10 років Кучми: як це було у сфері культури
08/17/2004 | Лисий
(поверхнєвий зріз)
З того часу, як один Леонід К. поступився президентським місцем іншому, українська культура перехворіла на націоналізм, пост-модерністську депресію, а зараз зі змінним успіхом розвивається разом із світовим мейнстрімом. Не втрачаючи, звичайно, своїх унікальних рис – похмурої історичної пам’яті і щирих ярмаркових веселощів.
У 1994-ому провідну роль у культурі відігравала література. Шанувальники українського красного письменства ще відкривали для себе скарбницю «розстріляного відродження», а з сучасників тоді в основному слухали матюкливі трагедії Леся Подерв’янського на касетах «Свема» і читали богемно-босяцького Юрія Андруховича в діаспорних журналах. Видавництво «Основи» тамувало пост-перебудовчий голод за дефіцитною «інтелектуальною попсою» типу Ніцше чи Йонеско і вшановувало модний у тодішніх науково-літературних колах пост-модернізм, який міцнішав на дріжджах західних грантів.
Вибухнув перший літературний скандал – «Польові дослідження з українського сексу», а там за високим мистецтвом потягнулося і прикладне – вітчизняні автори з натхненням і за власним досвідом зображали як бізнесові реалії «дикого капіталізму», так і участь у цих реаліях держави і влади («Наїзд» і «Кримінальний Київ» Світлани Зоріної, «Як вижити в тюрмі» Андрія Кудіна, «День народження буржуя» Юрія Рогози). Наприкінці століття ринок оформився остаточно – основні гравці віддали належне як новій моді, так і старій традиції. Видавництво «Софія» видавало Коельйо, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» - Астрід Ліндгрен, а «Факт» - Василя Стуса. Зрештою, «оформили» свою популярність і живі класики – матюкливі трагедії Подерв’янського видала «Кальварія», а Андруховича нині друкують більше в Західній Європі, ніж в Україні.
Саме з Андруховичем пов’язаний один з епізодів нечастого спілкування чиновників і митців – автор “Рекреацій” наприкінці дев’яностих відмовився від Шевченківської премії. А от за останній рік спілкування – вірніше, стосунки – між владою і «працівниками культури» поновилися, і теж не з доброї нагоди: внаслідок того, що Кабмін позбавив пільг по ПДВ книговидавців, кількість виданих книг значно зменшилася, а сторони обмінялися колючими випадами. Після акції протесту авторів і книговидавців, які на невиданих рукописах засмажили для чиновників шашлик, перший віце-прем’єр Микола Азаров назвав українську літературу «порнографічною» (!). У відповідь одні з ініціаторів акції – письменники й бізнесмени брати Капранови прямим текстом натякнули: якщо урядовці не чують голосів видавців, то в державі панує ідеологія бидла.
А от з музикою за останні 10 років справи йдуть краще. Після тріумфів перших «Червоних рут», у середині дев’яностих наступив спад: “ВВ” підкорювали Францію і не збиралися повертатися в Київ, “Брати Гадюкіни” захопилися рейвом і звукозаписом, “Кому вниз” подалися в ідеологічні пошуки... У 1994 році в Україні знали тільки одного Вакарчука – ректора Львівського національного університету, а група “Океан Ельзи” лишень розпочинала репетиції. Потім ректор Іван Вакарчук написав підручник “Теорія зоряних спектрів”, а його син Святослав зі своєю рок-групою сам став зіркою на просторах СНД. І почалося – співочий народ швидко відновив втрачені позиції. “ВВ” повернулися додому через Росію, і саме з них розпочався бум української музики у світі – росіяни слухають наших “Віа Гру”, “Сердючку” й “ТНМ Конго”, а “Гайдамаки” і “Руслана” підкоряють європейські концертні майданчики.
Влада раз у два роки, коли потрібно залучити на вибори молодь, згадує про рок- і поп-музику, спонсоруючи фестивалі. Зірок “серйозної” музики з іміджевих міркувань теж періодично запрошують в Україну – особливо відзначився на цьому поприщі зять Леоніда Кучми Віктор Пінчук. Іноді виступають перед вітчизняною публікою і доморощені зірки, які нині є ведучими солістами зарубіжних опер – Ольга Микитенко (Мілан), Володимир Гришко (Нью-Йорк), Анатолій Кочерга і Вікторія Лук’янець (Відень). Конфлікт між керівництвом Національної опери і легендарним Анатолієм Солов’яненком, який тривав до самої смерті співака у 1999-ому, не став, на щастя, головною культурною подією останнього часу.
Набільшої катастрофи зазнав український кінематограф, який, знявши кілька стрічок про визвольні змагання ХХ-го сторіччя, фактично вмер. Однак останні успіхи наших мультиплікаторів («Йшов трамвай №9» Степана Коваля, переможець Берлінале та інших престижних фестивалів) і кінематографістів («Мамай» Олеся Саніна, висунутий на «Оскара») дають підстави сподіватися, що вітчизняні майстри кіно здобуватимуть популярність не тільки під час зйомок реклами пральних порошків чи спецефектів для «Володаря кілець», а й у виготовленні повноцінного кінопродукту. Цієї популярності вже досягли наші художники, які успішно виставляють і продають свої твори як удома, так і за кордоном.
Підсумовуючи епоху Кучми, варто згадати 2000 рік, коли – єдиний раз – в ролі чиновника себе спробував митець – ідеться про міністра культури Богдана Ступку. Але цей експеримент не призвів до великих зрушень у культурній сфері, і стосунки “держава-культура” так і залишилися неоформленими, з короткими спалахами конфліктів.
