"...Незалежно від результатів виборів письменники будуть писати"
07/20/2004 | Олесь Бережний
Стаття Капранових містить кілька дошкульних і влучних думок. Ставить питання й окреслює проблеми. Ті які тут обговорювалися ad noseam. Виглядає, що ці питання турбують багатьох.
Уривки з Капранових:
=======
Ризикнемо висловити крамольну думку: незалежно від результатів виборів письменники будуть писати. Бо врешті-решт це спосіб їхнього існування.
А отже давайте зробимо вигляд, що вибори уже відбулися, переміг той, що треба, і поговоримо про вічне.
/.../
Нам потрібен повноцінний літературний процес, який включає літературні журнали (понад той мізер що існує зараз), літературні премії (понад Шевченківську та її побратимів), літературні тусовки та інші засоби підвищення письменницької кваліфікації (понад семінар в Ірпені) і. врешті-решт, повноцінна критика. Це потрібно не одному конкретному видавництву, це потрібно всім – видавцям, письменникам і навіть читачам.
Як це все зробити? Питання цікаве. А втім, відповідь на це питання потрошку знайдеться, якщо ми всі, кожен зі свого боку, почнемо його шукати. Той – грант проб’є, інший журнал організує, третій – семінар. Гуртом, як відомо, добре батька бити. Головне – не створювати одне одному фіктивної конкуренції і не розпилювати й без того слабкі сили. Можеш зробити – зроби. Можеш допомогти – допоможи. Не можеш – то принаймні не лайся на тих, хто намагається.
http://www.telekritika.kiev.ua/tvweek/?id=16462
“Чтоби бєґать, надо бєґать”
Брати Капранови, для „Телекритики”
Уривки з Капранових:
=======
Ризикнемо висловити крамольну думку: незалежно від результатів виборів письменники будуть писати. Бо врешті-решт це спосіб їхнього існування.
А отже давайте зробимо вигляд, що вибори уже відбулися, переміг той, що треба, і поговоримо про вічне.
/.../
Нам потрібен повноцінний літературний процес, який включає літературні журнали (понад той мізер що існує зараз), літературні премії (понад Шевченківську та її побратимів), літературні тусовки та інші засоби підвищення письменницької кваліфікації (понад семінар в Ірпені) і. врешті-решт, повноцінна критика. Це потрібно не одному конкретному видавництву, це потрібно всім – видавцям, письменникам і навіть читачам.
Як це все зробити? Питання цікаве. А втім, відповідь на це питання потрошку знайдеться, якщо ми всі, кожен зі свого боку, почнемо його шукати. Той – грант проб’є, інший журнал організує, третій – семінар. Гуртом, як відомо, добре батька бити. Головне – не створювати одне одному фіктивної конкуренції і не розпилювати й без того слабкі сили. Можеш зробити – зроби. Можеш допомогти – допоможи. Не можеш – то принаймні не лайся на тих, хто намагається.
http://www.telekritika.kiev.ua/tvweek/?id=16462
“Чтоби бєґать, надо бєґать”
Брати Капранови, для „Телекритики”
Відповіді
2004.07.20 | otar
цікаво, але
Але вони одне забули: читача немає в української літератури.Я особисто в цьому бачу корінь проблеми, а не в відсутності літературного процесу.
Бо, коли в радянські часи був читач - був і літпроцес; передруковували книжки на машинці і навіть переписували від руки. А в часи Гомера - вчили напам'ять
А чому читача нема, хоча українців є 50 плюсмінус два мільйони - це інше питання.
__________________
Рідну літературу читають і цінують насамперед не тому, що вона краща за інші (українська література ну ніяк не розвиненіша за американську чи французьку, хоч убий) - а тому, що вона рідна. Цю тезу можна відразу спростувати - мовляв, хіба є резон купувати українське гівно замість імпортного шоколаду? Але резон таки є, бо українська література пишеться українцями для українців, з урахуванням українського менталітету і, відповідно, є найбільш придатною для українського споживача художнього продукту.
Бо, якби так не було, існувала би конкуренція між літературами, і врешті-решт яка-небудь нідерландська виграла би тендер на монопольне володіння українським літературним ринком, і був би у нас замість братів Капранових Кеес Ноотеебооом.
Так би воно мало бути, але.
Душа українська - вона ще й (у недалекому минулому) радянська. А радянську душу відображає з однаковим успіхом і українська, і російська література. Відтак українці продовжують сприймати російське - як своє. Розумне телятко смокче двох. І з більшої циці має більше молока. Російська циця набагато більша; різниці в якості молока телятко не відчуває; який результат?
І який висновок?
Висновок мій: читачем треба займатись. Чтоби бєґать, нада доріжку прокласти. Пояснити читачеві, що купувати українське - це не тільки патріотично, але ще й правильно. І потрібно. І необхідно.
2004.07.20 | Shooter
Re: цікаво, але
otar пише:> Але вони одне забули: читача немає в української літератури.
В жодної літератури немає читача.
> Я особисто в цьому бачу корінь проблеми, а не в відсутності літературного процесу.
Думаю, Ви дещо згущуєте фарби. Проблема якраз в літпроцесі - більшість друкованого українською є або нудним "академічним" чтивом а-ля "классики соцреалізму", або розраховане на "елітного читача з читацьким досвідом". Бракує якісного українського палпфікшину. Для нєпросвєщонних мас, так би мовити.
2004.07.21 | Анетта
Конкретне питання
А що Ви особисто читали українською?Щоб так висловлюватись, то треба мати великий багаж за плечима.Хіба не так?Ви не читали, бо не бачите що є або не маєте можливості бачити. Критикувати і хизуватись особистою освіченосттю значно легше.Це по -нашому, по-українські...опустити когось і за рахунок цього піднятись в особистих очах.от тільки де вони - висоти?А судьї хто?