Для харків"ян і не тільки
07/15/2004 | Уляна
З"явився сайт присвячений харківянці Оксані Соловей.
http://hbar.stanford.edu/yar/solovey/
Ось уривки з її спогадів про Харків під час окупації.
Також на сайті є її біографія та доповідь про Юрія Шевельова.
....
Осінь 1942-ого. Довелося перейти на роботу в фізичну лябораторію, що нею керував Володимир Кирилович Т. Звичайно, над ним було ще німецьке начальство. Перше, що я почула від В. К.: Хай німці не сподіваються, що ми віддамо їм на послуги свої знання, вони нам самим згодяться. І засадив співробітників за переклади технічних статтів: вдосконалюйте мову. А для видимости будували нескінченну установку, що ніяк не хотіла працювати.
А влітку 1943-ого Хома Семенович Рябокінь, професор математики, помітив у вікні комісійної крамниці на Сумській смушеву шапку. Зайшов прицінитися й поміряти. Чоловік на прилавком удав, що не розуміє української мови, і гукнув другого. Удвох вони підняли Хому Семеновича на глузи, викривляли слова, Гримасували, заходились реготом. Річ немислима ні в 1941-ому, ні в 1942-ому. Але тепер фронт рухався на захід.
Та вернімось до початку.
Німців ще нема. Навскоси через вулицю горить фабрика панчіх. На Знаменську виходить її задній бік: самі вікна. Від крайнього нижнього до водогінної колонки на розі щільний людський ланцюг. Мовчки передаємо з рук в руки відра: туди — повні, звідти —порожні. Фронт недалеко: чути натужне, з придихом бухання гармат. Харків горить уже кілька днів, куди не глянь — заграва. Нарешті полум'я на даху гасне. Довго не заходимо в хату, прислухаємося до вибухів, у темряві вони видаються ближчими. Батько повертається до мене:
— Ти повинна розуміти, що ніхто не проливатиме свою кров, щоб тебе визволити. У них на оці власна мета.
• Харків нічий. Люд шастає на роздобутки. Мама звідкись принесла торбину рижу. Сусіда-юрист, нащадок відомого дворянського роду, похитав головою: Мені здається, це ви даремно, німці матимуть цього досить.
На пішоході перед фабрикою купа книжок. Порпаюся, витягаю Гомерову "Іліяду" в перекладі Ґнєдіча, видання минулого століття. Дивуюся: як така книжка попала у фабричну бібліотеку? Забираю. В перші тижні окупації це буде звичне явище — книжки під ногами. Моя збірка творів Рильського поповниться, матиму все. Все, окрім "Синьої далечині", на яку безуспішно полюватиму до останнього. Її мов ніколи й не було.
Звечора згасло світло: висаджено електростанцію. Ранок підозріло тихий. Визираємо з хвіртки, на вулиці німецькі військові повози, запряжені відкоханими битюгами. Вдень зайшло двоє солдатів, заглядають по кутках, ми спостерігаємо. Один тикає пальцем на брата — братові 17 — "Soldat?", "Student!", не знати чому вирвалося в мене англійською мовою. “Jude? Judе?" — грізно перепитує солдат. Цим разом обійшлося.
Батьки не велять виходити з двору. Воду з далекого колодязя й новини приносить мама. За пару днів тато з сусідою-юристом вибираються в місто. Ми живемо на околиці, дорога далека, вкупі йтиметься охотливіше. Транспорту, звісно, ніякого. Трамваї спинилися, коли відрізано струм, і не зрушать до кінця окупації. Відтоді так і повелося: тато виходить вранці, а повертається перед поліційною годиною. Ми жадібно ловимо кожне його слово. Про Міську управу і бурґомістра Крамаренка; про українців, з якими щойно познайомився, і про давніх приятелів, які вціліли. Якось люди знаходили одне одного, гуртувалися.
• Стояла морозна соняшна днина, коли я вперше рушила до центру. Тихі нелюдні вулиці здаються незнайомими. На парканах, на мурах — накази, повідомлення про розстріл закладників. Пішохід на початку Пушкінської перегородила величезна нерозірвана бомба. Прискорюю ходу і проз будинок "Березоля" виходжу на Сумську, де снує мовчазний натовп цивільних і військових. Шукаю очима будинок Промакадемії — в ньому урядує Міська Управа —і, побачивши вдалині жовтоблакитний прапор, майже спиняюся: ноги раптом обважніли, відмовляють послуху. Напружую волю, щоб не впасти. Ще крок. Ще. Мені видається, ніби всі навколо звертають на мене увагу. Байдуже. Я не в силі відірвати погляд від полотнища.
