Відповіді

• 2004.08.27 | Обережний герой

  Зустріч під хвостом

  зате тепер з'явилася нова приказка - зустрінемося під хвостом.

• 2004.08.27 | Влад Тарасов

  Юбилей родного города

  Юбилей родного города
  
  Владимир Тарасов, Харьков, «Проспект Правды».
  
  23 августа – День освобождения Харькова от гитлеровских оккупантов – безо всякого сомнения можно назвать любимым праздником харьковчан. В этот день даже фейерверк над площадью Свободы по-особому яркий и красочный. Под завязку заполненная площадь – самая большая в Европе – одинаково искренне встречает и харьковчан, и гостей города. В такой день не бывает «чужих» и «своих» – все становятся частью самого главного праздника, даже брызги городских фонтанов и серпантин под ногами шумящей толпы.
  Впрочем, на этот раз «чужие» все же были. Одинокими на харьковском празднике жизни (безо всякой иронии, ибо освобождение от немцев стало для Харькова вторым рождением!) чувствовали себя многочисленные «биг-лица» самого «справедливого» и «демократичного» из кандидатов в Президенты, расставленные и расклеенные во всех закутках полуторамиллионного города.
  Думаю, большинство читателей согласятся со мной: юбилей родного города – это не лучшее время для политиканства. Не зря многочисленные общественные организации и политические партии региона обращались к властям с требованием убрать на время праздников навязчивую политическую рекламу, не позорить Харьков перед гостями. Это было бы достойным шагом со стороны сильного кандидата от власти, если бы он действительно был сильным. Однако пока что, его действия убеждают в обратном.
  Посудите сами: какие шансы в области у Виктора Януковича, если для демонстрации его мнимой поддержки широкой общественностью региона на площади Свободы 14 июля, потребовались усилия такого огромного количества чиновников, которое сопоставимо разве что с количеством самих «демонстрантов»? Причем, для Харьковской области это не исключение, скорее даже наоборот – обычная практика, рутина.
  Несколько отвлекшись от темы, замечу, что независимо то воли организаторов праздника в юбилейных мероприятиях, как в зеркале отразились истинные приоритеты и ценности харьковчан. Народ сам знает, кого приветствовать, а кого игнорировать, чьи имена писать на заборах, а чьи – на транспарантах и флагах. К примеру, на праздник вручения Харькову флага Совета Европы 22 августа никто никого насильно не сгонял. Потому и само мероприятие удалось: достойное, в меру торжественное. Хотя городским властям никто не мешал по обкатанной в регионе схеме (чиновники – учителя – социальные работники – студенты…) вывести на площадь Конституции тысчонку-другую будущих «настоящих европейцев» с транспарантами «Потому что Евросоюз».
  Как непосредственный участник большинства праздничных мероприятий могу авторитетно заявить: ни одно из них не осталось незамеченным жителями нашего города. Харьковчане умеют быть благодарными, когда с ними обращаются как с людьми, а не как с «потенциальным электоратом».
  Зато перед Президентом никто стеснятся не стал. Здесь извечная харьковская гигантомания (есть в нашем слобожанском менталитете такое вредное качество!) проявила себя сполна.
  Надо сказать, что повод собраться и дружно пошуметь, безусловно, был – открытие двух новых станций метро. Харьковчане ждали этого ни много, ни мало девять лет. Однако кого и в чем пытались убедить организаторы очередного шоу, согнав в рабочий день, 21 августа, пять тысяч народу под праздничную трибуну? Понятное дело, что не самих его участников… По слухам, работникам метрополитена за несколько часов присутствия в «точке сборки» начальство посулило пару-тройку отгулов. А официальные сообщения о подготовке к встрече «высокого гостя» учителями и школьниками вовсе напоминали сводки военных лет: вдоль следования президентского кортежа учителя местных школ получили «приказ» вывести на квадратный метр тротуара по два-три старшеклассника… Хорошие воспоминания останутся у детей от юбилея родного города и визита Президента!
  Впрочем, нет худа без добра. На фоне подобной принудиловки первый в истории Харькова карнавал смотрелся просто шикарно! Совсем другие лица и другое, искреннее настроение – радости, удивления, гордости за себя красивых и свой родной город. Хотелось, что бы именно с таким настроением Харьков встречал третьего Президента Украины – настоящего лидера нации, достойного уважения и любви.

