя, що при спробах представити себе «метрикам» районного масштабу ті напускали на себе чиновницько-апоплексичний вигляд і ревнували до їхньої літератури з усією доступною їм, метрикам, жагою. Храм поезії. Каплиця прози. Олтар ямбу й дактилю. Собор япона-матері.
Ось, на підтвердження останньої моєї сентенції, уривок з листа Валерія Шевчука Олегові Левченку:
«Читання Ваших та й Ваших колег, хлопців та дівчат, віршів було мені миле, як це буває, коли бачиш ігри кошенят, чи козенят, чи собачат чи й дітей». І далі: «Ваші літературні ігри в мене не викликають негативного відчуття, бо вони творяться ще не в Храмі мистецтва, а лише в придвірках до нього».

ІІ. Відшукування причетного

«Невже»,— скаже мітичний читач цих рядків,— «ви, качка вас копни, такі вже самородки, такі вже випадки з дитинства, що все самі і тільки?». Приблизно так. Мені дуже цікаво було б подивитися на першотворчість не інспіровану якоюсь иншою творчістю.
Ви знаєте, що творчій молоді доводиться дуже багато бігати, аби купити музику на свій смак?
Ви знаєте, скільки секонд-гендів доводиться обійти, аби вдягтися так, як хочеться?
Ви знаєте, що рознична торгівля у світі не розрахована на смак инших верств населення, окрім середньостатистичної?
Словом «марґінал» стали називати стільки всього, що воно геть спопсіло. Між тим, хоча творча молодь є марґіналами в квадраті — ми не тільки користуємось благами цивілізації. За такого рафіновано-елітарного статусу (хоча слова «еліта» нами все частіше сприймається за матюк) будь-який елемент мейнстріму нещадно відкидається. Творчість мого покоління то є реакція на музику, що ми слухаємо і суспільство, що нас оточує. А також реакція на реакцію суспільства. Власне, музика то є буфер між нами та суспільством, тож не дивно, що вона грає більшу в тому ролю.
(саме тут було б просто чудово пустити якусь цитацію з пісні, але без музики втрачається будь-який її сенс)
Ви знаєте, що тільки наше покоління не боїться зізнатися у своїй самотности?
Ви знаєте які пишуться вірші після абортів?
після вживання наркотиків?
під час ломки?
Я не перетягую ковдру. Про це писали й раніше і, може, не слід про це писати.
А якщо є досвід?
Якщо болить?
Мене бісить, коли Олега Левченка шпиняють за зацикленість на сексуальній тематиці. Вулиця, на якій він живе, окрім леґальної, має загальновживану й загальнозрозумілу назву: Окружна. Кожного дня, коли він зрання йде в місто, він бачить як «жінки продають своє тіло». Повертаючись увечері додому він бачить «задеґустованих незалежністю». Те саме щодень бачать школярі місцевої школи. Це не зіпсованість. Це — норма.
Досвід мого покоління цинічніший за досвід дев’яностиків, а з усіма попередніми декадними досвідами і взагалі в порівнняння не йде. Виключеннями могли стати досвіди воєн і голодомору, та правди про це тоді не писали і зараз продовжують брехати. Передчуваю, в країні діє якась проґрама зі збагачення творчої молоді відповідним досвідом. Це теж норма.
Ви знаєте, що на півсотні літераторів старших поколінь ледь нашкребеться двійко, котрі не будуть заздріти нам?
Ви знаєте, що зараз поняття «молодий письменник» і «криза середнього віку» тотожні?
Ви знаєте, що в цивілізованій Европі нас називають «країною шизофреніків»?

ІІІ. Тиша порохової діжки

Ну давайте, спробуйте згадати найболючіші теми поезії шестидесятників. Як не як найвидатніше творче покоління… Нічого не згадується? Мені теж довелось покопирсатись у відповідних томиках: за шевченківською традицією на першому місці біль за переґвалтовану Украйну, котра все ніяк не може розслабитись і отримати задоволення. Ця тема вважалася украй небезпечною і мала принести безсмертя усім, хто до неї долучався. Недарма ж Василь Симоненко за рік до смерти вигукував: «Я тоді з твоїм ім'ям вмираю / І в твоєму імені живу!». Як у воду дивився! Різновидом цієї теми є псевдогісторичний епос, коли поезотворці оглядалися в героїчне минуле постраждалої Нені і штампували баляди (Іван Драч), пісні (Дмитро Павличко) і навіть «історичні поеми» (стаханівець на цій ниві пані Ліна Костенко). За інерцією ще писалася описова і просто лірика, через необхідність — партієхвальна ґрафоманія (запорука отримання Шевченківської премії). До речі про Шеву-старшого — псевдолюбов до зачинателя нашої літератури не раз сподвигала шістдесятників на невмирущі шедеври: «Зоря летить, як молодий Шевченко» (Микола Вінграновський), «Майбутні Шамілі й Шевченки» (Дмитро Павличко в Шамілі не помилився) і Іван Драч з симфонією (!) «Смерть Шевченка». І нема чого в десакралізації (слово-то яке!) дев’яностників звинувачувати. Спитаєте: що ж це я одні й ті самі імена дрочу, хіба забув про Ігора Калинця, Емму Андієвську, Марту Тарнавську, Богдана Бойчука, Василя Стуса, врешт? Ні, не забув. Просто у шкільній проґрамі кінця 90-х цих імен ще не було, відповідно, ми не могли рівнятися на них, визнаю принагідно, що ці імена нетипово вписали себе в гісторію укрліту.
Але досить про старших. Про них і так говорять.
Тематику двотисячників треба окреслювати поза сферою поширення юнацької ґрафоманії, котра в усі часи міцно зациклювалась на почуттях до протилежної статі, мавпуванні відомих колеґ та характеризувалась недолугістю і вбогістю як образів, так і сенсу. Саме тому образ літератора нового тисячоліття більше схожий на гібрид термінатора з гуртком садомазохізму найближчої психічної лікарні, аніж на бешкетника з бубенчиками дев’яностих, романтика-алкоголіка вісімдесятих чи ж бо шароварника-дисидента шістдесятих. В сімдесятих літпроцесу не було, а був Грицько Чубай. Зараз ми циніки, скептики і переконані урбаністи. Імена неважливі, навіть зайві: в далекому майбутньому ми озирнемось на літолімп і згадаємо, що отой дідок і та бабця… знаєте… дуже незле починали… Решта зникне, розчиниться в тому, проти чого намагалася боротися творчістю.


Якщо дискусiя буде плiдною, напишу продовження