Прапор незабаром зняли, а вперта чутка про український уряд на чолі з Винниченком кружляла довго.
• Німці поводяться як на мене в ті дні дивно: забачать на комусь добрі чоботи — роззувайся на снігу, порядну шубу — скидай на морозі, навіть рукавиці відібрали в жінки, що несла воду. Ходити небезпечно: вчиняють облави, хапають закладників. Вішають, розстрілюють. Сторожа 18-ої школи, літнього й хворого, вивели за поріг, прошили кулями. До Івана Васильовича Лебединського підскочив верхівець, шмагнув нагайкою поперек щоки і гайнув далі. Незрозуміло, боляче, огидно, а все одно дихається супроти минулого наче легше. Вперше в житті я не роздумую, якою мовою заговорити, якою відповісти. І ніхто не посміє тепер запитати, як колись комсорг в Університеті: "Почему вы всегда говорите со своими знакомыми по-украински"? Українську мову чути скрізь.
• Одержано дозвіл на організацію Просвіти. Вона міститиметься в колишньому Будинку лікаря (особняк М. Синельникова) на Садовокуликівській. Основоположників, що підписали статут, осіб двадцять. Це переважно старші люди, свідки або учасники визвольних змагань. Заяву про вступ може подати кожен українець, але треба мати дві рекомендації від членів.
Перші загальні збори відбулися в підвалі. Будинок як лялечка, а опалення не працює. Сяк-так розпалили плиту в кухні, тулимося в суміжній кімнаті їдальні. На голову обирають Василя Васильовича Дубровського, на одного з заступників Зою Олексіївну Сапіцьку. Я секретарюватиму. Меткий чоловік-завгосп приносить звідкись маленький столик, ставить під стіною: тут буде ваше місце.
З'являюся щодня на дев'яту. Від нашої хати до Просвіти година з гаком доброго ходу. Живе срібло вистоює на мінус тридцятьох, а інколи взагалі зникає. Закостеніла, з припухлим від морозу обличчям добігаю. Звичайно завгосп уже в будинку, плита розпалена. Підсуваю впритул до неї друкарську машинку, хай гріється; зранку до машинки не можна торкнутися голою рукою, прикипають пальці. Стaвлю на плиту каламар, щоб розтало чорнило. Незабаром з'являться перші відвідувачі.
....
http://hbar.stanford.edu/yar/solovey/
Ось уривки з її спогадів про Харків під час окупації.
Також на сайті є її біографія та доповідь про Юрія Шевельова.
....
Осінь 1942-ого. Довелося перейти на роботу в фізичну лябораторію, що нею керував Володимир Кирилович Т. Звичайно, над ним було ще німецьке начальство. Перше, що я почула від В. К.: Хай німці не сподіваються, що ми віддамо їм на послуги свої знання, вони нам самим згодяться. І засадив співробітників за переклади технічних статтів: вдосконалюйте мову. А для видимости будували нескінченну установку, що ніяк не хотіла працювати.
А влітку 1943-ого Хома Семенович Рябокінь, професор математики, помітив у вікні комісійної крамниці на Сумській смушеву шапку. Зайшов прицінитися й поміряти. Чоловік на прилавком удав, що не розуміє української мови, і гукнув другого. Удвох вони підняли Хому Семеновича на глузи, викривляли слова, Гримасували, заходились реготом. Річ немислима ні в 1941-ому, ні в 1942-ому. Але тепер фронт рухався на захід.
Та вернімось до початку.
Німців ще нема. Навскоси через вулицю горить фабрика панчіх. На Знаменську виходить її задній бік: самі вікна. Від крайнього нижнього до водогінної колонки на розі щільний людський ланцюг. Мовчки передаємо з рук в руки відра: туди — повні, звідти —порожні. Фронт недалеко: чути натужне, з придихом бухання гармат. Харків горить уже кілька днів, куди не глянь — заграва. Нарешті полум'я на даху гасне. Довго не заходимо в хату, прислухаємося до вибухів, у темряві вони видаються ближчими. Батько повертається до мене:
— Ти повинна розуміти, що ніхто не проливатиме свою кров, щоб тебе визволити. У них на оці власна мета.
• Харків нічий. Люд шастає на роздобутки. Мама звідкись принесла торбину рижу. Сусіда-юрист, нащадок відомого дворянського роду, похитав головою: Мені здається, це ви даремно, німці матимуть цього досить.