З того часу, як один Леонід К. поступився президентським місцем іншому, українська культура перехворіла на націоналізм, пост-модерністську депресію, а зараз зі змінним успіхом розвивається разом із світовим мейнстрімом. Не втрачаючи, звичайно, своїх унікальних рис – похмурої історичної пам’яті і щирих ярмаркових веселощів.
У 1994-ому провідну роль у культурі відігравала література. Шанувальники українського красного письменства ще відкривали для себе скарбницю «розстріляного відродження», а з сучасників тоді в основному слухали матюкливі трагедії Леся Подерв’янського на касетах «Свема» і читали богемно-босяцького Юрія Андруховича в діаспорних журналах. Видавництво «Основи» тамувало пост-перебудовчий голод за дефіцитною «інтелектуальною попсою» типу Ніцше чи Йонеско і вшановувало модний у тодішніх науково-літературних колах пост-модернізм, який міцнішав на дріжджах західних грантів.
Вибухнув перший літературний скандал – «Польові дослідження з українського сексу», а там за високим мистецтвом потягнулося і прикладне – вітчизняні автори з натхненням і за власним досвідом зображали як бізнесові реалії «дикого капіталізму», так і участь у цих реаліях держави і влади («Наїзд» і «Кримінальний Київ» Світлани Зоріної, «Як вижити в тюрмі» Андрія Кудіна, «День народження буржуя» Юрія Рогози). Наприкінці століття ринок оформився остаточно – основні гравці віддали належне як новій моді, так і старій традиції. Видавництво «Софія» видавало Коельйо, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» - Астрід Ліндгрен, а «Факт» - Василя Стуса. Зрештою, «оформили» свою популярність і живі класики – матюкливі трагедії Подерв’янського видала «Кальварія», а Андруховича нині друкують більше в Західній Європі, ніж в Україні.
Саме з Андруховичем пов’язаний один з епізодів нечастого спілкування чиновників і митців – автор “Рекреацій” наприкінці дев’яностих відмовився від Шевченківської премії. А от за останній рік спілкування – вірніше, стосунки – між владою і «працівниками культури» поновилися, і теж не з доброї нагоди: внаслідок того, що Кабмін позбавив пільг по ПДВ книговидавців, кількість виданих книг значно зменшилася, а сторони обмінялися колючими випадами. Після акції протесту авторів і книговидавців, які на невиданих рукописах засмажили для чиновників шашлик, перший віце-прем’єр Микола Азаров назвав українську літературу «порнографічною» (!). У відповідь одні з ініціаторів акції – письменники й бізнесмени брати Капранови прямим текстом натякнули: якщо урядовці не чують голосів видавців, то в державі панує ідеологія бидла.
А от з музикою за останні 10 років справи йдуть краще. Після тріумфів перших «Червоних рут», у середині дев’яностих наступив спад: “ВВ” підкорювали Францію і не збиралися повертатися в Київ, “Брати Гадюкіни” захопилися рейвом і звукозаписом, “Кому вниз” подалися в ідеологічні пошуки... У 1994 році в Україні знали тільки одного Вакарчука – ректора Львівського національного університету, а група “Океан Ельзи” лишень розпочинала репетиції. Потім ректор Іван Вакарчук написав підручник “Теорія зоряних спектрів”, а його син Святослав зі своєю рок-групою сам став зіркою на просторах СНД. І почалося – співочий народ швидко відновив втрачені позиції. “ВВ” повернулися додому через Росію, і саме з них розпочався бум української музики у світі – росіяни слухають наших “Віа Гру”, “Сердючку” й “ТНМ Конго”, а “Гайдамаки” і “Руслана” підкоряють європейські концертні майданчики.
Влада раз у два роки, коли потрібно залучити на вибори молодь, згадує про рок- і поп-музику, спонсоруючи фестивалі. Зірок “серйозної” музики з іміджевих міркувань теж періодично запрошують в Україну – особливо відзначився на цьому поприщі зять Леоніда Кучми Віктор Пінчук. Іноді виступають перед вітчизняною публікою і доморощені зірки, які нині є ведучими солістами зарубіжних опер – Ольга Микитенко (Мілан), Володимир Гришко (Нью-Йорк), Анатолій Кочерга і Вікторія Лук’янець (Відень). Конфлікт між керівництвом Національної опери і легендарним Анатолієм Солов’яненком, який тривав до самої смерті співака у 1999-ому, не став, на щастя, головною культурною подією останнього часу.
Набільшої катастрофи зазнав український кінематограф, який, знявши кілька стрічок про визвольні змагання ХХ-го сторіччя, фактично вмер. Однак останні успіхи наших мультиплікаторів («Йшов трамвай №9» Степана Коваля, переможець Берлінале та інших престижних фестивалів) і кінематографістів («Мамай» Олеся Саніна, висунутий на «Оскара») дають підстави сподіватися, що вітчизняні майстри кіно здобуватимуть популярність не тільки під час зйомок реклами пральних порошків чи спецефектів для «Володаря кілець», а й у виготовленні повноцінного кінопродукту. Цієї популярності вже досягли наші художники, які успішно виставляють і продають свої твори як удома, так і за кордоном.
Підсумовуючи епоху Кучми, варто згадати 2000 рік, коли – єдиний раз – в ролі чиновника себе спробував митець – ідеться про міністра культури Богдана Ступку. Але цей експеримент не призвів до великих зрушень у культурній сфері, і стосунки “держава-культура” так і залишилися неоформленими, з короткими спалахами конфліктів.