• 2004.09.01 | Олег

  ХАРКІВ ПІСЛЯ АПОКАЛІПСИСУ

  ХАРКІВ ПІСЛЯ АПОКАЛІПСИСУ
  
  (архітектура й мистецтво)
  
  Олег Коцарев
  
  Нарешті відгомоніли адміністративні вакханалії умовного 350-річчя міста Харкова. Можна розгрести будівельне сміття з недоремонтованих ремонтів, продертися крізь грона маленьких і великих януковичів та подивитися, якою стала перша столиця Радянської України по закінченню літа 2004 року.
  Спершу про нові здобутки міських ландшафтів. Це, звісно, пам’ятники. Неподалік всесвітньо знаного конструктивістського шедевра - Держпрому - герой російських таблоїдів Церетелі прилаштував пам’ятник засновникам Харкова. Уже йшлося про те, чому на зображенні коня й людини написано “засновники” у множині, про те, чому до всіх, хто приїздить у центр міста, він стоїть задом. Але за своєю мистецькою суттю пам’ятник ще й не найгірший. Хоча дивує, що вершник (легендарний Харко, який подарував назву місту) 17 століття одягнений у кльоші (може, це здається?). І не зовсім ясно, що це там у коня підозріло блищить під хвостом. Я питав у людей, які краще від мене вчили у школі біологію, вони теж не розуміють. Утім, загадкова деталь настільки добре закцентована й так привертає увагу, що городяни просто вимушені будуть із часом її якось пояснити. Між іншим, коню не пощастило не тільки у цьому: як зробили його з двох частин, так і лишилася на боці страшенна смуга від зварювання.
  Другий пам’ятник - давно знайомий київський гість у новому амплуа. От які характеристики вже доводилось чути: “вагітна саламандра”, “просто саламандра”, “вагітна жінка”, “крокодил”. Що б це могло бути? Правильно, Архістратиг Михаїл. А от на Бетмена якраз і не схожий. Німб нагадує шипи, статуя дуже мала й товста, зате на високому стовпі.
  Губернатор Щербинін. Знов-таки історичні заслуги цього діяча вже обговорено: і скасування українського самоуправління на Слобожанщині, й катування гайдамаків, і підготування закриття Запорозької Січі. Забули головну. Судячи з роботи Шкодовського й Рідного, це був ще й перший в Україні губернатор-негр. На крайній випадок який-небудь ефіопський єврей, що теж солідно для такого наукового, культурного й індустріального центру, як Харків. Простіше кажучи, пам’ятник здається страшним і незграбним, особливо зважаючи на перуку.
  А от бюст Алчевському (меценат, голова знаної в часи минулої межі століть культурної родини) - це ще й “чорна голова на палиці”. Голова у персонажа велика, чорна й кривувата, а стовп, на якому вона міститься, неприродно тонкий. Зате з “канелюрами”.
  Плюс не так давно на одному з центральних дахів поставили “скрипаля”. Людям з фантазією тонка й зігнута постать нагадує таргана. Є ще деякі монументи, та не будемо про них.
  Треба констатувати: порівняно зі скульптурою соцреалізму міські монументи Харкова у мистецькому сенсі щонайменш не просунулися вперед. Соцреалізму принаймні було притаманне своєрідне чуття динаміки, що подекуди рятувало від банальності образів. Таке враження, що без чітких і ясних шаблонів, які б затвердила худрада, сучасні скульптори не знають, що робити. Й виходить щось незграбне, неструнке, надеклектичне (монумент Незалежності: за спиною в пасіонарної дівчини з екстатично піднятими руками в житах копирсаються качечки з їжачками - по-своєму стьобна ідея, але, здається, що виконавцям просто не вистачило вміння зробити цей контраст не лише помітним, а й, припустімо, напруженим, значущим, веселим, а не жалюгідним), поспішне, нав’язливо дріб’язкове. І - з претензією на реалістичність. Що характерно, ніхто навіть не намагається виправдатися словом “постмодернізм”. Цікаво, чи чекає на новостворені пам’ятки містобудування доля скульптур Сталіна, чи нащадки змиряться з ними, чи ми спостерігаємо болісне народження нового напрямку в зображальному мистецтві?
  Про нові церкви промовчу, щоб не повторюватись.
  Реставрації й відбудови. Охопили передусім кілька центральних вулиць. Відреставровано драмтеатр чи то Шевченка, чи то Курбаса (залежить від того, котру вивіску читати), пофарбовано у білий колір, що для класицизму тільки добре. Але курсують чутки, що, крім фасаду, в театру є й нутрощі. А їхній стан такий, що театр незабаром закриють пожежники. Мало що там може статися, надто зважаючи на незрозумілі експерименти Жолдака. До речі, саме у ювійлейні миті з’явилися ще й такі чутки: Жолдак, формально лишаючись керівником театру, відбуває з “першої столиці” кудись на “першу провінцію”, а харків’яни спостерігатимуть екзерциси місцевих режисерів. Мовляв, підросли, дозріли. Якщо це правда, то спасибі й за ті кілька вистав, що він встиг зробити.