На пішоході перед фабрикою купа книжок. Порпаюся, витягаю Гомерову "Іліяду" в перекладі Ґнєдіча, видання минулого століття. Дивуюся: як така книжка попала у фабричну бібліотеку? Забираю. В перші тижні окупації це буде звичне явище — книжки під ногами. Моя збірка творів Рильського поповниться, матиму все. Все, окрім "Синьої далечині", на яку безуспішно полюватиму до останнього. Її мов ніколи й не було.
Звечора згасло світло: висаджено електростанцію. Ранок підозріло тихий. Визираємо з хвіртки, на вулиці німецькі військові повози, запряжені відкоханими битюгами. Вдень зайшло двоє солдатів, заглядають по кутках, ми спостерігаємо. Один тикає пальцем на брата — братові 17 — "Soldat?", "Student!", не знати чому вирвалося в мене англійською мовою. “Jude? Judе?" — грізно перепитує солдат. Цим разом обійшлося.
Батьки не велять виходити з двору. Воду з далекого колодязя й новини приносить мама. За пару днів тато з сусідою-юристом вибираються в місто. Ми живемо на околиці, дорога далека, вкупі йтиметься охотливіше. Транспорту, звісно, ніякого. Трамваї спинилися, коли відрізано струм, і не зрушать до кінця окупації. Відтоді так і повелося: тато виходить вранці, а повертається перед поліційною годиною. Ми жадібно ловимо кожне його слово. Про Міську управу і бурґомістра Крамаренка; про українців, з якими щойно познайомився, і про давніх приятелів, які вціліли. Якось люди знаходили одне одного, гуртувалися.
• Стояла морозна соняшна днина, коли я вперше рушила до центру. Тихі нелюдні вулиці здаються незнайомими. На парканах, на мурах — накази, повідомлення про розстріл закладників. Пішохід на початку Пушкінської перегородила величезна нерозірвана бомба. Прискорюю ходу і проз будинок "Березоля" виходжу на Сумську, де снує мовчазний натовп цивільних і військових. Шукаю очима будинок Промакадемії — в ньому урядує Міська Управа —і, побачивши вдалині жовтоблакитний прапор, майже спиняюся: ноги раптом обважніли, відмовляють послуху. Напружую волю, щоб не впасти. Ще крок. Ще. Мені видається, ніби всі навколо звертають на мене увагу. Байдуже. Я не в силі відірвати погляд від полотнища.
Прапор незабаром зняли, а вперта чутка про український уряд на чолі з Винниченком кружляла довго.
• Німці поводяться як на мене в ті дні дивно: забачать на комусь добрі чоботи — роззувайся на снігу, порядну шубу — скидай на морозі, навіть рукавиці відібрали в жінки, що несла воду. Ходити небезпечно: вчиняють облави, хапають закладників. Вішають, розстрілюють. Сторожа 18-ої школи, літнього й хворого, вивели за поріг, прошили кулями. До Івана Васильовича Лебединського підскочив верхівець, шмагнув нагайкою поперек щоки і гайнув далі. Незрозуміло, боляче, огидно, а все одно дихається супроти минулого наче легше. Вперше в житті я не роздумую, якою мовою заговорити, якою відповісти. І ніхто не посміє тепер запитати, як колись комсорг в Університеті: "Почему вы всегда говорите со своими знакомыми по-украински"? Українську мову чути скрізь.
• Одержано дозвіл на організацію Просвіти. Вона міститиметься в колишньому Будинку лікаря (особняк М. Синельникова) на Садовокуликівській. Основоположників, що підписали статут, осіб двадцять. Це переважно старші люди, свідки або учасники визвольних змагань. Заяву про вступ може подати кожен українець, але треба мати дві рекомендації від членів.
Перші загальні збори відбулися в підвалі. Будинок як лялечка, а опалення не працює. Сяк-так розпалили плиту в кухні, тулимося в суміжній кімнаті їдальні. На голову обирають Василя Васильовича Дубровського, на одного з заступників Зою Олексіївну Сапіцьку. Я секретарюватиму. Меткий чоловік-завгосп приносить звідкись маленький столик, ставить під стіною: тут буде ваше місце.
З'являюся щодня на дев'яту. Від нашої хати до Просвіти година з гаком доброго ходу. Живе срібло вистоює на мінус тридцятьох, а інколи взагалі зникає. Закостеніла, з припухлим від морозу обличчям добігаю. Звичайно завгосп уже в будинку, плита розпалена. Підсуваю впритул до неї друкарську машинку, хай гріється; зранку до машинки не можна торкнутися голою рукою, прикипають пальці. Стaвлю на плиту каламар, щоб розтало чорнило. Незабаром з'являться перші відвідувачі.
....