07/26/2004 | Shooter

Кльово. Просто кльово. Саме так як у Кундери.

ШВЕЙЦАРСЬКА ШВЕЙЦАРІЯ

ДТ, Юрій АНДРУХОВИЧ

П’ятого липня надвечір я вперше опинився на альпійській полонині Морґетен, 1655 метрів над рівнем моря, за годину пішого переходу до вододілу Північного та Середземного морів, тобто у ще одному центрі Європи. Небо і схили навколишніх гір затягувало сіруватою млою, з-за якої безперервно подзвонювали сотні напівневидимих корів. Збиралося на дощ і похолодання, з усіх боків насувала гроза. Я втягнув у себе суміш запахів старого дерева, диму, глини, трави, гною, молока, чогось там ще — і погодився з думкою, що житиму тут наступні дев’ять днів.

Пригода почалася наприкінці минулого року, коли до мене задзвонив Хреґу Гауетер: «Я селянин зі Швейцарії, високо в Альпах роблю сир і щойно прочитав вашу «Останню територію». Інформації виявилося дещо забагато як на одне, хай і складно-сурядне речення. Я зумів лише щось промурмотіти у відповідь, щось на кшталт «дуже радий», не зовсім, зрештою, у своїй радості переконаний. А Хреґу продовжував: «Я хотів би принести вам трохи свого сиру — як подарунок». Це вже скидалося на такий собі (до речі, цілком селянський) жарт. «І в який спосіб ми це організуємо?» — я намагався бути якомога скептичнішим. «Я принесу вам його додому». Якусь мить помовчавши, він додав: «Якщо у вас буде для мене година часу».

Сьомого січня, на саме Різдво, він таки з’явився — у супроводі своєї дружини Анни та кількох друзів. Їм було трохи ніяково: до нас вони добиралися найнятим на Закарпатті міні-бусом, і їзда засніженими горами забрала значно більше часу, ніж вони сподівалися. Ми відразу відчули себе добре і перейшли на «ти», ще навіть не випивши бальзаму з горілкою. Хреґу виявився жилавим і дотепним. Серед інших подарунків він залишив три шматки власноруч приготовленого зиментальського сиру, кожен під окремою назвою — «Остання територія», «Ерц-Герц-Перц» і «Станіславський феномен». Перед відходом він вийшов на балкон і проспівав з нього у різдвяний вечір щось вельми протяжливе й архаїчне (згодом я ще дізнаюся, що це особливий різновид пастушого співу — Alpsegen)…

Пізніше були електронні листи, з яких випливало, що Хреґу кинув курити («відтепер усе навколо мене курить, навіть корови у стайні потаємно затягуються димом, тільки-но я відвернуся»). А також що новонародженого бичка він назвав на мою честь Юрієм, що у вільну годину перечитує швейцарські щоденники Толстого і запрошує мене пожити влітку в нього на полонині. У квітні він переслав мені звуковий файл із коров’ячими дзвонами й тим-таки архаїчним співом. Я не витримав і через три місяці потрапив у цю архаїку.

Швейцарці дивні. Серед них часто трапляються втікачі, вони йдуть геть від свого надто комфортного побуту, вони, за суттю своєю, екологісти. У них настільки маленька територія, що втікати можна лише вертикально, тобто вгору.

Було зимно й похмуро, прикмети цивілізації залишилися далеко внизу (на відстані 12-кілометрового стрімкого, переважно неасфальтованого, але всипаного гравієм серпантину), а тут були старезні хати з потемнілого дерева, старезна сироварня, переобладнана під харчевню з притулком для перехожих мандрівників, старезні лави і столи, старезні замки на дверях, вимощена віковічним камінням підлога, старезні казани, печі, що ними ніяк неможливо прогріти ці надто аскетичні приміщення — спати слід було напіводягнутим, увечері ми читали хвацько написану «Російську Швейцарію» Міхаїла Шишкіна або гуртувалися серед свічок і під завивання вітрів грілися шнапсом, на витягнуту руку з усіма тутешніми кельтами, алеманами і поскладаними перед порогом викопними бивнями Ганібалових слонів. Було чудово.

Кооператив сироварів на полонині Морґетен налічує, щонайменше, 400 років і діє на засадах, що були сформульовані для таких спільнот ще в VII — VIII століттях, — громадська власність на земельні угіддя та приватна на поголів’я худоби. «Це — справжній середньовічний соціалізм, — казав Хреґу. — Таких, як ми, стає все менше, глобалізація пожирає нас разом із нашими комунами та рештками нашого чесного сиру». Одного дня прийшло двадцятеро японців — для них було влаштовано показовий сеанс, вони, звісно, все відзняли на відео й тепер поїдуть до себе робити свій сир, навіть не підозрюючи, що це намарне. Сеанс для японців проводив Алекс, дорослий син Хреґу, сина сировара, що був сином сировара, що був сироваровим сином. Усі чоловіки родини Гауетерів за всіх часів робили сир. Мені спала на думку назва можливого роману — «Диявол ховається в сирі».

Я не знав, що Швейцарія — це наче Гуцулія, що там так само темно, зимно і тяжко. Що це насправді безмір праці, найчастіше безнадійної, приреченої на невдячність. Однак я вдячний бачити, що Хреґу бореться і видає свої щорічні 9 тонн чесного біологічно чистого сиру. Він, як я вже казав, жилавий і веселий, до того ж пише оповідання про привидів. Котрогось вечора до нього з’їхалося кілька десятків гостей (і місцевий священик там був, і місцевий ветеринар), і було публічне читання цих страшних оповідань спеціально запрошеним з Лозанни актором.

Але про страх я думав не тоді, а найпершої ночі. Десь між четвертою та п’ятою ранку врешті зібралося на грозу, і вона щосили розбудила мене у нашій гостьовій кімнаті під самим дахом. Крізь дахове вікно я дивився вгору, на блискавиці й небесні водоспади з непроникної темряви, нічого кращого, ніж «лило як з відра», тут не вигадаєш — отже, лило саме як з відра, громи стрясали Штокгорнським хребтом від низин до вершин, а я уявляв собі покинутих на хребті корів, як вони втискаються у глину й траву і заплющують очі від жаху, і як їм страшно сходити вниз розмитими зливою схилами, тож вони ціпеніють, втискаються в землю і нишкнуть, як у стайнях нишкнуть нажахані кози, свині і кури, як розриваються малі сполохані серця в обох кролів…

На ранок виявилося, що цього разу всі вижили.