  Так от, реставрації. Найлегше далася Сумська вулиця. Передусім модерн. Працювати з ним у Харкові явно навчилися. Єдине що - реставратори зловживають ядучими кольорами, не притаманними цьому стилеві. Поза Сумською, на жаль, лише перефарбовано якись відсоток фасадів. Дуже й дуже багато пам’яток архітектури ще чекають на свій порятунок. Ціла драма розігралася з Держпромом. З ідеї світло-сірого геніального монстра стали перефарбовувати у майже білий, а виразні конструктивістські вікна замніили на офісні. Й усе це - на частині фасаду. Друга частина така, як і була, третя - обдерта, готується, якщо не скінчаться гроші, прийняти на себе удар реставраторів. Сподіваймося, що колись Держпром таки набуде якогось цілісного вигляду, а євровікна, дасть Бог, хоча б облізуть. Інша конструктивістська пам’ятка - центральна АТС - переживає добудову додаткового поверху. Добудовують нібито пропорційно, але все одно очікую результатів не без тривоги. Чомусь досвід практично ідеального реставрування “будинка-корабля”, Поштамту на Привокзальній пошті (кращого поводження з конструктивізмом я не бачив), виявився не затребуваним.
  Жертвою перетворень упали дерева. Всюди, за найменшого ремонту доріг, їх намагалися зрубати. Серед офіційних мотивацій була й така: дерева заважають циркуляції повітря. Треба визнати, що багато доріг таки доведено до притомного стану (особливо це помітно, порявняно зі, скажімо, Дніпропетровськом або Львовом). Інше питання - чи надовго? Скептики кажуть, до осені.
  Дві нові станції метро. Все - в межах художньої думки київських метробудівців (і далі - московських, не дурно ж бо керманичі харківського метро весь час порівнюють нашу підземку саме з містами єдиного й непоідльного, наче всі ці кількадесят метрополітенів і досі - “єдиний підземний соціалістичний організм”). “Ботанічний сад” - станція зеленого кольору, з рослинними мотивами, вельми приємна, особливо поки чиста. “23 серпня” - гірша, бо різні її червоно-рожеві відтінки поганенько між собою узгоджено, та й мозаїка підозріла - сталінський ампір з родінами-матєрями, оздоблений псевдоаванґардовою “рішучістю мазку” та “людяним масштабом”.
  Про ювілей міста це, за великим рахунком, усе. Можна ще згадати по-своєму, по-спілчанському стильну літературну акцію у сквері між Пушкіним і Гоголем. Про нескінченні концерти самодіяльного року і самодіяльної самодіяльності. Але все це не так ексклюзивно. Хіба що карнавал у Харкові 22 серпня, за день до власне ювілею й у день мого народження дійсно був ексклюзивним і безпрецедентним. Більшості обсерваторів він явно сподобався. Тільки ніхто чомусь не сказав і не написав про один дрібний факт. А саме: карнавал і парад - не одне й те ж. Харківський “карнавал” складався з адміністративно організованих представників районів міста та основних підприємств, що йшли тією-таки вулицею Сумською, часто вдягнутими у специфічні костюми, під доволі невиразні погляди харків’ян, що стояли на тротуарах. Так, були знахідки, наприклад, співробітники заводу перфорацій “ім. Фрунзе” несли величезну, зроблену з якихось ришіток бджолу, а на голови їхні було надіто смітники виробництва того ж заводу, що мало символізувати захисний одяг пасічників (і як їх не пов’язали за приховану рекламу деструктивних політичних сил?). Але все-таки карнавал - це коли люди самі по собі вигадують удома для себе наряди, а потім виходять усі на вулицю й веселяться (гаразд, нехай навіть під “Часікі”). Якщо ж те, що було в Харкові - карнавал, то карнавалом слід називати й перфоменси 30-40-х років на Красній площі в Москві з танками, складеними з живих людей, та гігантськими портретами Вождя, що змивали в повітря.
  Такі ювілейні пиріжки. Харків вийшов із 350-річчя дещо підфарбованим, “підтриманим”, але заповненим зразками халтурної “відмивальної” (навіть не попсової) культури, здається, жодному з “суб’єктів святкування” непотрібними. Виділеними на окультурення коштами місто розпорядилося, як анекдотовий новий українець, що купив барабани Страдіварі. Що ж, по-своєму стильно. Марку тримаємо. Як писала одна харківська поетка, “харківське жлобство - ось і воно...”.

• 2004.09.02 | no13

  Чего там прикольного, бред один :( (-)